«Моє життя – музеї!»
Він – Заслужений працівник культури (1966), почесний громадянин міста Переяслав-Хмельницький (1984), лауреат премій: імені Тараса Шевченка (1989), імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України (1993), імені В. І. Вернадського (2001), «Гордість України» (2003), Герой України (2005). Нагороджений почесними грамотами, відзнаками, орденами та медалями різних ступенів. Та за всім цим стоїть неабияка самопожертва, нескореність, наполегливість.
Михайло Іванович Сікорський, справжній подвижник української музейної справи, народився 1923 р. у Чигирині – гетьманській столиці, місті славної й трагічної історії.
Родину Сікорських спіткала гірка доля. Батько, Іван Іванович, помер, коли Михайликові було тільки 7 років. Через три роки, під час Голодомору, померла і мама, Марфа Мусіївна. Михайло з братами Іваном та Олександром і сестричкою Марійкою опинилися в дитячому будинку.
Закінчивши чигиринську восьмирічку, Михайло Сікорський навчався у Запорізькому авіаційному технікумі (закінчив 1943 р. в Омську, куди заклад був евакуйований). Залишився в технікумі інструктором. За роботу на Омському авіаційному заводі імені Баранова та в авіаційному технікумі був нагороджений двома медалями, в тому числі медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 годов».
По війні вступив на історичний факультет Київського державного університету імені Т. Шевченка. Разом з дипломом отримав пропозицію – продовжити навчання в аспірантурі. Відмовився, дістав скерування – директором Переяслав-Хмельницького історичного музею. Музей став першим і єдиним місцем його роботи, справою цілого життя.
За шістдесят років подвижницької праці Михайло Іванович зробить вагомий вклад у дослідження історії та культури древньої переяславської землі, перетворить м. Переяслав-Хмельницький на видатний осередок культури й духовності, скарбницю пам’яток історії нашої країни, створить унікальний музейний комплекс – Переяслав-Хмельницький державний історико-культурний заповідник. У 1999 році заповідник отримає статус національного і змінить назву на Національний історико-етнографічний заповідник «Переяслав». М. І. Сікорський буде призначений на посаду генерального директора, а з квітня 2008 р. – почесного генерального директора НІЕЗ «Переяслав».
Та тоді, коли в 1951 році майбутній подвижник приїхав до міста на роботу, краєзнавчим музеєм гордо йменували три кімнати у будівлі сиротинця. Тут відвідувачі могли побачити 32 експонати, серед яких увагу привертало хіба опудало якогось птаха.
Не дивно, що спантеличене районне начальство відразу відмовилося від направленого зі столиці молодого спеціаліста, заявивши, що випускникові Київського університету в Переяславі завідувати нічим. Тож, за словами Олега Вишнякова, хлопцеві довелося продати на місцевому базарі єдину цінність — годинник, щоб заплатити за квиток у зворотному напрямку.
Однак на вищому партійному рівні вже ухвалили рішення про створення у Переяславі спеціалізованої експозиції до 300-річчя Переяславської ради, тож місцевому начальству довелося примиритися з цим призначенням. Під музей вивільнили всю будівлю сиротинця, який колись був будинком лікаря Андрія Козачковського, де гостював і написав «Заповіт» Тарас Шевченко.
Усе інше стало турботами Михайла Сікорського, який за три роки фактично на голому місці створив музей із 22 тисячами експонатів. Саме подвижництво музейника стало причиною першого звільнення молодого директора, який, сподіваючись отримати із запасників музейних установ додаткові реліквії, свідомо применшив свої здобутки. Проте вже за день єдине у його біографії справедливе стягнення скасували, а хитрий задум Сікорського про поповнення колекції експонатами увінчався успіхом.
Та за лічені дні до початку урочистостей, присвячених ювілею Переяславської ради (1954), місцева влада вирішили, що у директора, який навіть свою зарплату витрачав на музей, нереспектабельний вигляд. Так Михайло Іванович знову втратив улюблену роботу, і лише особисте втручання майбутнього академіка Петра Тронька відновило справедливість.
Гірко це визнавати, але фанат музейної справи Сікорський майже все життя був незручним і для місцевих начальничків, і для ревнителів «ідеологічної чистоти» зі столиці. Упродовж 17 років директор музею не мав навіть власної квартири, доки її не допомогла отримати чергова спроба позбутися подвижника, який не давав спокійно жити переяславським чиновникам.
Пильні ревізори ніяк не могли відшукати фінансових порушень, доки, на радість начальства, не звернули уваги, що Сікорський, не маючи житла, мешкав одинаком у кімнатці при музеї. Директора звинуватили в тому, що він нічого не платив ні за електроенергію, ні за опалення. Завдані збитки оцінили аж у півтори тисячі радянських рублів, що з тодішніми зарплатами 125 рублів було вагомим злочином і підставою для чергового звільнення. Ніхто не переймався, що Сікорський весь цей час безоплатно виконував роботу сторожа, двірника й опалювача, топлячи взимку дровами численні грубки музею. Однак покарали не історика, а його ворогів, нагадавши, що молодого фахівця, яким він приїхав до міста, давно вже мали забезпечити житлом.
Згодом уже знаного музейника, заслуги якого у створенні десятків музеїв і порятунку від втрати сотень тисяч раритетів оцінили поданням на присвоєння звання Героя Соціалістичної праці, замалим не виключили із Комуністичної партії за відкриття музею Шолом-Алейхема у Переяславі-Хмельницькому. Врятувало те, що дискусії довкола єврейського письменника набули міжнародного розголосу.
Свята правда, що створення більшості музеїв потребували величезної праці й авантюризму та особистої мужності, бо навіть за музей хліборобства і діораму «Битва за Дніпро у вересні 1943 року» Сікорського звинуватили в «ідеологічних помилках» і «марнуванні народних коштів». Нині це унікальні музейні установи, що стали предметом гордості й зразком для наслідування.
Завдяки невтомній праці М.І.Сікорського заповідник об’єднав 24 тематичні музеї, 370 нерухомих пам’яток народної архітектури, понад 200 тисяч експонатів.
Михайло Іванович діяльно любив рідний край, його історію, культуру – не лише милуючись, а й відроджуючи, плекаючи. Долучився історик й до порятунку і збереження багатьох пам’яток на Київщині, серед яких – батьківська хата А. Малишка в Обухові, будинки І. Козловського у Мар’янівці Васильківського району та Марка Вовчка – у Хохітві Богуславського, садиба Кирила Стеценка у Веприку (Фастівський район).
М. І. Сікорський систематично публікував матеріали з історії України, краєзнавства, археології, пам’яткознавства в наукових збірниках, альманахах, найрізноманітніших періодичних виданнях як в Україні, так і за кордоном. Він входив до редколегій журналів «Українська культура» та «Музеї України». Його ім’я внесено до Книги пошани республіканського правління Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Воно вміщене й до списків енциклопедичних видань України («Хто є хто», «Енциклопедичний словник», «Енциклопедія українців»). Михайло Іванович – автор 130 наукових праць і публікацій, серед них – 12 книг і монографій, зокрема, «На землі Переяславській», «Скарби нашої пам’яті», «Велика сучасність державного діяча», «Українська народна естетика», «Музеї землі Переяславської».
Про працю всього свого життя Михайло Іванович говорив так: «Що таке Музей? Протягом десятиліть це питання стояло переді мною. Це були різні «питання», і це були різні «Музеї». Я пишу це слово з великої літери, воно на це заслуговує. Слово це стоїть з такими фундаментальними універсаліями культури, як «Життя», «Пам’ять», «Любов»… Бо Музей вбирає їх у себе. Бо музей є життя пам’яті народу, є любов…»
Помер Михайло Іванович Сікорський 27 вересня 2011 р. та був похований у м. Переяслав-Хмельницький на Заальтицькому кладовищі.
17 травня 2012 року напередодні Міжнародного дня музеїв на фасаді будинку, де жив Сікорський у 1965-2011 роках, на вулиці Ковальській, 8а, встановили меморіальну дошку. Біля музею «Заповіту» Тараса Шевченка також встановили меморіальну дошку до першої річниці з дня його смерті.
У 2013 році для увічнення пам’яті видатного фундатора музейної справи Президія правління Національної спілки краєзнавців країни встановила щорічну премію його імені. Її першими лауреатами стали ректор Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Віктор Коцур, племінниця Михайла Сікорського Валентина Сікорська, культуролог Михайло Войцехівський, письменник Микола Махінчук, директор Житомирського краєзнавчого музею Лариса Грузська.
У червні 2014-го на честь Михайла Івановича рішенням Переяслав-Хмельницької міської ради перейменували вулицю Московську.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Про нього:
Тонконог Олена. Внесок Михайла Івановича Сікорського у розвиток вітчизняного краєзнавства [Текст] // Краєзнавство. - 2011. - N 4. - С. 171-176 - Бібліогр. наприкінці ст.
Жам Олена. Вшанування пам’яті фундатора Національного історико-етнографічного заповідника "Переяслав" М. І. Сікорського [Текст] // Краєзнавство. - 2012. - N 3. - С. 216-220 - Бібліогр. наприкінці ст.
Фігурний Юрій. Роль археології у житті Михайла Сікорського [Текст] // Українознавство. - 2017. - N 4. - С. 204-214 - Бібліогр. наприкінці ст.
Його твори:
Сікорський Михайло Іванович. На землі Переяславській: нарис/ М. І. Сікорський , Д. Т. Швидкий- К. : НАУК. ДУМКА, 1971. - 208 c.
