"Нащо слова? Ми діло несемо…"

"Нащо слова? Ми діло несемо…"

(літературний вечір, присвячений 100-літньому ювілею "празької школи")

 
На сцені за столом ведучі. На столі живі квіти. Ліворуч екран проектора  демонструє портрети поетів
 
Ведучий 1: Доброго дня, любі друзі! Сьогодні ми зібралися з вами на літературні читання під назвою "Нащо слова? Ми діло несемо...", присвячені 100-літньому ювілею "празької школи".
 
Ведучий 2: У 20-х роках минулого століття представники української інтелігенції, які з політичних переконань змушені були покинути Батьківщину, знайшли другу домівку в Чехословаччині, котра гостинно і прихильно їх зустріла. Центром еміграції стали Прага і Подєбради, де функціонують український вільний університет, Українська господарська академія, Вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Українська мистецька студія.
 
Ведучий 1: Громадське, культурне, літературне життя українського осередку цього часу досить активне: діють видавництва, на сторінках журналів виступають і письменники-емігранти, й автори з материкової України, відбуваються літературно-мистецькі зустрічі та вечірки. У таких умовах виникає літературне явище, що дістало назву "празької школи" і об'єднало поетів, творчість яких почалася на землі Чехословаччини: Євгена Маланюка, Наталю Лівицьку-Холодну, Олену Телігу, Василя Хмелюка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко, Олега Ольжича та ін.
 
(Лунає стишена 1-а симфонія Бетховена)
 
Ведучий 2: Термін "празька школа" умовний, оскільки це літературне угрупування не було оформлене організаційно, не мало статуту, естетичної програми. Євген Маланюк, наприклад, взагалі заперечував існування цього літературного явища так само, як і Наталя Лівицька-Холодна, яка писала, що за її життя в Чехословаччині "жодної літературної групи там не було". Проте поетів - "пражан" об'єднувала насамперед ідея державності України. На думку Юрія Шереха (Шевельова) "спільною була віра в існування окремішної української "національної духовності", як це назвала Лятуринська в своїй статті про Олену Телігу, і, кажучи знов її словами, "воля до осягнення" цієї національної духовності. І віра в те, що знайдення національної духовності приведе до "осягнення своєї самостійної державності", яка конче має випливати з новознайденої духовності, шукання своєї неповторної духовної традиції в історії, у фольклорі ".
 
Ведучий 1: Одним з перших пражан, що, заглиблюючись в українську давнину, оспівував її "половецький степ", княжі дружини, "бронзу і метал", був Юрій Дараган (1894 -1926 рр.), який разом з Євгеном Маланюком і Леонідом Мосендзом став родоначальником празької поетичної школи. Ця передчасно померла людина (сухоти з фронтових боїв) своєю єдиною збіркою "Сагайдак"(Прага, 1925) заслуговує ввійти в історію української поезії. В його збірці відчувається тонке ліричне сприймання природи, філософія боротьби й оптимізму. Історіософічні мотиви Дарагана, що хронологічно йдуть від Дажбога й мотивів "Слова о полку Ігоревім", закінчуються контрапунктом у невеликій, але ідейно сильній поемі "Мазепа"(1924). В ній він відтворює величну, але трагічну своїм кінцем добу української державності. Програму побитого, але нескореного гетьмана поет вкладає в його звернення до козаків:
 
(Тихо грає духова музика)
 
Читець: "Мазепа"
Брати, заслонимо шаблями
Ми рідний край від москалів;
Рука Петрова, ніби камінь,
Гнітить України синів.
Не раз закидав я цареві,
Що він калічить нарід мій
І що не личить москалеві
Нам занапащувати днів...
Але дарма, царям не треба
Ні щастя нашого, ні зла,
їм не страшні докори неба,
Ні смерть, ні зойки, ні сльоза.
Надходить час проголосити
Нам незалежність від Москви.
Тож хай живуть і посполити,
І ви, відважнії сини...
Ю. Дараган
 
Ведучий 2: Найвизначнішим поетом празької школи був Євген Маланюк (1897-1968). У цьому році, в лютому, в нашій бібліотеці проходив вечір, присвячений 100-річчю від дня народження письменника "Співець степової Еллади". Саме поразка української державності, за яку він воював, породила в ньому дух непокори й супротиву. Головними мотивами першої доби його творчості були вперті пошуки причин цієї поразки, їх критична переоцінка й заклики до дальшої боротьби. Свою творчість Маланюк розпочав мажорним тоном, відразу здекларував себе як поет боротьби:
 
Ведучий 1: Напружений, незламно - гордий
Залізних імператор строф, -
Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Напис на книзі віршів
 
Ведучий 2: Між багатьма мотивами Маланюкової творчості вельми сильна була ностальгія за втраченою Україною. Йому "все сняться матернії руки, стара солома рідних стріх...", йому часто вчувається, як, очікуючи свого сина, "мати слухають ночами бронхітне гавкання Бровка..." Завжди і всюди йому ввижається рідна Україна. Інколи поет її бачить в образі степової Еллади, а ще частіше, в хвилини болючих медитацій про її долю, є вона запереченням християнської Марії - Антимарія, зваблива зрадниця Кармен, зведена москалем Шевченківська Катерина чи навіть ввижається йому в образі "повії ханів і царів"
 
(Лунає 5-й концерт Баха)
 
Читець: "Діва – Обида"
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа,
Неплідну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
 
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів –
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
 
Ведучий 1: Це вже був вияв найвищої любові до батьківщини, що бачить у ній не лише її героїзм і славу, але також і її гріхи й слабості, які привели таку багату країну до нещастя й занепаду. Супроти декларованої в Радянській Україні любов до всесоюзної "соціалістичної батьківщини", в якій Україна зазнала голод 1933 року, репресії й русифікацію, Маланюк проголошує критичне відношення до батьківщини й рідної історії, як це бачимо в творчості Шевченка, Франка, Куліша, Лесі Українки й Хвильового.
 
Ведучий 2: Виразне творче обличчя виявив у празькій школі також Леонід Мосендз (1897-1948 рр.), ровесник і близький друг Маланюка. В цій багатій модифікації людського духу щасливо поєднався поет, прозаїк, публіцист і вчений хімік, який був лише на крок від "важкої води", що принесла б йому й Україні премію Нобеля. Майже все його страдницьке життя можна простежити за його автобіографічними творами. З поетичної спадщини Мосендза найвизначнішою збіркою є "Зодіак" (Прага, 1941), провідним мотивом котрої є визвольна боротьба українського народу після першої світової війни. Чимало її віршів мають виразно автентичний характер. Глибоко вистраждана й пережита "Балада про побратима" в цьому плані найошатніша. Це поетичний реквієм героям, що полягли за волю українського народу. Ліричний герой поеми трансформується в десятки й тисячі таких, як сам поет, що недавно зі зброєю в руках захищав батьківщину:
 
Ведучий 1: "Балада про побратима"
Разом зі мною виріс він -
Друг щирий, більш ніж брат,
Син чорнобровий злотних піль,
Стрункий син білих хат...
Носив багато він імен:
Петро, Данило, Гнат...
Л. Мосендз
 
Ведучий 2: За всіма параметрами входить до празької школи син Олександра Олеся - Олег Ольжич (О.Кандиба, 1907-1944), замучений у фашистському концтаборі в Саксенгаузені. У творчості батька й сина відбились світоглядні, а з ними й стильові протиріччя двох епох. Коли Олександр Олесь , що вповні виявив себе як громадянський, але й інтимний лірик ще до революції, став поволі на еміграції поетом більш споглядальним, то його син є явним запереченням позиції старшого покоління, яке пасивно оплакувало поразку власної державності й лише час від часу спромагалось на сильніші тони. Будучи за професією археологом, що ще недавно був у Кардовому університеті в Празі слухачем відомого чеського вченого Любомира Нідерле, Ольжич вже першою своєю збіркою "Рінь"(1935) збагачує українську поезію, включаючи до неї мотиви слов'янської праісторії, античної Греції й Риму, "золотого віку" людського роду. В класично виважених катренах і октавах зобразив поет невпинний хід людської історії, походи галлів, готів і антів, безперервні заміни одних племен іншими, життя і побут наших предків. Музейні експонати скеровують зір поета в сиву слов'янську минувшину:
 
 
Читець: Археологія (Л. Мосендзові)
Поважна мова врочистих вітрин,
Уривчасті передвіку аннали.
"Ми жали хліб. Ми вигадали млин.
Ми знали мідь. Ми завжди воювали".
О. Ольжич
 
Ведучий 2: Найстаршим з групи празьких "вісниківських" поетів був Юрій Клен (Освальд Бурггардт, 1891-1947), який творчо поєднав пражан із школою київських неокласиків, що до неї й сам належав. Будучи з німецьких колоністів на Поділлі, він у вирі національного пробудження в Україні в 1920 - х роках стався українським  поетом.
 
Ведучий 1: В особі О.Бурггардта - університетського професора, непересічного ерудита, знавця світових мов і літератур - дістала українська поезія поета європейського формату, людину великої літературної культури. Всі ці властивості більш як кому іншому були притаманні неокласикам. Прикметно, що Бурггардт почав писати українські поезії вже в цілком зрілому віці, був до них підготований. Зі студентських літ походять його російські вірші й переклади. Наймайстернішим твором його збірки "Каравели" (1943р.), філософська концепція яких глибоко придумана, є історіософська поема "Жанна д'Арк". Поет кличе героїню національно — визвольної війни Франції з квітучої Шампані й Вогезів на загарбані чужинцями українські простори:
 
Читець: "Жанна д`Арк"
На Шампані квітчасті лани,
Не Вогез покарбовані гори,
А розпачливий сон далини
І сарматські широкі простори...
 
Марно кидаю поклик полям:
Де ти, Жанно, о Жанно, о Жанно!
І сміється у відповідь нам
Тільки північ глуха і туманна.
О. Буггардт (1936)
 
Ведучий 2: До празької школи належать дві талановиті жінки - Оксана Лятуринська (1902-1970 рр.) і Олена Теліга (1907-1942), розстріляна німецькими фашистами в Києві. Від 1932р.вона друкувала свої твори у "Віснику" Д. Донцова, вибрані з них вийшли посмертно у збірці "Душа на сторожі" (1946), дальші видання були доповнені. В своїй ліриці Теліга поєднує жіночу ніжність з високим патріотичним пафосом, з мотивами самозречення в ім'я національно - визвольної боротьби:
 
Читець: "Мужчинам"
Гойдайте ж кличний дзвін! Кришіть вогонь із кремнів.
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,
Без металевих слів і без зітхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
О. Теліга
 
Ведучий 1: Тематично, але менше стильово споріднений із празькою поетичною школою Олекса Стефанович (1899-1970), людина, яка була завжди задумана, заглиблена в себе, деколи навіть понура й роздратована, що очевидно було даниною його постійно кепського матеріального становища. Таким здебільшого він був і в своїй поезії, де більше болів і страждань, ніж втіхи й радості.
 
(Лунає 23-я соната Бетховена)
 
Читець: "Два (Шевченко й Гоголь)"
Вони встають живими у словах:
"Смієшся ти, а я ридаю, друже".
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках!
 
З того плачу котився небом жах,
Того сміху і пекло не заглуше...
Їх два було, чиє ширяння - дуже,
Чиє крило - напруга і розмах.
 
Та рід й земля , що праведно - суворі,
Лиш одного взяли у вартові:
Нехай звучить в чужинному соборі:
 
"Не мертві будьте, душі, а живі", -
Нам із - над круч рокоче, "Заповіте",
Твоє "вставайте, кайдани порвіте!"
О. Стефанович (1938)
 
Ведучий 2: До поетів празької школи належать також Максим Грива (власне прізвище Загравний, 1893-1931), Галя Мазуренко, Ірина Наріжна (1901-1999рр.), донька історика Симона Наріжного; два закарпатські поети - Іван Ірлявський (власне прізвище Рошко) та Іван Колос (власне прізвище Кошан) та ін.
 
Ведучий 1: Завданням українського мистецтва пражани вважали виховання "сильних і твердих людей української нації, що вміють жити, творити і умирати заради своєї батьківщини".
 
(Лунає 23-я соната Бетховена)
 
 
Ведучий 2: Ціннінадбання празької поетичної школи, як і все те, що створила на полі науки й культури українська діаспора, включається сьогодні у всеукраїнський духовний арсенал. "Зараз, коли Україна проголосила незалежність, - пише відомий київський славіст Ф.Погребенник, - прагне відродити національну культуру, на порядку денному стає необхідність науково об'єктивно висвітлити історичне й культурне минуле народу, його сучасний стан, важливого значення набуває і питання про справедливу оцінку діяльності української еміграції, її ролі в розвитку науки, культури, зокрема літератури, включення того цінного духовного надбання, що вона створила поза межами рідного краю, у загальнонаціональну спадщину".
 
Ведучий 1: Представники празької школи намагалися вписати українську літературу в європейський контекст як за допомогою міфів із новим розташуванням сил поміж країнами, так і прилученням власної літератури до модернізму. Хоча за умов відсутності власної держави дискурс модерністський часто поглинався національним, елементи модернізму спостерігаємо в багатьох зразках "празької" поезії, але вони не становили ще цілісної системи.
 
Ведучий 2: Стилістичною домінантою "пражан" був неоромантизм, синтез якого з неокласицизмом обумовлений як бароковою поетикою, так і відкритістю неоромантизму як художньої системи, а також поєднанням романтизму й неокласицизму в "офіційному" націоналізмі.
 
Ведучий 1: Хотілось би завершити наш вечір думкою Ю.Лавріненка, що "кожна людина, група людей, нація, людство даного відтинку часу, який ми чомусь виділяємо в окрему цілість, як епоху - мають свою індивідуальність, свій дух, свою неухильну доконечність і долю. Вони переболіли й терпіли свій життєвий шлях і тому не могли не висловити його саме в такому, а не в іншому стилі. І якнайкраще віддзеркалює складні процеси пошуку нової національної ідентичності в літературі стилістична різноманітність поезії "празької" школи ".
 
Підготувала В.Волкова, бібліотекар

Календар подій

  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день