Його життя впродовж перших 54 років мало чим відрізнялося від життя будь-якого офіцера за радянських часів. Та складна ідейна еволюція його поглядів від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу через відродження ленінізму до усвідомлення злочинності самого радянського, китайського, кубинського та інших різновидів комунізму призвела в середині 1960-их років до його протистояння всій системі влади.
Нащадок запорозького козака Петро Григоренко народився у селі Борисівці на півдні України (нині це Запорізька область), підлітком вступив до комсомолу, а в 19 років – до партії більшовиків. Він був бійцем Частин особливого призначення, працював на підприємствах Донбасу, потім навчався в інженерно-будівельному інституті в Харкові, у Військово-інженерній академії та в Академії Генерального штабу в Москві. Можливо, саме перебування Григоренка у 1937–1938 рр. (розпал радянських репресій проти командирів Червоної армії) на навчанні в академії Генштабу і врятувало йому життя.
А коли він почав захищати своїх заарештованих колег і насамперед заарештованого брата, йому знову пощастило, бо це збіглося в часі з падінням Єжова, з приходом Берії та з тимчасовим послабленням терору. Брата, зокрема, вдалося звільнити. І це переконало молодого тоді командира Григоренка у справедливості радянської системи, яка сама виправляє допущені помилки.
Після навчання в Академії Петро Григоренко брав участь у боях на Халкін-Голі, під час Другої світової війни командував полком. Після завершення війни він викладав у Військовій академії імені Фрунзе в Москві, потім очолив її науково-дослідний відділ, а 1956 року отримав звання генерал-майора.
Григоренко виявився не дуже стандартним радянським генералом – він щиро повірив у проголошену ХХ з’їздом КПСС десталінізацію. 7 вересня 1961 року Петро Григорович виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». Відтак, просто-таки в залі засідань конференції він був позбавлений мандата, невдовзі одержав сувору партійну догану, а за 4 місяці був переведений із Москви до міста Уссурійська на Далекому Сході.
Тут генерал узявся за самостійне вивчення ленінізму. Григоренко дійшов висновку, що «марксизм-ленінізм – це вчення крайньої диктатури, тоталітаризму, в якому демократичні відхилення відіграють роль маскувальної демагогії та застосовуються для обдурення мас». Справжній ленінець вирішив рятувати соціалізм. Наприкінці 1963 року він під час відпустки приїхав до Москви і заснував «Союз боротьби за відродження ленінізму».
Врешті-решт генерал Григоренко був викритий так званими «компетентними органами» і заарештований (1964 рік), а згодом виключений із партії, позбавлений генеральського звання, бойових нагород і пенсії, визнаний неосудним й ув’язнений до спеціальної психіатричної лікарні. Загалом він провів у спецпсихлікарнях понад 5 років, а в перервах змушений був працювати вантажником у гастрономах.
Наприкінці 1968 року Петро Григоренко написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», де першим поставив питання:
«Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання та лікування хворих у цих умовах».
1971 року молодий київський психіатр Семен Глузман на підставі документів слідства, наданих йому адвокатом Софією Калістратовою, здійснив заочну психіатричну експертизу та визнав Григоренко психічно здоровим. За що Глузман одержав 7 років концтаборів і 3 роки заслання.
Згодом СРСР, припертий доказами Григоренка та інших правозахисників, був змушений вийти з Міжнародної асоціації психіатрів, інакше б його виключили звідти за використання психіатрії в політичних цілях.
Петро Григоренко, як ніхто інший, порушив питання про національне гноблення в СРСР. Його виступи на захист євреїв, месхів, вірмен, німців Поволжя, чеченців та багатьох інших, його безкомпромісна боротьба за право корінних мешканців Криму жити на рідній землі зробили його не тільки героєм волелюбного кримськотатарського народу, а й перетворили Петра Григоренка у символ боротьби за справжню рівноправність народів.
У травні 1976 року Григоренко став співзасновником Московської Гельсінкської групи за дотримання прав людини. Коли ж у листопаді того ж року в Києві була створена Українська Гельсінкська група, він став її представником у Москві, забезпечуючи зв’язок українських правозахисників із Заходом.
У листопаді 1977 року Петро Григоренко виїхав до Західної Німеччини, а звідти до Сполучених Штатів Америки. Він потребував невідкладної хірургічної операції, але, мабуть, не наважився робити її в радянській лікарні – досить згадати загадковий смертельний результат нескладних хірургічних операцій, свого часу перенесених Миколою Фрунзе або Михайлом Грушевським. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 року був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».
Після одужання Григоренко оселився в Нью-Йорку. Там він очолював Закордонне представництво Української Гельсінкської групи і видавав щомісячник «Вісник репресій на Україні».
У Нью-Йорку Григоренко написав книгу своїх спогадів із промовистою назвою «У підпіллі можна зустріти лише щурів».
«Влада, що народилася в підпіллі й вийшла з нього, полюбляє в темряві творити свої чорні справи. Натомість ми прагнемо винести їх на світло. Влада, намагаючись вийти з-під світла, зображує наші дії як нелегальні, підпільні, прагне загнати нас у підпілля. Але ми твердо знаємо, що в підпіллі можна
зустріти лише щурів. З підпілля вийшли щури, що захопили владу над людьми. Щури домоглися вигнання мене з Батьківщини. Але майбутнього в щурів немає. Ми повернемося на Батьківщину та побачимо наш звільнений від щурячої пошесті народ».
Петро Григоренко помер 21 лютого 1987 року і був похований на українському цвинтарі містечка Баунд-Брук неподалік Нью-Йорка в тому українському меморіалі, який був створений зусиллями пізнішого першого патріарха незалежної Української Православної Церкви, владики Мстислава.
За 5 років перший склад Київради демократичного скликання назвав його ім'ям великий проспект на лівому березі в Києві, а 1999 року Меджліс кримськотатарського народу встановив йому пам’ятник у Сімферополі.
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:
Петро Григоренко «У підпіллі можна зустріти лише пацюків...» // Військо України. – 2007. – №10. – С. 40-43.
Персоналії: Григоренко П.
Генерал Петро Григоренко [Текст] : спогади, ст., матеріали/ упоряд. О. Обертас, пер. Я. Левчук, пер. Д. Кислиця, худож. оформ. У. Мельникова – К. : Смолоскип, 2008. – Дод.: с. 731-745. – Бібліогр.: с. 746-784 та в підрядк. прим. – Імен. покажч.: с. 785-796. – Фотоматеріали.: с. 799-826. – 826, [1] с., ISBN978-966-8499-80-7.
