Oles Honchar
Kherson regional
universal scientific library
MO-TH: 9:00-18:00
SA-SU: 9:00-18:00

55 років з часу написання О. Т. Гончаром роману «Собор»

This material is in Ukrainian

01.09.2023 18:47

“Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення…
Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увіковічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам”
Олесь Гончар «Собор»

У творчості видатного українського письменника Олеся Гончара, чиє ім'я шанується в усьому світі, роман «Собор» посідає особливе місце. Прийшовши до читачів наприкінці шістдесятих, твір одразу ж опинився у вирі пристрастей, бо саме в ньому чи не вперше у вітчизняній літературі могутньо і неприховано прозвучав заклик до духовного очищення й соборності, осуд національного безпам'ятства, кар'єризму та браконьєрства.

У 1968 році, в першому номері столичного журналу «Вітчизна», головному часописі Спілки письменників України, вийшов роман Олеся Гончара «Собор». Того ж року він був виданий окремими книжками в головному спілчанському видавництві «Радянський письменник» і не менш престижному – «Дніпро». Тиражі журналу й цих книг у ті «читаючі» й майже ще до телевізійні часи, були, як на нашу пору, фантастичними: у «Радянському письменнику» – 115 тисяч, у «Дніпрі» – 300 тисяч!

Над твором письменник працював близько чотирьох років (з 1963 по 1967). Олесь Гончар не був професійним істориком. Він не мав доступу до матеріалів таємних компартійних архівів, які приховували від людей усю гірку правду недалекої історії. Але його живила віра, привита бабусею в дитячі роки, спогади дитинства, зокрема, і кампанії знищення храмів у 20-30-х роках. У роки війни, на фронті, релігійні вірування зміцнилися і остаточно закріпилися в повоєнні роки, про що красномовно свідчить його щоденник. Повноту картини світоглядних переконань письменника доповнювала сумна реальність кінця 50-х – середини 60-х років, коли знову почали знищувати храми, вживати енергійні заходи для припинення паломництва віруючих до «святих місць» тощо. За такої невтішної картини Олесь Гончар і задумав свій роман.... Письменник взявся за перо, щоб досить об’єктивно, виважено переповісти мовою художнього твору всю трагедію народу, що на власній долі переживав аморальні за своїм змістом і спрямованістю кампанії примусового насаджування чуждого простій людині світогляду. Так, у романі «Собор» вималювалася жахлива картина духовного поневолення народу, який так і не сприйняв антирелігійних, антицерковних гасел комуністичної ідеології.

У романі чітко окреслено місце дії. Це околиця Дніпропетровська, його передмістя, робітниче селище, яке автор умовно назвав Зачіплянка, але реально – це селище, теж передмістя, Ломівка, де 3 квітня 1918 року народився письменник. Прототип собору – знаменитий Троїцький собор у місті Новомосковську. Тут, поблизу собору, теж певний час мешкав письменник.

Роман викликав оглушливий резонанс у суспільстві. Твір ледь не одразу було піддано критиці, офіційно було визнано «антирадянським», а вже за півроку його названо «творчою невдачею» автора і неофіційно заборонено.

Були розгромні статті придворних критиків, організовували навіть «збори трудящих» із засудженням роману, часто за принципом «Не читав, але засуджую». До честі порядних критиків, письменників, чимало їх відкрито виступило на підтримку роману й Гончара. Серед них – критики Л. Новиченко, М. Малиновська, С. Шаховський, письменники М. Бажан, П. Загребельний.


М. Малиновська, Л. Новиченко

До цього долучилися й самі читачі. Адже ситуація загострилася до «оргвисновків». Ті, хто захищав роман і висловлював обурення проти цькування Олеся Гончара, були звільнені з роботи, вигнані з університетів, отримали партійні стягнення. На знак протесту представники патріотичної інтелігенції в серпні 1968 року написали лист-протест до органів влади республіки, який став відомий як «Лист творчої молоді Дніпропетровська». Автори «Листа» – поет Іван Сокульський та журналіст Михайло Скорик – звернулися до влади відкрито, описавши ситуацію, що склалася на Дніпропетровщині у зв’язку з боротьбою проти роману і його автора. Також у листі було наведено приклади нищення пам’яток української культури Придніпров’я та безкарного українофобства.

Звичайно, керівництво України не зволило відповісти на лист, тим паче його оприлюднити. Тому лист розповсюджували у самвидаві. Лист також був надрукований українською діаспорою – у нью-йоркському «Віснику», канадській газеті «Українські вісті», мюнхенському журналі «Сучасність», звучав по радіо «Свобода». Після оприлюднення за кордоном проти авторів і розповсюджувачів листа порушили кримінальну справу, відбувся судовий процес, підсудні були засуджені на різні терміни ув’язнення.
То що ж так обурило можновладців у романі? Ось що сам автор говорив про мотиви написання роману:

“Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу.
Було бажання також сказати і про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю”.

Ось як написав про роман відомий письменник, дисидент, політв’язень Євген Сверстюк: «Це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він, безперечно, ввійде в історію як один з найгуманніших творів». Категорично сказав про роман Іван Бокій, назвавши твір «закономірною, послідовною сходинкою у пізнанні зловісної епохи облуди й лицемірства».

На пленумі ЦК Компартії України, в березні 1968 року особливо лютував перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ватченко. Він заявив: «Собор» – ідейно порочний, шкідливий і пасквільний твір». Долучився й партійний лідер України Петро Шелест, котрого потім самого ж звинуватили в потуранні «націоналізму». Згодом він навіть запропонував М. Підгорному, теж земляку, на той час голові Президії Верховної Ради СРСР, заарештувати Гончара. На що хитрий Підгорний відповів: «Знаєш, Петро, якщо нас заарештуюь, ніякий собака не гавкне, а якщо Гончара – буде великий скандал».

На момент виходу роману Олесь Гончар займав високе положення в радянській державній ієрархії. Це допомогло йому оминути долю сотень інших українських митців, які за критику більшовизму та «пропаганду українського буржуазного націоналізму» поплатилися не тільки кар’єрами, здоров’ям, роками життя, але й часто самим життям. Після виходу й негласної заборони роману Гончар продовжував працювати та писати. Проте, для історії та літератури це вже не мало визначального значення. Найбільше та найважливіше він вже зробив. Романом «Собор» Олесь Гончар вписав своє ім’я в перелік архітекторів українського духу.

16 лютого 1968 р. Олесь Терентійович написав у своєму щоденнику, що серед письменників поширили чутку, ніби Папа Римський висунув його роман «Собор» на Нобелівську премію.

Це стало початком радянської критики цього твору. У 1989 р. представники української діаспори номінували «Собор» на Нобелівську премію 1990 року. Цю ідею підтримали професор Остап Тарнавський, голова Об’єднання українських письменників в еміграції «Слово», професор Ярослав Падох, президент Наукового товариства ім. Шевченка, професор університету Нью-Джерсі Іван Фізер, професор університету Ла Саль у Філадельфії Леонід Рудницький, товариство «Просвіта», професура Київського університету ім. Т. Шевченка й інші. Того року письменник премії не отримав, але шанси на це були, бо в лютому 1991- го до Українського ПЕН-клубу надійшов запит із Стокгольма. Нобелівський комітет з літератури, який саме в лютому розпочинає попередній відбір кандидатур, цікавився, чи підтверджує Український ПЕН-клуб висунення «Собору» на премію 1992 року? ПЕН-клуб, звичайно, підтвердив номінацію. Та, на жаль, фортуна й цього разу не всміхнулася О. Гончару. Через два роки роман «Собор» знову подали на Нобелівську премію. 2 лютого 1994-го письменник занотував у щоденнику: «Інститут літератури подає автора «Собору» на Нобелівську. [...] Ставлюсь до цього спокійно. Скоріш за все, й цього разу все кінчиться безрезультатно». Так і сталося. Продовжитися нобелівським перегонам Олеся Гончара вже не судилося. Влітку 1995-го він пішов із життя, а, згідно зі статутом, Нобелівські премії присуджують тільки живим.

Тінь заборони лежала на "Соборі" майже двадцять років. Система не могла вибачити письменникові, – відродження нашої історії, національної пам’яті та гостру критику самої цієї системи.
І тільки у добу перебудови, перекладений російською та іншими мовами, роман прийшов до читачів. Багатотисячним тиражем "Собор" вийшов в Україні. І всі читачі переконалися: письменник ще в ту брєжнєвсько-сусловську застійну глухомань порушив проблеми, які з роками виявилися ще більше злободенними. Така могутня сила правдивого слова.

Усім глибоким ідейним, філософським змістом роман звернений до нас, до наших нащадків: що ми створили? Який слід в історії свого народу залишили? Що збудували, а що зруйнували: "Ким ти будеш для них? З яким почуттям тебе спом'януть?"


Олесь Гончар з родиною біля козацького собору


Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш великий священний обов'язок перед історією і сучасністю, перед минулим і майбутнім: як ми шануємо, як оберігаємо свої національні святині – такі, як зачіплянський собор? Який внесок ми зробимо в своєрідну естафету поколінь – ця проблема стосується кожного з нас. Як священну пам'ять маємо берегти дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, а також дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії народу.

"Собор" – звучить як симфонія величі народу, його творчого генію, як високохудожнє слово митця. Він, як велетенський дзвін, прагне пробудити нас, закликає ще і ще раз осмислити своє життя, благає нас: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..».

“Дорожіть днем – ось що я вам скажу, молоді!
Дорожіть миттю, секундою!
Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий.
Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить!”
Олесь Гончар

Використані джерела

Відео матеріали

Calendar

     12
3 4 56789
101112131415 16
17 181920212223
24252627282930