"У поезії жіноче обличчя"

У поезії жіноче обличчя
Літературний альбом
 
Читець І:
   Вірш Олесі Швагли
Поезія - то серця мова -
Надії, Віри і Любові -
Життя духовного основа.
Ні меж, кордонів їй немає,
Аж до зірок дух підіймає.
Вона - мрій сонячних жар-птиця,
Наснаги - чистая криниця,
Поезія - прекрасний цвіт,
Що нам дарує дивосвіт.
 
Читець ІІ:
    Вірш Ганни Чубач “Поет”
Поет - пророк, віщун часу..
А я - земне життя несу.
Нічо нікому не пророчу.
З усіх доріг - пилюка в очі.
В житті - по всякому ведеться,
То біль, то відчай - коло серця.
Та от: коли у сад піду,
То світ від буднів одведу.
У дзвін росинки у траві
Перекладу в слова живі.
Над мертвим коником заплачу.
Усе навік усім пробачу.
Коли поет - ще жінка й мати,
Він може з Богом розмовляти.
 
Ведучий: Вірші, які пишуть жінки, вражають своєю задушевністю, теплотою і дивовижною щирістю, тою високою щирістю, яка розкриває душу людини. Звичайно, перш за все, це свідчить про художню майстерність поетес, їх талант. Але є і ще щось, не менш важливе. Що саме? Можливо, відповідь знайдете на сторінках цього альбому.
Відкриваємо першу сторінку нашого альбому, яка називається “Не треба слів! Хай буде тільки діло!” І поринаємо в світ поезії Олени Теліги.
 
Читець:
              Вірш “Сучасникам”
“Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби - спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив”
Але для мене - у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!
 
Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може, в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.
 
Вітрами й сонцемБог мій шлях намітив,
Та там, де треба, - я тверда й сувора.
О краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
 
Літературознавець: Невелика за обсягом поетична спадщина Олени Теліги наскрізь автобіографічна. В її елегантно карбованих віршах небезпідставно названих критикою “приватними листами світові”, вимальовується яскравий образ вольової людини, відданої ідеям національного відродження України. Життєлюба, морального максималіста, аполегета загальнолюдських цінностей. Власне в цьому і полягав сенс трагічно обірваного життя нескореної поетеси-антифашистки, розстріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному Яру 13 лютого 1942 року. Може тоді і збулося передбачення.
 
Читець:
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть не зимне умирання...
 
Літературознавець: Олена Теліга горіла душею за свою Україну. Хоч народилась і виросла в Петербурзі і з дитинства говорила російською мовою. Правим був Іван Шовгенів, батько поетеси, коли якось сказав дочці: “Україну кожен носить у серці таку, яку собі викохав, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і собою. І ти знайдеш її сама. Це буде важче, але зате любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя”.
 
Біограф: В 1925 році екстерном склавши іспити на атестат зрілості, Олена вступає на історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту ім.Драгоманова в Празі. Струнка, життєрадісна, з правильними рисами обличчя, хоч і не красуня, вона привертала до себе увагу, її завжди оточували юнаки і чоловіки. Так, в неї закохувались, але погляд свій зупинила тільки на одному. Це був хлопець з Кубані, студент лісового відділення Михайло Теліга. Олена і Михайло спізнались випадково, але, знайшовши одне одного, не розлучилися навіть у загибелі. лена Теліга являлась членом ОУН з перших днів її заснування. Українські націоналісти розглядали напад німців на СРСР як можливість встановлення незалежної України. Задля цього керівництво ОУН зібрало близько 2 тисяч своїх членів і розділило їх на похідні групи, давши їм настанову йти в глиб України слідом за наступаючими німецькими військами. До складу однієї з таких похідних груп і ввійшла Олена Теліга, що прибула до Києва 1941 року.
 
Читець:
Там за лісами неспокійно спить
В боях ранений мій трагічний Київ
Та біля мене не лише блакить -
Сліпуче сяйво розхиляє вії”.
 
Літературознавець: Олена Теліга приїхала до Києва з чіткою метою: задля об’єднання культурних сил України. Під редакцією О.Теліги виходить літературний тижневик “Літаври”. а його сторінки Теліга не пропустила жодного панегірика фюрерові. Очолювана Телігою спілка письменників ніколи не стане гітлеровськими поплічниками. У грудні 1941 року “Літаври” було знищено.
 
Біограф: Атмосфера в Києві відедалі згущувалась. Наприкінці 1941 року прийшли повідомлення про розстріли в Базарі, Радомишлі, Житомирі. 9 лютого 1942 р. О.Телігу разом з товаришами було заарештовано. Михайло Теліга не мав до літератури жодного відношення, але назвався письменником і його заарештували разом з дружиною. На стіні камери, в якій знаходилась поетеса були видряпані слова: “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”. Зверху - тризуб. Олена Теліга була розстріляна німцями в Бабиному Яру 13 лютого 1942 року.
 
Читець:
       Вірш “Пламінний день”
День прозорий мерехтить, мов пломінь,
І душа моя горить сьогодні,
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору чи летіть в безодню.
 
Хоч людей довкола так багато,
Так ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово - Україна.
 
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо - непривітний.
 
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.
 
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
 
Все чекаю на гарячій подих, -
Геній людський чи лише випадок, -
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
 
І коли закрутить непогода
І мене підходить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!
  
Літературознавець: Після розстрілу О.Теліги, один з гестапівців казав, що Олена була твердою і героїчною не лише в своїх поезіях, але такою була і в житті, і в хвилину смерті. Інший гестапівець висловив свої згадки словами: “Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка...” Олена Теліга символізуючи жінку взагалі, жадає бути такою ж відважною, таким же борцем, як і чоловік - воїн. борець за справедливість і свободу для своєї нації. Одночасно, без металевих слів і без зітхань даремних, поетеса прагне бути зразком жіночої ніжності.
 
Читець:
 
            Вірш “Мужчинам”
Не зірвуться слова, гартовані, як криця,
І у руці перо не зміниться на спис.
Бо ми лише жінки. У нас душа криниця,
З якої ви п’єте: змагайся і кріпись!
 
І ми їм даємо не у залізнім гимні,
У сріблі ніжних слів, у вірі в вашу міць.
Бо швидко прийде день і у завісі димній
Ви зникнете від нас, мов зграя вільних птиць.
 
Ще сальви не було, не заревли гармати,
Та ви вже на ногах! І ми в останній раз
Все, що дає життя іскристе і багате
Мов медоносний сік, збираємо для вас.
 
Гойдайте ж кличний дзвін!
Крешіть вогонь із кремнів!
Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть, -
Без металевих слів і без зідхань даремних
По ваших же слідах підемо хоч на смерть!
 
Ведучий: “Любов і пристрасть... іжність і турботи! - кредо жінок, дружин, згідно з Оленою Телігою, але в разі потреби вони мають бути готові “взяти” зброю... І вдарить твердо там, де треба вдарить. Так гарно поєднано особисте і громадське, почуття любові й почуття обов’язку: тема вічна, але висловленасвіжо, по-новому. Неоромантизм бурхає не лише з мистецької цінності вогненної поезії Олени Теліги, але й з її героїчної постави в житті, з її рішучості бути на бойовому посту, з якого інші свідомо чи несвідомо або з теоретичних мотивів повідходили. Обов’язок нації - мати когось на тому важливому відтинку. Олена Теліга залишилася, мужньо вистояла і відійшла у вічність як героїня, вибравши “гарячу смерть - не зимне умирання”. В пам’яті ж української духовності вона назавжди залишилася ведучим прапором, під який гуртуються все нові й нові лави борців за Україну, самовіддано і впевнено стаючи на шлях, яким ішла вона, - шлях терновий, але єдиний для українців, - шлях боротьби за українську державність.
 
Читець:
    “Вечірня пісня”
За вікнами день холоне,
У вікнах - перші вогні...
Замкни у моїх долонях
Ненависть свою і гнів!
Зложи на мої коліна
Каміння жорстоких днів
І срібло свого полину
Мені поклади до ніг.
Щоб легке, розкуте серце
Співало, як, вільний птах,
Щоб ти, найміцніший, сперся,
Спочив на моїх устах.
А я поцілунком теплим,
М’яким, мов дитячий сміх,
Згашу полум’яне пекло
В очах і думках твоїх
Та завтра, коли простори
Проріже перша сурма, -
В задимлений, чорний морок
Зберу я тебе сама.
Не візьмеш плачу з собою -
Я плакать буду пізніш!
Тобі ж подарую зброю:
Цілунок гострий, як ніж.
Щоб мав ти в залізнім свисті
Для крику і для мовчань -
Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча.
  
Друга сторінка нашого альбому “Я долю вибрала сама” присвячена чарівній жінці, прекрасній поетесі Ліні Костенко.
 
Читець:
         Вірш “Доля”
Наснився мені чудернацький базар:
під небом, у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
 
Одні були царівен не гірш,
а другі - як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш
А хто - і за мільйони.
 
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто - золотом золотим.
А дехто - вельми сумнівним.
 
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
 
Я глянула їй в обличчя смутне,
душею покликала очі.
- Ти все одно не візьмеш мене, -
сказала вона неохоче.
 
- А може, візьму?
- Ти собі затям, -
сказала вона суворо. -
За мене треба платити життям,
а я принесу тобі горе.
 
- То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
- Поезія - рідна сестра моя.
 
Правда людська - наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
 
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться -
у мене жодних претензій нема
до Долі - моєї обраниці.
 
Літературознавець: Чисті і добрі почуття зринають несамохіть коли читаєш поезію Ліни Костенко. Її поезія особлива, бо художні образи, виплакані нею, дуже тонко відчуті душею. Навчіться бачити серцем і душею і тоді на землі буде менше трагедій та болю. Ліна Костенко, донька вчителів прийшла в літерутуру поетом зрілим. Її батько був людиною ерудованою, знав 12 мов. Зовсім юна поетеса багато пише. Вірші немов самі народжуються з її схвильованої душі. Тут і спроба розібратися в повені перших інтимних переживань, і мов би безпричинний смуток вразливого серця і романтичне захоплення навколишньою красою, і вірність імперативним вилінням часу “і скаже світ - ти крихта у мені”.
 
Читець:
     Вірш “Моя любове! Я перед тобою”
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
І не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою
Бери мене в свої блаженні сни.
 
Біограф: Чому саме цій жінці з вольовим надбров’ям скільки всього дано - краси і таланту, здоров’я і сили, щоб жодного разу в житті і творчості не піти зиг-загам, на відміну багатьох чоловіків - шестидесятників. Чому все це їй одній, синьоокій дівчині, з якої про себе саму важко слово витягти перед камерою чи диктофоном. Після закінчення літературного інституту в Москві 1961 року, де вона була така свавільна, вільна, молода, Ліна Костенко через певний час починає відвідувати суди над правозахисниками, кидаючи квіти до ніг перших в’язнів сумління. Її неодноразово намагаються заарештувати, але з рештою, знаходять не меншпідступний метод: відлучають від публікацій. Та не від літератури.
Після 16-річної вимушеної блокади вона лише кілька років прожила на людях, а на зорі перебудови почала усамітнюватись: “Зараз час обнадійливий і цікавий, але не мій. Не для мене час, коли бути сміливим дозволено”. Потім вона скаже ще жорстокіше: “Гряде неоцинізм - я в ньому не існую”.
 
Читець:
     Вірш “І скаже світ”
І скаже світ:
- Ти крихта у мені.
Ти світлий біль в тяжкому урагані.
Твоя любов - на грані маячні
і віра - у наївності на грані.
 
Що можеш ти, розгублене дитя,
зробити для вселюдського прогресу?
- Я можу тільки кинути життя
історії кривавій під колеса.
 
Хоч знаю: все це їй не первина.
Але колись нап’ється ж до переситу!
Захоче випити не крові, а вина
за щастя людства,
за здоров’я всесвіту!
 
Літературознавець: “Я - жниця поденна” - впевнено - епічно самозначалася Ліна Костенко першим ж рядком своєї книги “У мене в руках благодатна напруга”, - далі уточнила вона, якнайкраще виражаючи сутність свого поетичного таланту. Справді, до чого б не зверталася вона в своїх поезіях, все оживає і проявляється несподіваними гранями.
 
Читець:
         Вірш “Між іншим”
Коли буду я навіть сивою,
І життя моє ріде мрякою,
я для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
І боліла в мені іронія
всіма ліктиками й галактиками
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
- Люди, будьте взаємно ввічливі! -
І якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
- Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
 
Літературознавець: Поетесу захоплюють колізії гранично загострені, долі зболені, характери самовіддані й самозагиблені. Ліні Костенко щораз цікаво стерти христоматійний глянець і зазирнути в нутрування живої душі, побачити те, що вело людину нелегкою стезею, що мучило її, підносило й знову кидало в прірву відчаю. Її роман у віршах “Маруся Чурай” був відзначений державною премією України ім. Т.Шевченка. Ця історія повертає нас в часи Богдана Хмельницького, розповідаючи про талановиту дівчину - піснярку Марусю Чураївну. Її пісні - це сама душа України. В романі змальовано суд над Марусею, яка отравила свого хлопця. Але судді стоять над дилемою - судити Марусю як злочинця, чи помилувати як жертву.
 
Читець:
Я може, божевільним тут здаюся,
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа.
Коли в поход виходила батава, -
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
 
Біограф: Сьогодні поетеса разом зі своїм народом вдивляється в життя, осмислює, що з нами сталося і ставить поетичні, філософські і громадські діагнози:
Нації вмирають не від інфаркту,
Спочатку їм відбирає мову.
Сказати облудно - неможливо для Ліни Костенко. Натомість мотив постійний - потреба слова, щирого, яке вигоює рани, дозволяє бачити день завтрашній і позавтрашній, яке не просить замулення джерел пам’яті або нехтування чиїмось сьогоднішнім пронизливим стражданням:
 Я дерево, я сніг, я все, що я люблю
І, може, це і є моя найвища сутність.
Читець:
     Вірш “Страшні слова, коли вони мовчать”
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
 
Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
 
Все повторялось: і краса, й потворність:
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі.
 
Ведучий: І остання сторінка нашого альбому “Пісень музичні рушники” поманить за собою на Білу Криницю. Тут живе і працює чарівна жінка - Світлана Богун, - людина творча, всебічно обдарована. Ми з привеликим задоволенням хочемо представити вам нашу землячку, люблячу дружину і маму, турботливу і добру вчительку, педагога, не тільки за фахом, а за покликанням серця, яка пише чудові вірші, музику до них, сама виконує свої пісні, а в хвилини натхнення ще й ілюструє власні твори.
 
Читець:
          “Пісня про рідне село”
Моє рідне село, моя Біла Криниця!
В золотих пшеницях струмениш гомінким джерелом.
Я до тебе спішу і добра і любові напиться.
Моє рідне село, приголуб мене теплим крилом.
 
Моє рідне село, моя Біла Криниця -
Берегиня хлібів, колисанка святого зерна.
Як тебе я люблю у піснях продзвенить залізниця
Моє рідне село, я тобою пишаюсь сповна.
 
Моє рідне село, моя Біла Криниця!
Звідусільпритяга материнське коріння твоє.
Мов до неньки спішу, за любов’ю, на Білу Криницю.
Моє рідне село, я щаслива, що ти в мене є!
 
Ведучий: Перша мамина колискова, шелест сонних тополь, плюскіт води у відрі, стукіт вагонних коліс, що долинав зі станції, все це дивним чином перепліталося і пізніше знайшло своє втілення у неповторних мелодіях. Світ дитинства світлани не обминула краса квітучих луків, вишневих садів та зелених дібров. Звідти прийшло до неї захоплення барвами, цвітом, красою. Спонукало, до цього, мабуть її ніжне, чутливе серце.
“У закутках жіночої душі” - так назвала свою першу в житті літературну ластівку жінка, яка не є професіональним письменником, але яку без перебільшення можна назвати містким словом - Поетеса. В збірці ви найдете прекрасні вірші “На Херсонській родючій землі”, “Це - моя Вкраїна”, “Калиновий вінок”, з великою любов’ю звернуті вони до рідної Батьківщини, нашої квітучої України, до Херсонщини.
 
Читець:
    Вірш “На Херсонській родючій землі”
Де могутній Дніпро
Котить води покірно і вправно,
Де в пшеничних ланах величаво
Пливуть кораблі,
Піднімається гордо
Синьо-жовтий наш прапор державний
На херсонській моїй,
На родючій землі.
 
Біля хат і доріг -
В білім цвіті сади кучеряві,
І курличуть з небес
У полях, гомінки журавлі.
Я живу і труджусь
У своїй незалежній державі
На Херсонській моїй,
На родючій землі.
 
Серед друзів - держав
Україну цінують по праву:
Поважають народ за його
Трудові мозолі.
Я горджусь, що живу
У своїй українській державі
На херсонській моїй,
На родючій землі!
 
Ведучий: Здається, що поет це така особлива людина, якій відоме щось таке, що невідомо нам. Як і коли приходить до них те, що називають натхненням, невідомо, чи то вдень, чи то вночі, чи в веселу хвилину, чи сумну. Тільки ясно одне - поезія непівладна всім. Можливо вона непівладна нікому, а сама вибирає собі душі, які спроможні її повністю збагнути. Адже не всім це дано. Лише мабуть людям з ніжною, чутливою душею - душею поета, яка все бачить і помічає.
 
Читець:
   Вірш “У закутках жіночої душі”
У закутках жіночої душі
Лежать туманні, загадкові далі.
Зумієте дібрать до них ключі -
Побачите і радощі, й печалі.
Не стане жінка сльози марно лить,
Якщо в родині лад, здорові діти...
Хіба оце не є щаслива мить?
Ну як, скажіть, душі тут не радіти?
Та інколи, буває, заболить.
У грудях біль пече і не зникає.
Не хочеться в такі хвилини жить
Та живемо, бо тіло не вмирає.
Не смійте душу бідами ятрить!
Подайте жінці руку допомоги!
Вона у грішний світ прийшла любить,
То ж їй коханням вимостіть дорогу.
У закутках туманні, загадкові далі.
Ви доберіть до них такі ключі,
Щоб на замок замкнути всі печалі.
 
Ведучий: Як каже сама Світлана Богун: “Вірші мої - це бальзам для душі”, а коли читаеш їх, то розумієш, вони не написані, вони прожиті, вистраждані, через них пройдено її життя.
Кохання... яка людина не прагне його. Яке щастя, якщо блукаючи десь у далеких світах зустрінуться дві половинки, щоб уже ніколи не розлучатись.
 
Читець:
     Вірш “Ти - для мене”
Давньої пори в одне єдине
Доля назавжди з’єднала нас.
Ти для мене - пісня лебедина.
Ти для мене - нескінчений вальс.
 
В ясні дні і горобині ночі
На краю біди й в щасливу мить
Твої губи, твої рідні очі
Буду щиросердно я любить.
 
Я тебе жадаю щохвилини
Шепочу із ніжністю ім’я.
Ти для мене - сонце у родині
Ти для мене - любляча сім’я.
 
Поміж нами жодної хмарини
Не пливе у небі голубім.
Доле моя, радосте невпинна,
Вірністю вклоняюся тобі!
 
Ведучий: Так, любов - це велика сила, і тільки любов тримає нас всіх на цьому світі, любов до батьків, дітей, до всіх людей, які нас оточують.
Багато своїх віршів поетеса присвятила своїй мамі - жінці великого дброго серця, яка рано залишилась вдовою з двома маленькими дітьми, та вистояла, виховала, поставила сама їх на ноги, вивчила. Мабуть саме від мами успадкувала любов до поезії, до прекрасного. Адже мама теж малює, вишиває та пише вірші.
 
Читець:
        “Пісня про неньку”
Мамині очі, журбою стривожені,
Ви ще з дитинства зазнали біди.
Ніби два озера, тільки наповнені
Очі сльозинками замість води.
 
Мамині руки, літами натруджені,
Зморщені старісью... Вас не спасти.
Мов шиї лебедів, пальці покручено.
Це ж від роботи вам болі нести.
 
Мамине серце, турботами січене,
Щедре на паску й безмірну любов,
Тепле, як літечко, втіхами вквітчане,
Мамине серце, зігрій мене знов!
 
Мамині очі, мамині руки,
Мамине серце, зігрій мене знов.
 
Ведучий: Життєвий шлях Світлани Богун тісно переплітається з мистецьким. Свої пісні вона пише так само щиро, як складає їх народ. Незважаючи на простоту, вражають глибиною, зачаровують ліричністю, її пісні линуть по всій Херсонщині та далеко за її межами, які виконують народний хор ветеранів, дует Телюків та багато самодіяльних виконавців. Радісно Світлані Миколаївні: свою майстерність є кому передати. Тепер навколо неї - молоді паростки. З них виросте не одне чудове дерево народного мистецтва, адже у нас в Україні для цього життєдайні соки.
 
Читець:
Приторкнувся смичок до струни - чарівниць
Стрепенулася скрипка, обізвалась плачем,
Звуки журно зналися; ніби дивнії птиці,
Полетіли у пісню мелодійним ключем.
 
Звучить пісня у виконанні Світлани Богун.
 
Склала Н.Товста,
В.Олександрівська ЦБ
 

Календар подій

 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
Бібліотека працює:
з 9:00 до 18:00
п'ятниця – вихідний день
останній понеділок місяця –
санітарний день