Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Микола Хвильовий

13.12.2023

13 було його улюблене число. Народився 13 грудня 1893 р. А 13 травня, сонячного недільного ранку 1933 року, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не очікуваним від НКВД, сценарієм… Точно підібраний псевдонім – Хвильовий – визначив не лише його долю та вибір, але десь і дух усієї неспокійної, до основ збуреної епохи. Він став харизматичною постаттю українських 1920-х, символом блискучого мистецького покоління, що встигло реалізуватися упродовж скупо відміряного часу.

У біографії письменника чимало рис, що були притаманні літературним ровесникам Хвильового. Він формувався під впливом російської культури, пережив момент долучення до української стихії. Свого батька, вчителя, народника за переконаннями, великого шанувальника російських революційних демократів, називав людиною "безалаберною". Після розлучення батьків залишився з матір’ю. Миколою опікувалися її родичі, слобожанські дідичі й культурні діячі. Зокрема він багато чим завдячував дядькові Миколі Смаковському, який оплачував хлопцеві навчання.

Микола був бентежною дитиною й підлітком – його двічі виключали з гімназій: Охтирської (яку був змушений залишити через участь у "так званому українському революційному гуртку") й Богодухівської (був виключений за зв'язки з соціалістами під час революційних заворушень)

Підлітком мандрував у пошуках заробітку Донбасом і півднем України. У своїх подорожах Хвильовий ніде надовго не затримувався. Працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Пізніше працював слюсарем у ремісничій школі, у канцелярії волосної управи села Рублівки, брав участь у роботі місцевої "Просвіти".

Таким було його життя аж до початку Першої світової війни, поки майбутнього письменника призовного віку не заскочила загальна мобілізація. У Румунії, де його застав революційний 1917 рік, захопився політичною діяльністю і зблизився з українськими партіями. Повернувшись додому наприкінці 1918 року, разом із братом Олександром зібрав загін вільних козаків, що боровся з німцями й гетьманцями, а потім і Директорією. Ця історія ледь не закінчилася трагічно. Миколу Фітільова (справжнє прізвище Хвильового), командира повстанського загону, разом із кількома бійцями арештували в селі Рублівці на Полтавщині. У перестрілці, що зав’язалася, він зумів утекти, а інших полонених розстріляли. Їх імена викарбувані на стелі рублівського меморіалу. Розчарування в політиці УНР зміцнило ліві симпатії чоловіка. Через це у 1919 Микола Фітільов уже воював у складі Червоної армії з денікінцями. Якраз тоді знову ледь уникнув смертного вироку, який виніс червоний трибунал за нібито неналежне виконання воїнського обов’язку. Від присуду його врятувала "молоденька чорноока комуністка". Це була Юлія Уманцева, яка згодом стала його другою дружиною.

Життя різко змінилося, коли Хвильовий перевівся з Кавказу, куди його завела служба, до Харкова. На цей час припадає його літературний дебют – у  журналі "Знання" (1920) з’являється вірш "Я тепер покохав го́род…" за підписом Стефан Кароль.

У 1921 році почав друкуватися в газетах і журналах, в альманахах "Штабель", "На сполох". Активно заявив про себе, як один із організаторів літературно-художнього життя, член-засновник багатьох тогочасних літературних організацій: спочатку "Гарт" (1923); саме в нього зародилась ідея створення напівофіційної студії "Урбіно", що збиралась у нього ж на квартирі та була прообразом ВАПЛІТЕ (1924); потім були ВАПЛІТЕ (1926) (віцепрезидент), ВУСПП (1927), "Пролітфронт" (1930).

За його сприяння 16 січня 1922 року утворюється Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців із трьома центрами в Харкові, Києві та Москві.

У повоєнному столичному Харкові Микола Хвильовий шукав однодумців серед "пролетарських", як тоді воліли казати, письменників. Вони збиралися в кабінеті головного редактора газети "Вісті ВУЦВК" Василя Еллана-Блакитного. Там писали статут спілки "Гарт", обговорювали так і не реалізований проєкт створення "Української літературної академії". Хвильовий до якогось часу намагався уникати політики й шукав можливостей для вільного творчого самовияву. І от він прокинувся знаменитим після появи 1923 року дебютної прозової збірки "Сині етюди", написаної у стилі "романтика вітаїзму", як він сам визначив.

Та все ж таки повністю  втекти від політики йому не вдалося. Вже у другій  половині 20-тих років Микола Хвильовий повністю підтримував і впроваджував у життя політику "українізації", виступав проти русифікаційного і "просвітянського" векторів розвитку української радянської культури. У 1925 році в газеті "Культура і побут", редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, Хвильовий опублікував статтю "Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян", якою фактично зініціював літературну дискусію 1925 - 1928 років.

До кінця 1925 року опублікував книгу памфлетів під назвою "Камо грядеши?", а в 1926 – "Думки проти течії"; того ж року в газеті "Культура і побут", додатку до газети "Вісті ВУЦВК", надрукував наступну серію памфлетів "Апологети писаризму". Своєрідним продовженням цих памфлетів стала знаменита стаття "Україна чи Малоросія?", яка, однак, за життя автора так і не з'явилася друком. У цих творах автор висловив вимогу перед новою українською літературою припинити наслідувати Москву й орієнтуватися на "психологічну Європу".

Вважав, що на зміну провідній ролі Європи в культурному процесі має прийти «євразійський Ренесанс», у якому провідну роль відводив новій українській культурі.

Улітку 1926 року, у розпал літературної дискусії, з'явилася друком перша частина роману «Вальдшнепи», де його персонажі, так само невтомно полемізуючи, дошукуються відповідей на найгостріші питання доби, порушують болючі проблеми національного буття, національно-культурного відродження України, осмислюючи непрості уроки революції. Проте саме ці роздуми були піддані нищівній критиці.

Загалом у творчій еволюції письменника можна досить чітко виділити два етапи. Перший – це романтична, лірико-імпресіоністична, в основному безсюжетна проза, до якої належать етюди та оповідання "Життя", "Кіт у чоботях", "На глухий дорозі", "Редактор Кларк", "Синій листопад", "Свиня", "Арабески", новела "Я (Романтика). Другий, початок якого можна датувати приблизно 1926  – 1927 роками, це період поступового переходу до врівноваженішої конкретно-реалістичної манери письма, опанування майстерністю сюжетобудови у великих прозових формах, а водночас і посилення іронічних, сатиричних інтонацій: сатиричні оповідання "Іван Іванович" і "Ревізор", соціально-психологічна новела "З Вариної біографії", новела "Мати", повість "Санаторійна зона"  і роман "Вальдшнепи", полемічні памфлети "Камо грядеши?", "Україна чи Малоросія?".

Еволюція письменника була непростою, романтичний пафос поступово заступали викривально-сатиричні мотиви, на зміну гімнам революції приходив тверезий аналіз реальної дійсності. Для нього упродовж усього творчого шляху однією з найважливіших була проблема розбіжності мрії та дійсності.

У грудні 1927 – березні 1928 року Хвильовий перебував у Берліні та Відні на лікуванні й активно знайомився з досягненнями європейської культури, працював у плані популяризації української літератури за межами України.

У цей час він веде активне листування з Аркадієм Любченком, з якого видно, що німецька культура справила на письменника надзвичайне враження. Хвильовий рекомендує Любченку, як і всім "ваплітянам", відвідати Європу, при цьому наголошує, що "в Німеччину обов'язково треба завітати, а далі вже Італія, Франція…" В одному з листів зі столиці Австрії від 2 березня 1928 року Хвильовий цікавиться у свого адресата: "Як справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше „впереді“"

У січні 1928 року, перед поверненням до України, у листі до газети "Комуніст" він вимушено засудив своє гасло "Геть від Москви!". Після повернення продовжував втілювати попередню ідеологічну орієнтацію ВАПЛІТЕ у створених ним журналах "Літературний ярмарок" (1928 – 1930) та "Пролітфронт" (1930 – 1931). Після закриття обох журналів пробував писати, дотримуючись "партійної лінії", однак був майже цілком ізольований від літературного життя радянським режимом.

У останні роки життя влада пильно слідкувала за ним. Його квартира прослуховувалася. Переслідування Миколи Хвильового та його прибічників відбулося через звинувачення у прагненні відокремити українську культуру від російської, протиставити два народи один одному.

Прожив М. Хвильовий лише 40 років. Його життя закінчилося самогубством – він застрелився у своємо кабінеті. 

Самогубство було не спонтаним. Він все продумав завчасно. Передсмертні записки – їх було, очевидно, дві, написав завчасно. Одна з них дуже тепла, адресована навіть не дружині, а “золотому моєму Любистку”, пасербиці Любові Уманцевій. Друга – політична: “…За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий“.

На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось говорили про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу Миколи Хвильового та Василя Еллан-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг.

Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як  і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І на рівні індивіда, і на рівні усієї культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Але вже на початку 1960-х памфлети Хвильового почали вилучати як "вещдоки" при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу. 

 

Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:

Про нього:

Мостепан О. Творчість Миколи Хвильового в контексті метафори хвороби. Психологічні захворювання у прозі письменника / О. Мостепан // Дивослово. – 2013. – № 11. – С. 56–61.

Сіробаба М. Лірика М. Хвильового: злам автохтонної свідомості / М. Сіробаба // Слово і час. – 2016. – № 10. – С. 44–52.

Ситник О. Типологія стилістичних прийомів та засобів психофізіологізму на матеріалі американської та української модерністської новели : [мала проза В. Фолкнера та М. Хвильового] / О. Ситник // Молодий вчений. – 2015. – № 2. – С. 114–117.

Трагедія митця : до 125–річчя від дня народження Миколи Хвильового // Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2018. – № 4. – С. 74–86.

Харчук Р. Деконструкція метафори "розстріляне відродження", або Запрошення до дискусії про роль українського інтелектуала в історії і його відповідальність перед нею / Р. Харчук // Слово і час. – 2019. – № 12. – С. 86–90. – Рец. на моногр. польського українознавця і викладача Павла Крупи "На Захід" і "Геть від Москви"? (Публіцистика Миколи Хвильового 1925–1926)».

Його твори:

Хвильовий М. Вальдшнепи: роман / М. Хвильовий // Київ. – 1990. – № 1. – С. 5–40.

Хвильовий М. Новели, оповідання / М. Хвильовий. – Київ, 1995. – 816 с.

Хвильовий М. Огнецвіт фантазії / М. Хвильовий // Українська література. 11 клас : програмнi тексти, iлюстрацii, пояснення, завдання, тести. – Київ, 2001. – Вип. 1. – 70 с.

Хвильовий М. Санаторійна зона: оповід., новели, повісті, памфлет / М. Хвильовий. – Харків, 2013. – 381 с.

Хвильовий М. Сині етюди: новели, оповідання, етюди / М. Хвильовий. – Київ, 1989. – 421 с.

Хвильовий М. Синій листопад: повісті, оповіді, новели : для серед. та ст. шк. віку / М.  Хвильовий. – Київ, 1993. – 416 c.

Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: памфлети /  М. Хвильовий. – Київ, 1993. – 289 с.

Хвильовий М. Я (Романтика): Вибрані твори / М. Хвильовий. – Київ, 2016. – 318 с.

Хвильовий М. Я (Романтика). Кіт у чоботях: біогр. письменника, стислий переказ творів, аналіз текстів, зразки учнів. творів : посіб. для 11 кл. / авт.-упоряд. В. Паращич. – Харків, 2000. – 48 с.

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30