Таке-то, мисливий, земляче наш милий,
Таке з нами диво робив:
До простого слова та рідної мови
Ти перший своїх прихилив!
І з твого почину на всю Слов'янщину
Пішло наше слово гулять;
твої нащадки своїм рідним батьком
Тебе почали величать.
Панас Мирний
Ім’я Івана Котляревського, чий 255-річний ювілей Україна відзначає 9 вересня 2024р., відоме всім нам ще зі шкільних років. Чим же підкорила ця постать своїх сучасників і завдяки чому продовжує залишатися на вершині українського літературного Олімпу? Спробуємо розібратися.
Іван Котляревський – нащадок козацького роду. Його мати – Параска Леонтіївна Жуковська – була дочкою козака Решетилівської сотні. Батько – Петро Іванович Котляревський – служив канцеляристом у міському магістраті і володів невеликою маєтністю: окрім садиби, над Ворсклою мав ще клаптик невеличкої ділянки землі з полями, луками та лісом. Кріпаків мав усього дві родини. Сім’я Котляревських не мала великих достатків, тому дитинство майбутнього письменника проходило в злиднях. Нерідко доводилося вдовольнятися одним шматком хліба і ходити босим, але жива й весела вдача допомагали йому переносити домашні нестатки.
З дитячих років Іван Котляревський виявив охоту до читання і старанність на заняттях. Здобувати освіту, як і всі однолітки, розпочав у школі-дяківці, де церковнослов’янська «граматка», часослов і псалтир були підручними книгами для поступового опанування нескладною наукою, яка, проте, була досить важкою і гіркою: подавали її у формі зубрячки, а кожної суботи дошкульно били. Єдиною відрадою було читання книжок. У 1780 році Іван Котляревський вступив до Полтавської духовної семінарії, де виявив свій поетичний хист, часто забавляв друзів кумедними віршами, що сам написав. За це його співучні по семінарії прозивають «рифмачем». Напевно, вже в ці роки захопився «Енеїдою» Вергілія, принаймні, досконало її простудіював. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: політику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. Навчався дуже добре. Учителями семінарії були переважно вихованці Могилянської академії та Харківського колегіуму. Атмосфера в семінарії була демократичною. Недаремно Івана Котляревського серед чотирьох найкращих семінаристів обрали для продовження освіти в Олександро-Невській семінарії. Не поїхав майбутній письменник до імперської столиці лише випадково: його просто вчасно не змогли відшукати й повідомити. Дослідники припускають, що саме тоді Іван Котляревський навчав дітей поміщиків, що було для семінаристів звичайним явищем у зв’язку з досить убогим забезпеченням. Численні мемуарні і літературні матеріали свідчать, що семінаристам того часу доводилось бути не тільки вчителями у поміщиків по кілька місяців, а також півчими в церквах і монастирях, городниками, сторожами та ін. Останнього (богословського) класу юнак не закінчив, можливо, через нестатки (навчання було платним) чи небажання бути священником.
Натомість Іван Котляревський зайнявся педагогічною діяльністю: учителював у поміщицьких маєтках Золотоніського повіту. Надзвичайно мало відомостей збереглось про те, як пройшли роки його вчителювання. Непроста це була праця: крім занять з дітьми, учитель мусив виконувати різну роботу по господарству, наприклад, по догляду за садом, працювати в конторі, прислужувати й розважати гостей на бенкетах. Івану Котляревському навіть одного разу довелося, на вимогу поміщика, співати під час сніданку. Платили ж за все це мізер – 10-12 рублів на рік. Траплялися випадки, коли поміщики після кількох років праці записували таких домашніх учителів своїми кріпаками. У паперах Івана Котляревського збереглося свідоцтво повітового маршалка від 1793 року про те, що він (Котляревський) є дворянином Полтавського повіту. Можливо, це свідоцтво було охоронною грамотою, яку здобув молодий домашній учитель, щоб захистити себе від можливих зазіхань на свою свободу з боку запопадливих наймачів. У ці роки Іван Котляревський з особливим інтересом вивчає український фольклор, народний побут, звичаї, збирає етнографічні матеріали.
З 1796 року починається блискуча військова кар’єра Івана Котляревського. Його намір вступити на армійську службу дослідники пов’язують з нещасливим коханням. Іван Котляревський щиро закохався у свою ученицю, небогу поміщика-роботодавця Марію. Однак виявилося, що дівчина вже просватана і стосунки їхні приречені. Звістка про це стала для Івана Котляревського тяжким ударом. Відомо, що він був людиною великої сили волі й не раз докорінно змінював своє життя, не боявся починати все з нуля. Отож у віці двадцяти семи років Іван Котляревський став кадетом Сіверського карабінерного полку, який був укомплектований солдатами-українцями на основі колишніх козацьких полків і квартирував у селах Полтавщини. Під час війни (1806-1808рр.) Іван Котляревський проявив себе як відмінний і рішучий офіцер. Він брав безпосередню участь у воєнних операціях проти турків як ад’ютант генерала Майндорфа. На той час Іван Котляревський уже був досить популярним як автор «Енеїди». Його перший біограф Степан Стеблін-Камінський наводить у своїх спогадах цікавий епізод, розказаний йому самим письменником. Переправляючи одного разу Івана Котляревського човном через Дунай, гребці-запорожці, пізнавши в ньому українця, поцікавилися, хто він. Коли Іван Котляревський назвав своє прізвище, вони, переглянувшись між собою, запитали: «Чи не той, що скомпанував "Енеїду"?». «Той самий», – відповів Іван Котляревський. «Так це ти, батьку наш, – вигукнули гребці і кинулися до його ніг, цілуючи йому руки. – Іди, батьку, до нас, ми тебе зробим старшим». Через кілька днів з допомогою задунайських козаків війська успішно переправились через Дунай. Іван Котляревський відзначився винятковою хоробрістю й винахідливістю під час битви під Бендерами й Ізмаїлом. Виявив він і талант дипломата: за дорученням військового уряду умовив буджацьких татар добровільно здатися. За успішне завершення переговорів його нагородили орденом Анни 3-го ступеня. За час перебування в армії Іван Котляревський як слід оволодів воєнним ремеслом, добре пізнав спосіб життя, взаємини і солдатів, і офіцерів та сам дослужився до штабс-капітана. 23 січня 1808р. Івана Котляревського несподівано відправили у відставку в чині капітана. Річ у тім, що російська влада віроломно ошукала солдатів-ополченців: під час набору їм обіцяли звільнення з кріпацтва і наділи землі, а після перемоги категорично відмовили в цих пільгах. Коли солдати збунтувалися, то одержали батоги. Довідавшись про це, Іван Котляревський висловив обурення і поплатився за свою позицію військовою кар’єрою. Під час війни 1812р. Івана Котляревського, як одного з кращих офіцерів, повертають до військової служби. Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський доручив йому за місяць сформувати козацький полк для війни з Наполеоном. Це було не так легко, адже передбачалося завербувати 1200 ополченців, дістати для них обмундирування, коней, провіант. Та завдання Іван Котляревський виконав блискуче не за місяць, а лише за 17 днів. Сам він участі у боях уже не брав, але виконував різні воєнні доручення губернатора, у зв’язку з цим виїжджав навіть до Дрездена, а ще вів журнал військових дій.
Доля розпорядилася так, що понад чверть століття Іван Котляревський був ще і керівником дитячого притулку та інших доброчинних закладів. Після першої відставки з військової служби, залишившись практично без засобів до існування, у червні 1810р. він повернувся до Полтави і одержав посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян із скромною платнею. У навчанні вихованців головне місце посідали загальноосвітні предмети – математика, література, географія та ін. Служба у Будинку виховання захопила Івана Котляревського. Він піклувався про дітей: повсякденно дбав, щоб вони були добре одягнені, вчились у сприятливих умовах, збудував лікарню. Будинок, у якому виховувалося понад 250 дітей, завдяки старанням Івана Котляревського став зразковим закладом. Для позбавлених родинного затишку хлопчиків Іван Котляревський став справжнім батьком – суворим, вимогливим і водночас добрим, уважним, справедливим. Діти його дуже любили й шанували. Навіть коли Іван Котляревський був на війні, він продовжував турбуватися про своїх вихованців, наприклад, вирішувати питання зимового одягу. Іван Котляревський, як педагог-просвітитель, обстоював гуманність у поводженні з дітьми та виховання в них високих моральних начал. За свою діяльність у 1817 році, під час візиту до Полтави імператора Олександра I, Іван Котляревський був нагороджений, не зважаючи на службу в цивільному відомстві, військовим званням майора, а крім того, отримав у подарунок перстень з діамантом і пенсію в розмірі 500 рублів. Незабаром він одержав ще одну вкрай обтяжливу посаду – наглядача «богоугодних» закладів. У Полтаві їх було п’ять: міська лікарня, шпиталь для породіль, притулок для бідних і самотніх людей, будинок для психічно хворих і будинок інвалідів. Фінансувалися ці заклади досить слабко, однак зусиллями Івана Котляревського пацієнти мали все необхідне. Службове листування за часів керування Іваном Котляревським цими закладами показує його як оборонця трудящих, скривджених, як людину, що веде боротьбу проти зловживань поліції та міської думи. Дослідники вважають, що пам’ять про Івана Котляревського, як заступника скривджених людей, довго жила на Полтавщині.
Всенародну ж шану Іван Котляревський здобув на ниві літературної творчості, хоча написав лише чотири твори: поему «Енеїда», п’єсу «Наталка Полтавка», комедію «Москаль чарівник» та послання-оду «Пісня на новий 1805 год пану нашому й батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Але завдяки «Енеїді» він став зачинателем нової української літератури, а завдяки «Наталці Полтавці» – батьком нової української драматургії.
Багаторічна робота над «Енеїдою» розпочалася у 1794р. Цю поему можна вважати твором усього життя автора, оскільки над нею Іван Котляревський працював майже три десятиліття. «Енеїда» написана живою розмовною українською мовою. Саме тому вона стала першим твором нової української літератури, а Іван Котляревський – її зачинателем. Поштовхом до написання поеми, як вважає більшість дослідників, було зруйнування російською армією Запорізької Січі 1775 року. Тоді п’ять тисяч козаків спустилися човнами по Дніпру до Чорного моря і в гирлі Дунаю заклали нову Січ. Іван Котляревський розповів цю історію езоповою мовою. Його козаки мають імена персонажів Вергілія, але їхні серця віддані рідній Україні. Всі герої поеми явно алегоричні. Персонажі «Енеїди» представляють, насамперед, досить повний зріз українського суспільства XVIII століття. Вони поділяються на три групи: Еней і троянці, в яких угадуються запорозькі козаки; боги, що представляють переважно чиновництво, всемогутній апарат державної влади; царі – поміщицтво. Як засвідчує сама назва, головним героєм поеми є Еней. Він – кошовий отаман Запорозького війська. Цей образ зображений у розвитку. Еней – вимогливий керівник, однак добрий, справедливий, турботливий, винахідливий: «...один за всіх не спав, він думав, мислив, умудрявся (бо сам за всіх і одвічав)». Зрозумівши, що буря може знищити його флотилію, він швидко орієнтується в ситуації, іде на приниження (дає хабара Нептуну), аби тільки врятувати своє військо. Коли ж не допомагає дипломатія, Еней проявляє себе як досвідчений, винахідливий і розважливий полководець. Він уміло організовує підготовку до битви, сам добре володіє зброєю. А найважливіше – готовий іти на самопожертву заради людей, адже «к добру з натури склонний». Еней зводить Нову Трою – Козацьку Україну. Дуже схожі на свого отамана і троянці-запорожці. Вони можуть бути нерозважливими. Однак це міцні, витривалі люди, які знаходять вихід з найскладнішого становища, незважаючи на труднощі, досягають своєї мети. Боги й царі, змальовані в поемі, викликають переважно сміх і осуд. У такий спосіб І. Котляревський утверджує безсмертність українського народу, його ментальності, культури, волелюбності та засуджує негативні соціальні явища українського суспільства кінця XVIII ст.
Перше неповне видання твору під назвою «Енеида. На малороссійскій языкъ перелиціованная И.Котляревскимъ» у трьох частинах побачило світ 1798р. коштом видавця та мецената Максима Парпури без відома автора; друге видання в трьох частинах у 1808р. вийшло
також без згоди автора. У 1809 році за підтримки відомого землевласника та благодійника Семена Кочубея Іван Котляревський нарешті сам видав друком свою знамениту поему в чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И. Котляревским». Незадовго до смерті автор продав рукопис харківському видавцеві, надвірному радникові Йосипу Волохінову. Побачити повне видання (6 частин) письменнику не судилося. Воно з'явилося на світ у типографії Харківського університету у 1842 році вже після смерті автора.
Твір «Енеїда» до сьогодні користується величезною популярністю. Його перекладено багатьма мовами світу: англійською, польською, чеською, німецькою, румунською, білоруською, грузинською та ін. За мотивами поеми композитор Микола Лисенко створив оперу «Енеїда», що вперше поставлена 23 листопада 1910 року в Києві. Прем’єра опери «Еней на мандрівці» відбулася 1912 року у Чернівцях (театр «Руська бесіда»), рок-опера «Енеїда» поставлена 1986р. у київському Національному театрі імені Івана Франка, оперета «Енеїда» – 1926р. в Одеській держдрамі. Вистави за мотивами «Енеїди» увійшли до репертуару багатьох театрів, зокрема, і Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Також створено мультфільм «Пригоди Козака Енея» (режисер Ніна Василенко; 1969р.) і повнометражний анімаційний фільм «Енеїда» (режисер Володимир Дахно; 1991р.). Організовано музейні виставки: «Проєкт Енеїда» від артцентру «Я Галерея» (Національний художній музей України в Києві, 2017р.) та «Ілюстрована Енеїда» – авторський проєкт Бориса Тристанова (Полтавський художній музей ім. Миколи Ярошенка, 2020р.) та ін. З нагоди 200-річчя публікації «Енеїди» введено в обіг золоту пам’ятну монету «Енеїда» від Національного банку України номіналом 100 гривень.
Долучився Іван Котляревський і до становлення українського національного театру. Відомо, що на новий 1816 рік він організував спектакль зі своїми вихованцями. Але активна театрально-драматургічна діяльність митця припадає на 1817-1819рр. За сприяння генерал-губернатора Лобанова-Ростовського у Полтаві був організований перший в Україні аматорський театр, у виставах якого Іван Котляревський брав участь. Особливо бурхливу діяльність театр розгорнув з 1818р., коли його директором став Іван Котляревський (водночас залишившись і наглядачем притулку). Саме для цього театру письменник створив свою славетну п’єсу «Наталка Полтавка» (1819р.) та водевіль «Москаль-чарівник» (1819р.).
«Наталка Полтавка» стала першим твором нової української драматургії. Події у ній відбуваються в одному з полтавських сіл, розташованому над річкою Ворсклою, протягом одного дня (починаються вранці, коли Наталка йде по воду, а закінчуються, коли вже «сонце низенько, вечір близенько»). Основна тема твору – це розлука бідної дівчини Наталки з наймитом, коханим Петром та сватання до неї немилого багача. У творі, передовсім, в образі Наталки, розкривається суть української душі. Проникливі дослідники не раз зазначали, що образи селян у п’єсі далекі від життєвої конкретики початку XIX століття. І Наталка, і Терпилиха, і виборний, і Микола, і Петро – це, швидше, психологічні типи українців. Центральний, найдокладніше виписаний у творі персонаж, – Наталка. Автор створив об’ємний, тривимірний образ: якою є Наталка, ми довідуємося з її самохарактеристики, з відгуків про неї односельців та з її вчинків. Про себе дівчина співає:
Промовисто характеризує її мати – «добра дочка». А виборний дає вже розгорнуту характеристику: «Золото, не дівка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна, – яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить» «добра дочка». В образі Наталки Котляревський найповніше втілив психологічний тип української жінки. Наша жінка-козачка завжди була не тільки працьовитою, доброю, відданою в коханні, а й вольовою, енергійною, здатною відстояти себе. Мабуть, саме цим пояснюється таке сміливе, романтичне розв’язання конфлікту. Інший варіант виходу з моральної кризи пропонує Петро. Цей герой – протиставлення людської доброчесності злу, лихій долі. У душі Петра моральний закон перемагає стихію пристрастей. Для нього пошанування матері, покора батькові є найвищими цінностями, якими не можна знехтувати. Герой долає егоїстичне «я», приносить себе в жертву заради щастя коханої. Він не тільки закликає Наталку послухати матір, забути його і полюбити возного, а й віддає всі зароблені гроші, щоб хоч трохи вирівняти майновий стан наречених. І стається диво: побачивши таку шляхетну Наталчину рішучість, а особливо – Петрову самопожертву, возний великодушно зрікається нареченої. При цьому ще й зізнається, що за чиновницькими клопотами нічого доброго в житті не зробив, тож хоче надолужити згаяний час, тобто стає на шлях каяття і морального очищення. Макогоненко – виборний, себто вибраний громадою для захисту її прав. Спостережливий і дотепний Микола так характеризує виборного: «чоловічок і добрий був би, так біда – хитрий, як лисиця, і на всі сторони мотається; де не посій, там і уродиться, і уже де і чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже». Та й возний зауважує, що Макогоненко вміє «увернутись; хитро, мудро, недорогим коштом». Складний і суперечливий образ возного Бориса Тетерваковського. Убоге, жалюгідне коло його інтересів: начальство, скарги, позови, «взяточки». Таким чином у своїй п’єсі Іван Котляревський змальовує народний ідеал української дівчини, її моральну красу та засуджує лицемірство, хижацтво сільської верхівки в образах виборного і возного.
Після тріумфальної постановки 1819 року в Полтаві п’єса блискавично розійшлася по всіх театрах України і стала найпопулярнішою виставою. На цих позиціях вона залишається й досі. «Москаль-чарівник» – драматичний твір, уперше опублікований в альманаху «Український збірник» 1841 року. Події у цій п’єсі також відбуваються в українському селі. Це водевіль на родинно-побутову тематику. Ролі Макогоненка й Чупруна Іван Котляревський передбачав спеціально для геніального українського актора-кріпака Михайла Щепкіна (1788-1863рр.) До речі, Іван Котляревський взяв найактивнішу участь у викупі Михайла Щепкіна з кріпацтва. Як директор театру, Іван Котляревський багато допомагав усім артистам. Його турбота про театр знайшла визнання з боку містян.
Активна громадсько-літературна діяльність Івана Котляревського, на жаль, згасає через хворобу. Він подає у відставку (1834р.) та живе на пенсію. Останні роки життя Котляревський провів на самоті у своєму полтавському будинку, рідко приймаючи відвідувачів через слабке здоров'я. Незадовго до смерті відпустив на волю дві сім’ї своїх кріпаків і роздав родичам і знайомим усе своє майно. Письменник не був одружений і не мав прямих спадкоємців. Помер Іван Котляревський 10 листопада 1838р. у 69-річному віці. В останню путь майстра і громадянина проводжало все місто й мешканці довколишніх сіл, виявляючи цим свою глибоку шану великому письменнику і відкритій, щирій, гуманній людині. Поховали його у Полтаві на тому місці, де заповідав, – на цвинтарі неподалік від битого шляху під кроною розлогої тополі.
Через 100 років після першої публікації «Енеїди» вдячні українці вирішили поставити перший пам’ятник Іванові Котляревському. Вісім років місцева влада вирішувала питання відносно місця. У вересні 1903 року пам’ятник нарешті встановили на Протопопівському бульварі в Полтаві. Ця подія мала колосальний, до того часу нечуваний резонанс. Гроші на погруддя зачинателю української літератури зібрали швидко, так само швидко виконали проєкт погруддя. Однак урочисте відкриття довго відкладалося через категоричну незгоду царського уряду з написом на постаменті: «Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському». Царська цензура не пропускала цього напису. Мабуть, словосполучення «рідний край» звучало неблагонадійно. У результаті погруддя підписали лаконічним «Іван Котляревський. 1769-1838». Цензура погодила відкриття, і у вересні 1903-го до Полтави з’їхалися чи не всі відомі українці, активна студентська молодь із Києва, головний редактор львівського «Діла», письменники, композитори, історики, галицькі діячі і депутати віденського парламенту. Серед діячів української культури були присутні: Христина Алчевська, Дмитро Багалій, Сергій Єфремов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Олександр Олесь, Олена Пчілка, Василь Стефаник, Леся Українка, Гнат Хоткевич та ін. Пам’ятник став символом протесту проти гноблення українського народу, а приїзд до Полтави – справою честі. Ще ніколи досі українство обох імперій не заявляло про себе так гучно. Для більшої переконливості навіть розшукали служницю Івана Котляревського, 111-річну Варвару Лелечиху, яка – єдина серед живих – бачила поета на власні очі. Розгубившись перед таким розмахом, царська цензура заборонила під час урочистостей користуватися українською мовою. Спалахнув скандал. Увечері напередодні святкового мітингу в дубовому лісі під Полтавою студентство провело таємні збори, щоби скласти план дій у зв’язку з цією забороною. На збори задля конспірації пливли човнами, і човнів було так багато, що річка Ворскла здавалася вкритою іграшковою флотилією. Гарячі голови закликали до збройного виступу, але більшість цю ідею не підтримала, добре знаючи, що до Полтави стягнуто урядові війська з цілої губернії. Збройний виступ закінчиться кров’ю, арештами і ще більшими репресіями. Тактику мовчазного протесту втілили наступного дня під час офіційного прийому в Просвітньому будинку. Делегація з Галичини виступала першою, їй, як закордонній, дозволялося говорити українською. «Честь тобі, славний городе!» – звернувся до публіки депутат віденського парламенту, і вщерть набита зала вибухнула оваціями. Після того на сцену вийшла підданка російської імперії, яка й собі, хоч дуже тихо, заговорила українською. Міський голова Трегубов стривожено підскочив і, блідий як смерть, нагадав, що українською будь-які привітання заборонені. Публіка обурилася. Михайло Коцюбинський підійшов до Трегубова і вручив йому обкладинку від своєї промови (саму промову – ні, бо вона написана забороненою мовою), після чого демонстративно покинув залу. Так само вчинила решта промовців. Глядачі підтримали протест, і за лічені хвилини вщерть набита зала спорожніла… Увесь український світ неабияк розхвилювався. Шпальти газет рясніли спогадами очевидців. Кожен, хто був у Полтаві, розповідав про незабутні враження, величезне одухотворення та відчуття небувалої солідарності. До підніжжя пам’ятника було покладено більше 30 вінків.
Відкриття пам’ятника у Полтаві стало святом незламності українського духу. Навіть через декілька десятиліть після смерті Іван Котляревський об’єднав українство і продовжує це робити до сьогодні. Пророчими стали слава Тараса Шевченка з вірша «На вічну пам’ять Котляревському»:
Джерела:
- Волинський П. К. Іван Котляревський: життя і творчість / П. К. Волинський. – 3-є вид., допов. і перероб. – Київ: Дніпро, 1969. – 289 c.
- Єфремов С.О. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. – Київ: Femina, 1995. – 541 с.
- Малярчук Т. Забуття / Таня Малярчук. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 256 с.
- Стебун І. І. І. П. Котляревський: критико-біографічний нарис [Електронний ресурс] / Акад. наук УРСР, Ін-т укр. літ. ім. Т. Г. Шевченка. – Київ : Держ. літ. вид-во, 1938. – 168 с. – Режим доступу: https://elib.nlu.org.ua/object.html?id=11656. – Електрон. копія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата звернення: 09.08.2024.
- Яцько А. А. Іван Котляревський – основоположник сучасної української літературної мови [Електронний ресурс] / А. А. Яцько; Вінницький нац. тех. ун-т. – Електрон. текст. дані. – Режим доступу: https://ir.lib.vntu.edu.ua/bitstream/handle/123456789/17696/2195.pdf?seguence=3. – Назва з екрана. – Дата публікації: 10.09.2018. – Дата звернення: 05.08.2024.
