27 січня 2016 року виповнюється 125 років від дня народження українського поета, перекладача, публіциста, громадського діяча Павла Григоровича Тичини.
В українській літературі є імена, які завжди стоять напохваті – вони живцем схоплюють наші життєві проблеми, а їх слова – чіпкі, їх вислови стали крилатими. Ось деякі цитати з творів Павла Тичини, які нагадують нам різнобарвний світ поета, що ввійшов у нашу свідомість і певною мірою формував її:
Я єсть народ, якого Правди сила
Ніким звойована ще не була…
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
І кривить обличчя в кривавий свій сміх…
Не сумуйте, смерті той не знає,
Хто за Вкраїну помирає…
Воля! – єдиний хай буде наказ…
Не можна було розминутися з П. Тичиною в радянські роки, коли його висловами озвучували партійні п'ятирічки. Школярі в'їдливо мстили йому за обов'язковість виучування його заримованих гасел і нічого не знали про нього як великого поета українського відродження, що ховався за тим агітковим фасадом. Культурні люди дивувалися, як можна звести велике ім'я на посміховисько, і часто задумувалися, чи в тому є чийсь хитрий задум, чи лише трагедія таланту, розчавленого колесом великого терору. А в бібліотеках не можна було знайти літератури, яка давала б ключ до розгадки феномену Павла Тичини.
Офіційна біографія поета нічого не пояснювала. З неї не видно було, що він, син дяка і випускник Чернігівської духовної семінарії, диригент церковного хору, виростав і формувався в середовищі українського духовенства, що два брати його були священиками, з яких один був репресований, а сам Тичина був врятований від ЧК В. Блакитним, теж, до речі, сином священика.
З біографії не видно було, що Павло Тичина був співцем українського національного відродження і належав до національно активної інтелігенції. Його популярні вірші «На майдані коло церкви» і «Як упав же він з коня» стосуються української боротьби за волю і зовсім не стосуються більшовицької окупації, яку засуджували у 1918 р. майже всі.
Українська реакція на громадянську війну відбилася в творчості Тичини, як у дзеркалі, починаючи від оспівування «золотого гомону», потім – офірного подвигу студентів, що полягли під Крутами в обороні незалежності України.
Міф про оспівування Тичиною більшовицької революції засліплював людям очі і спотворював очевидні факти.
З виходом у світ першої збірки поезій «Сонячні кларнети» П. Тичина був одразу визнаний національним поетом, подібно як у 1840 р. після появи маленької книжечки «Кобзар» було визнано національним поетом художника Тараса Шевченка. Павло Тичина засвітився на гребені Української революції, яку не треба плутати з жовтневим більшовицьким переворотом в Петербурзі. Його радісно привітала, як співця українського національного відродження, верхівка української інтелігенції, зааганжована в національно-визвольному русі.
Уже самою назвою збірки поет дає визначення того кларнетизму, яким починалася модерна українська поезія.
Метр української літературної критики Сергій Єфремов, відомий своїм неприйняттям модернізму, перший ввів Тичину у свою книгу «Історії українського письменства» з такою проникливо точною характеристикою, яка й досі мала б входити у всі шкільні підручники: «те, що дав Тичина нашому письменству, справді на великий складається скарб. Сталося так, що цей молодий мрійник з оберненим у глиб себе поглядом у першій же своїй книзі виступає таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко прив’язаним до кращих нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива й глибока… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю... Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа». Отже, уже на початку 20-х років ХХ століття П. Тичина був визнаним класиком.
Все ж для багатьох Павло Тичина – заляканий радянський поет, у якого є чудова рання лірика. А творчість його в епоху терору, 30-х років, мовляв, краще обминути… Але життя великої людини в найтяжчу добу історії не обминеш… «Першу половину життя творити, а другу мовчати? Ні, я так не хотів би!» – писав у своєму щоденнику Павло Тичина. Життя людини, життя поета надвоє не ділиться.
Коли сліпуча тьма потроху стала розвіюватися і рівень страху упав, відразу з'явилося багато відкриттів і викриттів. Виявилося, що багато лояльних поетів знали про злочини радянського режиму і таємно носили в собі «укриту злість, облудливу покірність усякому, хто зрадою й розбоєм тебе скував і заприсяг на вірність» (І. Франко). Серед них Павло Тичина був за своєю природою… найменш партійним. І, як згадує Михайлина Коцюбинська, «важко знайти людину, менш відповідну високим офіційним посадам, ніж Тичина».
Тож віддаймо справедливість справжньому поетові жорстокого віку, змушеному виживати в нелюдських умовах, де мало кому вдалося зберегти лице… А сонячні кларнети звучали і звучатимуть. (За статтею Герберта Нойфельда «Поет жорстокого віку» // Березіль. – 2011. –№ 1-2.)
Працівники книгозбірні, активні читачі та учасники бібліотечних клубів вшанували визначного митця слова Павла Тичину у день ювілею та наповнили Інтернет його чудовими віршами, взявши участь в он-лайн акції «Ви знаєте, як липа шелестить...».
Закликаємо всіх любителів української поезії підтримати цю ініціативу! Оберіть будь-яку поезію Павла Тичини та прочитайте її перед відеокамерою. Опублікуйте відео у соцмережах із хештегом #Tuchuna125.
Також слухайте трансляцію віршів на Інтернет РадіоКавун протягом дня.
Радіопередачу з циклу “Відомі українці” Херсонського обласного радіо: "Павло Тичина. До 125-річчя з дня народження", яка підготована за участі співробітників Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, можна прослухати за посиланням.
