Oles Honchar
Kherson regional
universal scientific library
MO-TH: 9:00-18:00
SA-SU: 9:00-18:00

Найстародавніші українські народні музичні інструменти

Якщо запитати себе: а який музичний інструмент на території України найстародавніший? Трохи подумавши, ви вкажете без сумніву на барабан. Так, друзі! БАРАБАН – це найдавніший відомий ударний інструмент, який скоріше за все походить з території України. Адже барабан був знайдений українськими археологами на палеолітичній стоянці біля села Межиріч Канівського району Черкаської області. І датується унікальна знахідка 13 тисячоліттям до нашої ери. Тож у Київській Русі барабан був уже досить відомим і досить популярним музичним інструментом, який не вимагав від виконавця особливої підготовки, окрім відчуття ритму, який використовувався і на весіллях, і на похоронах. Барабан часто-густо підіймав бойовий дух у довготривалих і кровопролитних боях. Як то було в Україні, відомо хіба що з княжих часів. І про це ми поговоримо. Та документально підтверджено, що у Японії у вирішальній битві між Ци і Лу в 684 році до н. е. саме барабани надихнули солдатів і переломили хід бою. З тих пір у всіх бойових походах японці використовували барабани. Щоб налякати, приголомшити супротивника: один солдат ніс барабан на спині, а двоє в нього били.

У Київській Русі барабани вже мали певний розвиток. Тож серед музик ударних інструментів можна зустріти не лише барабанщиків, а й музик, котрі відмінно били палицями в НАКРИ, тобто в пару невеличких керамічних литавр, обтягнутих шкірою.

Приблизно в ХІ чи то ХІІ століттях нашої ери бойові дружини князівської знаті почали використовувати так званий ратний ударний інструмент, який називали НАБАТ. Цей величезний з мідним корпусом музичний інструмент перевозили на чотирьох конях. А били в набат в разі чого одночасно вісім осіб.

Народні барабани прості у виготовленні і не вимагають особливих навичок для гри, тому існують в світі сотні різновидів даного музичного інструменту. Серед них, мабуть, ви відразу пригадаєте барабани Африки такі як ашик, кпанлого, джембе та бата. Барабани Туреччини думбек, тарабука, дарбук та ін. Також не менше відомі барабани Латинської Америки, яких аборигени називають атабаке, куіка, Конга та пандевуйра.

На території Київської Русі барабани використовували у походах, у парадах та на різноманітних церемоніях. Вже понад 15 тисячоліть барабан на теренах України удосконалюється і краю цьому немає. Ми з вами можемо констатувати і той факт, що барабани мають розмаїття різновидів, серед яких:

Великий барабан – (турецький барабан) – двосторонній, рідше односторонній. На ньому грають масивним калаталом з м'яким наконечником;

Бас-барабан – має розмір трохи менший, ніж великий (концертний) барабан – 20-22 (50-56 см);

Малий барабан – найрозповсюдженіший різновид. Часто слово «барабан» відсилає саме до цього різновиду інструменту, який з двома мембранами, натягнутими на низький циліндр. При цьому уздовж нижньої мембрани натягнуті струни (від 10 до 34, в залежності від застосування), які надають звуку сухий рокітливий, розкотисто-деренчливий відтінок;

Том-том – циліндричний барабан без струн;

Литаври – система (від двох до семи і більше) мідних котлів, на які натягнута мембрана. Мають певну висоту звучання, яка регулюється під час гри.

Крім того, барабани можна класифікувати за формою:

Грати на барабанах – це значить ритмічно бити по шкірі барабана долонями або паличками, які виготовлені з деревини чи синтетичних матеріалів. Барабани згадуються в різних творах мистецтва і культури: піснях, книгах, кінофільмах, мультфільмах, картинах, навіть на марках, пам'ятниках, гербах і афішах.

Більш докладно про барабани і про те, хто отримав «Оскара» у фільмі з бляшаним барабаном, можна прочитати у книгах, які зберігаються у книжковому фонді Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара та у інших книгозбірнях України.

У часи Київської Русі поширювачами ігри на барабані та інших музичних інструментах були так звані СКОМОРОХИ. Скоморохи вперше згадані в літописах Київської Русі 1068 року та зображені на фресках Софійського собору в Києві датованих 1018 роком. Тож хто такі скоморохи?!

Є дві думки про походження назви слова «Скоморох».

Тобто СКОМОРОХИ («веселі люди»), котрі розважали народні маси співом, дотепами, музикою, танцями, драматичними сценками, акробатикою, дресированими тваринами, користуючись у виступах масками (машкари) та втягуючи у гру глядачів. Маски скоморохи для себе виготовляли власноруч зі шкіри кози чи корови, як, до речі, власноруч виготовляли і свої музичні інструменти такі як бубон, бугай, сопілку, гуслі та гудок. Тож спочатку про бубон, який після скоморохів дуже часто використовували троїсті музики. І в оркестрах та народних ансамблях теж без бубна не грають. А художники кінця ХІХ століття І.Їжакевич та В. Маковський передали колорит фольклору України, зображаючи бубна у своїх нетлінних картинах. Як стверджують автори Вікіпедії: «Бу́бон — український музичний ударний інструмент. Є локальним різновидом рамкового барабану, відомого у англомовних джерелах під назвою frame drum.» Існують також у різних регіонах України різноманітні назви зазначеного музичного інструменту: «решето», «бубен», «бубан», «бобун», «бубин», «бубін», «бабон», а також «бухальце», «бубна» та інші. Палицю, якою грають на бубні, краяни називають «салабайкою», «балабушкою» чи то «бербеницею». Обід для бубона гнули з дерева або використовували старе решето, згодом ободи почали робити з різних видів металу. Паличку, якою грали на бубні, вистругували ножем або ж виточували на верстаті з різних порід дерева. До речі, слово «бубон» у багатьох слов’янських народів відоме як узагальнена назва перетинкового інструмента: бубен — у росіян, běben — у поляків, biben — у чехів, bibon — у сербів, běbn — у хорватів і т. п. Тож напевно музична культура у праслов’ян розвивалась паралельно розвиткові державності східнослов’янських народів. Недаремно перші відомості про гру на бубні ми можемо прочитати саме із архівів Київської Русі. Як і те, що скоморохи свої бубни виготовляли з того, що було під руками. У місцях, багатих лісами, вони роблять інструменти з дерева. Степові мешканці, що займаються скотарством, виготовляли інструменти зі шкіри тварин, їхніх рогів, кісток та міхурів.

До такої ж практики стародавні музики підходили, виготовляючи невеличку діжечку, верхній отвір якої обтягнуто шкірою, а до шкіри в центрі прикріплено пучок конячого волосся. Таку діжечку в народі називають «БУГАЙ», бо цей акомпануючий музичний інструмент своїм звуком дійсно нагадує ревіння бугая. Проте в деяких українських регіонах цей музичний інструмент називають ще й «Бербеницею». Грають на ньому теж специфічно. Музикант зволоженими у квасі руками сіпає за волосся і залежно від того, де зупиниться рука, змінюється висота звучання. Майстерність гри на бугаї розвивається з роками. «Бугай» як фрикційний музичний інструмент подобався скоморохам використовувати у своїх жартівливих, інколи надто сороміцьких, композиціях.

Як подобалось використовувати скоморохам у своїх виступах і музичний інструмент під назвою «ЗОЗУЛЯ». Автори Вікіпедії стверджують, що «Зозу́ля – це керамічна або порцелянова свисткові флейта сферичної форми. Має від 7 до 10 пальцевих отворів, котрі дозволяють отримувати діатонічний звукоряд діапазон нони. Розповсюджена в багатьох країнах. Пташка-свищик є давнім амулетом та народним музичним інструментом»

Зозулиця була винайдена пращурами українців понад 7 тис. років тому за часів Трипільської цивілізації і відроджена у сувенірах як український культурний символ. І ще ми можемо додати до сказаного те, що 7 вересня 2011 року трипільський свищик «Зозулиця» (довжина – 83 см, висота – 35 см, вага – 9,3 кг) офіційно став рекордсменом та увійшов до Книги рекордів України як найбільший свищик-оберіг. Краяни пізнають себе через пізнання родинних оберегів, через пізнання української культури.

Віримо, що погодитесь із нами, що неможливо відокремити стародавню українську народну музику від звучання одвічної сопілки. Саме з княжих часів відомий даний духовий музичний інструмент. Виготовлялася СОПІЛКА із калинової гілки, а то й із бузини, ліщини та очерету. Музики Київської Русі не замарачувалися щодо матеріалу для музичного інструменту. Що траплялося якнайбільше під руки, з того і виготовлялося . Довжина сопілки сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 4-5-6 дірочок. У наш час є розповсюдженою так звана «концертна» сопілка – на відміну від народної вона має 10 отворів, що забезпечує їй хроматичний звукоряд. Сопілка активно використовувалась серед пастухів, скоморохів та чумаків. Доцент Львівської державної музичної академії імені Миколи Лисенка, кандидат мистецтвознавства Мирослав Корчинський стверджував, що «археологами на Чернігівщині знайдено сопілку, яка своїм співом людей звеселяла ще 20 тисяч років тому». Зустрічаємо згадки про цей інструмент в стародавніх літописах східних слов'ян ХІ ст., пам'ятках старого українського письма Теодосія Печерського, митрополита Київського Кирила, Памфіла (ХІ – ХІІІ ст.), українських народних піснях, казках, легендах та переказах. Тривалий час сопілка в Україні була як фольклорний музичний інструмент. Як професійний, академічний, ансамблевий інструмент сопілка починає використовуватися тільки в другій половині XX століття.

У західних регіонах побутували різновиди сопілки – ДЕНЦІВКА (відрізняється від сопілки призматичною формою та косим зрізом губника), ДВОДЕНЦІВКА (або Жоломія, яка складається з двох трубочок-цівок. Зазвичай на одній її цівці 4 дірочки, на другій – 3, проте зустрічаються й інші конфігурації. Обидві денцівки налаштовані, як правило, у терцію, що дає можливість на обох виконувати нескладні мелодії) та ФЛОЯРА (або флуяра, фуяра, фрілка, фрелка, флоярка, фреля, довбушинка, зубівка має 6 ігрових отворів, а довжина її сягає 60 см. Граючи на цьому інструменті так само, як і на башкирському кураї, виконавець голосом держить ноту витриманого баса, що створює враження двоголосої гри на флоярі).

Ще б ми хотіли Вас познайомити з музичним інструментом скоморохів, про який чомусь стали забувати, це ГУДОК (або гудрон чи смик). Автори Вікіпедії стверджують, що «давньоруський триструнний скомороший музичний інструмент ГУДОК був з корпусом грушеподібної форми, на якому грали лукоподібним смичком. Під час гри стоячи корпус упирали до грудей, сидячи – ставили на коліно. Мелодію здебільшого грали на одній струні, дві інші звучали як бурдонні, тобто на постійній висоті.» А також ми маємо Вам нагадати про стародавній праукраїнський музичний інструмент, який в Київській Русі знали і шанували під назвою ГУСЛІ.

Так, саме ГУСЛІ зачаровували і наснажували князів Київської Русі. Саме ГУСЛІ зображували на фресках церков того часу. Саме ГУСЛІ є найстародавнішим щипковим музичним інструментом, який насправді є ще й пращуром БАНДУРИ, про яку ми ще не раз згадаємо. У гуслях струни натягнуто на трикутний дерев'яний резонансний ящик. Звук на інструменті видобувають, защипуючи струни пальцем. В тій же Вікіпедії читаємо: «Існує три різновиди гуслів:

У пісні, записаній відомою українською письменницею Марком Вовчком, читаємо:

«Розкипілось моє серце

Та й на тебе, мій дружочок,

Що пізненько з вулки ходиш,

Під полою гуслі носиш.»

Перша достовірна згадка у візантійських рукописах про ГУСЛІ відноситься до 5 століття. Також, гусляри описуються у стародавньому епосі та літописах, наприклад у писаннях Кирила Туровського. У багатьох країнах існували схожі на гуслі музичні інструменти, такі як давньогрецька арфа та кіфара, іранський сантур, вірменський канон та ін.

Грою на гуслях з давніх-давен супроводжувалися всі народні гуляння. Награші на цьому інструменті любив як простий люд, так і царські персони. Сподіваємося, що з відродженням української державності на українських землях і народні інструменти отримують друге дихання. І після перемоги ЗСУ в музичних школах юні обдарування ще матимуть нагоду навчитися грати чи то на гуслях, чи то на сопілці, а чи гудок, а чи зозуля – причарує талановиту юнь у мирній європейській державі, яка в просторі і часі гордо несе своє ім’я УКРАЇНА.

Calendar

1234 5 67
89101112 13 14
15 16 1718192021
22232425262728
293031