Художнє осягнення історії і сучасності:

огляд української прози останніх років

Художня література завжди виступала своєрідним віддзеркаленням свого часу, епохи. Її світ, хай пропущений крізь призму вигадки, душі своїх творців, все одно вміщує іноді більше правди, ніж історичні чи документальні дані. Кожна доба може побачити себе в літературі, що, мов дзеркало, показує всі її невдачі, похибки, деякі риси гіперболізує, над дечим іронізує, щось замовчує, щоб згодом гострішепоказати.Саме тому те, що воно показує і як воно це робить, буває іноді таким болючим, гострим і різко реагує на найменші зміни всередині суспільства, особливо негативні.

Термін "Сучасна українська література" багатозначний, проте коли точно не зазначено, від якого моменту літературу називають сучасною, часто мають на увазі сукупність творів, написаних від часу здобуття Україною незалежності в 1991 році. Це пов’язано з тим, що зі здобуттям Україною незалежності у 1991 році відпав загальнообов'язковий для СРСР стиль соціалістичного реалізму та було скасовано радянську цензуру. Українська література отримала свободу, відкритість для іноземних впливів та можливість контактів з літературами інших країн. У цей час формуються своєрідні риси художньої літератури України, а саме: звернення до досі заборонених тем (голодомор, сексуальність, наркотики, девіантна поведінка і т. д.);використання нових стилістичних прийомів (прийоми постмодернізму, неоавангарду, нецензурна лексика, використання суржику);осмислення соціальних проблем та історичної пам'яті;транснаціональний характер (намаганняписьменників-сучасників розв’язати глобальні проблеми);розмаїття та змішування жанрів і стилів (детективна, фантастична, містична, історична, філософська проза представлена есеями, оповіданнями, новелами, повістями, романами). Тому для визначення загального стиляукраїнської прози останніх років найкращим є термін "полістилістика", коли кожен окремий авторський художній текст являє собою поєднання різностильових елементів. Окрему увагу слід звернути на мову сучасних художніх творів: це або використання вишуканої, надінтелектуальної мови, або свідоме використання суржику, зниженої, часто нецензурної лексики. Можна сказати, що мова сучасних художніх творів багато говорить про авторське "я". Свідоме використання таких мовних елементів свідчить також про спроби авторів звільнити літературну мову від будь-яких обов’язків  і протистояти цензурі. У віковому зрізі сучасна українська проза представлена творчістю митців різних поколінь.

Як і раніше, багато письменників сучасності працюють у жанрі історичного роману та повісті. У цьому плані слід відзначити батька українського бестселера, лауреата Національної літературної премії імені Шевченка2010 року Василя Шкляра з його романом "Залишенець. Чорний ворон". Перша назва роману–"Залишенець". Залишенець – це той, хто до кінця залишився вірним девізу, написаному на чорному бойовому прапорі повстанців Холодного Яру "Воля України або смерть!". Саме під цією назвою роман здобув першу премію Ліги українських меценатів за кращий історичний роман. Потім з’явилась назва "Чорний ворон" – за ім’ям псевдоголовного героя. Сюжет романутакий: українські повстанці Холодного Яру борються проти окупаційної більшовицької влади. На головний стрижень нанизано певну кількість епізодів, в основному пов’язаних із героїчними діями лісовиків: "У Капітанівці вони ще запалили волосний виконком, перед тим забравши в його голови "громадський податок" сто десять мільйонів совєтських рублів… По дорозі заодно підпалили ще комнезам, спровадивши його голову до небесної канцелярії…" тощо. За містичність і загадковість твору відповідають чорний ворон (у сенсі птаха), що спостерігає за подіями і все розуміє, сліпа ворожка, загадкова дівчина, яка приходить на ніч до Чорного Ворона (у сенсі людини), юродивий Варфоломій, який не гине, як не стараються безбожні москалі.

В основі сюжету роману "Елементал" – реальні події порятунку Алли Дудаєвої (дружини першого президента Чечні), з якою Василь Шкляр знайомий особисто. Українець, вояк Французького іноземного легіону, отримує завдання вивезти із заблокованої Чечні дочку генерала, на яку полюють російські спецслужби. Це дуже напружена авантюрномістична та еротична історія.

Відомий Василь Шкляр і іншими своїми творами ("Тінь сови", "Ностальгія", "Ключ", "Кров кажана"). Василя Шкляра називають одним із найпопулярніших письменників, а ще – "містичним" письменником. У нього чимало літературних премій. Проте найулюбленіша – "Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів".

Сьогодні серед письменників дуже популярною є тема українських національно-визвольних змагань 40-50-х років під проводом ОУН-УПА проти фашистського і комуністичного злочинства. Свій погляд на дані події відобразив і письменник Михайло Андрусяк. Він є автором художньо-документальних повістей "Студені милі", "Ув'язнена скрипка", "Криваві роси сорокових", "Грані болю", "Брати грому", книжки оповідань"Біла душа", автором-упорядникомкнижок"Христос воскрес" і "Торба галицьких анекдотів".

У творі"Студені милі"("Сповідь матері з покутського села") автор устами своєї матері Параски Левко розповідає про її страшні поневіряння у сталінських таборах, про високі моральні якості українських жінок, які навіть у найлютіших умовах тоталітарного режиму не втратили людської гідності. У своєму нарисі автор засуджує сталінізм й утверджує незламний дух народу-борця. У своїх творах письменник зображає дійсних людей і справжні події, тому типізація характерів і обставин своєрідна: він не використовує засобів художнього домислу, а лише відбирає характерні, визначальні сторони відтворюваної дійсності. Своєю ж етичною і емоційною природою, глибокою мірою щирості, безпосередності й внутрішньої необхідності слова твори М.Андрусяка – багатоголосі, багатоактні сповіді, бо зіткані з багатьох доль.

У художньо-документальній повісті "Брати грому" автор від імені Мирослава Симчичарозповідаєпро боротьбу УПА і поневіряння побратимів у неволі. Утворі наявне постійне протистояння і протиборство двох світів – власне українського і другого, ворожого йому, що уособлює радянську тоталітарну систему, а тому він злий, пекельний, протилежний життю.

За трилогію "Брати вогню", "Брати грому" та "Брати просторів" Михайло Андрусяк став переможцем Національної Шевченківської премії 2009 року.

Тим, хто любить читати твори історичного змісту, і так хоче іноді "виправити" історію, будуть до вподоби твори історичної альтернативи – літератури, що знаходиться на межі між історичним реалізмом та фантастикою. Альтернативна історія або історична альтернатива в літературі – це можливий сценарій історичного розвитку минулого та мистецький жанр, зокрема жанр наукової фантастики, що на основі історичних фактів вивчає можливі сценарії історичного розвитку. Український варіант назви альтернативна історія – "якбитологія" (назву запропонував журналіст Дмитро Шурхало).

Яскравим представником даного напрямку в сучасній українській літературі є Олександр Ірванець. У його романі "Рівне/Ровно(Стіна)"Ровно – це обласний центр Соціалістичної Республіки України. Численність населення – 120 тис. чол. за переписом 2001року. Розвинуте сільськогосподарське машинобудування, льнопереробна промисловість. При підтримці та потуранні реакційних сил ЗУР і ряду держав Європи західна частина міста насильницьким шляхом відторгнута зі складу СРУ і являє собою окреме політичне утворення під юрисдикцією ООН. Населення Західного сектора Ровно – 150 тис. чол. на вересень 2001 року. Економіці Західного сектора Ровно притаманні всі хиби та недоліки капіталістичної системи господарювання: високе безробіття, інфляція, корупція. Грошова одиниця Західного сектора Ровно – гривня ЗУР.

Ще один його роман – "Хвороба Лібенкрафта", опублікований в 2010 році, має три головні теми: театр, смерть і внутрішній зір. Хвороба Лібенкрафта – дивовижні червоні плямки, що дозволяють бачити із заплющеними очима більше, ніж звичайним зором, хвороба, що приносить розуміння багатьох речей, того, що ніколи не зрозуміють ті, хто не здатен бачити тим неймовірним простим зором через повіки. Чи можна взагалі назвати хворобою таке? Можливо панацеєю, яку із нерозуміння та незнання визнали ще небезпечнішою деградацією, ніж буденність. Це химерна історія, що відбувається в уявному суспільстві. Читаючи книгу, бачимо політ фантазії саме в напрямку: а що було б якби… Такий розвиток подій – це жахіття, тому в книзі панує атмосфера містики, жахів і деякою мірою огиди…

У жанрі альтернативної літератури написаний і роман Василя Кожелянка"Дефіляда в Москві". У даному романі автор висунув таке припущення: Гітлер погодився на створення союзної Рейху Української держави. Це історія про перемогу військ Вермахту і Української повстанської армії (як найбільш боєздатного союзника Рейху) під час Другої світової війни. Червону армію відкинули за Урал, Гітлер і Бандера приймають парад на Червоній площі в Москві. По суті, у художньому просторі книжки Україна постає геополітичною потугою, яка у Другій світовій війні здолала Росію і протистоїть Німеччині.

Пилип Станіславський у повістях"Протистояння. Інша реальність. Повітряні чорнороби війни" та"Йшов четвертий день війни" зображує альтернативний світ, у якому утримався гетьманат Павла Скоропадського. Гетьман утримав владу, якимось чином домовився з німцями, відбив корпус Муравйова та інших інтервентів, і протягом двадцяти років на сучасній території України існувала єдина, міцна у економічному та військовому плані, не русифікована Українська держава.

Сюжетроману Глєба Боброва "Эпоха мертворожденных" – це війна "фашистського" заходу України проти "антифашистського" сходу. Русофобська політика "помаранчевих" розриває Україну надвоє. "Западенці" при підтримці НАТО намагаються силою приборкати Лівобережжя. Східна Малоросія відповідає окупантам партизанською війною. Настає нещадна "эпоха мертворожденных"…

Новий для української літератури жанр криптоісторії (художнє пояснення невідомих причин, що привели до відомих історичних подій) розвиває Андрій Валентинов (роман "Сірий Шуліка", дев’ятитомний роман "Око сили"). Своєрідність цього жанру полягає в тому, що автор пропонує фантастичну реконструкцію подій, в основі якої лежать реальні факти історії країни. На думку письменника, "справжня історія, якби вона стала відомою, була б іще більш неймовірною".

Привертають своєю своєрідністю твори представника молодого покоління письменників Сергія Жадана. Його роман "Ворошиловград", – переможець конкурсу "Книга року Бі-Бі-Сі" за 2010 рік. Головний герой роману Герман Корольов, якого знайомі часто промовисто називають Гєричем, отримує звістку про зникнення свого брата, який мав бензоколонку і автомайстерню. Все це господарство було записане не на брата, а на самого Германа. Головний герой працює в Харкові. Отримавши звістку про свого брата, який начебто виїхав до Амстердама, а насправді просто зник, головний герой вирішує їхати і розібратися зі всіма проблемами на місці. Далі йдуть зайві подробиці про аварію на трасі, про потрапляння в автобус якихось комерсантів. "Були це комерсанти з Донбасу, цілі родини дрібних комерсантів. Два дні тому вони завантажилися у Харкові товаром – спортивними костюмами, китайськими кросівками та іншим г… Були тут жінки в бюстгальтерах та спортивних штанях, з яскравим макіяжем і довгими накладними нігтями, були чоловіки з барсетками та наколками, такожу спортивних штанях і китайських кросівках, були діти в бейсболах та спортивних костюмах, з битами та кастетами в руках".Ворошиловград для героя є точкою, яка притягує його душу. "І десь на півдні, за рожевими хмарами світанку, по той бік ранкової порожнечі, чітко проступали в повітрі легкі й оманливі брами небесного Ворошиловграду". Ворошиловград і Донбас загалом – це одна з частин його свідомості, яка не завжди узгоджується з іншими її сторонами. Донбас проблематизує простір буття героя, проблематизує його душевний світ. Роман власне про цю саме душу, про її пошуки сенсу життя. Куди їхав і куди приїхав врешті-решт герой роману, важко сказати. Ті реалії, які він описує, нагадують Старобільськ, але таким, яким він був років 15 тому. Втім у романі у рідного міста Германа назви немає. Скоріше за все автор його образ зліпив з своїх вражень від різних поселень. "…В теплій долині лежало містечко, через яке, власне, траса й проходила. На південь від останніх міських кварталів, за територією заводів, починались поля, обриваючись по той бік долини, а з півночі місто охоплювала ріка, протікаючи з російської території в бік Донбасу". Цей роман в якійсь мірі сага про боротьбу з рейдерами, але на цьому тлі автор переживає сексуальні пригоди, згадує дитинство, грає в футбол в товаристві друзів, які полягли в бандитських розборках 90-х років, потрапляє до натовпу монголів, які якимось чином нелегально мігрують на Захід, але під пильним оком лесбіянок, які є представницями ЄС. Реальність перемішується з фантастичними видіннями.

Для книги Сергія Жадана "Anarchy in the UKR" складно віднайти жанрове означення. В одному з інтерв’ю, що передували її появі, сам автор описав текст як "таке собі нонфікшн". Основа сюжету твору – численні подорожі ліричного героя шляхами України. Можна навіть назвати ці розповіді автобіографічними. Спочатку мова йде про мандрівку місцями анархістів (йдеться про поїздку на Донбас), при цьому автор зображує вокзали як місця, де відбувається "все цікаве в країні", критикує Сосюру та змальовує кумедні факти з побуту вітчизняної залізниці, зокрема звичного маршруту Суми-Луганськ. Згодом перед читачем постають "вісімдесяті" Жадана: його юність та дитячі роки. І нарешті окреме місце у книзі займає Харків –фактично рідне місто автора. Університет, площа, облдержадміністрація, палац піонерів, – усі ці будівлі розташовані неподалік одна від одної, а в книзі становлять певний синтез, що символізує декілька епох.

У своїі книзі Жадан неодноразово звертається до смерті як філософського поняття. "Жити швидко, померти молодим" – чи це не є світоглядом деяких сучасних молодих людей? Наостанок автор пропонує увазі читача 10 музичних треків, котрі він хотів би почути на власних поминках. У цьому і парадоксальність Жадана: вражаюча здатність писати про страшні речі простими, навіть буденними словами.

У будь-якої людини, що більш-менш знається на англійській мові, одразу виникне запитання: навіщо артикль the перед назвою України на обкладинці? Невже, на думку автора, Україна так і не здобула державності? Чи просто він пише про Україну як про територію з певними кордонами, а не про самостійну державу?

Поставивши собі за мету пройти стежками Нестора Махна, розповісти світові про зародження анархізму в Україні, письменник раптово переходить до аналізу власного дитинства, ніби підкреслює, що так чи інакше воно відбивається на долі людини в усі часи. У цьому плані автор піднімає важливе питання сучасності "батьки-діти". Мудрість батьків полягає в розумінні того, що дитина народжена в інший час, її світогляд формується в інших умовах. Батьки Жадана не переобтяжують дитину своїми проблемами, дають дитині здобути власний позитивний досвід.

"Життя з погляду восьми-дев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним", – так згадує себе автор восьмирічного. Після прочитання чогось подібного учитача вимальовується образ дбайливої няні, яка з носовою хустинкою й пампушкою бігає за дитиною. Автор інакше бачить щасливе дитинство, для нього воно полягає в здоровій свободі й постійній присутності дитини біля батьків: "У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте, коли йому видавалось, що я втрачаю совість, просто обламував івсе... говорити про щось далі було марно. Все дитинство я прокатався зі своїм старим, коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якої-небудьпридорожньої їдальні і годував мене строгою водійською їжею".

Слід відзначити, що С. Жадан перш за все з великою любов'ю вимальовує образ батька. Хоча ми звикли до того, що українська дитина ідентифікується значною мірою з матір'ю, письменник у своєму творі спростовує подібну думку, натомість висловлює іншу: хлопчик має рости в чоловічому колективі. "Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було не цікаво, я їх ігнорував у свої вісім-дев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній, і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах".

Найавторитетнішою людиною після батька для малого Жадана був Тренер. Вживаючи це слово в романі з великої літери, автор ще раз підкреслює значущість учителя у своєму житті. Образ тренера виступає дещо нетиповим. "Уроками фізкультури Тренер не цікавився, його не впирало вести класні журнали, розробляти програми і складати план на чверть, на урок він приходив із м'ячем, кидав нам його як шматок сирого м'яса шавкам, і ми вже мотузили його по стоптаному майданчику... У Тренера були свої уявлення про успішність і шкільні плани, він виставляв нас проти навколишніх шкіл, ми перемагали, після перемоги він приносив на заняття повну кишеню значків ГТО другого й третього ступенів і роздавав нам замість оцінок". Саме особистість учителя, так колоритно виписана в романі, і вплинула на подальше хобі дитини: малий Жадан стає футбольним фанатом. Життя дитини, яка до зустрічі з тренером абсолютно не цікавилася спортом, стає насиченим: "Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає більш повноцінним і внутрішньо виправданим".

Розповідаючи (іноді з типовим гумором) про власне дитинство, автор порушує в романі важливу проблему: чому Україна (країна з таким славним минулим) народжує переважно інертних людей. Порівнюючи Віденський університет з Харківським, С. Жадан розпачливо запитує: "Скільки їх там навчається? Тисяч десять? Чим вони там займаються, чому ніколи не вийдуть на вулицю і не скажуть, що саме вони думають про систему освіти, або просто про систему, або просто – що вони думають. Десять тисяч! Десять тисяч – це районний центр, десять тисяч – це армія Махна в хороші часи. Чому вони весь час дозволяли використовувати себе як гарматне м'ясо, виганяти себе на мітинги й концерти, тримати себе в гуртожитках і лабораторіях, доки назовні, на вулиці, відбувались найцікавіші й найнебезпечніші в цьому житті речі, відбувалось, власне, саме життя".

Змалечку дитину в Україні вчать мовчати, бути гнучкою, ніхто не вчить соціальної активності, й Жаданові те дуже болить. Згадуючи своє шкільне життя, автор вихоплює з пам'яті факт "добровільного" походу класу на балет. Нікого не цікавило, що діти не мали аніякого бажання споглядати балет, школа мала відрапортувати про прове­дений місячник естетичного виховання.

Сучасна система освіти, на погляд автора, не дуже змінилася. Закриті будинки піонерів – пережиток минулої епохи, проте чогось вартісного не створено. А "мова йде про тисячі підлітків, котрі мають при собі щось більше, ніж просто паспортні дані, кожен з них має щось значно важливіше для себе, наприклад, біографію. Хто наважиться їх усіх позбавити біографій?".

У розповідь про С. Жадана, який став підростати, вкрадається сум. Дитина розуміє, що попереду – доросле життя. І зовсім воно, виявляється,не таке привабливе, як здавалось колись. Доросле життя, ніби хмарка, насувається на сонячний образ дитинства. С. Жадан підводить читача до того, що в дитинстві дивишся на світ по-іншому, гостріше реагуєш на пережите. У фінальному розділі "Анархії в Україні", С. Жадан, сам батько, з позицій дорослої людини підсумовує свої міркування щодо виховання дитини: "Дитина має бачити здорові й сильні емоції, позитивні переживання, не варто травмувати дитячу психіку карти­нами соціальної й життєвої поразки вільних художників, не можна, аби дитина змалку прийшла до думки, що в цьому житті у твоїй країні тебе кожної миті можуть викинути на вулицю". "Посередник" у розкритті внутрішнього світу дитини, тридцятирічний Жадан вкотре підкреслює в романі: світло дитинства грітиме дитину все життя, допоможе подолати життєві труднощі, тож завдання батьків – зробити дітей щасливими в ранньому віці.

Цікава ще однакнига Жадана – "Гімн демократичної молоді". Це шість новел про становлення малозаконного середнього бізнесу в Україні, шість смішних і життєвих ситуацій, трагічних і звичних історій, привидів для розмірковування над сенсом життя. У новелах йдеться про тих, хто починав на початку дев'яностих років у вуличних бандах, возив товар на польські базари й "кришував" гуртожитки та торговців на ринку, а нині, коли ситуація змінилася, герої Сергія Жадана намагаються знайти себе в тому, що прийнято називати "бізнесом". Але для їхньоїдіяльності, описаноїСергієм Жаданом, більше підходить назва "антибізнес" хоча б тому, що вона не приносить, а забирає гроші, примножує проблеми з податковою, пожежниками й братками-"суперксероксами". Присутні у творі пиятики та п'яний мордобій – символиабсурдного виробничого процесу, внаслідок якого гроші не заробляються, а тільки витрачаються.

Сьогодні активно розвивається популярний жанр української фантастики, в першу чергу пов’язаний з іменами Марини таСергія Дяченків. Яскравий приклад їх творчості – роман "Печера", що побачив світ у 2010 році. Дія роману Марини та Сергія Дяченків "Печера" відбувається в місті, в якому нема злочинів і замків на дверях. Ідеальний варіант суспільства? Так, але тільки на перший погляд. Тому що свідомість мешканців цього міста розділена. Удень вони живуть у реальності, яка регулюється звичайними нормами і правилами. А вночі до їх "послуг" Печера – світ поза свідомостю, наповнений дивними і жорстокими створіннями. Прокидаючись зранку, мешканці міста розуміють, що у світі Печери вони реалізують усі свої потаємні бажання, які заборонені у світі реальному. Але де проходить межа між світами? І чи є вона взагалі?.. Як завжди, Дяченки, майстерно підкоряючи захоплюючим сюжетом, ставлять перед читачами філософські питання, відповідь на які кожен повинен знайти сам…

Новий роман-фентезі Марини та Сергія Дяченків "Мідний король" – це нова грань їх творчості, епічна сага, сповнена битв, блукань і, головне, пошуків сенсу життя. Якщо ти річ, і тебе кидають за борт як непотріб, то що робити? Змиритися та піти на дно? Або ж все-таки виплисти, вижити, пройти крізь безліч випробувань та небезпечних пригод? Чи можна пізнати цей світ, чи можна знайти в ньому друзів та кохання? Чи допоможе тобі в цьому книга, написана чоловіком на ім'я Варан? І головне: яку ціну варто заплатити Мідному королю, щоб самому стати володарем?

Молоді, але дуже яскраві імена сучасного українського фентезі – це Тарас Завітайло іНаталя Тисовська. У книжці Тараса Завітайла "Діти Праліса" читач може зануритися у світ фентезі й зустріти Пташку, Андрія з Гапкою, Упиря та іншу братію. Потрапляючи у світ чаклунів і мавок, вони долають перешкоди і відкривають таємницю дітей Праліса – демона, який створив усю погань на нашій землі. Чи під силу буде тендітній Пташці та її друзям протистояти силам темряви? На це запитання дається відповідь у творі. Це історія про вічну боротьбу світла й темряви, добра і зла. Книжка "В тіні янгола смерті" – це захоплива подорож, під час якої дізнаємося про історію знайомства козаків-характерників і білої нечисті. Присутні у творі і пригоди, відвага, щира дружба і прекрасні почуття...

 "Останній шаман" Наталі Тисовської– також типовий приклад сучасного українського фентезі. Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова: розплутати загадкове подвійне убивство. У розслідуванні йому допомагають химерні істоти.

Своєрідне таємниче переплетіння легенд, казок, містифікацій являє собою проза Юрія Винничука, у якій галицька дійсність стає художнім матеріалом (напівдокументальні, напівмістичні книги "Легенда Львова", "Кнайпи Львова", "Таємниці львівської кави"). Особливістю стилю письменника є поєднання елементів фантастики, еротики, чорного гумору, постмодерної пародії. Яскравий приклад його творчості – роман "Мальва Ланда", насичений дивовижними персонажами, сюрреалістичними мареннями та хвилюючими поворотами сюжету. Комічне займає важливе місце. Сконструйований Винничуком мікрокосмос – це львівська сміттярка. Вочевидь, таким чином автор іронізує стосовно нашого теперішнього світу, у якому продукти людської діяльності витісняють природу. Замість метеликів тут пурхають майтелики, змій замінили електричні дроти тощо. Тут діють свої правила, фізичні закони та мораль. Навіть час тут тече в іншому темпі. Бумблякевич – головний герой роману – зазнає радикальної трансформації, коли потрапляє у цей світ львівських відходів. Перетворення, однак, відбувається не у фізичній площині, а на рівні свідомості. Тут реалізуються всі вимріяні марева та фантазії цього вже не молодого, проте досі незайманого чоловіка. Тут він стає об’єктом бажання розпусних панночок й взірцем мужності та благородства. Навіть остогидле дивакувате прізвище "Бумблякевич" тут починає здаватися нашому героєві шляхетним та вишуканим.

У романі "Мальва Ланда" багато комічного. Є тут і сатира, і гумор, і пародія, і бурлескнокарнавальний елемент. Автор створює їх, користуючись своєю химерною чудернацькою фантазією й чудовим знанням мови. Можливо, саме таких текстів найбільше потребує широке коло читачів сьогодні й ще більшою мірою на момент видання книги. В наш час життя людей часто оповите буденністю, а така література дозволяє відволіктися від щоденних справ, розважитись і водночас задуматись над якимись абстрактними речами.

Серед молодих, але дуже знаних авторів фантастичної прози не можна не відзначити Лю́бко Де́реша. Його перший роман "Культ" був надрукований у часописі "Четвер" у 2002 році, коли автору було 18 років. "Культ" – роман, зорієнтований на аудиторію читачів, яким подобається жанр "фентезі". Головний герой роману – молодий вчитель біології Юрко Банzай, приїздить до маленького містечка Мідні Буки, що неподалік від Львова, викладати в місцевому коледжі.Там Юрко знайомиться з Дарцею Борхес. Разом вони стають очевидцями паранормальних явищ, не здогадуючись, що ключем до розгадки є старий доглядач коледжу Ромцьо Корій, а причиною є страшна потвора на ймення Йог Сотот. Містичну лінію роману насичено яскравими образами божеств, як то Волинкаря при Воротах Зорі чи Сатира Гітариста. Все це вкупі утримує увагу читача та забезпечує неабиякі враження від прочитаного.Твір є винятковим сплавом романтики та епатажу. Це одночасно якісний хоррор, глибокофілософський трактат про сенс буттята ніжна історія кохання…

У творі "Поклоніння ящірці" головний герой, що приїхав на канікули у маленьке західноукраїнське містечко, відверто розповідає історію стосунків, котрі привели до вбивства. Комплекси, страхи, сексуальні бажання, приховане і явне суперництво, музичні уподобання і стереотипи місцевої "моди" –усі мотиви, актуальні для світу підлітків, Дереш розгортає через аморальність, до якої ставиться без надмірної критики.

"Архе"– роман, що складається з трьох історій, спочатку видається чимось божевільним, нелогічним і взагалі позбавленим здорового глузду. Але саме це божевілля і примушує перегортати сторінки одну за одною. Ви можете собі уявити світ між рядками? Ризикнете прогулятися смужками літер? Кричати у небо назви хімічних елементів, дзвонити з телефону, який не під’єднаний до жодної з ліній і чекати на дзвінок від Бога? Місце дії роману сучасний Львів, який читач споглядає крізь калейдоскоп різноманітних субкультур, їхніх зборів, ритуалів і чудернацької ідеології. "А ми – ми, як завжди, проти. Ми шизіємо від свободи". Мандрівки напівзруйнованими будівлями, старовинними вулицями міста – все це створює готичний настрій роману.

Нових рис набуває сьогодні детектив, що поєднує елементи філософського роману, гостросюжетного бойовика, авантюрного (готичного) роману (романи Євгенії Кононенко "Зрада", "Імітація", Ірен Роздобудько "Мерці", Леоніда Кононовича "Кайдани для олігарха"). Деякі автори вводять детективний сюжет в історичний контекст: Сергій Батурин (роман "Охоронець"), Дмитро Білий (роман "Басаврюк ХХ"). Інші - Василь Кожелянко(романи "Лженострадамус", "Дефіляда в Москві"), Василь Шкляр (романи "Ключ", "Елементал", "Кров кажана")), –намагаються через призму авантюрно-пригодницького містичного детективу відповісти на таємничі запитання нашої історії і сучасності.

Андрій Кокотюха– один із небагатьох українських авторів якщо не єдиний, хто заявляє про себе як про автора детективів, хоча Кокотюха писав і в інших жанрах (на звання Книги року Бі-Бі-Сі у 2007 році претендувала його книга "Зоопарк, або Діти до 16 років", яка більше стосувалася психологічних моментів життя школярів у Ніжині жорстоких 80–х років).

За "дитячою" назвою та кривавою обкладинкою книги Андрія Кокотюхи "Язиката Хвеська" ховається захоплива розповідь про журналіста "жовтої" преси Максима Бойка, а точніше про його пригоди та авантюрні ситуації, в які герой потрапляє "завдяки" невичерпній фантазії та балакучості дружини. Суть роботи Максима нехитра – він полює на сенсації. Однак, як виявляється, роздобути сенсаційну новину – справа непроста. Тож, недовго думаючи, журналіст вирішує, що найлегший спосіб уполювати сенсацію – вигадати її самому, й починає практикувати видання "надувних" сенсаційних новин. Історії його досить правдоподібні, тож мають попит у читачів. Але є одна проблема – дружина Максима, Ірина, абсолютно не вміє тримати язика за зубами, і, мов Язиката Хвеська, переповідає (звісно, тільки "найближчим" знайомим) оті вигадані історії, прохаючи нікому більше не розказувати – так виникає основна інтрига твору. А враховуючи особливості авторської манери Андрія Кокотюхи, можна впевнено стверджувати: сюжет буде заплутаним, а фінал – несподіваним. Автор не зраджує своєму улюбленому детективному жанрові, прикрашаючи його власними прийомами – наприклад, використанням дитячої казки для ілюстрування суті реалій сучасного суспільства, а також вдалим поєднанням комедійних та детективних елементів, які динамічно розвивають сюжет та примушують читача думати. Сам автор, до речі, називає роман "Язиката Хвеська" авантюрно-кримінальною комедією. Небезпечні, але разом із тим кумедні життєві перипетії, в які потрапляє головний герой роману, здатні не просто розвеселити, а й іноді навіть насмішити до сліз. Тож уміння автора вдало й невимушено об’єднувати такі, здавалося б, непоєднувані речі, як детектив та комедія, слід відзначити окремо. Сприймається новий роман Кокотюхи легко – та воно й не дивно, адже автор книги – не лише відомий письменник, а й журналіст за фахом. А хіба міг би хтось, крім людини, обізнаної у цій сфері, краще передати відповідну атмосферу та влучніше виписати образи представників журналістської братії?

Детективні романи відомого майстра цього жанру Олександра Вільчинського "Неврахована жертва" і "Суто літературне вбивство" мають одного спільного героя – колишнього журналіста Андрія Грабовського, який інколи за збігом обставин, а частіше за власним бажанням, потрапляє у ситуації, з яких згодом доводиться доволі довго шукати виходу. Розплутуючи тугий клубок людських взаємин, автор разом із своїм героєм повертає читача і у "бурхливі 90–ті" ("Неврахована жертва"), і на мальовниче лісове озеро ("Суто літературне вбивство"), де неприємності й небезпеки починають з’являтися, звісно ж, коли їх найменше чекаєш.

"Жінка для стіни" Володимира Лиса–яскравий зразок цікавого і динамічного психологічного детективу, сюжет якого тримає в напрузі від першої до останньої сторінки. Таємничі самозаймання будинку "крутого авторитета" і болючі пошуки добровільної жертви – "жінки для стіни" – це тільки початок, вершина айсберга, за якою – безодня душі темної і вершина – світлої.

"Двійник невідомого контрабандиста" Віктора Мельника– перший твір із циклу детективних романів, у яких діє слідчий з особливо важливих справ прокуратури Олексій Гальчевський. У непростих умовах криміналізованої країни він спільно з оперативниками зі Служби безпеки розслідує загадковий факт контрабанди культурних та історичних цінностей. Динамічний сюжет із несподіваними поворотами постійно тримає у напрузі читача, який з розвитком сюжету дізнається про сучасні будні прокуратури – коли веселі, а коли й сумні.

Бійки і пиятики, стрілянина і крадіжки, шантажі та погрози –ось та калейдоскопічна атмосфера, в якій живуть і борються герої детективних повістей "Стіна" та"Осінні ілюзії" Сергія Ухачевського, події яких розгортаються наприкінці 80-х років після розпаду Радянського Союзу.

Вагому нішу у сучасному літературному процесі України займає так звана жіноча проза. "Жіноча" проза як поняття і як явище є неоднозначним, оскільки для виділення відповідного масиву художніх текстів переважним чином застосовуються не жанровостильові чи ідейнотематичні виміри, а мотивація за ознаками гендеру автора твору. У той же час "жіноча" проза має й певну специфіку.

Сьогодніз’являється багато нових імен, тем, проблем, жанрів, стилів української жіночої прози(романи Оксани Забужко "Польові дослідження з українського сексу", Євгенії Кононенко "Ностальгія" та "Зрада", Галини Пагутяк "Записки Білого Пташка", Світлани Пиркало "Не думай про червоне", Ірен Роздобудько "Мерці" та "Ескорт у смерть", Галини Тарасюк "Блудниця вавилонська", Анни Хоми "Репетитор", серія романів Лесі Романчук "Не залишай...", готичний, пригодницький містичний роман Ірини Хомин; повісті та оповідання Оксани Забужко, Марії Матіос, Галини Пагутяк та багатьох інших).Ці твори дуже різні за жанровими ознаками: соціальнопсихологічний, інтелектуальний, виробничий романи, химерний роман з рисами міфологізму і фантастики, роман-хроніка, документальний роман, комічний роман, роман-трагіфарс, посмодерністський детектив, готичний та пригодницький роман, трилер, роман-мелодрама й "жіночий роман" (любовна історія, "лав сторі"), квест, а також цілий ряд малих прозових жанрових форм – повість, оповідання, новела, вірш прозою тощо.

Так як перелік сучасних творів жіночої прози є невичерпним, зупинемось коротко лише на деяких з них, що представляють окремі напрямкі сучасної літератури чи відкривають різні теми у своїх творах.

Нещодавно новий роман опублікувала 80-річна поетеса Ліна Костенко. Роман має назву "Записки Українського самашедшого". Це розповідь про сучасного комп'ютерного програміста, який на тлі особистої драми болісно сканує усі події свого глобалізованого, інформаційного часу. 35-річний програміст нотує все, що його бентежить. Писав би він "буденник", звертав би увагу лише на родинні проблеми: дружина лютує, на роботі негаразди, маленький син завдяки другові так розширив лексикон, що й татко за ним не встигне. Але амбіції героя сягають "щоденника" – записів соціальнополітичного характеру, зміст яких залежить від того, що принесе конкретна доба. Ось деякі з його нотаток: "Туркменбаші заборонив балет. Таїландська принцеса бачила мамонта. У Сонячній системі за орбітою Нептуна американці відкрили нову планету". Ще буває: "Росіяни бомбили Грозний. Полковник Буданов зґвалтував чеченку. На Балканах бої". Та найбільше уваги приділяє внутрішній ситуації: "Таращанське тіло" лежить у морзі. Акціонерне товариство "Мазепа" спонсорує "Людину року".

Справа ускладнена тим, що герой – стовідсотковий український інтелігент і наркоман. Він не бореться з обставинами. Зате як ретельно колекціонує повідомлення (з телебачення, радіо, друкованих ЗМІ, інтернету), як точно відзначає та влучно коментує факти, що дістали до печінок.

В анотації сказано, що "Записки українського самашедшого" – це насичений мікс художньої літератури, внутрішніх щоденників, сучасного літописання і публіцистики. Сама авторка сформулювала жанр свого твору так: "сюрреалістичний Вавилон сучасного світу".

У романі піднімаються такі серйозні проблеми недалекого минулого, як Чорнобиль, справа Ґонґадзе, касетні скандали, які крім того, мають і символічне значення. Так, Чорнобиль символізує смертельно уражене тіло країни, справа Ґонґадзе – занепад її моральних якостей, а касетні скандали – фольклорну мудрість про рибу, що гниє з голови. Як вийти Україні з її історичної безвиході? Відповідь дається наприкінці роману.

Не можна не зупинитись на такому неоднозначному імені в сучасній українській літературі, як Оксана Забужко. Її роман "Польові дослідження з українського сексу"став помітною подією в українському літературному житті вже після першої публікації у 1996 році через відверті еротичні сцени та сміливі міркування про українську та жіночу ідентичність. Сюжет роману – складні стосунки української поетеси, що приїхала викладати в США, та амбітного скульптора. Це один з перших феміністичних романів в українській літературі. Перевидавався десять разів в Українітабув перекладений на багато мов.Книга Оксани Забужко "Шевченків міф України" привертає увагу тим, що в ній вона намагається розкрити вплив Шевченка і його творчості на свідомість українців. Те, що вперше вражає у віршах Шевченка, є не сила зображування, а сила зображуваного, що проникає у свідомість людини. При цьому людина прийматиме той міф за гру власної уяви, не помічаючи, як Шевченко диктує їй, один за одним, образи своєї України. У чому все–таки причина дотеперішньої загадкової абсолютності постаті Шевченка в українській духовній культурі? На який образ запрограмував він Україну своїм міфом? Що залишилося зашифрованим у Шевченківському тексті? На ці та інші запитання шукає відповіді автор в своїй книзі, яка є однією з найголосніших подій сучасної української гуманітаристики.

Ще одна цікава книга Оксани Забужко присвячена вивченню феномену Лесі Українки "NotreDamed'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій". Сама Оксана Забужко сказала: "Ця книга – спроба не тільки нарешті перепрочитати і відчитати Лесю Українку, а й відповісти на питання: чому вона так і залишилася в українській культурі чужинкою?". Парадокс спадщини Лесі Українки в тому, що про славнозвісну національну героїню, чий портрет винесений на двохсотгривневу купюру ми, її нащадки, маємо надзвичайно "строкаті" уявлення. Автор намагається розкрити код Лесі Українки. У своїй творчості О. Забужко приділяє багато уваги осмисленню української ідентичності. Робить вона це і в даній книзі: Хто ми –Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність –це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли "таємні товариства" малоросійських дворян ХІХ століття? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний "український проект" і чи вдалося нам його реалізувати?..

"Музей Покинутих Секретів"– роман Оксани Забужко, виданий у 2009 році, який критики назвали шедевром, а авторку стали порівнювати з Достоєвським і Томасом Манном. Це – сучасний епос сучасної України: родинна сага трьох поколінь, події якої охоплюють період від 1940-х років до весни 2004-го року. Це роман про владу минулого над майбутнім, про кохання і смерть, про споконвічну війну людини за право бути собою.

"Музей покинутих секретів" – це сучасний соціальний роман. Дарина, Адріян, їхні батьки, другорядні персонажі на кшталт Вадима, Бухалова чи Юлічки – не лише герої-особистості, але й представники певних зрізів нашого суспільства, які письменниця препарує безжалісно і точно. Весь спектр нагальних проблем: від продажної журналістики і занепаду у фундаментальній науці до торгівлі людьми, – майстерно вписано у рамки виробничого роману. Тележурналістика і політика, майстерня художниці і контора з продажу антикваріату, побут професійних підпільників і тяжка праця спецслужбовців – всі ці фахові сфери змальовані принаймні переконливо. Життя у професії і суто виробничі стосунки мають для головних героїв величезне особисте значення: Дарина не уявляє себе без журналістики, Адріян роками мучиться через зраду науці. Та, власне, це теж великою мірою романне тло.

Сюжетворчу роль у романі відіграє фантастичне припущення. Епізоди з життя Адріяна-першого, що їх бачить уві сні Адріян-другий, могли б залишитися просто літературною метафорою – але письменниця підводить під цей феномен науково-філософську концепцію, розробляючи оригінальну фантастичну ідею у руслі сайєнсфікшн, чим доводить теж давно зрозуміле в світі, але далеко не всім очевидне у нас: високої літератури без суттєвого елементу фантастики вже просто не існує.А української літератури традиційно не буває без містики. Прокляття Бориспільської траси, що проходить через безіменне кладовище жертв Голодомору, неминуча розплата за гріхи предків і таке інше потойбічне замішане в один міцний коктейль з детективом. Протягом роману Дарина розслідує принаймні дві смерті: Олени Довган і художниці Влади, а також таємницю зникнення картин останньої. Наявні у творі і елементи документалістики. Історія з палацом "Україна", згадки про Василя Стуса і Володимира Висоцького, добре впізнавана Ліна Костенко.Це також любовний та еротичний роман. Секс, що його Оксана Забужко зробила своєю візитівкою ще з часів "Польових досліджень" (підманувши тоді довірливих читачів), у "Музеї…" змальований докладно й різноманітно. Мабуть, Оксана Забужко вміє писати "про ЦЕ" найкраще у сучасній українській літературі– дуже точно, емоційно, відверто, щиро.

"Музей покинутих секретів" – відверто ідеологічний роман. Ідеологія, пропонована читачам, прозора й однозначна – ідентичність за національною ознакою. Практично всі негативні персонажі в романі марковані негараздами з мовою, а саме: розмовляють російською (у знущальному трансліті) чи суржиком, переходять на російську у певних ситуаціях, або, навпаки, вживають забагато галицизмів чи говорять українською надто літературно, чого теж ніяк не можна пробачити. Українство – категорія вроджена, генетична і тотожна моральності: особливо яскраво це проглядає в історичній частині твору. Всі неукраїнці — вороги, покидьки або зрадники, а в чарівної дівчини та героїні підпілля, проте єврейки Рахелі не міг не народитися майбутній кадебіст.

І нарешті, це символічний роман. Суто дівчачагра у "секрети", закопані в землю, обростає у романі, як цибулина, багатьма шарами різнорівневої символіки. Плюс генетичний ланцюжок ДНК, ця безвідмовна машина часу, і жінки, які не перестануть народжувати. Все тримається саме на них, на жінках, котрі виростають з отих дівчаток, що погубили свої секрети –але ще мають шанс віднайти.

Моральними орієнтирами для головних героїв роману є нонколабораціонізм Анатолія Гощинського, мистецьке служіння Влади Матусевич, а особливо – жертовність вояків УПА. Життя молодих упівців було крихке й незахищене, свідомо спрощене до партизанської боротьби та постійно під загрозою смертельної небезпеки. Безтілесні упівці, стерті навіть з архівів КГБ, прямо впливають на життя реальних, фізичних осіб і програмують їхні дії за 60 років по власній смерті. Бачимо тут звичний для Забужко мотив успадкування цінностей, культурноїнаступності, якає надзвичайно важливоюдля лікування посттоталітарних травм України. Саме ця тема, особливо дорога авторці, вдалася найкраще: вставні розділи про УПА вийшли дуже цікавими й насиченими. Є тут цілий калейдоскоп психологічних картин: і екзистенційна приреченість упівців, які свідомо кидають свої молоді життя у багаття визвольного руху; і камерність криївки, і осіння принишклість окупованого краю, і дух опору, яким просякли іманентно небільшовицькі стіни Львова...

Це книга про пам’ять і міжпоколіннєву передачу цінностей, про (досі актуальний) опір тоталітаризмам і бандократіям, про проблему українських еліт, покалічених радянським колоніалізмом.

Некоронований титул "найбільш плідної письменниці України" має Марія Матіос. Критика її називає то"чортиком, що вискочив із табакерки", то "грант-дамою української літератури". За свою творчість письменниця отримала чимало державних нагород.

Книга Марії Матіос "Солодка Даруся" – це повість про гірку долю дівчинки Дарусі та її батьків, понівечених радянськимиНКВДистамив довоєннийта післявоєнийперіод окупації радянськими військами Західної України.

Твір, що постійно тримає в напрузі, розпочинається з опису важкого життя жінки Дарусі у гірському селі за радянської доби приблизно у 1970-х роках. В селі її вважають німою та несповна розуму через її часті головні болі, але кличуть чомусь Солодкою Дарусею. Даруся живе сама у хаті своїх батьків й дає собі раду лише завдяки сусідам та добрим людям. За багато років її вчинки знайшли розуміння серед односельчан, але час від часу люди лякаються, чи то її, чи то власних гріхів.

У другій частині твору автор повертає в минуле на 30-40 років й розповідає вже про молоду пару (батьків Дарусі), які намагалися зберегти від злого людського ока своє кохання. Та зміни влади, війна й людська заздрість та забобони виривають їх з їхнього маленького щасливого світу й кидають на жорна історичних подій. Незважаючи на всі негаразди сім'я виживає, але вкінець знівечують їхнє життя агенти радянської влади, для яких немає нічого святого."Драма на три життя", як визначила жанр "Солодкої Дарусі" сама авторка, – це яскравий приклад того, що історія і кожна окрема людина за всіх часів і всіх політичних режимів взаємопов’язані.

Книга Марії Матіос "Вирвані сторінки з автобіографії" є сьогодні однією з найскандальніших книг в Україні. Вона увійшла до короткого списку конкурсу "Книга року BBC" за 2010 рік. Реальний час, що пливе крізь живі людські долі, і реальні люди, що пливуть крізь плинний час, – такими є основні мотиви книжки. Книга-дайджест "населена" багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя на межі ХХ-ХХІ століть. Недаремно сама письменниця називає "Вирвані сторінки…" "не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників"."Вирвані сторінки з автобіографії" –це спроба розібратися в собі, в історії свого роду, своєї держави. Це "енциклопедія" сучасного цинічного життя у "вищих ешелонах української" влади, за якими авторка могла спостерігати з емпірею Шевченківського комітету на Прорізній. Словом, ці вирвані сторінки – також і сторінки вирваної з часу України.

Іре́н Роздобу́дько– українська журналістка, письменниця, поетеса. Автор, що успішно працює в різних жанрах. Про це свідчать її неодноразові перемоги у Всеукраїнському конкурсі "Коронація слова".

Хоча твори Ірен Роздобудько достатньо різні: (мелодраматичний "Ґудзик" психологічні інсталяції "Він: Ранковий прибиральник. Вона: Шості двері", авантюрний роман "Останній діамант міледі"), соціовізія "Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, не придатних до життя", сентиментальночуттєві "Зів'ялі квіти викидають", новоутопічний "Амулет Паскаля", іронічний "Оленіум", а також коментар до власних текстів, життя, думок під назвою "Переформулювання" – проте мають вони деякі загальні риси, - це сюжетна фантазія й винахідливість, а також "поетика усеможливих пригод".

"Ґудзик"роман, який у 2005 році отримав перше місце на конкурсі "Коронація слова" в номінації "роман". У 2008 році роман було екранізовано.Головний герой книги – Денис. У 1977 році вісімнадцятирічний хлопець вступив на кінофакультет на сценарне відділення. Довідавшись про результат іспитів, він поїхав відпочити на туристичну базу біля підніжжя Карпат. Там він побачив жінку, в яку закохався з першого ж погляду. Коханою Дениса виявилася акторка Єлизавета Тенецька. Вона повідомила хлопця, щоб він забув про їх швидкоплинний роман.

Коли почалося навчання в університеті, виявилося, що Єлизавета була куратором Дениса. Хлопець знову намагався продовжити стосунки із нею. Невдача на особистому фронті змушує Дениса покинути навчання. Він вирушив добровольцем на Афганську війну.Повернувшись із Афганістану, Денис закінчив навчання та зробив вдалу кар'єру. Та його кохання до Лізи не зникло. У ресторані він знову побачив її. Денис не наважився одразу підійти до Єлизавети, тому вирішив познайомитися з її супутницею. Це була дівчина на ім'я Ліка. Несподівано для Дениса, вони почали зустрічатися. Так само несподівано Денис і Ліка почали планувати весілля. Та при знайомстві з батьками Лікивиявилося, що Єлизавета Тенецька – її мати. Вона не впізнала Дениса.

Одного разу Денис і Ліка побачили у вітрині магазину надзвичайну шафу. Вони вирішили її придбати, проте шафа не продавалася.Дружина Дениса була художницею. Їй запропонували поїхати на пленер до підніжжя Карпат. Ліка не хотіла залишати чоловіка, проте Денис вмовив її поїхати.

Денис за відсутності дружини наважився розповісти правду Єлизаветі. Він запросив її додому й нагадав їй події 25-річної давності. Проте виявилося, що Ліка не поїхала з міста:по дорозі вона помітила, що шафу, яка сподобалася Денисові, виставлено на продаж. Вона вирішила зробити сюрприз чоловікові.Ліка купила шафу, привезла її до квартири й заховалася в ній. Денис не помітив цього, тому Ліка в шафі стала свідком розмови між її чоловіком та матір'ю…

Дуже цікавим є авантюрний роман Ірен Роздобудько "Останній діамант міледі". За канву сюжету роману слугує історія Міледі з відомого роману Олександра Дюма. Але авторка, використавши історію з діамантовими підвісками, винахідливо пропонує свою версію життя знаменитої жінки, кардинально заперечуючи усі характеристики героїв французького прозаїка. Інтрига майстерно зберігається до останньої 222-ї сторінки і зацікавлений читач тут знайде всі атрибути пригодницького жанру: таємниче зникнення сестри головної героїні, зухвале викрадення геніального рукопису, вбивства, зґвалтування…

Тим, хто хоче, але дуже боїться змінити своє життя, особливо цікавим буде роман Ірен Роздобудько "Все, що я хотіла сьогодні". У цьому романі письменниця акцентує увагу на пошуку людиною власного "я" і прагненні до здійснення мрій, що були глибоко в душі, а вдало скомпонований сюжет вражає близькістю до реального життя.

Мабуть, чимало сучасних жінок можуть упізнати в головній героїні себе. Вона – молода пані Мирослава Малько, її життя "замкнено" на простих і зрозумілих речах: дім, робота, чоловік. Сьогодні Мирослава дізналася, що невиліковна хвороба ось-ось забере в неї життя. Героїня раптом усвідомлює, яким нудним і "правильним" воно було: навіть помірковані бажання вона весь час стримувала, "вважала себе добре вихованою, бо хотіла прожити гідне життя за класичною схемою "хорошої дівчинки", яка згодом стане гарною дружиною, правильною матусею і милою бабцею. Таке життя не приносило їй щастя, адже всі мрії, бажання й почуття давно вкрилися товстим шаром криги, що заповнив її серце, здавалося б, назавжди. Але героїня вирішує присвятити цей день собі, зробити те, про що давно мріяла, чого завжди хотіла. У серці народжується бажання звільнитися від скутості й буденності, які оточували її довгі роки. Стоячи на подвір’ї лікарні, де їй поставили діагноз, жінка вибирає досі невідому стежку, котра веде її не до звичайної тролейбусної зупинки, а до невідомості, що має стати ключем до нового спалаху щастя в її серці. Мирослава долає страх бути собою, вона наважується на радикальні вчинки, котрі допомагають їй знову відчути запах щастя й заповнити глибоку й болючу порожнечу. Мирослава розуміє, що "кожен наш день – це ланцюжок шансів. Якщо помічаєш і використовуєш перший – на нього відразу ж нанизуються другий, третій... І все вибудовується у правильному порядку". Треба тільки вірити… "Усе відбулося, – каже головна героїня, заплющуючи очі. – Все, що я хотіла сьогодні…"

Прикладом фантастично-символічної манери письма є творчість Галини Пагутяк (Москалець). Її твори об’єднує прорив до вигаданого світу, потяг до містики та пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця намагається зазирнути за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. А недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, несе в собі шарм таємничості та незбагненності.

Яскравий приклад її творчої манери – книга "Захід сонця в Урожі". Уріж – це сон, примарний, чуттєвий світ, часто незрозумілий, інтуїтивний, зітканий з есхатологічних видінь і чарівних казок, зокрема, про давно померлу панну– молоду сумної вроди чи панну з жовтим волоссям, яка опівночі виходить із могили, щоб зустрітися зі своїм милим –паном у чорному костюмі із блискучими ґудзиками. Бачимо, як слід весільного поїзду із панноюмолодою, зодягненою у старовинний одяг, губиться десь крайнеба чи, може, на місяці. Письменниця зізнається – неспокійна душа цієї панни живе в її тілі.

Галина Пагутяк пише урізьку хроніку, хроніку душі, яка постійно пам’ятає про смерть, тому від неї віє холодом потойбічного світу. Це розповідь про Пекло, Чистилище, Рай.У творах Галини Пагутяк людина –найнеприродніша істота: справжнім життям, без звичних зовнішніх умовностей і масок, людина живе лише у снах. Саме у снах, а не в книжках відкривається й приховане знання. Тому стиль цієї письменниці можна назвати сюрреалістичним.

Філософська проблематика представлена у циклі з чотирьох есе Г. Пагутяк "Душа метелика".Есе "Небо птахів" – це плин думок людини, яка вміє образно мислити, мріяти, бачити за звичайни­ми речами їхній незвичайний зміст. Думки, на перший погляд, не завжди вибудовуються у якийсь логічний зв'язок, проте, якщо заглибитись у їх рух, можна виявити яскраво виражену тему самотності людини в сучасному світі. Незважаючи на те, що людина сьогодні може мати досить комфортні умови для життя, вона втратила комфорт внутрішній. У гонитві за матеріальним люди загубили щось справжнє, природне, стали надзвичайно самотніми: "Самотність мож­на розділити з небом птахів. Ти дивишся на нього, воно на тебе...тебе не існує, коли в тебе нікого не­має, ніхто не пам'ятає про тебе. Як добре не бути людиною, не мати людських думок і пристрастей, бажань. Не втручатись і не сказати жодного слова іншій людині. І ніяк не називати цей свій стан. Бо все одно не знайдеш назви. Будь-яка назва свідчитиме проти тебе".

Твір вирізняється відсутністю чіткої сюжетності, подієвості, проте це не заважає авторці наситити його глибоким філософським змістом, роздумами про душевний стан сучасної людини, її знеособлення, загубленість у вирі "важливих проблем".

У творі "Тінь, світло..." перед читачем постає пейзаж у день літнього сонцестояння. Спостереження за тим, що відбувається навколо, приводить до усвідомлення, що людина це частина природи, тому людям потрібно перебувати в її лоні: "Трави ще тільки цвітуть: м'ята, звіробій, рум'янок, подорожник, буркун, іван-чай, молодило, іван-та-мар’я, спориш... впасти лицем у траву, дихати її подихом, відчувати, як калатає серце і душу стискає смуток".

 Споглядання сонця наводить на роздуми про тимчасовість життя, про смерть: "Усе це було до мене, і все це буде після мене".

Твір "Маленький шлях не для людей..." присвячено роздумам про те, як іноді важливо вміти бачити в маленькому, непомітному велике і значуще. Героїня, спостерігаючи за життям комах, усвідомлює, що "маленький народ має свої звичаї...", і що його життя нагадує існування людей: "Ясного дня маленькі істоти метушаться, латають свої хатки, чистять нірки, пильнують, чи добре закутані дітки". Проте є й відмінності: "Як же добре, напевно, колисатися на м'якому пахучому листі! Навіть впасти не боляче, коли ти комаха і можеш на льоту прикріпитися міцною надійною павутиною... І, певно ж, вони якось спілкуються між собою... І не чинять одне одному кривди". Тому життя комах може бути зразком для людей, які бувають підступними і жорстокими. Треба бути уважними у ставленні до маленьких істот, що нас оточують, тому що "кожна наша, навіть ненавмисна, поява загрозлива і смертельно небезпечна для маленького, хоча й незліченного народу. Ми ніколи не пройдемо їхніми шляхами. Ми надто грубі й великі для цього і не повинні втручатись". В основі есе, що дало назву всьому циклу, "Душа метелика", – усвідомлення трагічності і скінченності людського існування, неприродності життя людини. Спостереження за комахами, якілетять на світло і гинуть, викликає думки про смерть, страх перед нею: "Яким би не було привабливим життя після життя, важко усвідомлювати, що ти стаєш абсолютно непотрібним зі своїм нерухомим закляклим тілом і мусиш розлучитися з ним назавжди".Уміння бачити глибокий смисл у повсякденних речах допомагає по-філософськи ставитися до плину людського життя, сприймати світ у взаємозв'язку всіх його складових: "Не випадково ми стрічаємо скільки аналогій у довколишньому світі. Вони вчать нас жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити у розрізненому цілісне, в цілісному розрізнене, у собі інших".

Цікавою є думка про те, що дитинство, розквіт, старість – не ознаки плину часу, а стани душі, різні її іпостасі. Переважають роздуми про потребу внутрішнього спокою, душевної гармонії в цьому складному і трагічному світі: "Дуже важко жити серед людей. Вони весь час нагадують про існування часу... Він примушує нас вірити, що обов'язково треба розбиватись до крові, щоб подолати стіну і потрапити в сад. Але знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законам космо­су легше, ніж суспільним".Письменниця закликає до повернення людині природного стану єдності з усім світом, внутрішнього спокою і гармонії, набуття вміння бачити в маленькому та непомітному велике і важливе, любити багатогранний світ у всій його складності та недосконалості.

У новелі письменниці "Душа метелика" подається філософсько-узагальнююча картина людського життя скороминущого, ніжного, яке легко може розбитися, загинути, як метелик, що летить на світло лампи й згорає. Тому треба намагатися жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки та дії.

Твори Г. Пагутяк характеризуються підкресленим інтелектуалізмом (перевагою розумових чинників над емоційночуттєвими), інтертекстуальними зв’язками. Це головна стильова ознака творчості письменниці.

Сучасний жанр абсурдного реалізму яскраво представлено у творчості Галини Тарасюк, а саме в її збірці "Ковчег для метеликів". Новели приваблюють своєю тематикою: в їх – основі сучасне "життя, як воно є", у трудах, тривогах і коханні (новела "Тікаймо Адаме, тікаймо"), народ: вкотре розорене селянство, прості люди, покалічені фронтовики, які потроху відходять у небуття (новели "У вирій", "Привіт сердечний останній", "Козацька корчма"), "маленькі люди" великого міста, неприкаяні й невлаштовані в цьому негостинному світі ("Жека і Спиридон"), збідніла інтелігенція ("Смерть Марата", "Ерцгерцог їде!", "Милосердний", "День скаженої парасольки", "Лексикон сороміцький"), дрібні підприємці, які не можуть вписа­тися в дикий ринок ("Театр навпроти вареничної"), українські гастарбайтери ("Острів зимового мовчання", "Тіні заблудлих нащад­ків"), емігранти – "зовнішні і внутрішні" ("Голос крові", "Сюрприз для феміністки"), найбеззахисніші жертви тотальної торговиці, що брудною хвилею захлеснула все наше життя, діти, такі, як Дімка з новели "Один на трасі", осиротіла донечка україн­ської заробітчанки з новели "Янгол з України". Досліджує письменниця і психологію "нових українців", господарів і "героїв" епохи Незалежності: успішних підприємців, високих поса­довців, "патріотів" ("На розломі", "Вгору стежкою, що веде вниз", "І жаль за тим, що не збулось", "Москалі йдуть!").

Цінність цих творів полягає і в тому, що всього на кількох аркушах міститься стільки інформації не тільки про долю героя, а й про ситуацію, що спричинила таку долю, стільки емоцій, болю, любові, що ці новели варті об'ємних психологічних романних полотен.

Письменниця пише трагікомедію нашого життя. Вдаючись до суворого письма, іронії чи сарказму письменниця не лише літописує, а фіксує добу такою, якою вона є.

Цікавий напрям сучасної художньої прози, що поєднує в собі елементи фантастики, детективу та багато чого іншого, представляє Маріанна Малина. Її роман "Фіолетові діти",дипломант конкурсу "Коронація слова" 2008 року, добре відомий українському читачеві та навіть став одним із бестселерів за підсумками року 2009. Авторка звертається до загальновідомої теми дітей індиго, про яку зараз пишуть та говорять буквально всі. Крім того, жанр містичного детективу, як назвала роман сама письменниця, відносно новий для української літератури, а отже цікавий для читачів. Елементи трилеру та звернення до теми надможливостей можуть видати роман за такий, що призначений для молодої аудиторії, спраглої динамізму та пригод. Однак психологізм та намагання осмислити серйозні проблеми суспільства однозначно вказують, що "Фіолетові діти" – це значно більше, ніж просто роман з цікавим сюжетом. Сюжет роману доволі звичний для детективу. Маємо загадкову смерть, щоденник загиблої, що ставить більше запитань, ніж дає відповідей, та людину, яка проводить власне розслідування. Однак уже з перших сторінок, коли розвиток сюжету переривається ліричними відступами, що розкривають внутрішній світ Дарини, її бачення реальності та ставлення до того незримого, що відбувається навколо та в ній самій, зрозуміло, що психологічна складова тут превалює над подієвою. Паралельно звичному сюжету – зустрічам, розмовам, поїздкам головної героїні – розгортається сюжет внутрішній, психологічний. Дарина намагається зрозуміти себе, осмислити своє місце у світі, з’ясувати, що ж то за безодня, яка так її жахає, і чому їй все згадується момент з дитинства, коли на якусь мить все здавалося правильним, а потім світ знову став звичновикривленим. Якщо простежити цей психологічний сюжет до його логічного завершення, то висновок напрошується сам по собі: безодня у нас самих, і поки ми її не спізнаємо, поки не повернемося у "точку нуль", доти не знатимемо себе справжніх.

Фіолетові діти, за задумом авторки, і є тими, хто осягли свою внутрішню суть, змогли розвинути приховані можливості, підключитися до загальної мережі знання, енергії, вміння. Вони можуть читати думки, сугестувати, левітувати.

Є ділянка на небі – між двох знаків зодіаку, цих стрілок небесного годинника – Стрільця і Скорпіона, – яка має назву ViaCombusta, що перекладається з латини як "випалений шлях". Люди, народжені цієї пори, називаються змієносцями й володіють унікальними здібностями. От і хлопець на прізвище Радний, що на санскриті означає "коштовність", не усвідомлюючи цього, простує своїм випаленим шляхом, який нещадна доля щедро вимостила гострим камінням, бездонними прірвами й непролазними хащами. І гадки хлопець не має, що він –драбина, здатна відкрити людству вихід у незнані світи. От тільки коли відчиняться небесні двері, що чекає за ними на самого Радного –нове життя чи невідворотна смерть?..Сюжет роману "Випалений шлях" (2010) сприймається як логічне продовження теми попереднього: школа, але вже вищого гатунку, такий собі законспірований коледж тільки для "дітей індиго", яких шукають по всьому світу, викрадають і проти їх волі тримають у майже концтабірних умовах, але головне, навчають: "– Дисципліна, яку ми вивчатимемо, має назву "Теоретичні засади парапсихології" (...) На своїх подальших заняттях Сигізмунда розповідала про аури, тонкі тіла, астральні польоти та ієрархію вищих світів (...)".У романі безліч пригод, читати його цікаво, але це не головне. У смертельному двобої двох поколінь авторка беззастережно стала на бік дітей, співчуваючи, захищаючи, підтримуючи їх всіма доступними прозаїку засобами, в тому числі й психологічними, і саме цей фактор, у порівнянні з першим романом, найбільше спричинився до того, що доля головного героя Арсенія Радного зворушує читача. Мрійник і фантазер, заповільнений і мовчазний, розсіяний, а чи розсереджений, життя якого триває в океані внутрішнього світу – типовий інтроверт. Його дещо хворобливе самолюбство протестує і не може, або не хоче бути, як всі. Одним словом, відсторонена особа, навіть із тавром невдахи. "Я сидів просто на холодній бруківці й дивився на згарище. Розвалений під’їзд був на вигляд, як вибитий зуб. Вціліла стінка ще зберігала на собі вивернуті назовні відбитки колишнього житла... Я так спішив додому... Тепер усього, до чого я так поривався, просто не існувало в природі. Сльози застигли десь усередині, й залишився тільки гіркий клубок у горлі". Прямого шляху до центру Всесвіту нема, більше того, він, той центр, постійно переміщується. Власне, і уявлення про центр – справа творчості, результат окремішних зусиль привести у відповідність свої завдання з напрямом суспільного життя. Глибина драматизму протистояння поколінь містить у собі дві правди, котрі чинять опір одна одній, та взаємопов’язані і не можуть існувати одна без одної. Жодна не є альтернативою усій повноті й складності існування, і жодна не дає закінчених відповідей. У вічній відносності цього контрасту захований один із філософських парадоксів: фіолетові діти давно вже не діти. Таємна незгода з батьківською правдою визріває у прагнення нехай небезпечного, жахливого, але інакшого життя. Перемагає властивість, притаманна юні – ігнорування минулого, як того, що зникло, сучасного, як неприйнятного, заради майбутнього, котре для них уже реальність.

Світлана Пиркало– українська письменниця, журналістка української служби Бі-Бі-Сі, перекладач. У свої 26 років вона написала культовий серед вузьких кіл прогресивної української молоді роман "Зелена Маргарита", що пережив уже друге видання, цього разу з доповненням – словником українського сленгу.

Слід звернути увагу на її роман"Не думай про червоне".Пaвлінa Стопудів – героїня роману "Не думай про червоне", в міру цинічна, в міру патріотична, комсомольського віку й стандартної орієнтації, хронічно одинока алкоголічка, яка блукає Лондоном за коханим чоловіком. Її чудернацькі, як правило, на п’яну голову, пригоди та філософські роздуми "об жизні" і "об любві" зворушують, примушуючи гортати далі й далі сторінки книги.

Викликає запитання назва роману. Як пояснила сама письменниця, основна тема роману – це пошуки давно втраченого кохання в чужому місті, яке поступово стає своїм. Політичний режим до цього сюжету ніяк не ліпиться. А про червоне... Героїня постійно дає собі слово не думати про чоловіка, образ якого заважає їй жити, але від цього тільки ще більше про нього думає. Так само як у цьому психологічному феномені: якщо вам сказати "не думай про червоне", то ясно, що ви будете думати саме про це. "Не думaй про червоне" мaє ще й піднaзву "Ромaн не для молодшого шкільного віку". Проте ця книжка не має чітких рамок. Вона подобається жінкам, але не є жіночим романом. Подобається молоді, але не є надто молодіжною.

Нова книга Світлани Пиркало"Кухня егоїста" – для тих, хто любить мандри та смачно попоїсти. Разом з авторкою ви об’їдете півсвіту, одночасно посмакуєте усіма можливими (й неможливими) стравами країн, які відвідаєте і, може таке статися, раптом зрозумієте, що таке земне щастя! Що таке щастя, кожен з нас розуміє по-своєму. Короткі й вічні істини людських матеріальних і духовних потреб усім відомі: здоров’я, родина, улюблена справа, успіхи, ну і звичайно, гроші. Принагідна порада нашої авторки: "Коли поїдете у Флориду на відпочинок…не забудьте три речі: бабло, бабло і бабло. Без бабла тут нічого робити". Давні греки стверджували, що хороша їжа – це головне. Сита людина, говорили вони, завжди життєрадісна і навпаки, поганий, похмурий настрій – це наслідок недоїдання, бо голодна людина погано спить і погано працює, вона легко роздратовується і дратує оточуючих, частіше хворіє і скоріше старіє. Тому Світлана Пиркало й пише: "Розмірковуючи про те, що таке щастя, я дійшла висновку, що щастя можна метафорично описати через кулінарію. Щастя – це коли ти їсиш оселедець, але отримуєш від цього задоволення, як Вася Пупкін від устриць…Життя стає все швидшим, і може статися, що за кілька років при слові "щастя" ви й будете уявляти ці півгодини наодинці з оселедцем". Авторка упевнена, що життя неможливе без радощів, а радощі – це книги, мандри, закоханість, пригоди, навіть звичайний смачний обід! Кулінарні есе, що складають книгу "Кухня егоїста"( всього 61) написані вельми апетитно, до памороків! Письменниця добре розуміється на приготуванні страв як простих, усім відомих, так і екзотичних, на кшталт сушеного крокодила чи їжака на пісному маслі. Читацьке сприйняття розпещується надміром інформації, але, дивина, не стомлюється, створюється певний настрій, який не полишає вас до кінця книги.

За стилем "Кухня егоїста" – контамінація: суміш монологічного щоденника молодої жінки (з гострим поглядом і таким самим язичком), що подорожує світом, і кулінарної книги. Мова твору стереоскопічна: використовуються всі можливі варіанти, діалектизми, сленг, суржик, так званий анаколуф – засіб пожвавлення розмовної мови. На читача чекає розвага, захват, утіха, розрада, забава і ще багато приємностей.

Хомин Ірина– представниця містичного напрямку в літературі. Так, роман "Сакрал" – готичний, пригодницький містичний роман. Містична історія бере свій початок уСтародавньому Єгипті, а потім події переносяться в сучасну Галичину та Карпати. У світ живих із мороку прийшла давня могутня сила, здатна відтворитися через людську особу. Багато століть назад цю силу не зміг зупинити єгипетський жрець, хоч і знав про неї все. У теперішнім часі заради клятви покійній дружині проти цієї сили бореться охоронець стародавніх знань, але апостолом демона виявляється талановита дівчина, яка може стати видатною художницею...

Михайло Симоненко, який у 1999 році змінив стать і обрав нове ім'я Марія Штельмах (прізвище запозичено у дідуся – легендарного романтика капітана) – поет і філософ, телевізійний сценарист. В романі Марії Штельмах "Два мегабайти віри, або Один сценарій одного фільму про одну зраду і одне прощення" розповідається про життя двох молодих хлопців з біблійними іменами Марк і Антоній, які прагнуть реалізувати у сучасному світі свою місію. Один із них – музикант, другий – актор. І доки вони мріють про небосхили слави й таланту, між ними зав'язується міцна дружба. І все було б добре, якби одному з них передчасно не пощастило. У своєму прагненні стати знаменитими, вони час від часу зраджують одне одного, можливо, для того, щоб потім простити.

Тематика книги – авторська інтерпретація Біблії. Дія роману одночасно відображена в двох вимірах: космічному, небесному і земному, реальному, час від часу перетинаючись у так званому напіввимірі, де все переплутується остаточно. Івже незрозуміло, що відбувається насправді, а що є фантазією. У той час, як друзі з'ясовують стосунки і намагаються довести один одному власну позицію, за право Творця у різних вимірах часу відчайдушно борються Бог і диявол. Перемога дістанеться тільки одному- тому, хто перший раз у своєму житті насмілиться зійти на Землю і померти в ім'я любові...

Окремою в сучасній жіночій прозі є тема катастрофізму, а саме йоготехнократичного складника. Вплив техніки на повсякденне життя, на духовні і життєві цінності сучасника досліджує ряд сучасних письменниць-жінок.

Так, героїня новели Людмили Тарнашинської "Анастас та Анастасія" народжує мертву дитину, і від цього вона щаслива. Чому? Коханий жінки Анастас досліджує вплив радіації на здоров’я людини, в результаті чого у їхньоїмайбутньої дитини можуть бути серйозні фізичні вади. "Щастя" народити мертву дитину, яка через серйозні ураження не змогла б стати повноцінною людиною, навіть не з’явившись на світ живою, звучить як вирок світові, як розплата за блага: гине майбутнє, нищиться саме призначення жінки – продовжувачки роду.

Життя героїні Людмили Тарнашинської "Ненароджена Марта" до атомного вибуху на ЧАЕС було щасливим, наповненим вірою у завтра, любов’ю до всього навколишнього. Та атомний вибух прогримів не тільки на станції, але й у душі героїні, яка опинилась перед складним моральним вибором: зберегти життя ненародженої доньки, чи позбутися її як пам’яті про коханого чоловіка, що загинув під час ліквідації аварії. Глибокий біль понівеченого материнства, що зумовлений техногенною катастрофою, звучить у творі як пересторога: під загрозою – існування ще не народженої людини, майбутнього. Техногенна катастрофа змушує людину замислитись над справжньою ціною цивілізаційних благ, до яких так прагнуло людство впродовж свого історичного поступу. Матір ненародженої Марти потрапляє у "велику художню порожнечу, яка дедалі ширшає, заповнює собою вже й усе місто, і весь білий світ, збайдужілий до неї так само, як і вона до нього".

Процес проникнення технічних надбань у духовну сферу сучасної людини змальовує у своїй новелі "Гра у живе і мертве" Маріанна Кіяновська. "Комп’ютер не допомагає людині думати, він призвичаює її не довіряти своїй пам’яті, не покладатися на себе… До всього, чого я боюся або мала би боятися, додається щей страх, аби цілий мій штучний інтелект … не булькнув у воду". Але відмовитися від технічних надбань неможливо, незважаючи на розуміння того, що вони стають ще однією фобією людства. Таке "омашинення" навколишнього світу впливає і на внутрішній стан людини, дегуманізує, нівелює одвічні цінності, викликає нові проблеми людства.

Так, проблеми, пов’язані з необмеженою технізацією життя сучасника, порушено у новелі Наталки Сняданко "Життя без батьків, або супербонус для ідеальної пари". Героїня твору Есмеральда занурюється в комп’ютерне життя, щоб утекти від "набридлих проблем, від цієї щоденної сірості, однокласників, усіх цих бовдуріводнолітків і недоумкуватих дорослих…". Самотня дівчинка запитує себе: "До кого піти зі своїми проблемами?". Вона бачить, що для матері багато важить робота, тому, рятуючись від проблем, вона занурюється у віртуальний світ. Героїня не може віднайти себе у реальному світі, тому уходить у світ віртуальний, де почуває себе впевненіше. Реальність життя, у якому переважають сірі тони, лякає сучасника і штовхає його до втечі у віртуальні світи комп’ютерних інновацій, що стають штучними замінниками самого життя, стандартизують усі його сфери.

***

Цей невеликий і далеко невичерпний огляд сучасної української художньої прози покликаний дати уявлення про основні тенденції її розвитку і викликати інтерес до творчості сучасних українських письменників.

 

Віжічаніна Л.М.,

бібліограф

Календар подій

      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день