Від стрілецьких одностроїв до дипломатичних місій

135 років від дня народження Марії Бачинської-Донцової

Уявіть собі дівчину з тихого священничого дому на Дрогобиччині, яка у двадцять три роки одягає стрілецьку одностройну куртку і стає під прапори щойно сформованого Легіону Українських січових стрільців. А тепер уявіть ту саму жінку через п'ять років у кабінетах українського посольства в Копенгагені, серед дипломатичних нот і міжнародних протоколів. А ще через десять – у президії Союзу українок, редакторкою кількох часописів одночасно, рятівницею провідного українського журналу, який опинився на межі банкрутства. Це не три різні героїні. Це одна жінка – Марія Бачинська-Донцова.

В історію української дипломатичної служби М. Бачинська-Донцова увійшла як дружина керівника прес-бюро НДМ УНР (Надзвичайна дипломатична місія Української Народної Республіки) у Швейцарії, визначного державного і політичного діяча Дмитра Донцова, якому допомагала в інформаційній та видавничій діяльності, перекладах, забезпеченні контактів з читачами. Своєю невтомною роботою вона продемонструвала істотну роль дружини дипломата в дипломатичній службі. Водночас вона стала однією з представниць жіноцтва в українській дипломатичній службі. Як переважна більшість жінок у складі дипмісій, вона не мала керівних повноважень, але була «універсальним урядовцем», виконуючи функції бухгалтера, перекладача, канцеляриста і урядовця для доручень. Заслуговує на увагу її діяльність у сфері публічної і культурної дипломатії після завершення дипломатичної служби в складі громадських жіночих організацій щодо формування позитивного іміджу України за кордоном, донесення правди про українські проблеми, розроблення інструментарію культурної дипломатії.

___________________

Почнімо з найменш очікуваного: свою редакторську кар'єру Марія розпочала ще ученицею. У Перемишлі, де вона навчалася в українському дівочому ліцеї, підлітком редагувала аж дві рукописні учнівські газети: «Інституцьку Хроніку» та часопис із промовистою, майже бунтарською назвою «Хаос». Для консервативного галицького виховання початку XX ст. дівчина, що самотужки випускає шкільний часопис, є явищем доволі незвичним. Це яскраво показує, що тяга до слова й публічного висловлювання була в характері Марії від самого початку, а не з'явилася лише як наслідування чоловікових занять.

Фото: biograma.net.ua

Найбільш відома і водночас найменш «жіноча» за тогочасними мірками сторінка її діяльності – це служба в Жіночій чоті (історичний український військовий термін, який є аналогом сучасного слова «взвод») Легіону Українських січових стрільців улітку 1914 року. Ця чота, якою командувала четарка Олена Степанів, налічувала близько трьох десятків дівчат (переважно студенток) і виконувала найрізноманітніші завдання: від стрілецької служби до санітарної й господарської роботи. Лише трьом стрільчиням – самій Степанів, Софії Галечко та Ганні Дмитерко – судилося брати безпосередню участь у боях і отримати бойові відзнаки. Вони стали, за оцінками істориків, чи не першими жінками у світі, які здобули офіцерські звання на дійсній військовій службі. Марія Бачинська була серед тих трьох десятків, чиї імена дослідники змогли встановити лише завдяки уривчастим спогадам і документам, адже повного поіменного списку стрільчинь не збереглося. Сам факт, що дівчина зі шляхетної родини священника добровільно стала в лави збройного формування, а не обмежилася доброчинністю чи санітарною допомогою здалеку, промовисто говорить про її характер. Марія не просто співчувала національній справі, вона хотіла бути в ній діяльною учасницею, а не глядачкою.

Цей принцип – не спостерігати, а робити – простежується в усій її подальшій біографії, і найяскравіше він проявився в дипломатичній службі. У 1919–1920 роках Марія працювала в українській дипломатичній місії УНР у Копенгагені, у час, коли молода українська держава вела відчайдушну боротьбу за міжнародне визнання, а кожен закордонний осередок, попри мізерне фінансування й дипломатичну ізоляцію, мусив виконувати роль голосу України перед світом. Того ж дипломатичного гарту вона додала участю в Конгресі Ліги Миру і Свободи у Відні 1921 року та в аналогічному конгресі в Гаазі 1922-го, на міжнародних форумах, де обговорювалися принципи повоєнного світового устрою і право народів на самовизначення. Для української делегації участь у таких зібраннях була рідкісним шансом говорити про українську державність мовою, зрозумілою тодішній європейській дипломатії.

Фото: uaforeignaffairs.com

Повернувшись до Львова, Марія розгорнула діяльність, яку сьогодні назвали б багатоканальною: вона одночасно працювала в кількох громадських товариствах, писала до майже десятка часописів і брала участь в управлінні цілою жіночою організацією. Мало хто знає, що впродовж 1926–1927 років Марія Бачинська-Донцова очолювала Союз українок, найбільшу жіночу громадську організацію міжвоєнної Галичини, а наступницею на цій посаді стала згодом відома Мілена Рудницька. 1927 року вона стала однією із засновниць окремого осередку Союзу українок на Волині. Паралельно з організаційною роботою вона входила до товариств «Просвіта», «Сокіл», «Українська захоронка», а в пластовому русі опікувалася дівочим пластовим полком, тобто безпосередньо виховувала наступне покоління українок у тих самих цінностях самопожертви й національного служіння, які сама засвоїла ще стрільчинею.

Публіцистична спадщина Марії заслуговує на окрему увагу не лише обсягом, а й розмаїттям. Її тексти друкувалися у виданнях «Жіночий вістник», «Жіноча доля», «Нова хата», «Громадянка», «Свобода», «Наше життя», а також у знакових часописах, які редагував її чоловік: «Літературно-науковому віснику» та «Віснику», де вона фактично була співредакторкою в 1930-х роках. Писала вона під різними іменами: Марійка з Бачинських, Марійка Дика, М. Б., М. Б.-Д., М. з Б., М. Бачин. Це була практика, типова для української публіцистики того часу, коли жінки-авторки нерідко ховалися за псевдонімами. Головна тема, до якої вона поверталася знову й знову, це консолідація та виховання українського жіноцтва: як зробити так, щоб українка усвідомлювала себе не приватною особою, а свідомою учасницею національної спільноти. Це були не абстрактні заклики, а практична програма дій через жіночі організації, освіту, пластове виховання дівчат, публічну активність. Тематичний діапазон її статей був значно ширшим, ніж могло б здатися: 1928 року в «Новій хаті» вийшла її стаття «Українська жінка в Радянському Союзі», де вона розповідала галицькій читачці про реальне становище жінок по той бік кордону, під більшовицькою владою. Це була тема, яка на той час вимагала і обізнаності, і громадянської сміливості. Публікувалася вона й на суто політичні теми: писала про переслідування українських громадських активістів польською владою на західноукраїнських землях, перетворюючи публіцистику на інструмент викриття, а не лише просвітництва.

Одна з найпомітніших її ініціатив мала не політичний, а культурно-мистецький характер, і сьогодні сприймається як напрочуд сучасна ідея. Разом із кооперативом «Українське народне мистецтво» та редакцією часопису «Нова хата» Марія започаткувала публічні покази українського народного вбрання, по суті, перші українські «покази мод» у сучасному розумінні цього слова, тільки замість паризької високої моди на подіум виходили автентичні гуцульські, подільські чи волинські строї. Перший такий показ відбувся 1931 року під час Першого Жіночого Конгресу у Станіславові, а фотографія, на якій сама Марія стоїть у народному вбранні на подібній виставці у Львові 1934 року, є одним із небагатьох візуальних слідів, що дійшли до нас від тієї епохи.

Марія Бачинська-Донцова на показі народного вбрання у Львові, 1934 р. Фото з відкритих джерел

Задум був не суто естетичний: показуючи автентичний одяг українських регіонів широкій публіці, організаторки прагнули утверджувати національну гідність і культурну самобутність у той спосіб, який був однаково зрозумілий і освіченій міській інтелігенції, і селянству, через візуальну культуру, моду, повсякденну естетику.

Варто уявити й побутове тло цієї активності: помешкання подружжя на львівській вулиці Курковій (нині – вул. Лисенка), де вони прожили з 1922 до 1939 року, перетворилося на своєрідний літературно-мистецький салон. Тут бували колишні військовики, письменники, художники, українські емігранти, які проїздили через Львів, автори «Літературно-наукового вістника» й «Вісника». Господинею цього дому, у прямому й переносному значенні, була саме Марія: вона приймала гостей, підтримувала атмосферу інтелектуального спілкування. Саме завдяки їй, за спогадами сучасників, дім Донцових жив доволі скромно й економно, особливо в 1920-х роках, коли кожна вільна копійка йшла на видавничу справу, але водночас лишався відкритим і гостинним місцем зустрічі цілого покоління галицької інтелігенції.

Цікавий і майже домашній сюжет пов'язаний із роботою над журналом «Вісник». Марія у певний момент успадкувала від своєї матері права на видання цього часопису, тож формально видавнича власність належала саме їй, а не Дмитру Донцову. Це, за спостереженнями дослідників, мало цілком практичні наслідки: сама Марія, її сестра Леся та племінниця Наталя своєю присутністю в редакційних справах допомагали стримувати авторитарну манеру керівництва, властиву Донцову як головному редактору. Іншими словами, жіноча частина родини виконувала в редакції не декоративну, а цілком реальну стримувальну й балансувальну роль. Це факт, який мало хто згадує, коли говорить про «Вісник» як одноосібний проєкт Донцова.

Портрет Марії Донцової. Художник Юрій Магалевський. Фото з відкритих джерел

Один із найцікавіших і найменш «зручних» для героїзації епізодів її життя, це те, як вона врятувала видавничий проєкт свого чоловіка буквально ціною власних родинних коштів. 1932 року в редакції «Літературно-наукового вістника» вибухнув внутрішній конфлікт: частина редколегії, яка дотримувалася давнішої, ліберально-народницької лінії журналу, повстала проти нової ідейної програми Дмитра Донцова. Саме Марія взяла на себе фінансові й організаційні питання, залучивши кошти власної родини Бачинських, і тим самим не дала виданню збанкрутувати. Завдяки цьому постав новий часопис «Вісник», уже цілком незалежний, зі своєю книжковою серією, довкола якого невдовзі сформувалося ціле покоління молодих українських публіцистів. Іншими словами, без практичної, доволі приземленої управлінської хватки Марії один із найвпливовіших журналів міжвоєнної української думки міг просто не дожити до середини 1930-х років.

Особливо промовистим для розуміння того, як Марія сама осмислювала своє життя, є образ, який вона одного разу застосувала до себе: образ «дружини Данте». Ідеться про паралель із Беатріче, музою Данте Аліг'єрі, чиє ім'я оспівала світова література, тоді як справжня дружина поета лишилася безіменною й забутою. Марія свідомо приміряла на себе роль тієї, іншої, «непоетичної» дружини: жінки, яка не претендує на славу, а вважає своїм покликанням підтримувати генія поруч, служити спільній ідеї мовчазно й невідступно. У цьому є і данина епосі з її культом чоловіка-провідника, і водночас рідкісна внутрішня стійкість. Саме з цих переконань Марія черпала сили, коли особисте життя завдавало їй болю: бурхливий, майже публічний роман її чоловіка з поетесою Оленою Телігою на початку 1930-х років став темою пересудів у львівській пресі, однак Марія не дозволила собі публічної образи чи розриву стосунків із Телігою.

Олена Теліга і Дмитро Донцов. Фото: uahistory.com

 Більше того, уже після трагічної загибелі поетеси в роки Другої світової війни Марія написала про неї теплий мемуарний нарис, без тіні гіркоти чи докору. Цей текст і сьогодні лишається одним із важливих джерел для дослідників біографії Олени Теліги, і це по-своєму дивовижний факт, якщо зважити на особисті обставини, за яких він народився.

Ще один нетривіальний штрих до її портрета: літературознавчі зацікавлення. У 1953 році, вже в еміграції у США, Марія опублікувала розвідку про особисте начало в ліриці Лесі Українки. Цей текст засвідчує, що інтерес до глибокого прочитання української поезії не був для неї випадковим захопленням, а супроводжував її впродовж усього життя, від шкільних років у Перемишлі до старості за океаном.

Були в її біографії й моменти справжньої небезпеки, які показують, що слово «стійкість» стосовно Марії – не просто гарний епітет. 1943 року, у розпал німецької окупації, вона потрапила до рук гестапо як заручниця за підозрою у зв'язках з Українською повстанською армією, а того самого часу в застінках гестапо загинула її рідна сестра Леся. Марію звільнили завдяки клопотанням чоловіка, який на той час мешкав у Празі, однак це випробування стало ще одним доказом того, що її громадська активність ніколи не була суто кабінетною чи декларативною: вона мала цілком реальну ціну.

Погляд Марії Бачинської-Донцової на власну роль у національному русі можна коротко сформулювати так: жінка має бути не окрасою чи фоном чоловічої історії, а рівноправною діячкою, солдаткою, дипломаткою, редакторкою, організаторкою, і водночас це не суперечило її глибоко традиційному розумінню подружньої вірності й особистого самозречення заради спільної справи. Саме це поєднання активної громадської позиції з тихою особистою жертовністю і робить її постать по-справжньому цікавою для сучасного читача, який звик бачити фемінізм і традиційність як взаємовиключні позиції. У Марії вони уживалися органічно, без надриву й показової боротьби.

Померла Марія Бачинська-Донцова 30 грудня 1978 року в Нью-Йорку, у віці вісімдесяти семи років. До Америки її привела еміграційна доля значно раніше, 1950-го, після років у Чехословаччині та Німеччині, де вона працювала у таборах серед українських переміщених осіб (Displaced Persons). Дітей у подружжя не було. Але спадщина, яку вона залишила, – це не рядок у чужій біографії, а власний, цілком самостійний досвід: досвід жінки, що вміла бути воїном, дипломаткою, редакторкою, керівницею жіночої організації і водночас людиною великого особистого такту й гідності. Очевидно, якщо народ має таких діячок, він приречений на успіх та тривале національне й державницьке буття. Отож, ця історія – про дивовижну й незламну особистість, чий чин мусимо продовжувати сьогодні.

Джерела:

Баган О. Марія Бачинська-Донцова походила із Дрогобиччини, або Місія «дружини Данте» [Електронний ресурс] / Олег Баган // Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://dontsov-nic.com.ua/mariia-bachynska-dontsova-pokhodyla-iz-drohobychchyny-abo-misiia-druzhyny-dante/. – Назва з екрана. – Дата публікації : 01.10.2023. – Дата перегляду : 21.08.2026.

Матяш І. Дипломатична служба Марії Донцової: маловідомі грані відомої постаті (персональна історія до колективного портрету українських жінок-дипломаток) [Електронний ресурс] / Ірина Матяш // Зовнішні справи. – 2021. – Т. 31, № 6. – С. 43–48. – Режим доступу : https://uaforeignaffairs.com/web/uploads/journals/117//%D0%97%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D1%96%D1%88%D0%BD%D1%96_%D1%81%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B8_%D0%A2%D0%BE%D0%BC_31,_%E2%84%96_6.pdf. – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата перегляду : 21.08.2026.