Анотація:
Головний герой "Тріумфальної арки" - колишній солдат, а нині вигнанець, що утік з фашистського концтабору і тепер нелегально живе і працює в Парижі. І хоча Равік не раз бачив смерть - і на полі бою, і на операційному столі (бо він хірург), - на порозі всесвітньої катастрофи, якою стала Друга світова війна, розв'язана фашистами, він якось по-новому починає шанувати життя, "навіть ту іскру життя, що жевріє в черв"якові..." Бо захист, збереження "іскорки життя" - це найважливіша програма не тільки для героя книжки, а й для самого Ремарка, письменника і людини, що колись опинилась віч-на-віч з фашизмом.Фотоматеріали
Цитати
- Якщо хочеш щось зробити, ніколи не запитуй про наслідки. Інакше так нічого і не зробиш.
- Хто нічого не чекає, ніколи не буде розчарований. Ось хороше правило життя. Тоді все що прийде потім здасться вам приємною несподіванкою.
- Що може дати одна людина іншій, окрім краплі тепла? І що може бути більше цього?
Рецензія фахівця (офіційні рецензії):
Перечитуючи Ремарка
(уривок зі вступного слова до видання)
Равік так блискуче володіє скальпелем, що французькі лікарі-нездари й навіть не нездари воліють, щоб замість них оперував він. Вони діляться з Равіком крихтами своїх гонорарів, але на життя, при скромних його погребах, йому вистачає навіть з лишком. Чого не вистачає, то це грунту під ногами, впевненості в майбутньому — своєму і всього континенту, всієї цивілізації.
І Равік, звичайно, сповідує «релігію» всіх ремарківських фронтовиків: «Який сенс щось будувати в такий час, коли все хитається? Однаково завалиться», — так думає він; «Нема вже нічого надійного... нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити», — так він каже. Якби йому довелося розв'язувати задачу з чоботами Кеммеріха, він розв'язав би її, як Мюллер, як Боймер. Ось мудрість, якої його навчили ще 1916 року під Іпром: «Допомагай, коли можеш. Роби все, що можеш. Та коли вже нічого не можеш зробити — забудь! Відвернися! Не розкисай! Співчуття можна дозволити собі в спокійні часи». До речі, цього навчив його командир відділення Ка-чинський, колишній швець, той самий друзяка Кач, що в «На Західному фронті без змін» служив в одному відділенні з Боймером.
А що Равіку вже за сорок і парсифалівська наївність із нього дайно вивітрилась, то він служить своїй «релігії» значно ревніше, свідоміше, послідовніше. Як у тих випадках, коли треба допомагати, так і в тих, коли слід повернутися спиною.
«Для пана Равіка немає вже нічого святого», — каже про нього добропорядна сестра Ежені. І він відповідає їй: «Ви влучили в ціль, Ежені. Та коли в людини немає вже нічого святого, для неї все
знов і по-людянішому стає святим. Тоді вона починає шанувати навіть ту іскорку життя, що жевріє в черв'якові...»
Захист, збереження «іскорки життя» — це найважливіша програма Ремарка відтоді, як він, письменник і людина, опинився віч-на-віч з фашизмом. І свій, написаний у 1952 році, роман про страждання та боротьбу в'язнів гітлерівського концтабору він так і назвав: «Іскра життя». Не дивно, що й Равік по-своєму реалізує ремарківську програму.
Смерть навіть безнадійно хворого під ножем — для нього душевна травма. Отож тим, кому допомогти ще можна, він допомагає, не вагаючись, майже імпульсивно, — хай це буде дурненьке дівча, яке зробило аборт у підпільної акушерки, чи людина, що потрапила у вуличну катастрофу. За таке втручання в чужу долю Равік — лікар без документів — може заплатити висилкою з Франції. Він знає, чим ризикує, і все-таки не відступає. А втім, так само повівся б і давніший ремарківський герой. Якщо шукати у Равіка відмінності від того героя, то передусім у тому, як він помщається ворогові й як кохає жінку.
У Парижі Равік випадково здибав гестапівця Гааке, який колись катував його і на якому лежить вина за смерть його коханої. Равік обережно і довго, як вовк, ішов по сліду Гааке, аж поки вистежив його і задушив. Мотив убивства заради помсти наявний і в «Трьох товаришах». Але там це була справді помста за друга й нічого більше. Тут помста за Сибілу відступає на другий план. У хвилину слабкості Равік навіть ладен відмовитися, знехтувати химерою минулого заради нового свого кохання — Джоан. Але не відмовляється! «На одного менше! Так, на одного менше — це ніщо, але це й усе! Все! ...Якимось дивом це раптом стало для нього головним, набагато важливішим, ніж особиста помста. Йому здалося, що коли він не зробить цього, то спричиниться до якогось страхітливого злочину, що світ назавжди втратить щось, коли він залишиться бездіяльним».
А з коханням інакше: тут немовби намітився крок назад. У Роббі з Пат усе було безхмарно, все ідеально; не вона пішла від нього, її забрала смерть. Джоан зрештою теж забрала смерть. Але не та безлика, сліпа, що зветься долею, а смерть, яку вона сама на себе накликала. В неї стріляв істеричний коханець, один із багатьох, до яких Джоан ішла від Равіка. Ішла й поверталась. І він її гнав і знову приймав її. То була любов-мука, любов-страждання, така сама неприкаяна, як і весь навколишній світ, що руйнувався в них. Равік каже Джоан: «Може, нам просто нема більше за що триматися. Раніше ми мали багато чого: впевненість у сьогоднішньому дні, якісь підвалини, віру, мету — все це добрі опори, за які можна було триматися, коли на тебе спадало кохання. А тепер маємо щонайбільше крихту відчаю, крихту відваги і почуття внутрішньої і зовнішньої відчуженості від усього».
Отже, з одного боку, якщо не віднайдення ясної мети, то віра у можливість її існування («Вистояти, — каже собі герой, — протриматися доти, коли знов з'явиться мета»), а з іншого — дедалі більший песимізм, поглиблення апокаліптичних настроїв, — ось дві нові характерні ознаки «Тріумфальної арки». Безперечно, вони перебувають у певній суперечності, але не такі вже несумісні, як могло б здатися. Те й друге випливає із зіткнення Ремарка з фашизмом, із розв'язаною фашизмом світовою війною. Уже не можна собі уявити Равіка, що розгублено, як Боймер, запитував би: «То проти кого ми підем, проти кого?» Адже перед ним стояв гестапівець Гааке — кат, убивця. Образ Гааке, що хазяйнує в Європі, не викличе світлих надій.
Разом із тим, чим частіше лилася кров, тим дорожче ставало кожне життя, чим більше чинилося зла, тим вище цінувалося добро.
Усе це, взяте разом, і створює «Тріумфальну арку» — її атмосферу, її колорит, її тональність. Твір вийшов стриманий, сухуватий (оповідь часто-густо ведеться немов із зціпленими зубами) і водночас якийсь піднесений. Не випадково його так названо, не просто тому, що Равік мешкає неподалік від Тріумфальної арки і часто повз неї проходить. Назва натякає на певний внутрішній його тріумф, на перемоги суто людські. Гіркі й значні. У романі присутній також інший символ, що вказує на це: Ніка Самофракійська. Равік дивиться на неї в Луврі і потім не раз пригадує: «її стихією була відвага, боротьба і навіть поразка, бо вона не знала відчаю. Ніка Самофракійська не тільки богиня перемоги, а й богиня всіх шукачів пригод та емігрантів, поки вони не складуть зброї».
І, дивна річ, саме Ніка, крилата й мужня, підказує героєві мало не сльозливий образ. У вікно залітає метелик, і Равік уявляє собі, як він сидить на мармуровому плечі богині. Але відразу жене це видіння як «сентиментальну дурницю». І зразу ж отямлюється: «Дешевий символ. Але в житті ніщо так не зворушує, як дешеві речі, дешеві символи, дешеві почуття, дешева сентиментальність. То що ж їх зробило такими дешевими? їхня безперечна правдивість? Коли тебе хапають за горло, від снобізму не лишається й сліду».
Є всі підстави гадати, що говорить це не так Равік, як сам Ремарк (причому вже немовби «за кадром» роману), Ремарк, який наслухався від своїх рецензентів образливих слів щодо власної «сентиментальності», власної «дешевої символіки». І він від них захищається, посилаючись на «демократичність» своїх прийомів і на час, який ніяким іншим не сприяє. Ремарк трохи блефує: і в цьому, і в інших його творах зустрічаються ненатуральні почуття, трапляються пишномовні тиради чи банальні афоризми, які не виправдаєш нічим. А проте є в його міркуваннях частка істини. І немала. Питання про те, якою мірою мистецтву дозволено бути сентиментальним і нехитромудрим, зовсім не просте. Інакше не тільки Ремарк з його «Трьома товаришами», а навіть Дюма-батько з його "неперевершеними «Трьома мушкетерами» не були б проблемою — проблемою в тому розумінні, що їхня привабливість для читача досі до кінця не розгадана.
У фіналі Равіка охоплює незрозумілий приступ фаталізму. Він не хоче залишати Париж, Париж уже воєнний: «Все було добре. І те, що минуло, й те, що буде. Все його влаштовувало. А часом би настав кінець, то теж добре. Одну людину він кохав і втратив. А другу ненавидів і вбив. Обидві вони звільнили його: одна знов збудила його почуття, а друга погасила пам'ять про минуле. Не залишилося нічого незавершеного». Це також суто ремарківський підхід, притаманний його особистості: хай земля і далі крутиться, герой уже реалізував себе, виконав життєву свою місію.
А втім, як виявилось, лише в межах роману «Тріумфальна арка». Бо за його межами Равік залишився живий і ще раз з'явився в останньому, посмертно виданому романі письменника «Тіні в раю» (1971)...
Аудіо
Аудіокнига "Тріумфальна арка" - https://www.youtube.com/watch?v=DWJTQNu12uY
Екранізація, інші відеоматеріали
Екранізації:
- однойменний фільм 1948 року (у головних ролях - Інгрід Бергман та Шарль Буайє),
- однойменний фільм 1985 року (ремейк).