[Петрушевич] виявляв велику енергію
у важніших хвилинах наших визвольних
змагань. Поміж послами належав до діячів
гострішого тону.
Левицький К.
3 червня 1863 року в містечку Буськ на Львівщині народився майбутній президент Української Національної Ради ЗУНР, правник, патріот та відданий українець Євген Петрушевич. Як і більшість тогочасної західної української інтелігенції, Євген Омелянович походив із родини греко-католицького священика. Далекі пращури Петрушевичів за Речі Посполитої були білоруськими шляхтичами.
Великий вплив на становлення особистості Євгена мав батько, людина глибокої національної свідомості, а також родичі – батьків брат, відомий історик-москвофіл А. Петрушевич і провідник галицьких народовців Ю. Романчук, чоловік материної сестри.
Першу освіту Євген Петрушевич отримав удома, де завжди під рукою була багата батькова бібліотека. Початкову ж здобув у місцевій народній школі, продовжив навчання в Академічній гімназії – єдиному на той час україномовному навчальному закладі у Львові. Після закінчення успішно навчався на правничому факультеті Львівського університету. Уже тоді юнак брав активну участь у житті студентської молоді – очолював львівське «Академічне братство», яким постійно цікавилася польська поліція, вбачаючи в ньому підривника ідеологічних засад Польщі на західноукраїнських землях.
Здобувши ступінь доктора права, проходив практику у відомого юриста С. Федака. Одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости. У 1892 р. у них народився син Антін.
Першу юридичну практику Євген відкрив у Львові, започаткуваши в 1896 р. власне адвокатське бюро. А вже за рік переніс його до міста Сокаля на півночі Галичини. На зароблені від адвокатської роботи гроші Є. Петрушевич побудував для міста Народний дім. За його безпосередньої участі було засновано філію товариства «Просвіта», повітову касу ощадності, бурсу для дітей «Шкільна поміч», по всьому повіту відкривалися каси й читальні. Також очолював боротьбу проти москвофільства, яке на той час процвітало в Сокалі. Як адвокат неодноразово захищав селян від свавілля влади, здобувши прихильність широкого загалу.
У 1899 році з ініціативи І. Франка й М. Грушевського було створено Українську національно-демократичну партію – провідну силу в Галичині й Буковині. Ставши її діячем, Є. Петрушевич активно увійшов у політику. Протягом одинадцяти років (1907-1918) був депутатом австрійського парламенту (Райхсрату), протягом шести (з 1910) – Галицького крайового сейму. Мав високий авторитет серед українства і вважався чудовим оратором.
Критикував політику австрійського уряду з національного питання, постійно звертав увагу парламенту на нехтування властями інтересів бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ, насамперед виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість українців мала всього 12 послів. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908 р. Поступово здобуваючи парламентський досвід, наприкінці своєї каденції він уже мав серед українського політикуму репутацію одного з найбільш опозиційних депутатів. Серед 30 українських депутатів став одним із лідерів (поряд з К. Левицьким), а згодом – головою парламентської репрезентації, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією.
Не менш активну участь брав і в діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня того ж року цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з другого, розгорнулася справжня війна.
Є. Петрушевич провів низку зустрічей із впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і пресі, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини – української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як і інші народи імперії.
Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, українські посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської адміністрації на українське населення Галичини.
Українців стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи. Більше того, І. Горбачевський став міністром здоров’я (1917–1918), а Й. Ганінчак – генеральним прокурором Австрії.
Усвідомлюючи близький крах Австро-Угорщини, українські діячі на чолі з Є. Петрушевичем ухвалили рішення скликати у Львові Українську конституанту для визначення долі Галичини. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня 1918 р. проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало УНРаду на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах у Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади в руки українців. З цим виїхав до Відня.
Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв’язку з реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918 р. переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. 1 листопада проголошено утворення ЗУНР, а 9 листопада сформовано її перший уряд. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий закон про державну самостійність українських земель бувшої айстро-угорської монархії», який визначив назву держави – Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР) та її кордони, що об’єднували всі українські етнографічні землі Австро-Угорщини.
Розв’язана поляками війна і запеклі бої у Львові не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 р. провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про злуку з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії.
На думку істориків, конфлікт між політиками Галичини та Наддніпрянщини (передусім стосунки Петрушевич – Петлюра) був неминучим: УНРада ЗУНР була спільнотою досвідчених парламентаріїв, які відразу взялися розробляти найнеобхідніші для держави закони, тоді, як Директорія УНР, спираючись лише на соціалістичні гасла й обіцянки, стрімко втрачала довіру населення.
Ще більше стосунки між політиками двох частин України загострилися, коли Євгену Петрушевичу у критичній ситуації УНРада надала права «диктатора» (президента УНРади та голови уряду водночас). Директорія, не визнавши законність цього акта, вивела Є. Петрушевича зі свого складу.
Вже восени під впливом військових поразок Диктатор Петрушевич розчарувався і в союзі з УНР, і в перспективах усієї Української революції. Він прямо заявив: “Сьогодні думати про самостійність України є прямо фантазія. Ми не доросли до самостійності, тому наразі мусимо погодитися, на мою думку, тільки на автономію. Самостійну Українську Державу ми зможемо добудувати аж за кілька десятків літ”.
Деякий час політик всерйоз обмірковував проєкт федерації заходу України з Чехо-Словаччиною. Зрештою, схилився до союзу з російським Білим рухом. Коли ж стало відомо, що керівництво УНР готове укласти союз із Польщею і пожертвувати Східною Галичиною, Диктатор 20 грудня 1919 року скликав у Відні засідання свого уряду. Там було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки. Століттями вистраждана українська соборність розвалилася.
На еміграції Євген Петрушевич продовжував боротися за міжнародне визнання незалежності ЗУНР. Висунув проєкт «Галицької республіки» як держави українського, польського і єврейського народів. Серед українців продовжував титулувати себе Диктатором ЗУНР, а в офіційних зверненнях до міжнародних інституцій виступав як Президент Української Національної Ради. Однак після рішення Ради послів країн Антанти про належність Східної Галичини до Польщі, у травні 1923 року розпустив свій уряд, ліквідував дипломатичні представництва та місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися на Батьківщину, а сам очільник ЗУНР осів у Берліні, де продовжував боротьбу за відновлення своєї держави. На початку 1920-х рр. мав контакти з більшовицькими дипломатами і спецслужбами, деякий час був на позиціях радянофільства. Розірвав із радянофільською орієнтацією після краху політики українізації в УСРР. У 2-й половині 1920-х і в 1930-х рр. фактично перебував поза організованим українським рухом в еміграції.
Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестаційний меморіал. У цьому листі Петрушевич писав, що українці прагнуть до державної самостійності. Однак українська державність була несумісна з нацистськими планами опанування Східної Європи. І зрозуміло, що жодної реакції з боку гітлерівського керівництва не могло бути.
Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у містечку Гермсфдорф поблизу Берліна, похований у Берліні на цвинтарі кафедри св. Ядвіги. А в 2002 р. відбулося перепоховання праху на Личаківське кладовище у Львові.
Р.S. Маловідомою є історія про політичний заповіт Євгена Петрушевича.
Коли у 1938 р. більшовицький агент Павло Судоплатов здійснив замах на Євгена Коновальця – постало питання, хто очолить націоналістичний рух. Провід Організації українських націоналістів перейшов до Андрія Мельника, який у той час ще не мав беззаперечного авторитету серед оунівців. І тоді, для скріплення позицій Мельника, один із лідерів Фронту Національної Єдності Дмитро Паліїв, за посередництвом Осипа Думина, звернувся за підтримкою до Петрушевича. Колишній очільник ЗУНР у спеціальному документі призначив Андрія Мельника провідником колишніх вояків УГА, які замешкали в Західній Україні.
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:
Про нього:
Романюк Тарас. Євген Петрушевич - адвокат, парламентарій, диктатор. НЕпрезидент [Текст] : до 150-річчя від дня народження / Т. Романюк // Віче. - 2013. - N 11. - С. 15-16
Тимченко Роман Вікторович. Євген Петрушевич - лідер Західноукраїнської Народної Республіки (до 150-річчя з дня народження та 95-річчя з дня утворення ЗУНР) [Текст] / Р. В. Тимченко // Український історичний журнал. - 2013. - N 5. - С. 143-156 - Бібліогр. в підрядк. прим.
Тимченко Р.В. Павлишин О. Євген Петрушевич (1863-1940) [Текст] / Р. В. Тимченко // Український історичний журнал. - 2014. - N 5. - С. 217-220
Шаповал Юрій. Діячі Української революції [Текст] / Ю. Шаповал, М. Ковальчук, К. Галушко // Чумацький шлях. - 2019. - N 1. - С. 8-11
