«Трагічний і величний»
(Вечір-реквієм до 75-річчя від дня народження Василя Стуса)
(Звучить музика «Реквием по мечте». Композитор
В. А. Моцарт)
Згадаймо всіх, хто вмер за Україну,
Всіх тих, хто недожив, недокохав,
Кого везли в вагонах на чужину,
Хто в більшовицьких таборах конав.
Хто день у день ніс хрест важкий до скону,
Хто йшов і падав, але знов вставав,
Хто не вернувся й досі ще додому,
Хто край свій ні на мить не забував.
Згадаймо мертвих і живих ще нині,
Хто Україну над усе кохав,
Усіх, хто в дальній і близькій чужині
Про неньку пам’яті не розтоптав.
(В. Стус)
Ведучий I: Доброго дня, шановні гості! Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять талановитого поета, унікальної особистості та великого українця – Василя Стуса.
Ведучий II: 4 вересня 1985 року обірвалося життя українського поета Василя Стуса. Життя генія, що замість лаврів встелялося колючим тереном. Життя, що символізувало непохитність переконань та вчинків, безмежну любов до людей та до Батьківщини, а також страждання, що відкриває найвищі вершини творчості, мудрості і провидіння.
Ведучий I: Лише після смерті про нього заговорили уголос. В Україні перша книга поезій Василя Стуса "Дорога болю" вийшла у 1990 році. Раніше перед його високо оціненими фахівцями збірками категорично зачинялися двері видавництв. Слово Стуса доносилося до людей тільки завдяки самвидаву та виданню «Веселий цвинтар» у Бельгії.
Ведучий II: Ще з самого малечку розпочинається його «Дорога болю».Cім'я Василя Стуса, рятуючись від розкуркулювання, переселяється з рідної Вінниччини до Донецька. Потім юнак переживає виключення з аспірантури та звільнення з Державного історичного архіву за протест проти арештів української інтелігенції. Поєднуючи політ думки у царстві поезії та сіру буденність, працює на шахті, залізниці, на будівництві, в котельні, пише вірші, прозу, перекладає, виступає за свободу слова і права людини. У січні 1972 року Василь Стус вперше потрапляє під арешт. Начебто за антирадянську агітацію і пропаганду, а фактично за те, що був незгідним, що не сприймав жорстокості і несправедливості. Як сам писав:
Ведучий I:
А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
Якій усесвіт болями болить.
«Летять на мене сто людських жалів…»
За цей "гріх" отримав п'ять років ув'язнення у концтаборі суворого режиму в Мордовській АРСР і три роки заслання в Магаданську область. У неволі Стус тяжко хворіє, як звичайна людина переживає розлуку з рідними, але не піддається життєвій слабкості і йде до кінця своєю дорогою.
Ведучий II: Дружина й син стоять перед очима, але дорогу заступає честь.Не відступає перед перешкодами і з гордою рішучістю приймає свою місію:
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
Але перейти - не помину.
«Присмеркові сутінки опали…»
Ведучий I: Відбувши перше покарання, повертається до Києва із заявою-викликом до влади - відмовою від громадянства: "…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином значить бути рабом…". Більш того, Василь Стус вступає до Гельсінкської групи, що мала на меті захищати права людини у людиноненависницькій країні. Сам він про це каже слова, що не повинні лишати байдужим жодного українця, в яких стільки для нас повчального і захопливого.
Ведучий II: "Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину".
Ведучий I: Незабаром, у травні 80-го, тюремна брама таки зачинилася за ним. Новий суд засудив Василя до максимального покарання: 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Визнав його, естета, інтелігента й філософа, особливо небезпечним злочинцем-рецидивістом… Прощаючись з дружиною, Василь сказав тоді, що вже не повернеться. Але повертався щоденно у своїх думах і віршах. Вклонявся перед образом неподільної і святої для нього трійці - матері, дружини, України. Сидячи в холодному карцері, вірив, що кожна з цих трьох найдорожчих жінок чекає на нього, зоріючи з вікна рідної хати невтомними вогниками свічок. Але знав, що так і не дочекається…
Ведучий II: Попри незмірну величину особистої трагедії поет ніколи не полишає власного народу, подумки звертаючись і розділяючи з ним його недолю:
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?
«Трени М. Г. Чернишевського»
Ведучий I: В листах до дружини писав, що витворив нову збірку "Птах душі". Але вірші його (загалом близько 300) нещадно конфісковувалися і потрапляли в небуття. Важко уявити, скільки втратили майбутні покоління, не прочитавши зрілого Стуса. Наскільки могла ще удосконалюватись його і так досконала поезія? Читаєш її і заворожуєшся багатством і милозвучністю українського слова, широтою мотивів, глибиною думок, непередбачуваністю символів і щирим болем, болем за Україну.
(Демонстрація відео «Сто років як сконала Січ». Читає Василик Буколік.)
Ведучий II: Яким він був? Яким запам’ятався друзям і рідним? Його портрет українська поетеса з Бразилії Віра Вовк описала так: «Профіль Василя Стуса нагадував мені Данте в лавровому вінку, що його Рафаель увічнив на стіні Сикстинської каплиці. Він також має таку габсбурзьку нижню губу, що надавала його обличчю виразу впертості. Впертий він і був, говорив протяжно і поважно. Не пригадую собі, щоб він коли засміявся. Часом тільки усміхався вдумливо».
Ведучий I: Василь якось по-особливому любив слово, відчував його смак. Кохався в поезії. Душа його була відкрита небагатьом. Він ішов власним, особливим шляхом. У цьому його сила. Обожнював свою дружину Валентину та сина Дмитрика. Любив класичну музику-Баха, Бетховена.
Демонстрація уривку з телепередачі «Василь Стус. Повернення. Реквієм» (Донецьке обласне державне телебачення. 2010 рік).
Ведучий II: Страшенно не любив гопачної, шароварної України, отих показних свят-концертів, якими влада намагалася замінити щонайменшу спробу по-справжньому, як годиться, відзначити, скажімо, Шевченкові свята.
Ведучий I: Коли б доля була прихильною до нього, а час сприятливішим, яким блискучим науковцем він би став. Кожен, хто читав Стусові глибокі розвідки про Павла Тичину чи Бертольда Брехта або якогось молодого поета з «київської школи», поціновував їх дуже високо.
Ведучий II: Але Василь Стус зробив інший вибір – громадські справи поставив вище наукових і особистих. Власне, вибору в нього й не було, адже час вимагав оборонця справедливості, сміливця, борця за свободу України, проти тиранії держави над людиною.
Ведучий II: Єство Василя невіддільне від його творів. Про своє покликання він говорив: «Ненавиджу слово «поезія». Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них, як на мене, путящі. Поет -це людина. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б вірші не писав, а робив би коло землі. І додав: «...без чистоти душі і ясності серця віршів не буде. Добрих віршів». У цих словах постає характер поета.
Ведучий I: Його основне прагнення -соціальна справедливість у суспільстві; він мріяв, щоб на рідній Донеччині не закривали україномовні школи, щоб наш народ, як і всі народи у світі, мав свою мову, історичну пам'ять і гідність.
Ведучий II:
О боже мій! Така мені печаль
і самота моя -така безмежна.
Нема - вітчизни. Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото мій шлях. Повернення. Чи - не
ото мій шлях. Світ за очі єдине.
«О боже мій! Така мені печаль»
Ведучий II: Стус був «незручний» для можновладців. Його безкомпромісність була природною, а не показною, моральні вимоги до часу, до середовища й до себе були надзвичайно високими.
Я так і не збагнув
і досі ще не знаю,
чи світ мене минає
чи я його минув.
«Я так і не збагнув»
Ведучий I: Точність, насиченість, метал і пристрасть - ось вірш Василя Стуса. У таборах і на засланні минули десять останніх років життя поета. Імперія знущалася над сином України, який своє життя, свої страждання, свої надії пов'язував тільки з долею свого народу.
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст...
«Як добре те, що смерті не боюсь я»
Ведучий II: Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать його рядки.
Шановні друзі, зараз ми з вами маємо унікальну можливість прослухати поезію Василя Стуса у виконанні самого поета. Вашій увазі пропонується запис, який зберігся ще з кінця 69-го року.
Звучить запис. (Диск «Класика української літератури. Живі голоси»): Доріжка 32 – «Ти пам'ятаєш ніч…». Доріжка 33 – «За роком рік росте твоя тюрма». Доріжка 34 – «Незграбно ворон кружеля…»
Ведучий I: Моральну силу вистояти, не клонитися дає переконаність у тому, що правда за ним, що він жив так як треба.
Ведучий II: Жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття. Життя було сповнене добра, любові, діянь заради України, її народу. Перебуваючи в неволі, поет вірить, що, хай і після смерті, повернеться до свого народу. Через холодні сніги і через роки неволі звертається Василь Стус до нього:
Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь...
«Як добре те, що смерті не боюсь я…»
Ведучий I: Поет жив Україною, марив і снив нею на чужині. Ця всепоглинаюча любов була сенсом його життя і проходила через усі поетичні збірки. Чи поет писав про дружину і сина, про себе і свою самоту та німоту, про дроти Мордовії чи сопки Колими, життя чи смерть – завжди і скрізь названа або не названа стоїть Батьківщина. Вона його всевишня любов, трунок, що п’янить і робить одержимим, і трутизна, що вбиває тіло, дух, веде до загибелі.
Ведучий II:
О земле втрачена, явися-
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлюпочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розстанули сліди...
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
«О земле втрачена, явися…»
Ведучий І: Поезії Стуса, присвячені дружині, матері, синові, рідним і близьким, вражають зворушливою ніжністю і теплотою. Мабуть, найсильніше й найщемливіше ці почуття розкриті у вірші «Наснилося, з розлуки наверзлося»:
Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги – аж лящить.
Над Прип’яттю світання зайнялося –
і син біжить, як горлом кров біжить…
«Наснилося, з розлуки наверзлося…»
Демонстрація ролика «На Колимі запахло чебрецем». Читає Сергій Осока.
Ведучий II: Зважаючи на пережите Стусом, табірний бруд, злобу, насильство, дивуєшся чистоті й світлості почуттів до коханої дружини, висловлених у поезії «У порожній кімнаті…»:
У порожній кімнаті
біла, немов стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа –
котру ніч, котрий день
ані чутки про мужа,
ані-анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон:
мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні прийти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила.
Ніби кінь на аркані,
світ стає дубала...
«У порожній кімнаті…»
Ведучий I: Вашій увазі ми пропонуємо невеличкий уривок з кінофільму «Пресвітлої дороги свічка чорна». Сюжет оповідає про ті місця, де Василь Стус провів найбільшу частину свого життя.
Демонстрація уривку з документального фільму «Пресвітлої дороги свічка чорна». Режисер Станіслав Чернілевський (1992)
Ведучий II: Завершену в тюрмах і таборах свою передостанню збірку поезій (останньою була «Птах душі», яка ніяк не могла вирватися на волю) Василь Стус назвав «Палімпсести». Як і попередні, вона була видана за кордоном (у Мюнхені 1986 року). Палімпсест – грецьке слово, що означає пергамент, з якого стерто первинний текст. Символіка назви збірки очевидна. Зміст її ми можемо збагнути, лише знаючи первинний текст, який брутально зчищали новітні жандарми, намагаючись написати свою хронічку. Але чи зчистили?
Ведучий I: Ні! Першотекст кров’ю проступає з розірваного серця Поета на сірих сторінках брежнєвсько-сусловської історії, сповідає грішних, випрямляє схилених, вимучує каяттям заблукалих, навчає і підтримує… Це право здобуте найдорожчою ціною – життям.
Вся сцена полетіла шкереберть,
геть антураж потрощено до біса.
Роздерта декорована завіса,
і гробна тиша, віща, наче смерть.
Ні постаті – на весь великий кін,
хіба що потрохи ширяють лячні,
а де шаліли пристрасті обачні- вже
владарює сардонічний сплін...
«Вся сцена полетіла шкереберть…»
Ведучий II: Тема смерті в літературі – явище поширене, але у Стуса вона трактується по-філософськи, як продовження життя в безсмерті, у пам’яті народній, як повернення й утвердження.
Ведучий I: Поезія Василя Стуса це складний філософський світ осмислення дійсності, прагнення до розкріпачення людської душі, до піднесення сили людського духу. Поет належить до покоління шістдесятників, покоління новаторів, що будило національну самосвідомість, безкомпромісно висвітлювало соціальні суперечності.
Ведучий II: А зараз запрошуємо до слова голову Херсонського осередку Спілки письменників України Загороднюка Василя Степановича, лауреата Всеукраїнської літературної премії імені Яра Славутича.
(Виступ гостя)
Ведучий I: Вже Горбачов почав перебудову, але вона не торкнулася концтабірного режиму. Протягом тільки одного року у в’язниці померли українці Валерій Марченко, Юрій Литвин, Олекса Тихий, Курочка і азербайджанець Керімов. На 24 політв’язні – число страшне.
Ведучий II: У такій атмосфері йшов до свого кінця Василь Стус. На нього написали в доносі, що лежав на ліжку, не роздягнувшись, розмовляв з солдатами вночі на вишці. Донос був брехливий від початку й до кінця. Після «гарячої» розмови з начальником концтабору Василь зайшов до камери і відразу почав готуватися до карцеру. Сказав, що оголошує голодовку. На запитання друзів: «На скільки днів?», – коротко відповів. «До кінця».
Ведучий I: Карцер, холод, серцеві напади, відсутність допомоги. На вимоги Василя: «Дайте валідол, серце болить» – наглядачеві: «Ничего, обойдешься», - відповідь останньго.
Ведучий II: Долю Стуса як політв’язня було вирішено… І його знищили. Українця Стуса прийняла уральська жорства. Навіть хреста не поставили. Тільки дерев’яний стовпчик з цифрою «9» на глиняному горбку.4 вересня 1985 року, у тюремному карцері табору особливого режиму в Пермській області Василь Стус помер, проживши 47 років.
Демонстрація уривку з телепередачі «Василь Стус. Обличчя України». Перший національний канал.
Ведучий I: З-поміж українських письменників XX ст. доля Василя Стуса найбільш схожа на Шевченкову. Обох переслідувала імперія, відповідно царська та комуністична. Обоє зазнали заслання із забороною творчої діяльності. В обох життя обірвалось на півдорозі. І Шевченко, і Стус померли у 47 років. Водночас вони поціновуються не у своїй природній властивості як поети, яскраві творчі постаті, немислимі поза мистецтвом: у народній уяві обоє окреслюються передовсім як борці за зневажені людські права, за поганьблену національну гідність.
Ведучий II: 17 листопада 1989 року прахи Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого з великими труднощами і багатьма перешкодами з боку всевладних чиновників перевезено до Києва і віддано землі на Байковому кладовищі.
Ведучий І: Ходили чутки, що Василя Стуса вбили.
Найперше через те, що його кандидатуру висунули на здобуття Нобелівської премії 1985 року, а її присуджують тільки живим. І він би мав її – 24 жовтня. Але Москві не хотілося ані мати нобелівського лауреата в камері, ані випускати поета на волю. Ось що про ті події говорять літературознавці та сучасні дослідники життя і творчості Стуса.
Демонстрація уривку з телепередачі «Особливий погляд. Василь Стус». Перший національний канал (2009).
Ведучий II: Проте, навіть не маючи змоги дізнатися правду, можна впевнено казати, що Стуса таки вбили! Вбили, намагаючись закути витончену душу в простір «чотири на чотири». Вбили, на 13 років відірвавши від сім'ї, друзів і рідного краю. Вбивали і катували кожного дня, відбираючи написані у темному закутку вірші. Отже, ми повинні за нього помститись. За нього і за мільйони інших побратимів, понівечених кривавим режимом. В ім'я пам'яті поета маємо не тільки захоплюватися його чарівною поезією, а й довести його справу до кінця, остаточно поваливши залишки «совєцької» системи, бо він у це вірив.
Ведучий I: "Я певний того, що рано чи пізно КДБ будуть судити як злочинну, відкрито ворожу народові поліційну організацію. Та не певен я, що сам доживу до цього суду. Тому прошу передати моє звернення обвинувачам цієї злочинної організації. Нехай у багатотомовій справі її злочинів буде і моя сторінка свідчень-обвинувачень".
Ведучий II: І для того, щоб мати сили змінити жахливу реальність, коли "сміється божевільна Україна у смертнім леті на чужім крилі", попросимо божого благословення так, як просив геніальний поет, борець за слово, за правду, за Україну, Василь Стус:
Боже, не літості - лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
Дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
«Трени М. Г. Чернишевського»
Ведучий I: Василь Стус по праву вважається одним з найвизначніших українських поетів XX століття. Це була Людина з великої літери, яка відважно й самозречено виступала за високі ідеали Добра, Правди, Справедливості, Гуманізму -цих високих, вічних загальнолюдських цінностей, за національну гідність і самосвідомість народу.
На цьому наш захід завершено! Дякуємо Вам за увагу!
Підготувала зав. сектором соціокультурної діяльності
відділу обслуговування користувачів
Шеринговська О. М.
