Уже першими своїми збірками «Prelude» (1913), «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом він розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Д.Бурлюк, О.Кручоних, В.Хлєбников) течію українського кверофутуризму – мистецтва шукання. Саме йому належить заслуга широкої розробки верлібру (вільного вірша). Його верлібри були якщо не абсолютно оригінальним, то в усякому разі новим – як послідовний художній принцип – явищем для української поезії. Хоча й створювались вони все-таки на основі відомої національної поетичної традиції. Його рання футуристична творчість просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Він став взірцем навіть для поета Володимира Маяковського, який бачив у віршах автора особливу мелодику, що нагадувала йому гру на скрипці.
Михайль Семенко народився 31 грудня 1892 року в невеличкому селі Кибинці на Полтавщині в родині волосного писаря та письменниці етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. Михайло у 4 роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.
Хлопець отримав середню освіту в Хорольському реальному училищі. Продовжив навчання в Петербурзі. 1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. Закінчивши дворічні загальноосвітні курси у відомого педагога А.С. Черняєва, він стає
студентом природознавчо-історичного відділення педагогічного факультету. Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Та навчання було перерване з початком Першої світової війни: потрапивши під мобілізацію, Семенко опинився у Владивостоці, де пробув близько трьох років.
Повернувшись до Києва наприкінці 1917-го, саме в розпал визвольної боротьби, активно включається в літературний процес, стає одним із ватажків відродження і розвитку національної літератури. У Києві 1918 року виходять його збірки «П’єро задається», «П’єро кохає», «Дев’ять поем». У 1919 – виходять збірки «П’єро мертво петлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних». Семенко виступив також організатором футуристичного руху. 1922 р. він проголосив творення літератури майбутнього, яка має зруйнувати застарілі культурні стереотипи і привнести в суспільну свідомість апологію техніки та урбанізму. Поет вважав, що «мистецтво, досягнувши вершин академізму та класицизму», пішло хибним шляхом, відтак слід з уламків старого мистецтва конструювати нове, яке б відповідало вимогам нових часів.
Прагнучи поширювати свої ідеї, Семенко бере участь у виданні «Універсального журналу», журналів «Фламінго», «Нова генерація» та ін. Він організовує літературні групи «Ударна група поетів-футуристів», «Аспанфут» («Асоціація панфутуристів»), «Нова генерація».
1924 року виходить ще одна збірка – «Кобзар», в якій були зібрані твори поета 1910-1922 рр. У протиставленні Шевченковому «Кобзареві» – намагання показати суть різниці між літературами ХІХ і XX ст. Нові книги М.Семенка мають назви «Степ» (1927), «Маруся Богуславка» (1927), «Малий кобзар і нові вірші» (1928) – поет і далі вперто дратує колег-опонентів по творчій ниві, знову і знову презентуючи свої супре-, футуро- і кубо-поези, хоча поруч з ними знаходимо й традиційні віршові форми («Оксанія», «Туга», «Атлантида» тощо).
Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції. Як і В. Маяковський, М. Семенко змушений вдатися до створення функціональної поезії (збірник «З радянського щоденника»), що по суті є схематичним переказом газетного тексту, віршованими лозунгами та агітками: «Писать про активність я мушу, забувши про людську душу» (Семенко М. З радянського щоденника. К., 1932, С. 86).
Частково вихід із скрутного становища М. Семенко знаходить у звертанні до жанру памфлету та віршів гострого соціального звучання, що імпонувало його гострослів'ю й дотепності. 1930 року виходить збірка памфлетів та віршів М.Семенка «Європа і ми», в якій іронія автора межує з сарказмом. 1934 року він стає членом Спілки письменників України.
Збірка публіцистичних віршів «Міжнародні діла» (1933) за ідейно-тематичним наповненням вже нічим не відрізняється від літератури колег: «як усі» М.Семенко прославляє СРСР та викриває націоналістичний світ. Єдиним твором, що заслуговує на більш пильну увагу, є поема «Німеччина» (1936), у якій автор у гостро сатиричній формі піднімає проблему загрози фашизму. Ідейні та художні цінності поеми свого часу
відзначив Ю. Смолич: «Таку річ, на такій висоті поетичного слова і образу, міг дати письменник високої загальної культури, широкої ерудиції і багатого життєвого досвіду».
Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р., Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові й часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С.В.Косіора, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року. Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украïні за допомогою німецьких фашистів. Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свідчать протоколи допитів від 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зізнався» у всіх звинуваченнях. Зізнання були написані під диктовку уповноваженого Акімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Ізраїля Леплевського 4 вересня 1937 р. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания – расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка було страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в’язниць, поховано у братській могилі в Биківнянському лісі. Михайль Семенко був реабілітований посмертно.
Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів:
Семенко Михайль Васильович. Поезії/ СЕМЕНКО - К. : Рад. письменник, 1985. - 311 c
Футуризм, 1914-1937 [Електронні ресурси] : Михайль Семенко, Кость Буревій, Гео Шкурупій, Олекса Слісаренко, Олекса Влизько/ М.В. Семенко, К. Буревій, Г. Шкурупій, О. Слісаренко, О.Ф. Влизько; проект А. Грабська - К. : [б. в.], [20--]. - [Проект втілили студенти КНУ ім. Т. Шевченка на базі Ін-ту журналістики]. - 1 o-ел. опт. диск (CD-ROM)
