Без фундаменту нічого не побудуєш. Таким фундаментом для держави є освіта й культура. Це завжди розумів наш північний ворог. Тому коли у 1917 році постала незалежна Україна жертвами терору стали саме діячі національної української освіти і культури. Вони гинули за загадкових обставин. Першим 29 серпня 1918 року більшовики знищили міністра освіти і культури в уряді Центральної Ради Івана Стешенка. Це було перше політичне вбивство. Невдовзі така ж доля спіткала художника Олександра Мурашката, композитора Миколу Леонтовича. Потім було розстріляне українське відродження і так, на жаль, без кінця.
Іван Стешенко був одним із письменників, літературознавців та педагогів кінця ХІХ – початку ХХ ст., які пройшли через арешти та замовчування й ім’я якого практично не відоме українському читачеві. А тим часом Стешенко був одним з найбільш знакових політичних достойників лівого руху, які органічно суміщали у своїй діяльності принципи українськості, соціальної справедливості та моральності. «Із Стешенком приємно було працювати. Це був молодий, розумний діяч, на формальний бік справи звертав він мало уваги, але певно й рішуче дотримувався гасла: негайна українізація народної освіти, усіх шкіл й усіх шкільних установ» (Із спогадів С. Русової)
Він також належить до тих діячів, які з першого подиху і до останньої хвилини життя торували широкий шлях українській літературі, але чия громадська і літературо-письменницька діяльність ще, на жаль, не стала набутком українського народу. Гімназистом Стешенко почав писати вірші – спочатку російською, а потім українською мовами, пізніше написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Він вільно володів іспанською, французькою, німецькою, італійською та кількома слов’янськими мовами і перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, Пушкіна. Стешенко також досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка, редагував часопис «Шершень» та журнали «Ґедзь» і «Сяйво», разом з дружиною Оксаною уклав і видав українсько-російський словник. Його літературні псевдоніми – Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко. Він входив до гуртка «Плеяда» і Літературно-артистичного товариства, був секретарем і заступником голови Українського наукового товариства, обраний дійсним членом НТШ – прообразу української академії наук – з 1917 року.
Студентом Стешенко захопився ідеями Маркса та Драгоманова і став співзасновником групи «Українська соціал-демократія», до якої входили, зокрема, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Він належав також до Київської старої громади, Революційної української партії, Української демократичної партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. 1897 року Стешенко був заарештований за політичну діяльність і після п’яти місяців ув’язнення висланий з Києва.
У березні 1917 року Стешенко став співзасновником Центральної Ради, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні він був призначений генеральним секретарем (тобто, міністром) освіти і на цій посаді проводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Разом із тим упродовж 1917-18 років Стешенко був співредактором «Робочої Газети».
А 29 серпня 1918 року Іван Стешенко був у Полтаві важко поранений більшовиками і наступного дня помер.
Більш детально про життєвий шлях політика, літератора, науковця та громадського діяча ви можете дізнатися перейшовши за посиланням Іван Матвійович Стешенко…
