Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Наталія Полонська-Василенко

12.02.2024

У той час, коли її ровесниці обмежувалися веденням домашніх справ, вона стала першою жінкою, що обійняла посаду приват-доцентки Університету Святого Володимира в Києві. Вона навчила писемності 17 тисяч жінок. Упродовж життя вона активно займалася просвітництвом, заснувавши у Харкові першу недільну жіночу школу, здолавши тогочасний стереотип про виключну роль жінки, як матері та господині.

Її творча спадщина налічує понад 200 наукових праць з археології, історії України й Української Церви, спогади про громадських і наукових діячів. А знаменитий двотомник «Історія України», перевиданий уже в незалежній Україні аж чотири рази, досить залишається популярним та актуальним серед багатьох сучасних дослідників.

Майбутня науковиця народилася в Харкові 12 чи 13 (тут думки науковців розходяться) лютого 1884 року в родині російського військовика Дмитра Меньшова. Батько був нащадком відомого історика Григорія Данилевського. Саме від тата дівчина перейняла любов до минувшини та старовини.

Меньшов, навіть, доклався до однієї з наукових розвідок доньки. Переїхавши 1889 року до Києва, він знайшов у Київському арсеналі армійський архів за 1810-1840 роки. Далекого 1968 року Наталія Полонська-Василенко-Моргун опублікує в Нью-Йорку статтю на основі цих документів. На той момент вона буде вже авторитетною історикинею.

А в 13 років Наталію Меньшову віддали на навчання до Фундуклеївської Маріїнської жіночої гімназії. Улюбленими предметами гімназистки стали словесність та іноземні мови. Однак найбільше дівчину приваблювала історія. Її викладав молодий, талановитий, із вишуканими манерами Микола Василенко.

Елементарна освіта не задовольнила дівчину. Вона вирішила продовжити навчання і вступила на історико-філологічне відділення Київських вищих жіночих курсів при Київському університеті.

Наталія захопилась жіночою історією. Зокрема, таємничими амазонками. На цій хвилі вона написала свою першу історичну роботу «Матріархат у стародавній Греції та його відображення в оповідях про амазонок». Зацікавлення феміністичною тематикою не полишало науковиці. Через п’ятдесят років вона напише одну з перших узагальнювальних праць про роль жінки в історії України - «Видатні жінки України» (Мюнхен, Вінніпег, 1969 рік).

Рівень освіти, який здобула Наталія Меньшова, для тогочасної жінки був високим. Більшість її одноліток вдовольнялися лише домашньою освітою, рідше - гімназійною. Вступ до Університету святого Володимира відкрив для молодої історикині нові перспективи.

Наталія Полонська стала першою жінкою-історикинею, яку обрали приват-доценткою Київського університету. І це далося їй дуже непросто. Щоб отримати дану посаду, магістрині історії Наталі Полонській залишався один крок - виголосити декілька публічних пробних лекцій. Проте отримати дозвіл на проведення лекцій жінці було вкрай проблемно. Варшавський університет, що функціонував тоді в еміграції, відписав: для виступу на катедрі потребується докторський ступінь. Використовуючи зв’язки свого наукового керівника Митрофана Довнар-Запольського, Полонській усе ж вдалося прочитати лекції. Кожен виступ супроводжувався шквалом оплесків - це був успіх.

У 1909–1910 роках разом із батьком Наталія брала участь в археологічних розкопках під керівництвом Вікентія Хвойки. Саме Київський відділ Військово-історичного товариства, одним із засновників якого був її батько Дмитро Меньшов, виділив кошти на проведення польових досліджень у Білогородці. Під час розкопок Наталія набула практичного досвіду та познайомилася з видатними науковцями. Жінок серед української археологічної спільноти межі ХІХ і ХХ століть не бракувало - згадаймо Катерину Мельник-Антонович чи Анастасію Карцову-Міклашевську. Наталія, вочевидь, була не проти поповнити їхні лави, виступаючи на всеросійських археологічних з’їздах, проте згодом доля закине її далеко від рідних теренів й унеможливить польові дослідження.

Паралельно молода історикиня цікавилася й археографією. Вивчаючи архіви Катеринослава, вона познайомилася з Дмитром Яворницьким, а згодом написала у спогадах, що хотіла поставити видатному історикові питання: «Чому Новоросію, яка постала на місці Запоріжжя, не вважають Україною?». Проте так і не зважилась.

В архівах Києва, Одеси, Сімферополя, Москви, Петербурга вона ретельно визбирувала документи, зокрема з історії розбудови Південної України XVIII століття, ордери князя Потьомкіна. Результатом активної археографічної діяльності молодої вченої став вихід у світ праці «Історико-культурний атлас з російської історії з пояснювальним текстом» (1914).

Наталія Полонська захопилася історією Запорозької Січі. І саме завдяки працям про козацьке літописання та ліквідацію Січі здобула авторитет як дослідниця.

За оцінкою історика Василя Ульяновського, у наукових дослідженнях Полонської відбулася докорінна зміна – вона переорієнтувалася на історію України: "Наукова доля Полонської-Василенко зробила крутий поворот на велику дорогу української науки, на обрії якої світила слава". 

Від осені 1917 р. до кінця національно-визвольних змагань Н. Полонська викладала на Вищих жіночих курсах А. Жекуліної, в Київському народному університеті, в київських Географічному та Археологічному інститутах. Після закінчення громадянської війни та утвердження радянської влади активна науково-педагогічна діяльність Н. Полонської перервалась, оскільки більшовики упереджено ставилися до старої інтелігенції. Із втратою під час революції та воєн багатьох документів з архівів України опубліковані Н. Полонською матеріали набули надзвичайної наукової цінності.

У квітні 1923 р. Наталія Дмитрівна вийшла заміж за відомого українського вченого, державного та  громадського  діяча (колишнього міністра  народно ї освіти в  уряді  П.  Скоропадського) академіка  М. Василенка. Це був її другий брак. Проте вже у вересні М. Василенка заарештували й звинуватили в керівництві таємною «контрреволюційною» організацією. У квітні 1924 р. його засудили на 10 років ув'язнення, а Наталію Дмитрівну було звільнено з усіх посад. Але ціною великих зусиль, оббиваючи безліч владних порогів, Н. Полонська-Василенко добилася амністії для свого чоловіка. Та поневіряння сім'ї на цьому не скінчилися. Вони жили в одній кімнаті власної чотирикімнатної квартири (решту займали особи, насильницьки підселені більшовицькою владою). Наталія Дмитрівна все ще ніяк не могла знайти роботу. Тільки за допомогою А. Кримського їй вдалося влаштуватися спочатку тимчасовим співробітником ВУАН, потім реєстратором Центрального архіву давніх актів (ЦАДА). Одночасно вона відновила свою діяльність, зосередившись на вивченні архівних матеріалів з історії українського козацтва. В середині 1920-х років Н. Полонська-Василенко остаточно сформувалась як учений-україніст. 1927 р. вона відновила викладацьку роботу як професор Київського художнього інституту, де до 1932 р. читала курс з археології. У травні 1929 р. вона почала працювати в комісії, що вивчала соціально-економічну історію України ХУІІІ-ХІХ ст. Через рік Н. Полонську-Василенко обрали дійсним членом археологічної комісії ВУАН, яку очолював М. Грушевський.

У 30-ті роки вчена знову зазнала цькувань і гонінь нової влади. Її спочатку переводять на принизливу посаду лаборанта, а у 1934 р. звільняють з ВУАН. З жовтня 1935 р. в її житті сталося непоправне лихо - помер чоловік. Того ж року було ліквідовано цвинтар на Аскольдовій могилі, знищені могили її батька й матері.

Після кількох років безробіття, хвороби, самотності у 1937 р. Н. Полонська-Василенко влаштувалася спочатку старшим бібліографом Інституту економіки АН УРСР, згодом старшим науковим співробітником відділу феодалізму Інституту історії АН УРСР. У цей час Наталія Дмитрівна втретє вийшла заміж за відомого економіста та історика кооперативного руху О. Моргуна.

Згодом постало питання про захист докторської дисертації, і Полонській-Василенко знову довелося долати труднощі. Виявилося, в історикині немає жодної опублікованої монографії. І це при тому, що вона мала в «портфелі» чимало текстів, які просто не дозволяли друкувати. 

У жовтні 1940 р. в Інституті історії СРСР у Москві, оминувши ступінь кандидата, на підставі рукописних і друкованих праць вона захистила докторську дисертацію «Очерки по истории заселення Южной Украины в середине XVIII в. (1734-1775 гг.)». Блискучий виступ знову супроводжували бурхливі оплески - це був тріумф. Що ж до самої дисертації, то історик Олександр Оглоблин згадував, що Наталія «відвоювала Південну Україну від Москви, яка привласнила її собі, найменувавши Новоросією». 

Водночас Н. Полонська-Василенко відновила і свою викладацьку роботу. Протягом 1940-1941 рр. вона читала спецкурс з історії України на історичному факультеті Київського державного університету, де була обрана професором. Одночасно працювала на посаді старшого наукового співробітника Інституту історії АН УРСР.

На початку війни Н. Полонська-Василенко залишається в Києві. 20 жовтня 1941 р. її призначили директором Інституту археології відновленої УАН. У грудні 1941 р. Н. Полонська-Василенко очолила ЦАДА, де займалася упорядкуванням архівних документів. Після приєднання (в травні 1942 р.) ЦАДА до Головного історичного архіву ім. В. Б. Антоновича на правах відділу давніх актів Н. Полонська-Василенко очолила цей відділ, де працювала до вересня 1943 р. У 1941-1943 рр. Н. Полонській-Василенко вдалося повернути унікальний комплекс актових книг, що становили єдиний масив джерел з історії Правобережної України ХVІ-ХVІІІ ст. та інші історичні документи.

19 вересня 1943 р. Наталія Дмитрівна разом із чоловіком і групою науковців виїхала до Львова. На початку 1944 р., коли радянські війська просувалися все далі на Захід, Н. Полонська-Василенко отримала запрошення викладати українську історію в Українському вільному університеті (УВУ) у Празі. Через деякий час перебирається до Мюнхена, де разом з іншими українськими вченими-патріотами почала активну роботу з відновлення Українського вільного університету. Мюнхенський період - апогей наукової творчості Наталії Полонської-Василенко. В еміграції вона опублікувала численні дослідження з історії України Х-ХІV ст. Читала курс історії України, була деканом філософського факультету УВУ. В 1946 р. вчена працювала на кафедрі історії української церкви Української православної богословсько-педагогічної академії. 1964 р. вона стала одним із співзасновників Українського історичного товариства, що об'єднувало науковців еміграції. 1947 р. її обрали дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка, 1948 р. - Української вільної академії наук, 1953 р. - Міжнародної академії наук у Парижі.

У 1961 р. Н. Полонській-Василенко довелося пережити смерть третього чоловіка. Сама вона померла 8 червня 1973 р., не доживши вісім місяців до свого 90-річчя, у Дармштадті (ФРН). Поховали її поряд із чоловіком на цвинтарі містечка Новий Ульм.

 

Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:

Про неї:

Верба Ігор. Археографічні студії Наталії Полонської-Василенко [Текст] : [в т.ч. про дослідж. Півдня України] // Історичний журнал. - 2008. - N5. - С. 3-21 - Бібліогр. у кінці ст.

Мормель Світлана. Пані з історії [Текст] : [укр. історик Н. Д. Полонська-Василенко] // Україна молода. - 2007. - N59(31 берез.). - С. 8.

Негрейчук І.О. "Її життя - це частина української історіографії" [Текст] : до 125-річчя від дня народження Н. Д. Полонської-Василенко // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2009. - N1. - С. 69-76 - Бібліогр. у кінці ст.

Швайба Н. Історіографічні дослідження Н. Д. Полонської-Василенко з історії запорозького козацтва XVIII ст. [Текст] // Історичний журнал. - 2006. - N5. - С. 73-81 - Библиогр. в конце ст.

 

Її твори:

Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна. Історія України, 1900-1923 рр./ Н. Полонська-Василенко- К. : ОФОРТ, 1992. - 136 с. - (Бібліотека журналу "Пам'ятки України")

Календар подій

   1 2 3 4 5
67 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 3031