Особа Павла Клепатського досить нечасто привертала увагу істориків. Це й не дивно з огляду на те, що своє життя він закінчив з ярликом «ворога народу». Про одного з найбільш плідних українських істориків 1920-х років пам’ятали лише в діаспорі. В Україні ж про нього згадали тільки на початку 1990-х, коли В. Ричка присвятив декілька сторінок біографії П. Клепатського. На початку XXI ст. у біобібліографічних словниках з’явились дві оглядові статті про науковця. Тоді ж почастішали згадки про його роботи у розвідках, присвячених відповідним питанням історії. Зрештою, у 2007 році за редакцією відомого українського медієвіста Л. Войтовича була перевидана одна з найкращих праць П. Клепатського «Очерки по истории Киевской земли. Литовский период».
Тож про юні роки відомо не так багато. Павло Григорович народився 12 січня 1885 року в селі Пугачівка Таращанського повіту Київської єпархії у родині священника села Сахновки Канівського повіту Григорія Клепатського та Олександри Михайловой, що також походила з родини священника. Вже у 1930-х роках факт походження з «класово ворожого» середовища духовенства відіграє фатальну роль у долі Павла Григоровича. Очевидно, що в родині були сильними традиції духовної освіти. Сестри та брати Павла – Марія, Олімпіада та Григорій – навчались у закладах духовної освіти. Не минув цей шлях і майбутнього історика, який протягом 6 років навчався у Київській духовній семінарії. Джерела свідчать, що вже тоді життя П. Клепатського почало набувати бурхливий характер. 23 квітня 1905 року він поступив на історико-філологічний факультет Юріївського університету, аби вже у 1906 році звернутися з проханням про переведення до одеського НУ. 21 серпня 1906 року він був зарахований у студенти історико-філологічного факультету цього університету, де і навчався протягом 1906–1910 років. Там Петро відвідував лекції українських істориків, брав участь у діяльності українських товариств. Зокрема, увійшов до складу одеської «Просвіти» і був одним із найактивніших її лекторів. У своїх лекціях Павло Клепатський спирався на Михайла Грушевського, що наполягав на безперервності історії українського народу від давнини до сучасності.
Саме в цей період під керівництвом ординарного професора кафедри російської історії історико-філологічного факультету одеського НУ Івана Линниченко П. Клепатський написав свою першу працю, присвячену історії Київської землі за доби Великого князівства Литовського. У 1909 році, згідно схвального відгуку І. Линниченка, Павло отримав від факультету золоту медаль. Більш того, І. Линниченко профінансував друкування праці свого учня, яке було затримано через нестачу коштів у правління НУ. Таким чином, в Одесі була надрукована праця з історії середньовічної України, що було поодиноким явищем у цьому місті. Критики схвально сприйняли монографію П. Клепатського, як цінний внесок в українську медієвістику.
Після закриття «Просвіти» Павло Григорович протягом 1910–1912 років брав участь у діяльності інших українських товариств: «Український клуб» та «Українська хата». Наприкінці лютого 1911 року він виступив з двома доповідями: «Кріпацтво на Вкраїні і 19 лютого 1861 року» та «Головні мотиви поезії Т. Шевченка і її виховуюче значення», а 26 лютого 1912 року – «Шевченко як апостол любові, братерства та правди».
У березні 1911 року І. Линниченко залишив П. Клепатського на кафедрі для приготування до професорського звання («аспірантура») під своїм керівництвом. Також за пропозицією І. Линниченка факультет погодився піклуватися про стипендію Павла Григоровича у розмірі 1200 руб. В «аспірантурі» він перебував до 30 березня 1913 р. Хоча на час її завершення він так і не захистив дисертацію, однак саме джерелознавчі та історіографічні студії П. Клепатського під час «аспірантства» створили сприятливий ґрунт для його подальшої плідної наукової праці.
Протягом першої половини 1910-х років Клепатський був одним із найактивніших членів Одеського бібліографічного товариства. На його засіданнях він прочитав 6 доповідей, деякі з них були надруковані на сторінках «Известий» товариства. Більшість доповідей мали українознавче спрямування. Однак П. Клепатський не цурався і російської історії. У червні 1912 року в аудиторії імені Г. Маразлі на Слободці-Романівці, що належала Слов’янському благочинному товариству, головою якого також був І. Линниченко, він прочитав публічну лекцію «Імператриця Катерина II – її особа і царювання». У рамках офіційної концепції Павло Григорович висловив стримане, навіть приховане негативне ставлення до імператриці. Зокрема, він відкинув усі міфи про її якусь особливу велич, державну мудрість. У підсумку портрет Катерини II авторства українського історика вийшов не схожим на офіційні панегірики, адже він усвідомив образ імператриці не лише через свої наукові, але й українські національні переконання.
Через свої погляди П. Клепатський не зміг отримати посаду в Новоросійському університеті й з 1914 року розпочав викладання в Одеській жіночій гімназії та інших середніх школах міста.
Події Української революції 1917–1921 років захопили його у свій вир. Від Української трудової партії Клепатського обрали до Центральної Ради, де він репрезентував Херсонську губернію. У цей час Павло Григорович спрямував свої зусилля на організацію української школи та перетворення її на національну і за формою, і за змістом навчання.
Для поширення своїх ідей у широких верствах населення провідники одеської української громади 12 червня 1917 року заснували філію «Просвіти» на Слободці-Романівці. Перед аудиторією у 200 осіб (переважно робітників) П. Клепатський виголосив промову про питання автономії та федерації. У липні 1917 року керівники одеської учительської спілки започаткували курси українознавства для 140 вчителів. На цих курсах П. Клепатський викладав українську літературу, історію України, історію освіти на Україні та програми політичних партій.
На початку квітня 1918 року Павло Григорович увійшов до складу українського комісаріату як завідувач чоловічими навчальними закладами в Одесі. Протягом травня–липня 1918 року він читав лекції з українознавства у Народному університеті та на українознавчих учительських курсах. Уявлення про зміст курсу надає його конспективний виклад, який П. Клепатський видав у 1919 році. Автор переконував читачів у неперервності розвитку українського народу від давньослов’янських часів до початку XX ст., різких відмінностях між українцями та росіянами у всіх сферах життя, національному характері. Він вважав, що Україна історично тяжіла до Європи, а Росія – до Азії. Наприкінці «Лекцій» П. Клепатський подав своє уявлення про вимоги українського національного руху: «В сфері культурній ми вимагаємо, щоб на Україні панувала (розуміється, не примусово) українська культура, провідником котрої повинна бути державна українська школа, як нижча й середня, так і вища; в сфері політичній ми вимагаємо, щоб Україна стала самостійною, ні від кого незалежною державою, заховуючи за собою право, як визнаємо те для себе корисним, в будуччині приєднатися на федеративних підставах, з певними гарантіями, до того сусіди, який нам прийдеться більш до вподоби. Ці дві вимоги є основні вимоги сучасного українського життя, котрі покривають собою всі інші і від котрих ми не можемо і не хочемо зріктися ні в якому разі. Самостійна українська культура в незалежній українській державі – це альфа і омега домагань всіх українських патріотів, без різниці їх соціального становища і політичного credo. До праці на цім полі і в цім напрямі я Вас кличу іменем 35 мільонного українського народу».
Про суспільно-політичні погляди П. Клепатського яскраво свідчать його публікації під псевдонімом «Павлович», надруковані протягом 1918 року на сторінках газети «Вільне життя» – друкованого органу одеської соціалістичної «Просвіти». Історик здебільшого зупинявся на питаннях взаємин з Росією, організації шкільного життя, української літератури. У всіх цих питаннях Павло Григорович, як і у згаданому курсі лекцій, виступав з відверто українських державницьких позицій.
Наприкінці 1918 року завершується тривалий одеський період життя Павла Клепатського. І подальший його шлях проліг до Кам’янця-Подільського, де був відкритий Український державний університет, а його було обрано деканом новоствореного гуманітарного факультету. На основі своїх лекцій у Кам’янець-Подільському університеті у 1920–1921 роках він видав лекції з українського джерелознавства середньовічної та ранньомодерної доби – перше подібне видання в український історіографії.
У 1922 році Клепатський за лояльне відношення до Центральної Ради й Директорії УНР був вперше заарештований чекістами, але через півтора місяця звільнений за відсутністю доказів. Дуже схоже на те, що саме П. Клепатського мала на увазі у своїх спогадах С. Русова, коли згадувала про арештованого більшовиками «професора К.», якого тричі вночі виводили на розстріл, але розстрілювали в його присутності інших, а його потім знову відводили у камеру. Звичайно, за таких умов залишатися у Кам’янці вже не було можливості, тому Павло Григорович повернувся до міста своєї юності – Києва. Пізніше у автобіографії він дипломатично написав, що повернувся до Києва, щоб продовжити дослідження з історії Київської землі.
У березні 1926 року (а за іншими даними – ще в 1923) він прийняв запрошення Полтавського інституту народної освіти і посів посаду професора на кафедрі історії та методики суспільствознавства. На момент приїзду історика Полтава не мала таких потужних традицій розвитку історичної науки, як Одеса та Київ. Тим більш помітним є великий внесок П. Клепатського у розбудову вищої історичної освіти та науки на Полтавщині. Активно друкувався (дослідження з історії України, історичного краєзнавства). У Полтаві підготував докторську дисертацію, присвячену історії Диканьського маєтку Кочубеїв.
У 1931 році професора заарештували в справі «Спілки визволення України». Тривалий час він перебував в ув'язнені, а по виході переїхав до Мелітополя, де його зарахували викладачем місцевого педагогічного інституту.
Восени 1934 р. звільнився з роботи, не витримуючи жорсткого тиснення, та переїхав до Оренбурга, де був зарахований на посаду штатного професора історичної дисципліни Татаро-Башкирського держуніверситету. Після закінчення 1934–1935 навчального року залишив Оренбург і переїхав до Махачкали, працював у Дагестанському педагогічному інституті на кафедрі історії. Там у вересні 1936 р. його звільнили за «троцькізм». Він повернувся до Оренбурга, а потім перебрався до міста Соль-Ілецька, де з великими труднощами влаштувався на роботу в середню школу.
9 травня 1936 р. був підписаний ордер на його арешт. У постанові відзначалося, що він «є одним із керівників контрреволюційної повстанської організації, яка готувала кадри для боротьби з радянською владою, з метою відторгнення України від СРСР і створення незалежної України». Суд 10 серпня 1936 р. визнав його винним та засудив його до позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцях терміном на 5 років з позбавленням прав на 3 роки, без конфіскації майна за відсутністю такого. Після розгляду скарги справу було переглянуто і у квітні 1938 р. винесено новий вирок: 7 років таборів і позбавлення прав на 3 роки. Найвищий суд вирішив частково задовольнити нову касаційну скаргу, встановивши міру покарання – 5 років ув'язнення у віддалених таборах країни. Де і коли помер – невідомо.
Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:
Вельможко В. Павло Клепатський: «Справа шкільна дуже важна...» [Електронний ресурс] / Василь Вельможко, член Нац. спілки краєзнавців України // Чорноморські новини: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://chornomorka.com/archive/22529/a-171293.html. – Назва з екрана. – Дата публікації: 16.01.2025. – Дата перегляду: 25.01.2025.
Музичко О. Український історик, просвітянин та педагог Павло Григорович Клепатський (1885 – після 1938 року) [Електронний ресурс] / Олександр Музичко // Четверті Липівські читання : матеріали Всеукр. наук. конф. 18–19 квітня 2008 року. – С. 102–113. – Режим доступу: https://dspace.onu.edu.ua/server/api/core/bitstreams/2b022566-204e-42b4-9c49-20a063024482/content. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата перегляду: 25.01.2025.
Петренко І. Павло Клепатський (Клепацький). Видатні діячі Полтавщини [Електронний ресурс] : [YouTube-канал «Новини Полтавщини»] // YouTube : [інтернет-відеохостинг]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=ntrPXNoguwk&ab_channel=%D0%9D%D0%BE%D0%B2%D0%B8%. – Назва з екрана. – Дата звернення: 25.01.2025.
Портнова Т. Клепатський Павло Григорович // Українські архівісти. Біобібліографічний довідник. Вип. І. – К., 1999. – С. 164–165.
Проєкт «Борці за незалежність України у ХХ столітті». Павло Клепатський: 140 років із дня народження [Електронний ресурс] // Управління культури. Департамент культури, молоді та сім'ї Полтавської міської ради: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу: https://kultura-poltava.gov.ua/news/proiekt-borci-za-nezalezhnist-ukrayini-u-hh-stolitti-pavlo-klepatskiy-140-rokiv-iz-dnya-narodzhennya. – Назва з екрана. – Дата публікації: 14.01.2025. – Дата перегляду: 25. 01.2025.
Ричка В. М. Загублене життя (П. Г. Клепатський) // Репресоване краєзнавство. – К., 1991. – С. 202–204.
