Видатний етнограф, історик та письменник Борис Познанський став яскравим представником тієї інтелігенції для яких любов до України була не просто гаслом, а головним сенсом існування та змістом професійної діяльності. Його громадська діяльність та науковий доробок стали фундаментом, на якому вибудовувалася ідентичність цілого покоління.
За спогадами Познанського він народився і зростав в непростий час, а саме в епоху гострого культурного протистояння. Коли Україна офіційно була частиною російської імперії, але реальна влада та культурний вплив на Поділлі й Волині належали польській шляхті. Здавалося, ніби поляки володіють краєм міцніше, ніж до приєднання цих земель до росії.
Борис Познанський спочатку вступив в Полтавську гімназію, там він навчався три роки, а потім перейшов до Білоцерківської гімназії. До переїзду в Білу Церкву Борис Познанський не володів польською. У його родині, як і в Полтавській гімназії, панувала російська. Хоча він чув польську мову від діда, проте розмовляти нею так і не навчився. Водночас він знав українську, якої навчився від домашньої прислуги. Активне засвоєння польської розпочалося лише під час навчання в Білоцерківській гімназії та проживання в родині дядька Андрія. Під впливом шкільного й сімейного оточення Борис поступово «сполячився», тривалий час спілкуючись літературною польською мовою. Саме в Білій Церкві він відкрив для себе світ літератури: його перші прочитані романи та повісті були польськими. Він стежив за всіма тогочасними книжковими новинками й майже всі їх прочитав. Натомість російських видань, крім підручників, у доступі не було, не кажучи вже про українську книжку.
Загальний вигляд Білоцерківської гімназії 1850-х років.
Фото: btnau.edu.ua
У 1859 році, після закінчення Білоцерківської гімназії, Борис Познанський став студентом Університету Святого Володимира. За його спогадами, попри присутність українців та литовців, в університетському середовищі панувала польська мова. Студентське життя того часу оберталося навколо польських гуртків, тоді як інші студенти залишалися розрізненими.
Українські хлопомани близько 1873 року. Фото : Вікіпедія
Ситуація змінилася на зламі 1850–1860-х років, коли почали з’являтися українські земляцтва – так звані гміни, що об’єднували випускників однієї гімназії. Поступово ці об’єднання перетворилися з осередків взаємодопомоги на центри культурно-просвітницької діяльності. Саме в цьому середовищі зародилося хлопоманство – народницька течія правобережної інтелігенції. Рух виник серед представників спольщених українських родин, діти яких свідомо обирали українську ідентичність. Вони почали спілкуватися та писати українською мовою, брали участь у народних святах, носили традиційний одяг і перейшли на селянський побут , а також родичатися і навіть одружуватися з селянками. Так вони підкреслювали, що на відміну від російської держави визнають існування українського народу. До цього кола, крім Познанського, належали Володимир Антонович, Тадей Рильський та Павло Чубинський.
Восени 1860 року, під час студентських канікул, Борис Познанський разом із однодумцями-українофілами вирушив у подорож Україною. Вони відвідували місця з славним минулим української землі, в тому числі і колишні козацькі землі . Під час мандрів хлопoмани спілкувалися з селянами, вели просвітницьку роботу та роз’яснювали їм суть їхнього тогочасного становища.
У 1861 році Познанський залишає університет і переїжджає до села Дударі Канівського повіту. Там він повністю присвячує себе допомозі селянству: навчає людей грамоті, читає їм українські книжки та пояснює основні положення селянської реформи 1861 року.
Проте вже у квітні 1861 року за свою активну діяльність Познанський був заарештований. Символічно, що під вартою, у супроводі двох солдатів, йому вдалося бути присутнім на похороні Тараса Шевченка. Завдяки підтримці друзів Бориса невдовзі відпустили, і він повернувся до Дударів. Там він прожив ще п’ять років, зберігаючи щирі та дружні стосунки з місцевою громадою.
У 1866 році, під час служби помічником ревізора в Катеринославській контрольній палаті, Бориса Познанського заарештували й вислали до Воронезької губернії під суворий поліцейський нагляд. Йому висунули звинувачення у причетності до польського повстання 1863 року, а також інкримінували зберігання виписок із забороненого часопису «Колокол». Відірваний від рідної землі, Познанський опинився у скрутному матеріальному становищі. На засланні він змушений був працювати казенним наглядачем на винокурному заводі. У 1870 році влада пом’якшила умови перебування: Борису дозволили жити в будь-якому місті імперії, окрім столиць та губерній «Західного краю» (України). Певний час він провів на Кавказі, проте останні роки прожив як приватна особа в місті Острогозьк на Воронежчині
Наукова та літературна спадщина етнографа охоплює різні жанри. Це зокрема низка етнографічних досліджень: «Чумаки» (одна з небагатьох праць того часу, написана українською мовою), «Одяг малоросів Воронезької губернії» (1905), «Весна в українському селі» (1886), «Вихід на заробітки з України» (1889). Також у доробку ювіляра є мемуари та історичні розвідки: фундаментальні спогади «Картини мого минулого» (1892), а також «Спогади про польське повстання в Україні 1863 р.» та «Дещо про козаччину на Україні в 1855 р.». Борис Познанський є також автором художніх творів, а саме: повісті та оповідання «Що чулося й що бачилося» (1886), «Полячка» (1890), «Сімсот первий і сімсот вторий закон» (1900). Його праці, друковалися в журналах «Основа», «Киевская старина», «Зоря» та інших часописах.
Перебуваючи у Воронезькій губернії, Борис Познанський залишався фактично єдиним етнографом, який систематично досліджував побут місцевого населення. Результати його польових досліджень лягли в основу ґрунтовних праць, що публікувалися у провідних тогочасних виданнях. Зокрема, його статті регулярно з’являлися на сторінках «Вестника Европы», а також у спеціалізованих часописах «По морю и суше», «Природа» та «Охота».
У журналі «Киевская старина» були надрукувані українські пісні «Ой на біду, на горе козак уродився» та «Бондарівна», записані у 1860-х рр. на Канівщині («Две старые украинские песни и по поводу их», 1885, т. 13, № 10), а також статті «Воспоминание из недалекого прошлого: (О школе и грамотности в Киевской губернии)» (1885, т. 11, № 2), «Воронежские хохлы: (Из случайных заметок, воспоминаний и наблюдений)» «Воспоминания о польском восстании в Украине 1863 года», «Разбойник Тараненко» (1890, т. 30, № 7, «Документы, известия и заметки»), «Картины моего прошлого» (1892), повість «Попок: [из быта донских малороссов]» (1894 – 1899рр.), пʼєсу «Картынкы сучасного селянського побыту: (Не задля кону)» (1900), розвідки «По поводу статьи Ц. Г. Неймана о Бондаривне» (1902, т. 77, № 5, «Документы, известия и заметки»), «Кое-что о козаччине на Украине в 1855 году» (1905, т. 89, № 4) та ін.
У часописі «Зоря» (1886, № 7, 8, 13, 24) була надрукована стаття «Весна в українському селі», а у «Трудах XII Археологического съезда в Харькове 1902 г.» (т. 3, Москва, 1905) вийшла праця «Одежда малороссов». Посмертно побачили світ «Воспоминания Б. С. Познанского» у журналі «Украинская жизнь», 1913, № 1–5; окремий відбиток— Москва, 1913) та «Дополнения и материалы по истории написания воспоминаний» (1913, № 10; 1914, № 3, № 8–10).
Етнографічне дослідження «Чумаки» є однією з найбільш знакових робіт науковця, яка яскраво ілюструє його наукові інтереси та громадянську позицію. Це була одна з небагатьох праць того часу, написаних і надрукованих саме українською мовою. У джерелах наводяться різні дати публікації: в одному зазначено період 1861–1870 років, в іншому – конкретний 1887 рік. Така розбіжність може свідчити про те, що матеріал спочатку друкувався частинами у періодиці (можливо, в журналі «Основа»), а згодом вийшов окремим виданням. У цій праці автор детально описував побут, звичаї та особливості діяльності чумаків – верстви, яка відігравала ключову роль в економічному та культурному житті тогочасної України.
Дослідники характеризують «Чумаків» як глибоку розвідку в галузі української етнографії.
Праця «Весна в українському селі» (1886р.) містить детальний опис традицій та обрядовості весняного періоду; а «Одяг малоросів Воронезької губернії» (або «Одяг малоросів», 1905р.) – присвячена особливостям костюма українських переселенців.
Дослідник писав про козаччину, фольклор, історію Києва та Білої Церкви. Його спогади «Картини мого минулого», надруковані у 1892 році в часописі «Киевская старина», є безцінним джерелом для вивчення епохи. У цих мемуарах автор детально описує свій життєвий шлях, висвітлюючи важливі аспекти історії та побуту України XIX століття.
Постать Бориса Познанського посідає особливе місце у вітчизняному народознавстві. Дослідник залишив по собі безцінний масив фактологічного матеріалу з історії та етнографії не лише Правобережної України, а й інших регіонів розселення українства. Його мемуарна спадщина слугує джерелом для вивчення ідеології «хлопоманства» та перебігу польських повстань на українських теренах. У своїй творчості він зміг органічно поєднати наукову прискіпливість етнографа із глибоким художнім хистом письменника. Праці Познанського стали надійним підґрунтям , на якому вибудовувалася сучасна українська етнологічна наука.
