Всесвітньовідомий український поет і просвітянин Іван Франко писав: «Книги - морська глибина,
хто в них пірне аж до дна,
той хоч і труду мав досить,
дивнії перли виносить».
Так, саме про книги маємо радість нині поспілкуватися з Вами, дорогі друзі. Ми впевнені, що і Ви погодитесь із твердженням відомого українського поета Максима Рильського, який наголошував: «Книга ж — це джерело освіти, знання і якщо збагачення, то збагачення культурного і душевного» Тож поспілкуємося нині про джерело культурного і душевного збагачення українців і в часи руїни, і в часи відродження, в роки національно-визвольних змагань, і в роки утвердження української державності.
Клопітка і виснажлива праця літописця, що творив рукописні фоліанти, а чи праця ченця, котрий каліграфічно красиво, але не завжди однаково переписував необхідні для княжої чи монастирської бібліотеки книги. На одну книгу йшло дуже багато часу. Знавці стверджують, що на створення однієї рукописної книги літописець витрачав рік, а то і більше часу.
Тож з метою економії часу та щоб добитися необхідної уніфікації тексту значимих і важливих книг, якої не можна було досягти рукописним способом, талановитим німцем Йоганом Гутенбергом 1439 року було винайдено механічний друкарський прес. Запровадження книгодрукування відбулося в Німеччині у середині XV століття, а точніше вже у 1460 році Ментель мав друкарню в Страсбурзі, Пфістер — в 1461 році. У 1464 році воно виникло в Італії, у 1470 році — у Франції, у 1473 році — в Голландії та Угорщині, у 1474 році — в Іспанії, а у 1480 році — в Англії. На українських землях відповідно до архівних документів 1460 року краянином Степаном Дропаном Львівському монастирю було подаровано власну друкарню. Відомо також, що в цій друкарні була надрукована книга «Проповідь Іоанна Златоустого», яка, нажаль, не дійшла до наших днів. Від того часу певно і треба вести лік надрукованих книг кирилицею на землях українських. При цьому треба зважати й на те, що кирилицею друкувалися книги і на європейських обріях. Одними з найперших із нині відомих є «Часословець» і «Осмогласник», які були надруковані в Кракові відомим друкарем на ім’я Фіоль Швайпольт у 1491 році. Напевно, що він би надрукував іще чимало цікавих книг для читачів українських, якби ж його не заарештувала свята інквізиція.
Для друку необхідної кількості літератури виникла потреба у великій кількості паперу, тобто того китайського винаходу, що став при нагоді духівництву Європи. Потреба забезпечити храми церковно-літургічними книгами виникла не випадково. І освічене духовенство, і причетні до освіти миряни докладали зусиль, щоб український книго-друк мав належного розвитку. Тож 1522 року перша фабрика по виготовленню паперу запрацювала у місті Янові на Волині. І від тих пір поперу було достатньо, щоб уже поволі набирати обсягів книго-друку не лише в європейських країнах, а насамперед на землях колись могутньої Галицько-Волинської Русі. Друкар з європейською освітою Іван Федорів при підтримці свідомих громадян поставив на потік друкування книг у Львові. Львів від середини XVI століття набирав статусу культурного центру українців, тобто вихідців із міст і сіл колишньої Русі. Із найбільш знаних надрукованих Іваном Федоровим книг мусимо згадати «Апостол» і грецький «Буквар» , які вийшли друком вже 1574 року. До речі «Апостол», як першу книгу на українських землях друкаря Івана Федорова можна нині побачити в музеях України. Дана книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федоров видає й «Азбуку» — перший слов’янський підручник, надрукований кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (збереглося декілька примірників).
Крім Львова запрацювали друкарні Федора та Гедеона Балабанів у Стрятині поблизу Рогатина та у селі Крилосі поблизу Галича. Особливо прославився друкарством Острог. А чим?! – запитаєте Ви. А книгами, які надрукував все той же Іван Федоров. Бо вже у 1576 році Іван Федоров переїхав до Острога. Це до того Острога, де волинський магнат, князь Костянтин Острозький , розуміючи вагу освіти для відродження сили духу українства, саме 1576 року засновує школу, яку ми знаємо під назвою Острозька академія. Щоб цій школі, яка знаходиться у маєтку князя, надати вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених.
Очолив Острозьку академію Герасим Смотрицький. Професорами в даній академії були греки: Кирило Лукаріс, Протосінгел Никифор, Діонісій Палеолог. Тут викладали ієромонах з Острога Купріян, котрий свого часу вчився в Падуї та Венеції, математик та астроном Ян Лятос, який був раніше професором Краківського університету. Також в академії викладали острозькі священики Дем'ян Наливайко та Василь - автор трактату «О єдиной вірі». Були і світські люди: Клірик Острозький, Христофор Філарет (М. Броневський) - автор "Апокрисису". Трохи пізніше в Острозькій академії викладав і Мелетій Смотрицький.
Тож магнат Костянтин Острозький, коли почув про дивовижні друковані книги у Львові, запросив до Острога зі Львова саме цього диво-майстра Івана Федорова. Як зазначають історики в Острозі Іван Федоров надрукував близько ЗО творів, серед яких згідно схвальних відгуків можемо згадати «Читанку Божого Слова», «Буквар» та «Хронологію» Андрія Римші. Потім було надруковано ще «Ключ Царствія небесного» Герасима Смотрицького та багато інших книг. Найціннішою книгою серед них вважається «Біблія», яка побачила світ у друкарні Івана Федорова в Острозі 1581 року.
Потім Іван Федорів знову повертається до Львова і там знову дивує освічених краян якісним книго-друком. Документи засвідчують, що члени Львівського Ставропігійського братства викупили заставлені у лихваря верстати Івана Федорова і зорганізували братську друкарню, в якій і проявив себе якнайкраще український першодрукар Іван Федорів. У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів, серед яких «Просфонима» (1591 р.), «Лямент» на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), «Вірші на Різдво Христове» Памва Беринди (1616 р.), «Розмишлєніє о муці Христа Спасителя» Іоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової української літератури.
Загалом до наших днів дійшло понад півтисячі примірників федоровських друків, що не скажеш про книги тих друкарів, які нібито діяли на землях Русі раніше за Івана Федорова, але примірників їхньої праці в галузі книго-друку до нині не збереглося.
Слід зазначити, що бум книгодрукарів протягом XVII століття поширився на всю територію Русі. У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 році «Граматику» церковнослов'янської мови, автором якої був єпископ Луцький і Острозький Афанасій Пузина.
Щодо Острозької академії, котра зіграла роль першої скрипки у створенні вищої школи на українських теренах, то можемо стверджувати, що зазначений навчальний заклад проіснував, нажаль, недовго. Тільки-но князь Костянтин Острозький 1608 року помер, як його син Януш, який на той час уже був католиком, категорично відмовився фінансувати витрати на утримання академії. На її місці онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева заснувала єзуїтську колегію.
Та механізм розвитку освіченості та грамотності українців був увімкнений. На українських теренах виникали братські школи. Перша братська школа була заснована у Львові у 1585 році і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. Навчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. Чому грецькою?! Бо хотіли, щоб українці мали європейську освіту. У якій пошані була грецька мова, можна побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.
Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі і письменники: Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іван (Іов) Борецький та ін. Головне завдання школи було підготувати нових духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли послужити українському громадянству.
Виникали школи і при православних монастирях. Адже недостатній розвиток освіти серед краян вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя українського люду. Майбутній митрополит Іов Борецький про злободенну проблему у своїй книзі «Пересторога» відгукнувся тоді так: «Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду»
Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Августин Славинський та видатний художник Йов Кондзелевич. Школа мала свій статут, який називали «Порядок шкільний», і правила для учнів «Артикул прав» - котрі є пам'ятками прогресивної педагогічної думки того часу. В Луцькій братській школі свого часу навчався видатний український поет і громадський діяч Данило Братковський, закатований шляхтою у 1702 році за участь у національно-визвольному русі. Певну роль у розвитку освіти відіграла і Запорозька Січ, про яку ми поспілкуємося у нашій наступній статті.
Вже наприкінці XVI століття Львів став значним осередком книгодрукування. Тут, крім братської, діяли ще кілька друкарень, серед них друкарня Михайла Сльозки (1638—1667), друкарня Арсена Желиборського (1644—1646), друкарні Йосипа Шумлянського та монастиря святого Юра (1687—1688 і 1700). В останній з них Йосиф Городецький, відомий як друкар і мандрівник до країн Близького Сходу, у 1700 році випустив "Ірмологіон" — перший у східних слов'ян нотний друк.
Книги, надруковані у західноукраїнських друкарнях, були справжніми посібниками для навчання краян не лише в Галичині, на Волині та Холмщині, а і на Закарпатті та Буковині, Наддніпрянщині та Слобожанщині. Сприяючи підвищенню освітнього рівня населення, книги стали важливим засобом розвитку української культури і зміцнення її міжнародних зв'язків. Пам’ятаємо, як Нестор Літописець наголошував: «Книги подібні рікам, що тамують спрагу цілого світу, це - джерела мудрості.» Тож спраглі душі українців потягнулися до чистої криниці української духовності.
Розпочалося книговидавництво і в багатьох інших містах, зокрема у Костянтинові, Почаєві, Луцькому, Житомирі, Чернігові, Крем’янці та Бердичеві. За архівними відомостями можемо констатувати і про посилене книгодрукування у XVII столітті у Грушівському монастирі на Закарпатті. Завдяки Георгію Скорині друкарні було відкрито і у білоруських містах Вільні, Могилеві та Заблудові. Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490-1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.
Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських землях були так звані мандрівні друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с. Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 році було видано «Лямент», єдиний примірник цієї книги, який дійшов до наших днів, зберігається у Львівському музеї українського мистецтва. Мандрівну друкарню мав також Кирило Транквіліон Ставровецький. На жаль книгами цієї друкарні ми полюбуватися нині не зможемо. Бо не дійшли вони до наших днів.
З 20-х років XVII століття найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обходила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та віршовані твори («Служебник», «Псалтир», «Акафіст», «Триодь», «Євангеліє вчительне», «Часослов» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися високою поліграфічною технікою. Дійшли до наших днів також полемічна «Книга о вірі» Захарії Копистенського та церковнослов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.), чим засвідчуємо надзвичайну продуктивність друкарні Києво-Печерської лаври. Там же до речі друкував свої твори архімандрит Києво-Печерської лаври, уродженець знатного боярського роду Молдови, учасник переможної хотинської битви 1621 року, відомий церковнослужитель і видавець Петро Могила. Його переклади з грецької «Агапита діакона главизни поучительни» і «Тріодь цвітная» пояснювали краянам важливість і значення церковних гімнів. А «Леітургіаріон» - одна з найвизначніших праць Петра Могили, надрукована 1629 року, протягом двохсот років не втрачала свого значення для духовенства України. Цікавими і до тепер актуальними є власноруч написані Петром Могилою ряд канонів церковних пісне-співів, серед яких: канон на причащання священиків, канон на вихід душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, подячний духовний пісне-спів та інші.
Книгодрук на українських землях здобув визнання і мав широке застосування з метою розвитку освіченості та грамотності українського люду. Для посилення цієї ж мети свідомими та заможними громадянами на українських землях відкривалися братські школи та академії на кшталт європейських. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, об’єднавши 1632 року школу Києво-Печерської лаври з Київською братською школою, створив Києво-Могилянський колегіум. А пізніше 1694 року вже будучи Київським митрополитом Петро Могила на основі згаданого колегіуму започаткував Києво-Могилянську академію західноєвропейського зразка.
З самого початку колегіум, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мав класи поетики, риторики та філософії. Лекційні курси читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина православного духовенства.
Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою. Така школа була заснована 1634 року у Вінниці. Трохи пізніше, 1639 року, вінницьку школу перенесли до Гощі. Окрім того 1639 року за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського подібна школа була відкрита у місті Кременці.
Щорічно в Києво-Могилянській академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Білорусії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Києво-Могилянська академія славилась в Європі високим рівнем викладання таких навчальних предметів як арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. А про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Оригінальні курси філософії залишили після себе професори Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип Туробайський та Мануйло Козачинський.
Тож ми можемо компетентно стверджувати, що українці вже в XVII столітті мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла поширенню ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва на теренах України. Києво-Могилянська академія стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства та здійснила величезний внесок у справу формування української еліти. На той час Києво-Могилянська академія була не лише освітнім центром, вона займала позиції і наукового центру просвітленого українства. На базі Києво-Могилянської академії були підготовлені і вийшли друком «Підручник логіки» та «Загальний нарис філософії». Також справжнім проривом у тогочасній європейській полемічній літературі стали надруковані у Києво-Могилянській академії «Палінодія» Захарія Копистенського та польськомовний трактат «Літос», який деякі літературознавці вважають твором Петра Могили. І «Палінодія», і «Літос» - є високоерудованими творами, котрі засвідчують обізнаність авторів і з богословською думкою Сходу і Заходу, і з кращими зразками тогочасної слов’янської та західноєвропейської літератури.
Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, медико-хірургічних шкіл Польщі. За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.
Праці вчених Києво-Могилянської академії мали поширення через книги, які друкували в українських приватних та братських друкарнях. Українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів не лише українських, а і античних та європейських письменників, філософів та просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові в ті часи вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької та латини. І переклади намагалися також надрукувати пристойними тиражами.
З другої половини ХVІІІ століття книгодрукування поширилось на Одесу, Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Кам’янець-Подільський та інші міста. Визначним осередком книгодрукування та журналістики став український Харків. Тут в університетській друкарні з 1805 року до 1855 року було видано близько 700 книг наукової та художньої літератури, зокрема твори Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка та Петра Гулака-Артемовського. Не даремно вже в ХХ столітті відомий український педагог Василь Сухомлинський зазначав: «Книга - це могутня зброя. Розумна, натхненна Книга нерідко вирішує долю людини.» Так у складні часи культурно-національного поневолення свідомі українці долучаються до поширення українського слова через книгу. Але і в сфері книгодрукування на українських землях не все було так райдужно, як хотілося б. Проте і в цій ситуації креативність українців вражала європейців. Тобто, навіть, в часи, коли українську мову вичавлювали із українського суспільства, коли реакційні заходи королівства Польського, Румунського королівства, імперії Габсбургів та московського царату гнобили все українське, краяни примудрялися друкувати українські книги в Женеві, Москві та Санкт-Петербурзі. Згадаймо хоча б надруковані при світлі білих ночей «Кобзар» та «Гайдамаки» Тараса Шевченка, білістричний херсонський альманах «Степ» та «Енеїду» Івана Котляревського. А іще багато-багато інших корисних українських видань, які попри заборони окупантів знаходили своїх читачів серед краян. Українці прагнули читати українське слово. В кожній українській родині обов’язково була книга. Бо ж іще мудрий Цицерон писав: «Дім, у якому немає книги, - неначе тіло без душі.»
Хоча після спалення книгозбірні Києво-Печерської лаври за наказом Петра І у 1718 році, Валуєвського циркуляра про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури 1863 року та злочинного Емського Указу Олександра Другого 1876 року про заборону друкування та ввозу з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень, український книго-друк попав під тотальну заборону, але українські видавці не полишали ідеї видавати україномовну літературу. Тож якщо у 1865 році на українських теренах видано всього 5 книг українською мовою то вже у 1877 році –2 книги. А з 1878 до 1880 року – не видано жодної української книги. В протидію загарбникам вже 1863 року у Тернополі було засноване таємне учнівсько-студентське патріотичне товариство «Громада», яке поширювало українську літературу серед прихильників українського відродження. Зі спогадів громадівців ми дізналися, що в середу громадівці вивчали історію рідної землі, в суботу — українську літературу, в неділю — декламували твори Тараса Шевченка та обговорювали теми, які вивчали на уроках історії та літератури. А 1876 року товариство «Громада» видало рукописну газету «Сніп». Мало також власну бібліотеку.
А 1868 року у Львові почали діяти перші осередки Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, яке з роками поширило свою діяльність на всю територію України і не тільки. Окреслимо лише кілька штрихів із розмаїття добрих справ «Просвіти». Від 1868 року до 1912 року Всеукраїнська «Просвіта» видала 445 назв книжок загальним накладом 3 115 295 примірників. Вже на той час «Просвіта» мала 2944 читальні, 504 читальняні доми, 197035 членів Товариства, 2364 бібліотеки, кілька сотень аматорських гуртків, хорів та кільканадцять духових оркестрів. Того ж 1912 року при читальнях «Просвіти» існували 540 крамниць та 236 позичкових кас. Про життєстверджувальну діяльність Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка від витоків і до сьогодення ми з Вами поспілкуємося трохи пізніше.
А нині можемо зазначити, що ЛІНГВОЦИД українського народу у ті часи набував ще більш жахливих відтінків. Актив Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка дослідив і підготував на згадку таку собі пам’ятку, де згадано 56 заборон української мови, як нагадування для наступних поколінь, що саме треба берегти і леліяти, щоб українці і надалі залишались українцями на одвічно своїй землі. З даною пам’яткою можна ознайомитись , якщо загуглите на Вікіпедії «Хронологія утисків української мови».
І нині ми можемо засвідчити про жертовну працю свідомих українців, котрі все одно продовжували рятувати родинну мову через друкування україномовних книг, серед яких варто згадати Збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого у Херсоні в 1886 році та низки видань українського видавництва «Вік», що діяло у Києві від 1895 року до 1918 року. І дійсно, справжнім проривом у книговиданні того часу було видавництво «Вік». Дане видавництво, засноване за участю українських світочів Олександра Лотоцького, Сергія Єфремова, Володимира Дурдуківського, Василя Доманицького та Федора Матушевського, друкували книги і кількісно, і високоякісно переважаючи всіх інші видавництва Наддніпрянщини. За період свого існування за твердженням літературознавців видавництво «Вік» видало 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії «Українська бібліотека», «Сільська бібліотека», зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з «Віком» за розмаїттям і обсягом книжкової продукції. Незважаючи на цензурні умови царської Росії патріотичне видавництво «Вік» своїми книжковими шедеврами дарували українцям надію на відродження історичної справедливості. Особливо цінними є видання творів української класичної літератури та тритомної «Антології української літератури».
Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові «Степові квіти» 1899 року та «Хвиля за хвилею» 1900 року. А 1905 року завдяки зусиллям відомого українського поета і просвітянина Миколи Чернявського у Херсоні виходять два літературні альманахи: «З потоку життя» та «Перша ластівка». Перший набув загальнонаціонального розголосу і став помітною подією в художньому житті українського суспільства. У другому – видрукувано твори молодих літераторів революційної України.
Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили свою силу лише внаслідок революції 1905 року. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 року перша на терені Російської імперії україномовна газета «Хлібороб» (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тисяч примірників), у 1906 році заборонено газети «Вільна Україна» (Петербург), «Добра порада» і «Запоріжжя» (Катеринослав), «Народна справа» (Одеса) та «Слобожанщина» (Харків). Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 pоків, в основному, на кошти відомого українського мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети «Рада», навколо якої гуртувалася українська інтелігенція.
Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як «Українська друкарня», під керівництвом Івана Челюка у Херсоні, приватні друкарні Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, попри шовіністичні заборони московитів видавали й видавали українські книжки.
Основну роль з другої половини XIX століття в сфері популяризації друкованої книги починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX століття міські бібліотеки були в усіх великих містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX - на початку XX ст. модернізувалися з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Також зростає кількість приватних бібліотек. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси - спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом - мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки ХХ століття.
Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П.Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2(15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8(21) серпня того ж 1918 року. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка «гуртувала би все, що витворене людською думкою» і одночасно зосередила б «всі пам'ятки духовничого життя українського народу і України». Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію Володимира Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи - Академії наук. У січні 1919 року Директорією УНР засновано Українську книжкову палату - орган державної реєстрації друкованих видань.
Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, а також одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру. Щодо років більшовицького книго-друку мусимо констатувати, що, наприклад, у 1923 році в Україні надруковано книг українською мовою всього 16% від загальної кількості всіх друків, а у 1940 році – 41,5% /решта, тобто більше половини виданих книг – переважно російськомовні. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув'язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 pp., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі та багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено. Знищено й цілі тиражі численних книг. Це ми для тих, хто підтримує побрехеньки про ковбасу за 2,20 і так званий «радянський рай».
У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия. Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною. Наприклад, у 1934 році вийшли друком книги 346 назв, а 1938 року – 476. Допомагала видавництвам українська кооперація. Нерідко для інвестування у книговидання використовувалася передплата. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник - тритомна УЗЕ («Українська загальна енциклопедія», Львів-Станиславів-Коломия, 1930 -1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах - простому, або в тканині, або в шкірі з тисненням. То вже на смак і фінансову спроможність кожного із передплатників.
На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував «Географію України і сумежних земель» В. Кубійовича та «Атлас України і сумежних земель» В. Кубійовича та М. Кулицького. Також на західноукраїнських землях «Просвіта» продовжувала видавати і щомісячні науково-популярні книжечки з усіх галузей знання, але найбільше з історії. На високому рівні, як за змістом, так і за поліграфічним виконанням та оформленням, публікувалися популярні місячники, серед них - жіночий «Нова хата» (редактори М. Фуртак, М. Громницька, Л. Бурачинська) та краєзнавчий «Наша батьківщина».
Активно друкувалися україномовні книги і в установах української діаспори. За оцінкою керівника українського відділу Бібліотеки Конгресу США Богдана Ясінського: « Тільки в США протягом 1896-1999 pоків вийшло близько 33 тисяч україномовних книг, брошур і близько 2 тисяч окремих видань на українські теми». Ним же зафіксовано 445 україномовних газет і журналів, серед яких найстарша україномовна газета «Свобода» (орган Українського народного союзу, що є найбільшою діаспорною кредитно-банківською установою) - найстарша українська газета в світі, яка дожила з позаминулого століття до наших днів: вона безперервно виходить з 1896 року.
Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри було ліквідовано. Під час німецько-фашистської окупації в Україні була дозволена тільки одна українська видавнича установа – львівська філія краківського Українського Видавництва.
Після війни в Українській РСР свою діяльність відновили республіканські радянські видавництва. Також в усіх обласних та районних центрах було засновано газетні часописи.
Видавничі підприємства і друкарні з 1949 року підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у «Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі», який 1978 року був перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено - Держкомвидав. Однією з перших акцій новозаснованого комітету було присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, «Держлітвидав України» став «Дніпром», «Дитвидав ЦК ЛКСМУ» - «Веселкою», обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: «Маяк» в Одесі, «Таврія» в Сімферополі, «Каменяр» у Львові та «Карпати» в Ужгороді. Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було лише з дозволу Політбюро ЦК КПРС. Книго-друк в УРСР підпадав під тотальну цензуру. Вирішальний голос у питаннях контролю за змістом і навіть оформленням видань належав органам партії та КДБ. Під контролем цензури були й книгозбірні: у нечисленних великих бібліотеках недозволені книжки ув'язнювались у спецфондах, у малих - вилучалися й знищувалися.
У 1972 році у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито - з санкції Петра Шелеста - Державний музей книги і друкарства. Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х років неухильно зменшувалася. Так, наприклад, в 1965 році було надруковано 2998 назв книг українською і 4023 російською мовою, а 1975 року уже відповідно 2651 і 5693, тоді як 1980 року – 2164 українські і 6572 російськомовні публікації. Україномовні видання потерпали від владних чинуш. Але на допомогу якісним українським виданням прийшли фінансові діаспорні установи. І твори, які комуністична цензура не допускала до видання в Україні, публікували видавничі осередки діаспори в Німеччині, США, Аргентині, Бразилії, Австралії та Канаді.
На виданні англомовних наукових праць про Україну в ті часи зосередили свої зусилля Український Науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій (Едмонтон) та Українське академічне видавництво в м. Літлтон (штат Колорадо), яке було філією американського видавництва книг з бібліотекознавства та інформатики "Libraries Unlimited" (власник Богдан Винар).
Не можна поголовно звинувачувати в антиукраїнських діях всіх керманичів органів радянської України. Бо серед тодішніх керівників УРСР були й такі, які щиро прагнули розвитку національної культури, більшість їх згодом стали жертвами комуністичних репресій.
У повоєнні роки політика обмеження українського слова, зведення його на провінційний рівень та перетворення в знаряддя офіційної пропаганди особливо наполегливо й цинічно проводилася в 1947-1953 pоках і в роки так званого застою, коли генеральним секретарем комуністичної партії був Леонід Брєжнєв, а головним її ідеологом – відомий своїми антиукраїнськими настроями Михайло Суслов. Тодішні студенти, науковці, вчителі добре пам'ятають, з якою радістю зустрічали вони окремі видання, яким вдавалося прориватися через цензурні перепони, або які були видані в період тимчасових відлиг. Як справжні загальнонаціональні події сприймала українська інтелігенція вихід у світ «Собору» Олеся Гончара, збірки «Правда кличе» Дмитра Павличка, творів Бориса Антоненка-Давидовича, перекладів Григорія Кочура і Миколи Лукаша, книг віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Олега Орача, Миколи Сома, Дмитра Білоуса, Павла Мовчана та Миколи Вінграновського.
Тих письменників, науковців та журналістів, які намагалися захищати українську культуру, хоча б навіть з позицій тодішньої конституції і засад, декларованих свого часу Леніним, проголошували «антирадянщиками» і переслідували не менш жорстоко, ніж відвертих критиків тодішньої радянської системи. Суворість комуністичної цензури, нерідко безглуздої, спричинила появу в багатьох містах і містечках України так званого «самвидаву» – машинописних копій публіцистичних і літературних творів. З'явилися і самвидавні журнали – від «Українського вісника», який став відомим у світі (окремі числа перекладалися на Заході на англійську та французьку мови), до розмножуваної в гірському селі в криївці «Волі і Батьківщини».
В роки утвердження омріяної Незалежності України україномовна книговидавнича справа також в певній мірі пробуксовує і не має тих обсягів, на які заслуговує велика європейська нація. Чимало україномовних соціально значимих книг на обласному рівні виходить у світ не завдяки, а всупереч так званих регіональних програм.
Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої української культури. Тим більше заслуговують доброго слова ті видавці та громадські діячі, котрі робили все від них залежне, щоб наперекір перешкодам і заборонам українське слово служило освіті, науці та культурі, щоб воно було чинником національного прогресу.
І нині розмаїття брошур та альманахів, журналів та бюлетенів, наукової та художньої літератури, енциклопедичних багатотомників та книг-мініатюр, різноманітних нотних видань та книг-іграшок, книг-розмальовок та книг-коміксів, газет, бюлетенів та ліфлетів знаходять своїх читачів. Друкована література зачаровує і наснажує, підбадьорює і тримає в тонусі. Багатожанровість друкованої літератури доповнюється креативністю видавців. Тож в наш час ми можемо бути свідками існування надрукованих мікрокниг і, якщо можна їх так назвати, максі-книг.
Існують різноманітні книги-ліліпути. Серед таких книг викликає захоплення томик віршів Тараса Шевченка, який тимчасово зберігається в політехнічному музеї в Москві, а найближчим часом має зберігатися в Українському музеї книги. Цей мініатюрний томик творів Великого Кобзаря створив український мікромайстер Микола Сядристий.
Книга складається з 12 сторінок, кожна площею 0,6 мм2, перегортати сторінки можна тільки загостреним кінцем людської волосини.
Книга зшита павутинкою, обкладинка зроблена з пелюстки безсмертника. На обкладинці – портрет поета та зображення хати, де він народився, через мікроскоп можна прочитати його поезії.
Також існують книги-велетні. Найбільшою книгою у світі вважають книгу, видану у 1976 році в штаті Колорадо (США) під назвою «Суперкнига». Розмір зазначеної «Суперкниги» 2, 74м х 3,07м, а вага -252,6 кг, яка налічує 300 сторінок. Можливо хтось із українців нині вчить англійську, щоб прочитати дану «Суперкнигу», а можливо хтось досконало поглиблює знання родинної мови задля того, щоб з того металобрухту, що залишається від рашистської військової техніки, виготовити українську «Суперкнигу» з творами Тараса Шевченка чи Григорія Сковороди. І ця українська «Суперкнига» ми впевнені буде більшою і вагомішою за існуючу в рази.
Віримо, що після Подолання мужніми воїнами ЗСУ болотяних московитів, вже на державному рівні відродиться національна книговидавнича справа і україномовним видавцям будуть надані пільги та належні умови для розвитку українського книго-друку. Тож будьмо гідними продовжувачами славних традицій українського книгодруку! Шануймо і плекаймо українське!
