Тріумфальна арка

Равік так блискуче володіє скальпелем, що французькі лікарі-нездари й навіть не нездари воліють, щоб замість них оперував він. Вони діляться з Равіком крихтами своїх гонорарів, але на життя, при скромних його погребах, йому вистачає навіть з лишком. Чого не вистачає, то це грунту під ногами, впевненості в майбутньому — своєму і всього континенту, всієї цивілізації.

І Равік, звичайно, сповідує «релігію» всіх ремарківських фронто­виків: «Який сенс щось будувати в такий час, коли все хитається? Однаково завалиться», — так думає він; «Нема вже нічого надійно­го... нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити», — так він каже. Якби йому довелося розв'язувати задачу з чоботами Кеммеріха, він розв'язав би її, як Мюллер, як Боймер. Ось мудрість, якої його навчили ще 1916 року під Іпром: «Допомагай, коли мо­жеш. Роби все, що можеш. Та коли вже нічого не можеш зробити — забудь! Відвернися! Не розкисай! Співчуття можна дозволити собі в спокійні часи». До речі, цього навчив його командир відділення Ка-чинський, колишній швець, той самий друзяка Кач, що в «На Захід­ному фронті без змін» служив в одному відділенні з Боймером.

А що Равіку вже за сорок і парсифалівська наївність із нього дайно вивітрилась, то він служить своїй «релігії» значно ревніше, свідоміше, послідовніше. Як у тих випадках, коли треба допомага­ти, так і в тих, коли слід повернутися спиною.

«Для пана Равіка немає вже нічого святого», — каже про нього добропорядна сестра Ежені. І він відповідає їй: «Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все

знов і по-людянішому стає святим. Тоді вона починає шанувати навіть ту іскорку життя, що жевріє в черв'якові...»

Захист, збереження «іскорки життя» — це найважливіша про­грама Ремарка відтоді, як він, письменник і людина, опинився віч-на-віч з фашизмом. І свій, написаний у 1952 році, роман про страж­дання та боротьбу в'язнів гітлерівського концтабору він так і назвав: «Іскра життя». Не дивно, що й Равік по-своєму реалізує ремарківську програму.

Смерть навіть безнадійно хворого під ножем — для нього ду­шевна травма. Отож тим, кому допомогти ще можна, він допома­гає, не вагаючись, майже імпульсивно, — хай це буде дурненьке дівча, яке зробило аборт у підпільної акушерки, чи людина, що потрапила у вуличну катастрофу. За таке втручання в чужу долю Равік — лікар без документів — може заплатити висилкою з Франції. Він знає, чим ризикує, і все-таки не відступає. А втім, так само повівся б і давніший ремарківський герой. Якщо шукати у Равіка відмінності від того героя, то передусім у тому, як він помщається ворогові й як кохає жінку.

У Парижі Равік випадково здибав гестапівця Гааке, який ко­лись катував його і на якому лежить вина за смерть його коханої. Равік обережно і довго, як вовк, ішов по сліду Гааке, аж поки ви­стежив його і задушив. Мотив убивства заради помсти наявний і в «Трьох товаришах». Але там це була справді помста за друга й нічо­го більше. Тут помста за Сибілу відступає на другий план. У хвили­ну слабкості Равік навіть ладен відмовитися, знехтувати химерою минулого заради нового свого кохання — Джоан. Але не відмов­ляється! «На одного менше! Так, на одного менше — це ніщо, але це й усе! Все! ...Якимось дивом це раптом стало для нього голов­ним, набагато важливішим, ніж особиста помста. Йому здалося, що коли він не зробить цього, то спричиниться до якогось страхіт­ливого злочину, що світ назавжди втратить щось, коли він зали­шиться бездіяльним».

А з коханням інакше: тут немовби намітився крок назад. У Роббі з Пат усе було безхмарно, все ідеально; не вона пішла від нього, її забрала смерть. Джоан зрештою теж забрала смерть. Але не та без­лика, сліпа, що зветься долею, а смерть, яку вона сама на себе накликала. В неї стріляв істеричний коханець, один із багатьох, до яких Джоан ішла від Равіка. Ішла й поверталась. І він її гнав і знову приймав її. То була любов-мука, любов-страждання, така сама не­прикаяна, як і весь навколишній світ, що руйнувався в них. Равік каже Джоан: «Може, нам просто нема більше за що триматися. Раніше ми мали багато чого: впевненість у сьогоднішньому дні, якісь підвалини, віру, мету — все це добрі опори, за які можна було триматися, коли на тебе спадало кохання. А тепер маємо щонай­більше крихту відчаю, крихту відваги і почуття внутрішньої і зовніш­ньої відчуженості від усього».

Отже, з одного боку, якщо не віднайдення ясної мети, то віра у можливість її існування («Вистояти, — каже собі герой, — протри­матися доти, коли знов з'явиться мета»), а з іншого — дедалі біль­ший песимізм, поглиблення апокаліптичних настроїв, — ось дві нові характерні ознаки «Тріумфальної арки». Безперечно, вони перебувають у певній суперечності, але не такі вже несумісні, як могло б здатися. Те й друге випливає із зіткнення Ремарка з фа­шизмом, із розв'язаною фашизмом світовою війною. Уже не мож­на собі уявити Равіка, що розгублено, як Боймер, запитував би: «То проти кого ми підем, проти кого?» Адже перед ним стояв гес­тапівець Гааке — кат, убивця. Образ Гааке, що хазяйнує в Європі, не викличе світлих надій.

Разом із тим, чим частіше лилася кров, тим дорожче ставало кожне життя, чим більше чинилося зла, тим вище цінувалося добро.

Усе це, взяте разом, і створює «Тріумфальну арку» — її атмо­сферу, її колорит, її тональність. Твір вийшов стриманий, сухуватий (оповідь часто-густо ведеться немов із зціпленими зубами) і водно­час якийсь піднесений. Не випадково його так названо, не просто тому, що Равік мешкає неподалік від Тріумфальної арки і часто повз неї проходить. Назва натякає на певний внутрішній його тріумф, на перемоги суто людські. Гіркі й значні. У романі при­сутній також інший символ, що вказує на це: Ніка Самофракійська. Равік дивиться на неї в Луврі і потім не раз пригадує: «її стихією була відвага, боротьба і навіть поразка, бо вона не знала відчаю. Ніка Самофракійська не тільки богиня перемоги, а й боги­ня всіх шукачів пригод та емігрантів, поки вони не складуть зброї».

І, дивна річ, саме Ніка, крилата й мужня, підказує героєві мало не сльозливий образ. У вікно залітає метелик, і Равік уявляє собі, як він сидить на мармуровому плечі богині. Але відразу жене це видіння як «сентиментальну дурницю». І зразу ж отямлюється: «Де­шевий символ. Але в житті ніщо так не зворушує, як дешеві речі, дешеві символи, дешеві почуття, дешева сентиментальність. То що ж їх зробило такими дешевими? їхня безперечна правдивість? Коли тебе хапають за горло, від снобізму не лишається й сліду».

Є всі підстави гадати, що говорить це не так Равік, як сам Ремарк (причому вже немовби «за кадром» роману), Ремарк, який наслухався від своїх рецензентів образливих слів щодо власної «сен­тиментальності», власної «дешевої символіки». І він від них захи­щається, посилаючись на «демократичність» своїх прийомів і на час, який ніяким іншим не сприяє. Ремарк трохи блефує: і в цьо­му, і в інших його творах зустрічаються ненатуральні почуття, трап­ляються пишномовні тиради чи банальні афоризми, які не виправ­даєш нічим. А проте є в його міркуваннях частка істини. І немала. Питання про те, якою мірою мистецтву дозволено бути сентимен­тальним і нехитромудрим, зовсім не просте. Інакше не тільки Ре­марк з його «Трьома товаришами», а навіть Дюма-батько з його "неперевершеними «Трьома мушкетерами» не були б проблемою — проблемою в тому розумінні, що їхня привабливість для читача досі до кінця не розгадана.

У фіналі Равіка охоплює незрозумілий приступ фаталізму. Він не хоче залишати Париж, Париж уже воєнний: «Все було добре. І те, що минуло, й те, що буде. Все його влаштовувало. А часом би настав кінець, то теж добре. Одну людину він кохав і втратив. А другу ненавидів і вбив. Обидві вони звільнили його: одна знов збудила його почуття, а друга погасила пам'ять про минуле. Не залишилося нічого незавершеного». Це також суто ремарківський підхід, притаманний його особистості: хай земля і далі крутиться, герой уже реалізував себе, виконав життєву свою місію.

А втім, як виявилось, лише в межах роману «Тріумфальна арка». Бо за його межами Равік залишився живий і ще раз з'явився в останньому, посмертно виданому романі письменника «Тіні в раю» (1971)...