Зоря свободи, правди й волі
Над Україною зійшла,
Свободу, рівність і братерство
Вона на землю принесла…
Стяг жовто-синій України
Ми скрізь, як сонце, розів’єм –
Якщо нагряне ворог лютий,
Ми стяг той в бійку понесем.
Стешенко І
Він був видатним українським громадським діячем, поетом, письменником, публіцистом, перекладачем, літературним критиком та літературознавцем. Але насамперед в історію він увійшов як визначний організатор української національної школи, педагог та перший міністр освіти незалежної України в уряді Центральної Ради.
Щодо походження І. М. Стешенка немає чітких відомостей. В. Поточний у неопублікованому некролозі з приводу загибелі Стешенка, що зберігається в Рукописному відділі ЦНБ АН України ім. В. І. Вернадського, зазначає, що «дід його був кріпаком». Дмитро Дорошенко ж у своїй «Історії України. 1917-1923 рр.» свідчить, що Стешенко – «син козака на Полтавщині». Іван Матвійович й справді народився у передмісті Полтави 24 червня 1873 р., закінчив Полтавську гімназію й у 1892 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, де приєднався до відомої групи молодих діячів української культури «Плеяда». Під час перших відвідин зборів гуртка І. Стешенко прочитав свій переклад із французької поеми Ф. Коппе «Старий рибалка», чим справив надзвичайне враження на громаду та був прийнятий як рідний. Щире захоплення літературою та історією свого народу надихнуло юнака на написання драми «Мазепа», що вийшла друком у Львові в 1896 р. Також видав збірки поезій «Хуторні сонети» (1899) та «Степові мотиви» (1901). Іван вільно володів французькою, німецькою, іспанською, італійською, багатьма слов'янськими мовами, перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шіллера, Пушкіна, досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка. Доречі, поетичні здібності хлопця проявились досить рано, ще під час навчання в гімназії товариші називали його «поетом» та часто замовляли романтичні віршики для панночок. Втім перші свої твори він писав російською.
Навчаючись у Київському університеті, Іван Стешенко також познайомився з учасниками «наймолодшого гуртка драгоманівців», заснованого 1888 р. дочкою відомого члена Старої Громади Миколи Ковалевського Галею Ковалевською. До його складу входили М. М. Коцюбинський, Леся Українка, Олена Пчілка та ін. Вони підтримували тісний зв’язок з утвореною 4 жовтня 1890 р. у Львові під впливом Михайла Драгоманова Русько-Українською радикальною партією, поширювали її орган – журнал «Народ» і надсилали до нього кореспонденції.
Група УСД тривалий час залишалася самостійною організацією. І. М. Стешенко й більшість його однодумців не приєдналися ні до створеної ще з 1891 р. в університеті Російської соціал‑демократичної групи Я. Ляховського і Б. Ейдельмана, ні до сформованого в березні 1897 р. «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» – передусім через те, що мали власні погляди на самовизначення України й роль української інтелігенції в цьому процесі.
Завдяки умілій конспірації, група УСД проіснувала до початку1906 р., коли більшість її членів, у тому числі й Іван Стешенко, приєдналися до Української соціал-демократичної робітничої партії.
Після закінчення вишу, із осені 1896 р. Іван Матвійович почав працювати викладачем у жіночій Фундуклеївській гімназії у Києві. Педагогічна робота йому дуже подобалася, він мріяв про магістерські іспити та подальшу наукову працю.
Знаковою ж подією у житті І. Стешенка стала загибель чернігівки-народниці Марії Вітрової, колишньої слухачки Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, яка не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці й вчинила самоспал. Ця трагічна подія призвела до студентської акції протесту та ув’язнення більше півтисячі осіб. Наступні півроку І. М. Стешенко провів у Лук'янівській в’язниці. За участь у цій акції туди ж потрапила і дочка Михайла Старицького Оксана. У в’язниці між ними спалахнули почуття і молоді люди дали одне одному слово одружитися, щойно Стешенко вийде на волю. Після звільнення подружжя оселилося на хуторі Марії Заньковецької та Миколи Садовського, де розпочало роботу над упорядкуванням словника української мови.
У 1900 році сім’я повертається до Києва. Відтоді І. Стешенко все менше часу приділяє літературній діяльності, спрямувавши сили на громадсько-політичну ниву. Із послабленням цензурних і політичних утисків він повертається до активного громадського життя. У 1903 році стає секретарем Правління Київського «Литературно-артистического общества», членами якого були Микола Лисенко, Олена Пчілка та інші культурні діячі. У 1904 р. працює в редакції українського літературного альманаху «Нова Рада», разом з однодумцями у 1905 засновує гумористичний журнал «Шершень», а після його заборони - разом з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Володимиром Самійленком, Людмилою Старицькою-Черняхівською, Максимом Славинським та іншими видають журнал «Ґедзь».
Восени 1906 р. попри десятирічну перерву Стешенко повертається до педагогічної діяльності, проте посаду отримує на периферії, у місті Слуцьку Мінської губернії, в чоловічій гімназії. З цього часу і до кінця життя І. Стешенко не залишає педагогічної роботи.
У 1908 році Іван Матвійович разом із дружиною відновлюють вертеп, давній український народний ляльковий театр, відомий в Україні з XVII століття. Вистави відбувалися у скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка. Подружжя виступало зі своїм театром на ярмарках, міських площах, по хатах. Вистави мали великий успіх не тільки в Києві, а й у Чернігові та інших містах. У результаті "Вертеп" придбав Московський театральний музей імені О. Бахрушина. Цей експонат, власноруч виготовлений подружжям Стешенків, зберігається там і досі.
Велику увагу в останній період свого життя літературознавець приділяв вивченню творчості Т. Г. Шевченка; у 1915 році він надрукував працю «До характеристики творчості Т. Г.Шевченка», а в 1916 р. у Москві, в «Українському науковому збірнику», у другому випуску, була опублікована його стаття «Російсько-українські паралелі в творчості Шевченка».
Перша світова війна привела до Києва потік сімей біженців із Галичини. Попри заборону української школи, для дітей-біженців 18 березня 1915 року в Києві була відкрита Тетянівська українська гімназія, де Стешенко спочатку викладав, а згодом став її директором. У той час було складено низку програм, методик та підручників, які стали фундаментом для розбудови української освіти в часи Української революції.
У березні 1917 року Іван Матвійович став співзасновником Центральної Ради, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні він був призначений генеральним секретарем (тобто, міністром) освіти і на цій посаді проводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Разом із тим упродовж 1917-18 років І. Стешенко був співредактором «Робочої Газети».
Для більшовиків І. М. Стешенко із його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер 1. Ще в січні 1918 року, коли Муравйов захопив Київ і влаштував там червоний терор, було видано наказ про вбивство Стешенка. Щоб врятуватися від більшовицьких куль, Іван Матвійович у завірюху пішки вибрався із захопленого ворогами Києва.
У часи Скоропадського, коли політика українізації освіти почала поступово згортатися, Стешенку пропонують прийняти кафедру української мови у Кам’янець-Подільському університеті й він, щоб підготуватися до наукової роботи, вирішує відпочити у своєму маєтку в Чернечому Ярі, тоді Зіньківського повіту Полтавської губернії. Але за ним уже стежили.
У ніч з 29 на 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом прибув із Києва на вокзал Полтава-Київська. Була глуха ніч, візника вони не знайшли, а тому вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили І. М. Стешенка і зникли, навіть не поцікавившись пакунками жертви.
Це було одне з перших політичних убивств в Україні. 20 грудня 1923 року Сергій Єфремов записав у своєму щоденнику: «Дізнався від Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Івана Стешенка. Засудила його на смерть большевистська організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів цієї організації. Коли б це я не від Костя Івановича чув – я б не повірив: така це без краю безглузда, божевільна якась історія. А втім – чи ж божевілля у всяких формах і проявах у нас взагалі бракувало?».
Про те, що вбивство Івана Стешенка – справа рук більшовиків, підтвердив і нарком ҐБ Мешик, зазначивши в 1941 році в постанові на арешт Оксани Стешенко: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)». Саму Оксану Стешенко в тому ж 1941-му відправлять до Казахстану в одному вагоні із її сестрою, Людмилою Старицькою-Черняхівською. На руках в Оксани Людмила Михайлівна і помре в дорозі, а її тіло просто викинуть із вагона. Наступного року в якомусь із концтаборів закінчила життя і Оксана Стешенко.
Івана Стешенка поховали на Байківському кладовищі. У вересні 2008 року на приміщенні старої школи у cелі Великі Будищі було встановлено меморіальну дошку з барельєфом першого міністра освіти УНР.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Його твори:
Стешенко Іван. Поезії [Текст] // Дивослово. - 2015. - N 5. - С. 56
Про нього:
Александрова Галина. Ще одна незавершена "історія української літератури" [Текст] : До 135-річчя від дня народження Івана Стешенка // Дивослово. - 2008. - N7. - С. 46-49 - Бібліогр. у кінці ст.
Александрова Галина. Іван Стешенко: "без наслідування обійтися не можна і в ньому... рятунок оригінального духу" [Текст] // Слово і час. - 2008. - N7. - С. 52-59 - Бібліогр. у кінці ст.
Кулик Наталія. Страта за українство [Текст] // Освіта України. - 2017. - N 29(31 лип.). - С. 14-15
Поет і міністр [Текст] : до 145-річчя від дня народження І. М. Стешенка // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2018. - N 3. - С. 59-73 - Бібліогр. наприкінці ст.
Рева Лариса. Тарас Шевченко у критиці: Іван Стешенко проти Сергія Єфремова (за архівними джерелами Національної бібліотеки України ім. В. І. Венадського [Текст] // Слово і час. - 2013. - N 6. - С. 106-111 - Бібліогр. наприкінці ст.
