Доба БАРОКО мала справжню навалу західноєвропейської цивілізації на країни інших вірувань та культурних традицій. Мода на бароко співпала з роками великих географічних відкриттів, колонізації Америки, Південної Азії та ін. З попередньої нашої статті Ви, друзі, пам’ятаєте, що БАРОКО має свої витоки з Італії. А засновником даного стилю в Італії вважають Мікеланджео Буанаротті (1475-1564). Саме він підсилив архітектуру велетенським ордером, широко використовував карнизи, подвоєння пілястр та колон, тісніву архітектурних елементів та надлюдський розмір. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Це ми спостерігали у побудові костелів та православних соборів, цю ж особливість можна спостерігати і в скульптурних композиціях.
На зламі XVI-XVII століть на західноукраїнських землях виникає короткочасна суміш стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків ренесансу. І для прикладу такої суміші нам може служити фасад Бернардинського костелу у місті Львові, де щит-фронтон костелу – це яскравий приклад маньєризму на ренесансній основі. Проте бароко увійшов в українську культуру повноправно і на тривалий час. Стиль бароко ще цікавий своєрідним синтезом різних видів мистецтв. Погодьтеся, адже тогочасну сакральну архітектуру в стилі бароко неможливо сприймати окремо від скульптури головного вівтаря (або ж скульптури на фасаді будови, чи скульптури на даху собору) та шедеврального різьблення для іконостасу. Отже скульптура була тісно пов’язаною з храмовим будівництвом. А що ж таке скульптура?!
Зазирнувши до енциклопедичних словників ми прочитаємо: «Скульптура (лат. sculptura, від лат. Sculpo — вирізаю, висікаю) — ліпка, пластика, вид образотворчого мистецтва, твори якого мають об'ємну, тривимірну форму і виконуються із твердих чи пластичних матеріалів.». До речі, матеріалами для скульптури можуть бути: метал, камінь, глина, дерево, гіпс, лід, сіль та багато іншого, що художник побачить придатним для виготовлення скульптури. Щоб скульптура набула необхідної форми і відповідала задуму майстра, для цього існують методи обробки матеріалу: ліплення, висікання, лиття, кування, карбування та інше. А для того, щоб художник зрозумів, що від нього вимагає замовник, то замовнику необхідно розуміти, що скульптура поділяється на певні різновиди, а саме: круглу (тобто статуя, група фігур, статуетка чи погруддя), яку можна розглядати з різних сторін, і рельєфну (тобто певне зображення, яке розміщене на площині), найбільшого поширення в царині скульптури із рельєфних має барельєф.
Скульптуру розрізняють ще й за призначенням. МОНУМЕНТАЛЬНА скульптура (тобто пам’ятник чи монумент), несе в собі високий рівень узагальнення і пов’язана безпосередньо з архітектурним середовищем, тобто має прив’язку до місцевості і вирізняється великими розмірами. В період бароко і рококо набула поширення МОНУМЕНТАЛЬНО-ДЕКОРАТИВНА скульптура, яка передбачає всі види оздоблення архітектурних споруд (атланти, каріатиди, фризи, фронтонна скульптура, фонтанна і садово-паркова скульптура). Також у храмах і палацах дуже часто використовували так звану СТАНКОВУ скульптуру, яка не залежить від середовища і має розміри, на відміну від монументальної, близькі до натури, а то і менші. Якщо від художника вимагається зобразити якусь певну особистість, то він має розуміти, що фігура має буде в повний зріст, тобто СТАТУЯ, а чи ж виготовлена наполовину, тобто БЮСТ. Небувалого поширення в період бароко і рококо набуло зображення групи фігур, щоб передати поглиблений зміст. А вже залежно від змісту скульптури визначаються її жанри: портрет, тематична композиція, або ж анімалістичний жанр, що передбачає зображення тварин.
Сократ стверджував: «Скульптор повинен у своїх творах виражати стан душі». Скульптори, які працювали на західноукраїнських теренах в період бароко і рококо цей стержень несли в собі протягом усього творчого життя. Українські архітектори та скульптори набували навичок та досвіду у своїй мистецькій діяльності завдяки запрошеним майстрам із Італії, Австрії, Німеччини та Чехії, які природньо влилися в мистецьке середовище краян та ще й сприяли створенню у Львові так званої «конфратернії» (братства), тобто тимчасового об’єднання митців задля виконання великих проєктів. Така практика нині може прояснити стилістичну подібність творів на різних об’єктах, яку деякі мистецтвознавці трактують як свідому уніфікацію манери різних майстрів. Відтак проблема атрибуції залишається однією з ключових у дослідженнях львівської школи скульптури XVIII століття.
Тривалий час працювали у Львові імениті скульптори із Європи, серед них Мартин, Себастьян та Фабіан Фесінґери, Міхаель Вюрцер, Йоаган Грабба, Крістіан Сейнер, Йоган Бехер, Георг Маркварт, Ян Гертнер та інші. На жаль більшість робіт зазначених майстрів нині побачити неможливо. Адже Друга Світова війна та більшовицьке хамство ХХ століття практично знищили шедеври світового рівня, які прикрашали костели, храми та парки. Проте деякі роботи знаних скульпторів попри будь-які перешкоди можуть радувати око краян і до нині. Так ми можемо насолоджуватися переглядом скульптур Себастьяна Фесінґера у Львівському костелі святого Миколая ордену тринатарії (зараз кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці на вулиці Грушевського). Також відповідно знайдених документів його авторству належать бічні вівтарі та табернаклі в костелі кармелітів в Теребовлі (1750-1757), амвон в костелі Пресвятої Трійці (1756-1758) та 6 скульптур з аттика костелу св. Йосифа біля замку в Підгірцях на Львівщині, виконані у 1762 році для Вацлава Жевуського. Також він доклав свої руки до оздоблення органу у Львівському Домініканському соборі. Для творчості Себастьяна Фесінґера характерними були більш динамічні ракурси фігур, розраховані на сприйняття з різних точок зору. Особливим був і уклад драперій, що еволюціонує від плавних вигинів, які повторюють обриси фігур до нового трактування шат як геометризованих площин. Це, напевно, і стане визначальним для львівської школи скульптури другої половини XVIII століття.
С. Фесінґер створив низку дерев’яних фігур, про які неодноразово згадують мистецтвознавці. Ці фігури не належать до біблійних, бо це три статуї двометрових рицарів, призначених для поховальних декорацій (так звана «castrum doloris» за проектом архітектора з ордену єзуїтів Павла Гіжицького).
Дану композицію фігур рицарів встановили у 1751 році спершу у Львові, а потім у Станіславові (тепер Івано-Франківськ) під час прощання з коронним гетьманом Йосифом Потоцьким. За задумом зазначені фігури репрезентували предків знаного гетьмана. Подібна візуалізація на той час мала позитивні відгуки.
З радістю можемо констатувати факт збережених для майбутніх поколінь певної кількості робіт ще одного із запрошених майстрів, якого величали Томасом Гуттером. Він прибув до Львова із Баварії. І до нині його дерев’яні скульптури вівтарів та стуккові рельєфи над арками у Львівському костелі бернардинів доповнюють красою творів. Як зазначають мистецтвознавці; «Для робіт Томаса Гуттера властива монументальність форм, ракурси, що підкреслюють важкість, статичність постатей, реалістичне зображення мускулатури. Вбрання фігур він формує з масивних складок, що нагадують мокру тканину, яка рівномірно огортає постаті чи спадає поздовжніми складками.»
Як ми вже зазначали, що жорстоке і безбожне ХХ століття практично знищило більшість шедеврів монументальної скульптури, серед яких і перший світський монумент 1750-х років – пам’ятник гетьману Станіславу Яблоновському як оборонцеві міста від останньої татарської навали 1695 року. Зображення даного пам’ятника зафіксовано лише на архівних світлинах.
Майже не залишилося і, навіть, надгробків. Тож маємо завдячувати ентузіастам, котрі впродовж попередніх століть зберегли статуї для наступних поколінь. Серед збережених надгробків є надгробки створенні саме в стилі бароко, серед таких є надгробок Адама Кисіля (с. Низкиничі, тепер – Волинська область), де реалістично передані портретні риси, і надгробний пам'ятник архієпископа Яна Тарнавського (Львів, 1670), автором якого був львівський скульптор Олександр Прохенкович.
Хочеться подякувати відомому українському мистецтвознавцеві Возницькому Борису Григоровичу, завдяки якому збережено низку надгробків від XVI до ХІХ століть. Серед збережених:
- надгробок дітей Даниловичів з Жидачева;
- надгробок Йоанна та Катерини Гербуртів;
- надгробок дітей Понінських тощо.
Унікальним став врятований надгробок Олександра Ванка Лагодовського (1573 року). На саркофазі відтворено фігуру немолодого Лагодовського в лицарських обладунках під пишним архітектурним балдахіном. Надгробок має епітафію, текст якої написано кирилицею, що вказує на його місцевий, український характер.
Якщо вже говорити про надгробки, то варто звернути увагу на надгробки Якуба Собєського і Станіслава Даниловича, які розміщені у жовківському костелі Святого Лаврентія, та надгробки Марка і Теофілії Собєських, які ми можемо помітити у Домініканському соборі у Жовкві на Львівщині. Зазначені надгробки були виконані на Львівщині польським скульптором із Гданська Андреасом Шлютером. Його ж авторству належать унікальні барокові скульптури – фігура святого Йосифа на фасаді костелу кармеліток босих у Львові, створені протягом 1668-1688 років, та фігура святої Терези, яка встановлена на фасаді того ж костелу. Автор даною фігурою святої Терези презентує тип S-подібного силуету (figura serpentinata), що домінує у бароковій пластиці.
Серед кращих із збережених зразків пізнього бароко львівського скульптурного цеху є статуї святих Іоана Хрестителя, апостолів Петра і Павла, а також євангеліста Луки, авторство яких за твердженням одних мистецтвознавців належить одному із братів Фесінґерів, а за версією інших мистецтвознавців – автором є Матвій Полейовський який є українського походження, хоча й належав до римо-католиків. Матвій Полейовський походив зі львівської міщанської родини, члени якої часто згадані в метричних книгах костелу Марії Сніжної Краківського передмістя. Скульптурному мистецтву навчався у 1750-х роках в майстернях Пінзеля, які знаходились у Бучачі та Городенці на Прикарпатті. До наших днів збереглась одна із його найвідоміших робіт – це головний вівтар Успенського собору Почаївської лаври, який є яскравим прикладом стилю РОКОКО.
Рококо (фр. rococo від rocaille — подрібнений камінь) – це ще один доволі поширений західноєвропейський стиль, пов'язаний більше з придворно-аристократичною культурою. Даний стиль відзначається камерністю, декоративністю, своєрідним примхливо-вишуканим оздобленням інтер’єрів приміщень. Батьківщиною стилю РОКОКО вважають Францію. Доцент кафедри основ архітектури Харківського Державного Технічного університету будівництва та архітектури Тетяна Феліксівна Давидич вказує, що стиль рококо виник після смерті Людовика XIV та появі в оточенні Людовика XV дочки постачальника продуктів королівській армії, любительки розкоші та неймовірної марнотратки, фаворитки короля Маркізи де Помпадур. Пізніше (в XIX ст.) даний стиль навіть намагатимуться називати не інакше як «стиль Помпадур». Для стилю РОКОКО характерні галантність, прагнення втекти від реальності у пасторальній ідилії, витонченість, легкість, грайливість, вигадливість, вишуканість. Це такий собі святково-тріумфуючий стиль, якому імпонують світлі тони.
І якщо для БАРОКО важлива сувора симетричність, де криві лінії, що ніби перетікають одна в одну. В стилі бароко помітний ефект руху за рахунок використання світла та тіні. То для РОКОКО притаманна асиметричність та відсутність контрастності. Замість яскравих фарб та контрастності – пастельні, приглушені тони. Грайливі, кокетливі образи. Стиль РОКОКО з'явився пізніше стилю БАРОКО і успадкував багато його рис. Але він трансформував їх, пом'якшив та зменшив масштабність.
У цей період у скульптурі майстрів львівської школи одночасно розвивалися декілька стильових напрямів — власне бароко, рококо та класицизоване бароко. Нерідко вони взаємодіють у творчості одного й того ж майстра.
До арсеналу високомистецьких робіт Матвія Полейовського належать також статуї Марса і Мінерви на портику будинку, що на вулиці Театральній, 10 у Львові (будувався у 1768–1773), статуї восьми вівтарів і музичний хор колегіати у Сандомирі (1770–1773) та Головний вівтар із двома статуями Отців Церкви і кам’яні вазони на вежі Латинської катедри у Львові (1765-1770). Також ймовірно його авторству належать і скульптурне оздоблення будинку свого брата Петра на вулиці Вірменській у Львові (нині будинок № 13), і оздоблення будинку № 36 (1778–1781), і № 43 (1768 або 1781) на площі Ринок у Львові. Тож ласкаво просимо до Львова помилуватися роботами уславленого майстра.
Якщо ми вже сказали про представника Львівської школи скульпторів, то варто наголосити і про зачинателя даної школи, одного із найвизначніших галицьких скульпторів періоду бароко і рококо, уславленого Йогана Георга Пінзеля ((нім. Johann Georg Pinsel, лат. Ioannes Georgius Pinsel, пол. Jan Jerzy Pinzel, який народився близько 1707 або 1720, а помер між 16 вересня 1761 і 24 жовтня 1762, ймовірно у Бучачі). Вже не одне століття його твори наснажують і дивують шанувальників української культури. Від 1740 року головним замовником для скульптора Пінзеля був магнат Микола Василь Потоцький. Саме на замовлення Потоцького у 1759-1761 роках Йоган Георг Пінзель виготовив монументальні статуї святих Атанасія, Леона та знамениту кінну статую святого Юрія Змієборця, що є справжнім шедевром усіх часів. За ці високохудожні роботи Пінзель отримав від Потоцького 36896 злотих, що на той час було величезною сумою для оплати праці майстра. Нині ми маємо радість побачити деякі роботи із його шедеврів. Окрім знаменитого Юрія Змієборця маємо радість бачити статую Діви Марії в Городенці, кам’яні скульптури для парапету Бучацької ратуші (яких було 14, а збереглося 9), Вівтар костелу Непорочного Зачаття Діви Марії в Городенці (з 18 скульптур врятовано всього 5), Колону зі статуєю Пречистої Діви Марії у Городенці, Внутрішнє оздоблення костелів святої Трійці (Устя-Зелене) та бернардинців (Гвіздець), статую Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів, початково костел у Годовиці) та знаменитого Самсона, що роздирає пащу лева (Музей Пінзеля, Львів, початково костел у Годовиці). Як ви запримітили, ми згадали село Годовиця, яке знаходиться у Пустомитівському районі Львівської області. Саме в цьому селі свого часу був розміщений костел Всіх Святих. Цей бароковий храм також був обладнаний роботами видатного скульптора. Але на сьогодні це суцільна руїна без даху, яку вже не одне десятиріччя обіцяють відновити. Деякі фігури з цього костелу, врятовані професором Борисом Возницьким, зберігаються у Музеї барокової скульптури Пінзеля, у давньому костелі Кларисок у Львові. Роботи Йогана Георга Пінзеля знані і відомі всьому цивілізованому світові. Деякі з них навіть експонувалися від 21 листопада 2012 року до 25 лютого 2013 року в музеї у Луврі (Франція).
У бароковій скульптурі Центральної України на відміну від західноукраїнських земель більш помітне застосування техніки металопластики, де, як правило, використовується мідь, карбована на смолі. Найкращими творами з даною технікою виконання мистецтвознавці вважають статуї на фасадах ратуші у Києві та Михайлівського Золотоверхого монастиря. Обидві виконані у бароковому стилі і зображають шанованого народом архангела Михаїла.
У період українського бароко і рококо особливого розквіту досягло різьблення храмових іконостасів, якими окрім знаних різьбярів займались і скульптори. Українські барокові іконостаси вирізняються з-поміж інших пишним декоруванням, розмаїттям в оформленні карнизів та обрамлень ікон, застосування ажурного різьблення, основу якого складають рослинні мотиви. Надзвичайно красиві і чудові зразки барокового різьблення можна побачити в Спасо-Преображенській церкві, що у селі Великі Сорочинці на Полтавщині та у церкві святої П’ятниці у Львові. Не оминайте своєю увагою духовні храми України, де зберігаються дива світового рівня.
І ми віримо, що мужній український народ після Перемоги над московітами матиме змогу споглядати шедеври своїх земляків на своїй рідній землі і радувати братські народи Європи новими і новими високо художніми і високо духовними творами, які ще створять талановиті українці мирного майбуття. А про талановитих українців періоду Козаччини і їхні поетичні твори читайте вже у нашій наступній статті.
