Життя як творчість

Життя як творчість

(вечір-меморат до 70-річчя від дня народження Василя Семеновича Стуса)

 
Посеред сцени – портрет В.Стуса. Біля портрета – свічка, колючий дріт, чорні стрічки та червона калина оформлені в експозицію. У сценарії використана поезія ювіляра.
 
Читець: О, земле, втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
 
Ведучий 1: Шановні гості, світлій пам'яті Василя Стуса - талановитого поета, блискучого перекладача, безкомпромісної людини, великого патріота і правдолюба – присвячується.
(Підходить до портрета В.Стуса, запалює свічку і низько в пошані схиляє голову)
(Лунає пісня)
 
Ведучий 2:  О моя незбагненна країно, в якій найкращих синів спершу зневажають, мордують по тюрмах і таборах смерті, а вже потім славлять та шанують як героїв і пророків. Василь Стус жив і загинув, аби український народ мав те, що Богом дане кожному народові - свободу, незалежність, право на рідну мову, історичну пам'ять, самобутню культуру. Коли багатьом медоустим "речникам народу" заціпило від страху за власне благополуччя, коли система вчепила кожному громадянинові по величезному замку на рота і все мовчало, бо "благоденствувало", один з небагатьох сміливців Василь Стус розімкнув свої гнівні вуста і підніс голос за права людини і свого народу.
 
Читець. "Господи, гніву пречистого"
Господи, гніву пречистого
благаю не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
 
(Лунає "Реквієм" Моцарта)
 
Ведучий 1: Яким він був? Яким запам'ятався друзям і рідним? Його портрет українська поетеса з Бразилії Віра Вовк описала так: "Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте в лавровому вінку, що його Рафаель увінчав на стіні Сікстинської каплиці. Він також має таку габсбурзьку нижню губу, що надавала його обличчю виразу впертості. Впертий він і був, говорив протяжно і поважно. Не пригадую собі, щоб він коли засміявся. Часом тільки усміхався вдумливо".
 
Ведучий 2:  Василь якось по-особливому любив слово, відчував його смак. Кохався в поезії. Душа його була відкрита небагатьом. Він ішов власним, особливим шляхом. У цьому його сила. Обожнював своїх рідних.
Страшенно не любив гопачної, шароварної України, отих показних свят-концертів, якими влада намагалася замінити щонайменшу спробу по-справжньому, як годиться, відзначити, скажімо, Шевченкові свята. Любив класичну музику, Моцарта,  Бетховена.
 
Ведучий 1: Коли б доля була прихильною до нього, а час - сприятливішим, яким блискучим науковцем він би став. Кожен, хто читав Стусові глибокі розвідки про Павла Тичину чи Бертольда Брехта, або якогось молодого поета з "київської школи", поціновував їх дуже високо.
Але Василь Стус зробив інший вибір - громадські справи поставив вище наукових і особистих. Власне, вибору в нього й не було, адже час вимагав від оборонця справедливості, він і був сміливцем, борцем за свободу України, проти тиранії держави над людиною.
 
Читець: "Крізь сотні сумнівів я йду до тебе"
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осяяний
одним твоїм бажанням, аж туди,
де не ступали ще людські сліди,
з щовба на щовб, аж поза смертні хлані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
бо вже нема ні щастя, ні біди
і врочить порив: не спиняйся, йди.
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.
 
Ведучий 2:  Поет знав, який тернистий шлях йому судився, але не прагнув "сховатися од долі". Як згадує письменник Юрій Покальчук, у розмові з ним Василь сказав одного разу: "Я просто інакше вже не можу! І жити не можу спокійно, і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я відчуваю, що мушу її пережити саме ось так!"
 
Ведучий 1:  Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938-го, в найлихішу годину нівечення нас як народу, мати Їлина не одчаялася записати його цим великим днем, але, давши сину ім'я Василь, закарбувала підсвідомий потяг до конче необхідної нам, щоб жити, державності, бо ім'я це грецькою мовою означає "володар".
В останній рік свого, ба, шевченківського земного віку, він питався в камері у глибоко віруючого діда Семена Покутника:
"- А що то є чоловікові - народитися на таке велике свято?
- То є додаткова ласка Божа, щастя, - казав дід. - Але кому багато дасться, з того багато й спитається..."
 
Ведучий 2: Біографічні факти про Стуса в їхній холодній хронологічній ясності досить відомі. Нагадаємо їх тільки побіжно. Народився 1938-го. Батьки з Вінниччини. Дитинство й юність минули на Донбасі. Після закінчення історико-філологічного факультету Донецького педінституту наприкінці 50-х років вчителював на Кіровоградщині, служив в армії, працював в газеті. На початку 60-х у "Літературній газеті" з'явилася перша добірка віршів. У 1963 році вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка в Києві. Працював над дисертацією "Джерела емоційності поетичного твору". Багато писав, перекладав Гете й Лорку, писав критичні статті про творчість молодих поетів. 1965 року відрахували з аспірантури "за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і співробітників наукових установ", а насправді - за протест проти хвилі арештів українських "шістдесятників" у серпні 1965 року. Почалися поневіряння, постійна загроза звільнення з роботи, випадкові заробітки, майже двадцять років неволі, без надії будь-коли повернутися в Україну. Смерть сталася 4 вересня 1985 року, яку він сам передбачив, про яку твердо знав.
 
Ведучий 1:  12 вересня 1972 року колегія із кримінальних справ Київського обласного суду подала звинувачення: "Підсудний Стус, мешкаючи в місті Києві...систематично виготовляв, зберігав і поширював антирадянські наклепницькі документи, що ганьблять державний радянський суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі..."
 
Ведучий 2: Вчора здавалось: попереду щасливе життя з коханою дружиною і сином, мрії про творчу роботу на ниві літератури. А сьогодні – вирок, табір суворого режиму на 5 років і заслання на 3 роки.
 
(Лунає звук удару грому)
 
"Сховатися од долі - не судилось"
Сховатися од долі - не судилось.
Ударив грім - і зразу шкереберть
пішло життя.
І ось ти - все, що снилось
як смертеіснування й життє і смерть.
 
Ведучий 1:  Стус змушений був покидати сім'ю, відчував провину перед дружиною. Всі болі душі й передчуття виливались у рядки:
 
Читець: "Мов лебединя розкрилила"
Мов лебединя розкрилила
тонкоголосі дві руки,
збілілі губи притулила
мені до змерзлої щоки.
Сльозою темінь пронизала
в пропасниці чи маячні,
казала щось, даліти стала…
Мов на антоновім огні,
не чув нічого я, не бачив.
В останньому зусиллі зміг
збагнути: все, тебе я втрачу,
ось тільки виведуть за ріг...
 
Ведучий 1: Він повернувся до Києва після ув'язнення в Мордовії і Колимського заслання. Через вісім місяців - новий арешт і засудження на 15 років.
 
Ведучий 2:  Суддя читав вирок, ковтаючи слова, із такою швидкістю, що не можна було розібрати ані дат, ані прізвищ свідків. Закінчивши читання, він без жодної паузи заявив: "Суд закінчено", і "спецпубліка" попрямувала до дверей. "Кати! Ви мені й останнього слова не дали сказати!" - вигукнув Стус і зацитував Лермонтова: "И вы не смоете всей вашей черной кровью поэта праведную кровь".
 
Ведучий 1: Він знав, що не винен, і вірив, і не вірив у своє виправдання. У листі до батьків писав: "Утішайтеся тим, що мене люди згадуватимуть добрим словом, а винних у ваших сльозах - то навряд".
 
Ведучий 2: Василь Стус свідомо вибрав свою дорогу. Про це свідчать такі рядки:
Здрастуй, бідо моя чорна.
Здрастуй, страсна моя путь.
 
Ведучий 1: Єдина провина людини, яку ламають на наших очах – це те, що вона Поет. Справжній поет. Бо тільки той, хто пише, як живе, залишається справжнім поетом. Це непорушний закон мистецтва. І тільки той, хто має людську, чоловічу й національну гідність, є справжньою людиною. А якщо він народився Поетом, то він про це говорить вголос. У цьому його щастя. У цьому його велич. І в цьому його трагедія.
 
Ведучий 2: До слова запрошується поет, прозаїк, перекладач, член НСПУ, заслужений діяч мистецтв України Братан Микола Іванович.
 
(Виступ М.І. Братана)
 
Ведучий 1: Він був поетом українським. Писав про те, про що йому писалося, про те, що бачив: про національну духовну катастрофу, про конформізм і непорядність тих, кого покликано бути духовними провідниками свого народу, про нашу трагічну й суперечливу історію, про шлях людини до себе й до Бога, про честь, гідність і лицарство, упосліджені в будь-які часи й у будь-якій системі, але такого тотального попрания їх, як за радянських часів, людство ще не знало.
 
Ведучий 2:  Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була смислом його життя і проходила через усі поетичні збірки. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту і німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть – завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина. Вона його всевишня любов, трунок, що п'янить і робить одержимим, і трутизна, що вбиває тіло і веде до загибелі.
 
Читець. "О земле втрачена, явися"
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
 
І поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
віддай усе благій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!
 
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
 
Ведучий 1: Та не розтанули (якщо не рахувати вилучених) праці поета. Давайте зупинимось на збірках Василя Стуса. Як уже згадувалось, перша публікація віршів датується 22 листопада 1959 року в "Літературній газеті" з гарною передмовою Андрія Малишка. У 1962 році була зроблена збірка вибраних творів під промовистою назвою "ДЕЛО №13 /БЕ 1339" видавництва "Сампишсамчит". Протягом 1963-1965 років з'являється збірка "Круговерть" (видавництво "Молодь"), що містила 137 сторінок машинопису, публікується ряд поетичних добірок на сторінках часописів "Дніпро", "Донбас", "Жовтень". Наступна збірка поезій побачила світ у 1970 р. в Брюсселі під назвою "Зимові дерева" з передмовою автора: "Якби було краще жити, я б віршів не писав..."
 
Ведучий 2:  В 1970-1971 роках триває робота над перекладами з Гете й Рільке, закінчення статей "Феномен доби" ( про творчість і трагедію Павла Тичини) та "Зникоме розцвітання" ( про творчість Свідзінського), викінчена і видрукувана для вузького кола друзів накладом 12 примірників третя збірка поезій - "Веселий цвинтар".
 
Ведучий 1: Під Києвом за нез’ясованих і загадкових обставин не стало Алли Горської – однодумця та близької людини для Стуса. Пізнім вечором 28 листопада страшного 1970 року її понівечене тіло знайшли в погребі тестевого дому в Фастові. Стус присвятив Аллі вірш "Ярій душе…"
 
(Лунає пісня "Ярій душе" Сергія Мороза)
 
Ведучий 2: 1972 рік. В стінах Київського КДБ було закладено основу четвертої книги поезій "Палімпсести", яка побачила світ в 1986 році. Вже перебуваючи в Києві в 1979-1980 роках поет уклав невеличку збірочку творів цього періоду в книгу "Свіча в свічаді" (1977). Остання збірка поета "Птах душі" містила 300 оригінальних поезій і 300 перекладів. Лише нещодавно родині Василя Семеновича надійшло повідомлення про її знищення.
 
Ведучий 1:  Поезії Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і друзям, вражають зворушливою ніжністю й теплотою. В листі до дружини поет писав: "Валю, Богзабрав у нас будні, а залишив - свято. Свято великого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки й празникові миті зустрічей…"
 
(Лунає лірична мелодія)
 
 
Читець: "Весняний вечір. Молоді тумани"
Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
 
Ведуча. - Я так тебе любила, мій коханий.
 
Ведучий. - Пробач мене - я так тебе любив.
 
Читець: І срібляться озерами долини,
шовковий тент пригашених калюж,
- Мені ти все життя, немов дружина,
- Мені ти все життя, неначе муж. -
- А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.
- А не забув? - Ні, не забув, о ні!
- Здається, ніби в молодість вертаю.
- Це справді - ти? Це справді - ти?
Не в сні?
- А першу зустріч? - Першу і останню.
- А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
- Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
О, єдиніться! Предковічне небо
 вам спільний шлях покаже по зірках.
 
Ведучий 2:  Мрії виховати сина, згідно власних переконань, знайшли вияв лише через звернення у листах.
 
(На сцену виходить В.Стус (юнак), сідає за стіл, починає писати листа).
 
Голос за кадром: "Дорогий сину, таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож - рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилося краще — всім людям, на всій землі.
 
(Юнак залишається на сцені)
 
Читець. "Синочку мій, ти мами не гніви"
Синочку мій, ти мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж - не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай -
і я тебе почую...
 
Ведучий 1:  Останнє побачення з дружиною та сином відбулося в лютому 1981 року. З середини 1982 року заборонили пересилати власні твори в листах. В душі відчай, смуток, біль розлуки. За дверима ж ...
 
(Лунає "Реквієм" Моцарта)
 
Ведучий 2: Як минали двадцять три роки неволі, що їх було призначено на коротке, як і в Шевченка, життя Стуса? Тільки Кобзареві судилося відбути 10 років солдатчини, Стусові ж 15 років гулагівських таборів. .
 
Ведучий 1:  Як свідчить однокамерник В.Стуса В.Овсієнко, -"Камерне утримання саме собою тяжке, бо не стає повітря і руху. Прогулянка - одна година на добу в оббитому залізом ящику, над головою колючий дріт і наглядач...У карцері менше їжі без жирів, а якщо покараний без виводу на роботу - то гаряча їжа через день, другого дня лише 450 грамів хліба і окріп".
 
Ведучий 2: За свідченням того ж В.Овсієнка, одного разу, вже перебуваючи в таборі, В.Стус захворів: "У кінці листопада 1975 року...у нього стався прорив виразки шлунку, тобто внутрішній крововилив...Стус лежав непритомний, а начальство викликало перш за все конвой, щоб відвести його за кількадесят метрів до лікарні... Але до ранку до нього ніхто не підходив..."
 
 
Ведучий 1:  Не легше було й на засланні. 5 березня 1977 року В.Стус прибув на Колиму. Згадував: "Страшний пил у вибої, бо вентиляції нема; бурять вертикальні глухі штреки. Молоток важить коло 50 кг...Респіратор (марлева пов'язка) за півгодини стає непридатний: він стає мокрий і вкривається шаром пилу. Тоді скидаєш його і працюєш без захисту...
 
Читець: "На колимськім морозі калина"
На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зайшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.
 
Ведучий 2  Хворому Стусові не видавали необхідних ліків. А коли з дому приходила бандероль з ліками, Василь її не отримував. Друзі писали заяви в медвідділ управління про те, що Стус позбавлений волі, а не засуджений на смерть.
 
Ведучий 1:  Над ним вже кружляла чорна галич, руки зазнавали кайданів, хворого, майже немічного, його змушували виконувати непосильну роботу - штовхати вагонетки з породою.
 
Ведучий 2: Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. На вимоги Василя: "Дайте валідол, серце болить" - наглядачеве: "Ничего, обойдешься".
 
Ведучий 1: Крик душі поета читаемо зі сторінок "Таборового зошита": "Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставити до загину".
 
 
Читець: "О болю, болю, болю, болю мій!"
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз’ятреної рани,
не дерти горла криком навісним?
За мною Київ тягнеться у снах…
Не зрадьте, нерви:
попереду – твій край, твій крах,
твій прах…
О коханий краю,
ти наче посаг мій – у головах.
 
Ведучий 2: І час настав… Кінець… Ніхто не знає, як це сталося. Чи то серце, чи грюкіт спальної дошки, що падає?... У ніч з 3 на 4 вересня перестало битися серце одного з кращих синів людства. Прогресивна світова громадськість відгукнулася хвилею обурення на беззаконня й злочини тоталітарного режиму.
Великому правдолюбцю і мученикові за ідею поети посмертно присвячували свої вірші-реквієми, вірші-некрологи: Рольф Апель "Некролог Василеві Стусові", Марта Тарнавська "На смерть Василя Стуса",  Святослав Караванський "На смерть поета…"
 
Читець: "На смерть поета"
 Умирають в тюрмі поети...
Умирають в тюрмі пророки...
І ніхто десь на всій планеті
Не зуміє сказати — доки?
 
Доки будуть молити Бога,
Хоч не жде він від нас молитви?..
Те, що жде він — це перемога.
Перемога на полі битви.
 
Буде Бог не на нашім боці.
Доки ми не йдемо всі разом.
Доки Гриць ворогує з Троцем,
А в чоло дістається блазень.
 
Тільки де ж того слова взяти.
Що єднає вогонь і воду,
Що до брата зближає брата
І сварню оберта на згоду?
 
Хтось забрав нам слова високі
Й дав їх іншим на цій планеті…
Умирають в тюрмі пророки,
Умирають в тюрмі пости…
 
Поетовбивці, вольностей кати,
Що стали пострахом навколо Кремлю,
Ви осквернили благодатну Землю,
І чисте Небо, й зоряні Світи!
 
Мільйони душ у пралісах густих
Єднають сили праведного труду.
І на чолі їх сам Архистратиг
Веде убивців генія до суду.
Св. Караванський
 
Ведучий 1: Взаємостосунки митця і влади висвітлює Марта Тарнавська в поезії "На смерть Василя Стуса". Поетеса визначає роль митця в сучасному суспільстві і констатує, що любителів поезії у світі не так уже й багато. Лірикою цікавиться лише "горстка могікан". Навіть люди високоосвічені нерідко байдужі до поезії. На жаль, багато лікарів, інженерів, техніків, математиків, юристів не часто її читають. То чому ж так злякалася могутня країна появи стусових ліричних віршів? Невже поет може своїми поезіями похитнути підвалини такої наддержави, як СРСР? Отож не така вже й могутня комуністична влада, якщо вона злякалася простих палімпсестів, вважає авторка.
 
Читець: "На смерть Василя Стуса"
І парадокс: стоїть потужна сила,
що запускає кораблі у космос,
що дулами ракет континентальних
лякає мирний люд на святі миру
імперія від заходу до сходу…
 
І раптом паніка, істерія, терор,
бо появились десь ліричні вірші,
що їх читає горстка могікан…
Яка ж непевна влади ця держава,
Що так простих боїться палімпсестів.
М. Тарнавська
 
Іван Світличний - друг, однодумець, побратим присвятив поетові вірш "В. Стусові". Світличний, певне, як ніхто інший, розумів товариша, адже теж був свого часу засуджений за "антирадянську про­паганду" і відбував покарання у в'язницях і таборах Радянського Союзу.
Іван Світличний розумів, через що довелося пройти його по­братимові: глузування тупих і обме­жених обивателів, відступництво і зраду колишніх друзів, знущання слідчих і тюремщиків, чорні суди й пересуди. Але автор вірив у силу Василевого духу. Він упевнений, що Стус зможе пройти крізь усі випробування, крізь "Мордовії й Сибіри", і не зрадити України та своїх переконань, залишитися сильним, гордим,чесним. Натаке здатен далеко не кожен. Послухай­мо цей вірш.
 
Читець: "В. Стусові"
Коли твій вистражданий злочин
Твоя окрадена любов,
Тоді нехай в чаду обмов
Ганьблять тебе ганьбою збочень,
Відступництва, і зрад, і змов, -
Той чорний суд тобі ні по чім
І ти в пусті й холодні очі,
Як в прірву, глянеш знов і знов,
І будуть глузи, глум, погорда –
Тобі найвища нагорода, -
І ти на проби й гарт готов,
Ти крізь Мордовії й Сибіри
Нестимеш гордо світло віри
В свою незраджену любов
Ів. Світличний
 
 
Ведучий 2: Стус відомий за межами України завдяки роботам інших поетів. Так, Ярослав Лісовський переклав вірші Стуса англійською мовою; переклади іспанською та португальською здійснила Віра Вовк, німецькою – Анна-Галя Горбач, російською – Олександр Закуренко та Юрій Бєліков.
 
Ведучий 1:  Холодного осіннього дня, 19 листопада 1989 року, прах №9 з кладовища спецтабору для політичних в'язнів у Пермській області було перепоховано на Байковому цвинтарі в Києві. Українська земля прийняла у своє лоно змучене таборами тіло ще одного сина, який загинув за її незалежність. Багато людей почули прізвище поета в цей день уперше, адже його віршів довго не друкували, самого оголосили злочинцем, навіть його ім'я не згадувалося у пресі. Однак жалобна процесія буквально затопила вулиці столиці. Тисячі людей вийшли провести поета.
 
Ведучий 2: "Найбільша провина Стуса в тому, що він пише вірші своєю рідною, українською мовою, а це в Радянському Союзі трактують як антирадянську діяльність, - писав німецький письменник Генріх Бьолль, який висунув В.Стуса в 1985 році на здобуття Нобелівської премії.
 
Ведучий 1:  На жаль, Стусові не довелося постати перед людством у мантії лауреата цієї премії. Лише в 1991 році Василеві Стусу присуджено Державну премію імені Т.Г.Шевченка.
 
Ведучий 2: 25 грудня 1997 року Указом Президента України Л.Д.Кучми "За визначні заслуги перед українською державою у розвитку національної культури, громадянську мужність у відстоюванні ідеалів гуманізму і незалежності України" Василя Стуса нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
 
Ведучий 1: 26 листопада 2005 року Указом Президента України В.А.Ющенка поету було присвоєне звання Героя України "За незламність духу, жертовне служіння Україні й національній ідеї, високі гуманістичні ідеали творчості".
 
 
Ведучий 2: Людину вдалося вбити, але не вдалося знищити. І це викликає захоплення, оживляє надії, пробуджує духовність у мороці сьогоденно насаджуваної зневіри, розчарування і бездуховності, яку тепер шанобливо величають прагматизмом.
 
Ведучий 1: Для Василя Стуса вищою моральною нормою було, за точним його висловом, "прямостояння". Він був чесним із собою до кінця, зовсім нездатним до будь-яких компромісів. Це й визначило його трагічну долю. Всі віхи Василевого життя були записані на небі, він не міг щось змінити, бо належав тільки Україні і Богові.
Біда так тяжко пише мною.
Так тяжко мною пише біль...
 
Ведучий 2:  Стус був, здавалося, надто простий у своєму виборі й, безумовно, складний у потрактуванні своїх мотивацій, в інтелектуальній суворості й моральній відповідальності людини й митця. Стус був обранцем долі трагічного краю на переломній межі її історії.
 
(Під звуки "Реквієму" Моцарта )
 
Стус.   "Як добре те, що смерті не боюсь я"
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя! -
своїм стражденним і не злим обличчям .
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.
 
 (За кадром - все тихіше й тихіше звучить текст)
 
 
 
Ведучий 2: Так вбивалося слово
в присмерковому дні.
Та не вдалося вбити.
Не вдалося...Ні!
 
 (В центр сцени виходить Стус, сідає на стілець. Всі, хто брав участь, підходять до нього. Дівчина стає позад нього, схиливши голову, юнаки опускаються на одне коліно перед ним.
Звучить музика. Спочатку дуже голосно, потім, тихіше...
Тиша...)
 
 
Підготувала О.Смоліна, бібліотекар

Календар подій

   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день