Ресурси бібліотеки > Нові надходження > Видатні постаті та події України > Людмила Старицька-Черняхівська – 150 років від дня народження

Людмила Старицька-Черняхівська – 150 років від дня народження

Всі новини
29.08.2018

Її родина була осередком українського духу Наддніпрянщини, тут не згасала національна ідея, пам'ять про славне минуле українського народу, його побут, звичаї, панувала особлива літературна атмосфера, звучала співоча українська мова. В їх домі бували частими гостями діячі Громади – О. Русов, М. Драгоманов, П. Чубинський; корифеї театру – В. Антонович, М. Садовський, М. Кропивницький, П. Житецький, М. Заньковецька. Тому не дивно, що дівчина від початку життєвого шляху зробила свідомий вибір служіння та відданості рідному народові. Та, на жаль, вона стала жертвою сталінської репресивної машини, її ім’я на довгі роки було викреслено з нашої історії, літератури, театру. І лише в незалежній Україні творчий доробок письменниці, що відображає животворчу силу волелюбного українського народу, повертається до читачів та прихильників театру, збагачує духовну скарбницю України.

Народилася Людмила Михайлівна Старицька 29 серпня 1868 р. в с. Карпівка Могилів-Подільського повіту Подільської губернії (за іншими даними – у м. Києві). Вона була середньою дочкою класика української літератури Михайла Старицького та Софії Лисенко – рідної сестри славетного українського композитора Миколи Лисенка.

Освіту здобула в одній із кращих київських гімназій. Перші друковані твори письменниці, зокрема поезія «Панахида», присвячена пам’яті Т. Шевченка, з’явилися 1887 р. у московському альманасі «Перший вінок», де опублікувала свої перші вірші й Леся Українка, з якою вони стали близькими подругами на все життя.

Також Л. Старицька-Черняхівська друкувала оповідання й статті російською мовою в «Русском богатстве», «Русской мысли», «Киевской старине». У цих виданнях вона знайомила читачів із творчістю Лесі Українки, А. Кримського.

У 1888 р. творча молодь об’єдналась у літературний гурток «Плеяда». Гуртківці (О. Пчілка, В. Самійленко, Леся Українка, М. Славинський, М. Обачний, Г. Григоренко. Ол. Черняхівський) проводили літературні вечори та диспути, де обговорювали питання розвитку української літератури, перекладали українською мовою твори зарубіжних письменників.

Людмила стає учасницею театру корифеїв, театру самого М. Старицького, була серед організаторів, учасників театрального аматорства Наддніпрянщини. Вона організовує аматорські гуртки, пише для них водевілі, ліричну драму «Сапфо» (1896), одну з кращих своїх драм «Аппій Клавдій» (1909) та п’єсу «Останній сніп» (1917).

Із заснуванням у 1895 р. у Києві Літературно-артистичного товариства Л. Старицька входить до його правління, допомагає організовувати літературно-художні та наукові вечори, присвячені історії та культурі українського народу. Людмила бере активну участь у роботі «Історичного товариства Нестора-літописця» в Києві та «Наукового товариства імені Шевченка» у Львові.

27 січня 1896 р. Л. Старицька виходить заміж за київського лікаря Олександра Григоровича Черняхівського. Згодом він стане відомим неврогістологом, професором, доктором медицини, автором численних праць у цій галузі, упорядником словника медичних термінів українською мовою. 1900 р. у них народилася донька Вероніка.

Наслідком кількарічної праці Л. Старицької стало перше дослідження з історії національного театру «Двадцять п’ять років українського театру (Спогади та думки)» (1907). У ньому ґрунтовно простежено долю української сценічної культури і драматургії з моменту виникнення у 1882 р. першого професійного українського театру, керованого М. Кропивницьким.

Взагалі перша чверть XX ст. була часом найвищого творчого злету письменниці. У ці роки вона пише проблемно-сімейну драму «Милость Божа» (1918), драму «Гетьман Дорошенко» (1911) та драму на п’ять дій «Іван Мазепа» (1926), кілька цікавих п’єс «Червоний півень» (1936), «Декабристи», «Право на життя», «Перемога», «Тихий вечір».

Людмила Михайлівна ніколи не стояла осторонь громадсько-політичного життя. Під час революційних подій 1905 р. Л. Старицька-Черняхівська бере учать у мітингах та демонстраціях, засіданнях політичних гуртків, переховує у своєму помешканні євреїв від погрому. Згодом вона входить до Української демократично-радикальної партії, а потім – Товариства українських поступовців.

Під час Першої світової війни Людмила Михайлівна працює в товаристві допомоги біженцям «Юг России», сестрою милосердя у шпиталі, організовує дитячі притулки для сиріт. У листопаді 1916 р. їздила в Сибір та Поволжя, щоб організувати там комітети українських засланців, переселенців та військовополонених галичан. Повертаючись назад, до Києва, у Москві вона зустрілася з інтернованим М. Грушевським. Письменниця перейнялася його концепцією історії України, що позначилося на її подальшій творчості.

Із моменту створення Центральної Ради Л. Старицька-Черняхівська стала її членом, а у квітні 1917 р. увійшла й до Малої Ради. У травні 1917 р. вона стояла біля витоків Товариства (комітету) «Український національний театр» та ввійшла до його президії. У часи Української Держави П. Скоропадського очолювала Український клуб, а в період Директорії стала співзасновницею й заступником голови Національної ради українських жінок у Кам'янці-Подільському.

Після остаточного встановлення в Україні радянської влади родина Черняхівських постала перед вибором: виїхати за кордон чи жити й працювати в нових умовах. Вони залишилися на рідній землі. Але із проникненням більшовицької ідеології в усі сфери життя для діяльності «старої» української інтелігенції залишалося все далі менше можливостей. Зрештою українізацію було зупинено. Проте Людмила Михайлівна удома, у так званому літературному салоні Старицької-Черняхівської, продовжувала влаштовувати літературні вечори, на яких бували молоді письменники – Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний та ін. Саме ці мистецькі зібрання згодом НКВС назвала «контрреволюційними засіданнями».

У 1929-1930 рр. розпочався політичний процес «Спілки визволення України», сфабрикований із метою знекровлення української інтелігенції. До слідства було притягнуто й Л. Старицьку та її чоловіка. Майже півроку вони просиділи в Харківській в’язниці, очікуючи суду й вироку. У червні 1930 р. їх звільнили, засудивши «умовно». Письменниці заборонили друкуватися, а її книжки почали вилучати з бібліотек. Ім’я Л. Старицької-Черняхівської зникло з театральних афіш. ЇЇ чоловіка заслали до м. Сталіно (нині Донецьк). І лише в 1936 р. подружжя повернулося до Києва. Щоб вижити, Людмила три роки працює на швейній фабриці робітницею. А в цей час на сцені Київської опери йдуть «Аїда», «Чіо-Чіо-сан», «Ріґолетто» в її перекладах, але дирекція вирішила не платити гонорарів репресованій письменниці. Та подає до суду й виграє.

8 січня 1938 року заарештували єдину доньку Черняхівських – письменницю й перекладачку Вероніку Черняхівську. Її як колишню дружину німецького банкіра Теодора Геккена звинувачують у шпигунстві на користь Німеччини та засуджують до 10 років в’язниці із суворою ізоляцією. Від катувань, знущань та наруги Вероніка – поетеса, перекладачка з французької, англійської, іспанської, німецької мов – збожеволіла, а потім пропала безслідно. Батьки всі свої сили спрямували на те, щоб розшукати доньку й добитися помилування. Але все було марно. Батько не витримує цього удару й наступного року помирає з горя. Мати пише листи до Сталіна, Ворошилова, Калініна, комісії про помилування при Верховній Раді СРСР. Роздобувши список жіночих політізоляторів, вона надсилає туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішивши, що її донька перебуває там, 72-річна письменниця виїжджає до Сибіру.

Та мати так ніколи й не дізналася, що насправді її Рони вже понад два роки не було в живих. Вероніку Черняхівську розстріляли за постановою трійки при Київському НКВД 22 вересня 1938-го.

Коли 1941 року німці підступали до Києва, Людмилу Старицьку-Черняхівську як імовірного «пособника фашизму» разом із молодшою сестрою Оксаною заарештували й етапом відправили до Акмолінська в Казахстані. Дорогою 73-літня Людмила Михайлівна померла в ешелоні. Представницю української національної еліти, письменницю-інтелектуалку, високоосвічену, шляхетну людину, яка присвятила своє життя відродженню української нації та її культури, конвоїри просто викинули з вагона у степ. Точну дату її смерті не встановлено.

 

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:

 

Про неї:

Діячі науки і культури України [Текст] : нариси життя та діяльності/ О.В. Даниленко, Л.В. Іваницька, А.П. Коцур; Київський національний університет ім. Т. Шевченка; ред. А.П. Коцур, ред. Н.В. Терес - К. : Книги - XXI, 2007. - Бібліогр. у кінці ст.. - 463 с.

Дяченко С. Це був не сон, живе страшне життя Людмили Старицької-Черняхівської / С. Дяченко // Українська мова і література в школі. - 2009. - N1. - С. 52-54 - Бібліогр. у кінці ст.

Коваленко Сергій. «Найгірше пекло - мені Україну бачити в путах»: система особистісно зорієнтованих уроків за творчістю Людмили Старицької-Черняхівської, 10 клас / С. Коваленко // Українська література в загальноосвітній школі. - 2009. - N5. - С. 32-38

Савченко С. Життя - за Україну: до 150-річчя від дня народження Л. Старицької-Черняхівської (1868-1941) / С. Савченко // Дати і події. - 2018. - N 2. - С. 37-41 - Бібліогр. наприкінці ст.

Хорунжий Юрій Михайлович. Шляхетні українки [Текст] : есеї-парсуни/ Ю. М. Хорунжий; ред. О. Веремійчик - К. : Вид-во ім. Олени Теліги, 2004. - 208 с.

Її твори:

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна. Вибрані твори [Текст] : драматичнi твори, проза, поезiя, мемуари/ Л.М. Старицька-Черняхівська; упоряд. Ю. М. Хорунжий, ред. М.Г. Жулинський - К. : Наук. думка, 2000. - 839 c - (Бібліотека української літератури. Новітня українська література)

Старицька-Черняхівська Людмила Михайлівна. Діамантовий перстень [Текст] : повість : для ст. шк. віку/ Л.М. Старицька-Черняхівська; ил. Г. Акулов - К. : Веселка, 1993. - 203 c.





Календар подій

     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день