Головна Ресурси бібліотеки Видатні постаті та події України Павло Сениця – 140 років від дня народження

Павло Сениця – 140 років від дня народження

23.09.2019

Роки незалежності України – це доба оновлення суспільної свідомості та формування нового погляду на історію країни. У нашій уяві вже закріпилися риси 1920-х рр. як «розстріляного відродження». Імена десятків талановитих митців були «відлучені» від історії національної культури, факти їх біографії перекручені, здобутки замовченні. Такою є й драма життя та творчості Павла Івановича Сениці – українського композитора, фольклориста, педагога, молодшого сучасника М. Лисенка. Існує думка, що саме П. Сениця є найбільш серйозним та самобутнім композитором післялисенківської доби. Більше того, він є чи не єдиний із українських композиторів початку XX ст. (поряд із Я. Степовим), хто не обмежувався у творчості сферою камерної лірики, а наважився до пошуку в галузі крупних музичних жанрів.

П. Сениця – автор 250 творів: 2-х симфоній (1905, 1912), симфонічної увертюри (1908), поеми (1952), 7 струнних квартетів, квартету для духових інструментів, 2-х «Дум» для віолончелі та фортепіано, скерцо для фортепіано, музики для духових інструментів, опери «Наймичка» за поемою Т. Шевченка, хорів, близько 50 солоспівів та вокальних ансамблів на слова Т. Шевченка, М. Рильського, П. Тичини, М. Бажана, О. Олеся, М. Філянського, О. Коваленка, М. Кічури, О. Неприцького-Грановського, М. Шаповала. Науково-теоретичний доробок митця представлений роботами «Сучасна українська музика» (1923), «Українська вокальна музика» (1925), «Українські народні пісні, записані на Волині» (1926), «П. Демуцький» (1931). Як збирач і дослідник українського пісенного фольклору, Сениця використовував у власній творчості його елементи. Стиль композитора відрізняється індивідуальністю, художньою майстерністю.

Батьківщиною Павла Івановича Сениці була слобідка Максимівка колишньої Андрушківської волості Переяславського повіту Полтавської губернії (за іншими джерелами – Дем'янці тієї ж губернії). Павло у 7 років пішов до сільської школи, де співав у хорі. Любов до музики йому прищеплювала вчителька співів Ольга Максимович – дочка відомого історика-етнографа, яка й опікувалася обдарованим підлітком. Продовжив освіту Павло у «сільськогосподарській» школі (братстві) на хуторі Воздвиженському, що поблизу славнозвісного міста Глухів на Чернігівщині. Де велика увага приділялася інтелектуальному та естетичному розвитку вихованців. Тут була велика бібліотека, проводилися літературні вечори, ставилися аматорські вистави, викладалися малювання та музика. У школі був свій симфонічний оркестр! До хорових занять додалися уроки скрипки, досвід збирання народних мелодій, перші спроби писати музику (солоспіви на вірші Т. Шевченка «Вітер в полі», «Чого мені так тяжко», «Нащо мені врода»). На шкільних вечорах Сениця співав пісень і романсів, мріяв всерйоз зайнятися вокалом.

Далі навчався в Московській консерваторії (1909), спочатку на вокальному факультеті (клас А. Мазетті), потім – на контрабасі (клас А. Мартинова), з 1906 року – на композиторському факультеті (класи О. Ільїнського та С. Василенка). Після закінчення консерваторії залишився працювати у ній викладачем музичних теоретичних дисциплін. 

У 1921 – 1931 рр. збирав і впорядковував музичний фольклор.

Улітку 1923 року в Празі відбувся авторський концерт композитора. У цьому ж році в Харкові відбувся концерт Українського художнього вокального квартету з програмою «Три ЕС» (Стеценко, Степовий, Сениця). У жовтні 1924 р. у Харкові пройшов перший в Україні вокальний концерт із творів П. Сениці. На концерті був присутній автор. Приїзд Сениці до столиці активізував інтерес громадськості до його творчості. Наступним етапом зміцнення авторитету Павла Івановича мав стати симфонічний концерт української музики, де очікувалося виконання його II симфонії «Де-не-де тополі». Саме навколо симфонії виник конфлікт, що наочно демонструє «механізм дії» тоталітарної системи в мистецтві. Прелюдією до конфлікту між П. Сеницею та інспектором відділу мистецтв Головполітосвіти П. О. Козицьким стали жорсткі дії останнього по відношенню до харківських музичних колективів та їх керівників. Сениця не приховував свого обурення цими діями, підтримуючи соратників. Кульмінаційною ж точкою конфлікту стало історичне виконання в Харкові 1925 р. «Української» Симфонії №2 Сениці, яку виконали без першої частини. Обурений Сениця назвав це «актом вандалізму» й написав Козицькому листа протесту. В якому з гіркою іронією назвав симфонію «статуєю з одрубаною головою».  Як результат, у політичних колах Павло Іванович був затаврований як «контрреволюціонер». Слова П. Сениці до Д. Сотника про те, що, використовуючи своє службове становище, Козицький перешкоджатиме його музичним справам «не те, що в Києві та Харкові, а взагалі на Україні» виявилися пророчими.

Тож перше невдале виконання симфонії в чужій оркестровці з неповним складом оркестру та без першої частини залишається єдиним. У 1928-29 рр. заплановані ювілейні концерти Сениці було скасовано. Було заборонено прилюдне виконання його квартету. Заборонено видання його творів. Виникає заколот мовчання.

Проте, як не парадоксально, цей конфлікт із Козицьким, відмова в клопотаннях повернутися в Україну та стати активним учасником українського музичного життя, зрештою, напевно, таки врятували Сениці життя. Адже навряд чи той принциповий патріотичний творець, та ще й із «тавром контрреволюціонера», пережив би страхітливий сталінський терор в Україні 1930-х рр. та кампанію масового винищення національно свідомої української інтелігенції. Кампанію, в якій, серед сотень тисяч інших, загинув також його прихильник та, здається, у багато чому однодумець Гнат Хоткевич.

Живучи в Москві, марґіналізований і забутий, Сениця таки зберіг себе фізично в жахливих 30-х роках, дарма що у 57-річному віці, аби не померти від голоду, відомий композитор найнявся у бюро переписки нот, де 7 років працював звичайнісіньким переписувачем. Виживши так, Сениця зміг повернутися до композиторської творчості у післявоєнний період, створивши низку нових опусів – теж іще досі ніколи не виконаних, бо здається, що твори композитора таки були чи під офіційно відвертою, чи негласною забороною. Серед нових композицій були й дві для симфонічного оркестру: «Симфонічний танець» (1945) та «Симфонічна поема» (1952).

Та неначе поєднаний зі своїм давнім суперником-немезидою вузлами спільної долі, Сениця помер у Москві 3 липня 1960 р. – себто майже точно тоді, коли в Києві (всього-на-всього на два місяці раніше) відійшов у вічність Пилип Козицький...

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів.


Про нього:

  • Людкевич, Станіслав. Дослідження, статті, рецензії, виступи : у 2 т. / З. Штундер, З. Штундер; НАН України; Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича; НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича – Л. : М. Коць, 1999.
  • Михайлов Микола Микитович. Композитор П. І. Сениця: нарис про життя і творчість/ М.М. Михайлов – К. : Мистецтво, 1965. – 43 c – (Любителям музики)
  • Музыкальный энциклопедический словарь: св. 8000 ст./ гл. ред. Г.В. Келдыш, редкол.: М.Г. Арановский – М. : Сов. энцикл., 1990. – 671 с.

*Фото №1 – Павло Сениця.
*Фото №2 – ноти до симфонії «Де-не-де тополі».
*Фото №3 – Пилип Козицький.

Календар подій

  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 181920
21222324252627
28293031   
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день