"Жнива скорби"

“Жнива скорботи”
Вечір-реквієм до 70-річчя штучного голодомору в Україні 1932-1933 років
 
“Чи можливе? Чи таке можливе?
Чи в таке повірить чоловік?
Щоб родючі українські ниви
Народили 33-й рік?
С.Кузьменко
 
 
 
 
 
 
 
У глибині сцени хрест, на якому чорна цифра “33” переплетена терном. Праворуч від сцени - плакат зі словами Юрія еменка “Нема в світі вищих братських могил, ніж ті, що заповнені останками безвинних жертв голодомору в Україні”. На авансцені збоку - столик, на якому на вишитому рушникові хліб, свічки, образ Ісуса Христа. Перед сценою на столах - виставка документальної та художньої літератури про голодомор.
До початку вечора звучить “Реквієм” Моцарта.
 
Ведучий: Мало знайдеться в історії не тільки України, а й світу таких жахливих трагедій - як голодомор 1932-1933 рр. Український голодомор взагалі слід розглядати окремою сторінкою нашої історії. На своєму шляху український народ зазнав чимало трагічних випробувань, однак усе, що випало на його долю у той нібито мирний час, затьмарило своїм жахом навіть воєнне лихоліття. Опланований і реалізований комуністичним режимом голодомор та масові політичні репресії поставили під знак запитання саме існування нації.
Це не перебільшення. Голодомор став національною катастрофою. Тільки протягом 1932-1933 рр. загинула п’ята частина сільського населення України. За різними оцінками штучний голодомор забрав від семи до десяти мільйонів жителів.
Люди вмирали цілими селами. Демографічні, соціально-економічні, історико-культурні наслідки тодішніх злодіянь Україна відчуває й досі. Жорстока влада не залишила людям вибору.
“Маємо визнати, - констатує Президент України у зверненні до українського народу, - це був геноцид. Цілеспрямований, ретельно спланований геноцид проти українського народу”.
Ми повинні пам’ятати, яку ціну, жахливу ціну заплатив український народ за право жити.
 
 
Читець 1: Найлютіший голод, якого не знає не тільки історія України, а мабуть будь-якої іншої країни. Голод, який, і це вже стократно доведено, був навмисно влаштований московсько-більшовицькими окупантами з метою зламати і знищити українське селянство, що було основою української нації.
 
Читець 2: Те, що відбувалося в Україні в 1932-1933 рр., не знайшло жодного відображення в офіційних документах. Сталін наказав ставитися до голоду як до ворожої провокації. Навіть у стенографічних звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах Політбюро ЦК КП(б)У цього періоду слово “голод” відсутнє.
 
Читець 3: Не підлягає сумніву, щодо загибелі мільйонів селян призвело холоднокровне рішення Сталіна вилучити в українських селян усе зерно, а відтак заборонити будь-яку допомогу їм з боку міжнародної громадськості.
 
Ведучий: Восени 1932 року, після приїзду в Україну В.М.Молотова, розпочалася нова хвиля масової наруги над селянством. Повне вилучення зерна призвело до жахливого голодомору і в німецьких національних районах. Так, у Високопільському районі діти перестали відвідувати школу, лежали вдома пухлими. Особливо постраждали від голоду селяни Високопільського району: як повідомляв голову ДПУ УРСР Балицького Дніпровський відділ ДПУ, у березні 1933 р. в цьому районі померло від голоду 106 чоловік, а 162 були у безнадійному стані. Крім того, органи ДПУ виявили тут численні випадки канібалізму.
 
Читець 1: (декламує вірш поета Миколи Василенка “Наказано: хліба реквізувати”)
 
Наказано: хліба реквізувати,
До міста скопом вивезти з токів.
Заплакав вітер, де був лан багатий
І срібно лився жайвороний спів.
Вселився голод до сільської хати -
Домашня живність впала без кормів.
Запрацювали день і ніч пілати
І день і ніч вітвар журби горів.
 
Читець 2: Законом від 7 серпня 1932 року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений “карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна”. Обвинуваченого аж до найвищої міри покарання (розстрілу).
 
Читець 3: Свідчення Ганни Гаврилівни Кирилової з села Тимофіївка на Херсонщині:
У нас була корівка й маленьке телятко, а до нас приїхала підвода з дядьками і зчинилась лайка в дворі. Один зайшов у хату, а хата з двох кімнат, маленькі вікна. Одна кімната не топилася, там узимку ми під ліжком клали картоплю. А ще стояли дві скрині. В одній одяг був а в другій - клуночок із салом. І виніс дядько клунок картоплі й сало забрав із скрині. Мама вчепилася в нього: “Що ж ти робиш, безбожнику!” Вхопила те сало й у пазуху вкинула, а дядько сало забрав, розірвавши кохтину. Я плакала з братом дуже, думала, що війна почалася. Та прийшли грабувати.
І взяв ще один дядько за налигач корівку, повів до колгоспу, а мама нас обняла за плечі, підвела до вікна і каже: “В останній раз дивіться на нашу корівку...”
І опустіла хатонька наша, і в ній стало сумно, як у труні. Тільки картошинки розкотилися, брат їх зібрав, склав у казан. Ми ту картоплю доїли до п’ятниці, від понеділка. Знаходили десь сухарик, потім кісточку від абрикоси, чи квасолину, чи насічинку, а потім - нічого.
Тата й маму в колгосп не брали, ходили вони по селах, просилися на роботу, і ніхто також не брав.
Й збирали вони по смітниках бурякові й картопляні очистки, а ми з братиком спухнули. Ще був у нас маленький братик восьмимісячний. Мама націджувала з грудей молочко, щоб я в день з ложки його годувала. Та хіба втершип, або молочка не сьорбнути. Помер мій братик. Перед смертю він так дивився на мене, що ніби кивав тим поглядом: “Я вмираю, але я тебе не виню, Ганусю...”
 
Ведучий: Найжахливішим у трагедії голоду було те, що для нього не було об’єктивних причин. Сам Сталін заявив “Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай в 1932 р. перевищував урожай 1931 року”. Його весь забрали, навіть посів, залишивши селянам голодну смерть.
 
Читець 1:
Чуєш, люде?! - Б’ють в дзвінниці!
Курію багато в полі!...
- Казали так провидці!, -
На біду, чи на неволю!...
 
Та хіба ж їх слухать стали?...
- До землі ж колосся гнеться
Рік той був на хліб удалий.
Та чомусь вороння в’ється...
 
Читець 2:
Ще один лихий провісник
Україні смерть віщує -
Владі Рад ми ненависні!:
Вільний дух вона в нас чує.
 
Душить, трощить, мутить воду,
Оббирає край до ниток,
Б’є по нашому народу,
Винесла нам, клята, вирок.
 
Читець 3:
Скільки люду, тихо живши,
Труд, здоров’я в землю вклали, -
Павутиння підле сплівши,
Москалі життя в них вкрали...
 
То й задумали поганці,
Вдент звести наш люд зі світу,
Щоб змарнілі українці
Не змогли дать відповіту. 
 
Читець 1:
33-й рік прокляття.
Рік ганьби для Влади Рад.
Ви ж казали, що ми браття?!
Чи хіба ж так робить брат?!
 
Читець 2:
Я б кричала - давить в горлі...
Я б заплакала - не стану...
Все стають на думці вмерлі
Через ту страшну поталу...
 
Ведучий: Люди їли мишей, щурів, горобців, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття. Вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, щавель, кропиву.
У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих звозили й скидали у ями й закопували.
Прагнучи врятувати від голодної смерті хочаб дітей, селяни везли їх у міста й залишали в установах, лікарнях, на вулицях.
Голод охопив усю Україну, але небачених розмірів набув на півдні, ході та в центрі України.
 
Читець 4: читає свій вірш Людмила Куковінець “Голодомор”
 
Ведучий: Відомості про голод в Україні надійшли на Захід. Перші відгукнулися українці західних земель та еміграція. Було створено допомогові комітети в Європі й за кордоном, надіслано мемеріали до Ліги націй, питання порушувалося в Британському парламенті. Але радянський уряд відкинув пропозиції про допомогу з-за кордону стверджуючи, що інформація про голод навмисне поширюють вороги Радянського Союзу.
 
Читець 1: У 1932-33 р.р. українці з польських берегів Збруча і Бугу пускали плоти з харчами, і польські прикордонники дивилися на це крізь пальці. Вони не стріляли. Стріляли радянські прикордонники в українців, які намагалися перехопити ті плоти.
 
Читець 2: Повідомлення інформаційного сектору організаторського відділу ЦКП(б)У про факти голоду і недоїдання по окремих областях республіки: “Обком сообщает, что в 32-х районах количество голодающих превышает 5 тысяч человек, наиболее поражены такие районы: Высокопольский, Васильевский, Межевской, Мелитопольский и другие. В Высокопольском районе в селе Заградовка голодал Майборода В., колхозник, бедняк с семьёй семи человек, из них двое трудоспособных. Выработали 661 трудодень, а натураванса получили 3 ц 38 кг. В Н.Васильевском, Высокопольском, Павоградском и Махновском районах отмечены факты, когда группа умерших не была похоронена в течении 15 дней. По селу Заградовка Высокопольского района население ходит с мешками и занято собиранием пищи, растаскивает падаль, собирает траву. В этом селе перебили и сьели всех собак и кошек, собак воруют друг у друга.
 
Читець 3: Двом американцям, що походили з України, пощастило відвідати рідне село 1934 року - пише в своїй книжці “Жнива скорботи” Роберт Конквест, - своїх батьків вони не застали живими, а обличчя їхньої сестри було таке спотворене, що її неможливо було впізнати”.
 
Читець 4: Та відвернулася доля від українського народу. Люди вимирали цілими селами. Ті, що вціліли, описують смерть своїх односельців простими словами, позбавленими будь-яких емоцій.
Деякі з цих людей поховані на місцевому цвинтарі, інших лишили лежати там, де вони померли. Інших просто скинули до ями.
 
Ведучий: Українці Канади одними з перших прагнули розказати світові правду про кремлівські злочини. Сам Яр Славутич у листопаді1988 р. свідчив перед Міжнародною комісією для розслідування голоду в Україні. У своїй книжці спогадів він, зокрема пише: “Відкриття пам’ятника жертвам голоду 1932-1933 р.р. можна справедливо зарахувати до найвизначніших подій українського Едмонтону”.
 
Читець 1: До теми голодомору письменники української діаспори зверталися не раз: згадаймо повісті “План до двору”, “Ротонда душогубців” Тодося Осьмачки, “Жовтий князь” - Василя Барки, “Марія” - Уласа Самчука, оповіді Василя Чапленка.
 
Читець 2: Роман Уласа Самчука “Марія” посідає особливе місце в нашій літературі. Це здається перший мистецький твір, де відтворено голодову трагедію українського народу 1933 року.
І написаний він того ж страшного 1933 року.
Його присвята: “Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-33” - звучить і звучатиме вічно, як вічне прокляття тим, що довели мільйони людей до голодної смерті.
 
Читець 3: Останні хвилини життя Марії - це й останні рядки повісті: “Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності... Холонуть засохлі уста... Западають груди... З напруженням “рветься останній нерв”... Серце робить останній удар...”
 
Читець 4: Передісторія роману Василя Барки “Жовтий князь” почалася ще в 1932-33 роках. У той час Василь Барка перебував на Кубані. Працював у Краснодарському художньому музеї.
На Кубані за свідченням автора вимерла третина населення, переважно українці. Голод зачепив безпосередньо і його. У ті роки письменник їздив на Полтавщину відвідати брата, бачив там страшні картини голодних смертей.
Усе це жило в пам’яті, поножувалося історіями, які Василь Барка бачив, збирав і записував упродовж 25-ти наступних років. Письменник назбирав велику кількість свідчень. Серед них найбільш вразила історія однієї вимерлої під час голоду української родини, переповідана земляком, який виїздив до Австралії. Саме вона стала пізніше “скелетом сюжету” “Жовтого князя”.
 
Ведучий: Незалежна Україна прагне спокути перед тими мільйонами, які загинули голодною смертю. Для морального зцілення нації важливо кожному із нас покаятись і помолитись за всіх убієнних голодом, як зробила це свого часу відома письменниця Катерина Мотрич.
 
(Л.Куковінець читає молитву, запалює свічки)
 
Ведучий: Тепер після того, як минуло вже багато років ми можемо відповісти на запитання: чого хотіли досягти організатори голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь? Комуністичний режим не міг миритись з існуванням вільних, незалежних від нього людей.
Вільних людей, основу особистої незалежності яких становила їх власна праця на власній землі, слід було знищити.
З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідома провокували канібалізм. А тому наш найсвятіший обов’язок сьогодні - зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих під червоним прапором, пам’ять про тих, хто не долюбив, пам’ять про живих і ненароджених.
Ніхто не має права про це забути.
Презадент України Л.Кучма зазначив: “Переконаний - у Києві має постати величний меморіал жертвам голодомору. Пам’ятники потрібні й у всіх регіонах держави. Це не формальність - а свідчення глибокої шани до загиблих, невмирущої пам’яті про цю трагічну сторінку історії - та водночас - символ безсмертя нашого народу”.
Сьогодні, коли від початку голодомору минає 70 років, ми маємо для себе чітко зрозуміти - головною, незаперечною, перехідною цінністю для нас усіх є власна держава.
Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.
Я закликаю вас сьогодні згадати у ваших молитвах усіх тих, хто страждав і помер під час великого Голодомору. Вірю, що в ці дні по всій Україні люди запалять свічки, щоб пам’ятати тих, кого забрали сталінські катівні та голодна смерть. Хай же пам’ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мідрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі.
 
 
Читець 5: декламує вірш Івана Гнатюка “Любіть її...”
 
Любіть її - не вірте суєсловам,
У лютий час запроданства любіть.
Не завдавайте болю їй ні словом,
Ні помислом, що ранить мимохіть.
Назло усім і лживим патріотам,
І ворогам, - любіть її святу,
Любіть, як матір, кинуту під плотом,
Чи віддану на поглум сироту.
Сам Бог велів любити Україну -
Нещасний край манкуртів і заброд, -
Любіть її не ідолопоклонно,
А як життя, як долю, як народ!
Хай оскверняють нищі фарисої
Ім’я і пам’ять лихоліть -
Любіть її до смерті, гинучи за неї,
Своєю кров’ю волю освятіть!
 
Читець 1: (тримаючи каравай) Хліб... Скільки приємного щемету з’являється у душі кожного при згадці про тебе. Святий хлібе, про Тебе не сміли згадувати жертви тридцять третього. Ти являвся їм уві сні рожевою мрією. Скільки померло з Твоїм іменем на вустах. Іменем жертв тридцять третього року благаю вас - бережіть цей святий хліб. І нехай смак цього караваю не дозволяє нам забувати, що хліб - це життя!
 
(роздає порізаний каравай усім гостям і учасникам. Всі з’їдають свої шматки стоячи).
 
(звучить пісня “Господи, помилуй нас” сл. і муз. Т.Петриненка)

Календар подій

    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день