У пантеоні постатей, які сформували обличчя української культури XX століття, ім’я Іларіона Семеновича Свєнціцького (1876–1956рр.) посідає особливе, одне з найбільш жертовних місць. Видатний мовознавець, мистецтвознавець, засновник українського музеєзнавства та невтомний бібліолог – він був людиною-енциклопедистом, чиї інтереси охоплювали майже всі ділянки гуманітаристики. До 150-річного ювілею цього великого українця ми відкриваємо сторінки його життя, яке стало безперервним подвигом служіння українській книзі, іконі та слову.
Іларіон Свєнціцький народився 7 квітня 1876 року в містечку Буськ на Львівщині у родині народного вчителя. Його шлях у науку почався з класичної гімназії у Львові, після якої він вступив на філософський факультет Львівського університету. Студентські роки були часом випробувань і формування світогляду: працюючи в Ставропігійському інституті, юнак захопився слов’янською філологією та палеографією.
Визначальним для майбутнього вченого стало перебування в Санкт-Петербурзі (1899–1900рр.), де він працював у рукописних відділах бібліотек, опановуючи методику опису давніх раритетів. Фундаментальну освіту Свєнціцький завершив у Відні, де 1904 року під керівництвом славіста Ватрослава Ягича захистив дисертацію та отримав ступінь доктора філософії.
Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького. Фото : Вікіпедія
Найбільшим досягненням Іларіона Свєнціцького стала його багаторічна діяльність на посаді директора Національного музею у Львові (1905–1952рр.). Зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким стала доленосною: двоє велетнів духу об’єдналися довкола ідеї створення інституції, яка б зберігала пам’ятки української культури.
Іларіон Свєнціцький особисто їздив у експедиції, виявляючи в сільських церквах забуті ікони та рукописи, купував раритети в антикварів по всій Східній Європі. Завдяки його зусиллям відділ стародруків та рукописів став однією з найцінніших збірок України, де зберігалися такі шедеври, як Заблудівський Псалтир (1569р.) та унікальні ікони XV–XVI століть. Музей під його керівництвом став не просто сховищем, а справжньою науковою лабораторією.
Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України (1924р.). Фото : вебсайт Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника
Книгознавча спадщина Іларіона Свєнціцького вражає своєю ґрунтовністю. Його капітальна праця «Початки книгопечатання на землях України» (1924р.) стала фундаментом для історії вітчизняного друкарства, де автор вперше так детально проаналізував шлях української книги у контексті європейських тенденцій.
Він розробив унікальну методику наукового опису рукописів, яка враховувала не лише лінгвістичні аспекти, а й матеріальну конструкцію, палеографію та художнє оформлення пам’ятки. Його тритомний «Опис рукописів Народного дому з колекції Ант. Петрушевича» (1906–1911рр.) досі залишається взірцем бібліографічної праці. Іларіон Свєнціцький вірив, що рукописна книга є «дзеркалом духовності суспільства» і спонукав дослідників бачити в ній живий голос минулого.
Маловідомим, але надзвичайно важливим аспектом діяльності вченого є його внесок у філософію. Його праця «Початки філософії в руській літературі XI–XVI ст.» (1901) стала фактично першою спробою нарису історії української філософії, написаною на основі передових методологій тогочасного Відня.
Мовознавство, без перебільшення, можна вважати головним осердям наукового доробку Іларіона Свєнціцького. Для нього мова ніколи не була лише набором граматичних правил; вона поставала живим організмом, «дзеркалом духовності», у якому відображалися інтелектуальні інтереси та культурний розвиток усього суспільства.
Свєнціцький І. Основи науки про мову українську (1917р.). Фото : вебсайт Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника
Особливе місце в науковій біографії вченого посідає 1917 рік – час великих надій та національного відродження. Саме тоді в Києві побачила світ його праця «Основи науки про мову українську». Це видання не було просто черговим підручником; воно стало однією з фундаментальних цеглин, що заклали підґрунтя для розвитку сучасної славістики та музейництва в Україні. У цій роботі Іларіон Свєнціцький прагнув дати не лише практичні настанови, а й глибоке теоретичне обґрунтування самостійності української мови, спираючись на величезний масив опрацьованих ним рукописних джерел. Для вченого «наука про мову» була нерозривно пов’язана з історією народу та його духовною культурою.
Однією з вершинних праць вченого стали «Нариси з історії української мови XI–XVIII століття» (1920р.). Це видання стало справжнім проривом, адже на той час історія української мови була майже не розроблена. Іларіон Свєнціцький не просто описав середньовічну добу розвитку літературної мови, а ввів у науковий обіг колосальний фактичний матеріал, отриманий через прискіпливе вивчення літописів, княжих договорів та Євангелій.
Життя вченого не було позбавлене трагізму. Під час Першої світової війни його арештували та депортували до росії як «пропагандиста мазепинських ідей». Проте справжній удар чекав на нього в радянський час. У серпні 1952 року, під час відпустки Іларіона Свєнціцького, за наказом партійного керівництва з Національного музею було вилучено та спалено понад 2100 творів мистецтва, які влада вважала «націоналістичними». Незважаючи на відчайдушний опір вченого, вантажівки з безцінними полотнами Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, Георгія Нарбута було вивезено до бібліотеки АН УРСР, де вони зникли у вогні. Іларіона Свєнціцького зняли з посади директора, але він до останнього подиху продовжував працювати в науці, залишаючись вірним своїм ідеалам.
Іларіон Свєнціцький відійшов у вічність у 1956 році та спочиває на Личаківському цвинтарі у Львові. Його приватна книгозбірня, частково збережена у фондах Львівської націнальної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника, свідчить про феноменальну ерудицію та широту його контактів із провідними вченими світу.
Сьогодні, коли українська культура знову перебуває під загрозою, постать Іларіона Свєнціцького стає для нас символом незламності. Його праця – це нагадування про те, що кожна ікона, кожен стародрук чи рукописний рядок є частиною нашої броні, нашої національної ідентичності. Бібліотека, де зберігаються його описи та праці, є живим пам’ятником вченому, який все життя рятував українську душу від забуття.
