Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Іван Митрофанович Луценко

07.03.2023
І завжди згадується героїчна смерть лікаря Луценка,
цього дивно-юного діда, смерть з рушницею,
у вояцькій шинелі, рядовиком
на фронті великого 1919 року…
чи оцінять нащадки колись
увесь трагізм цього самотнього,
єдиного в своїм роді, героїзму!
                                        Є. Маланюк

Іван Луценко належав до провідних представників українського національного руху кінця ХІХ – початку ХХ ст. У його світогляді поєднувались загальнолюдський гуманізм та український націоналізм, який згодом узяв верх. Біографія ж Луценка підтверджує тезу, що український національний рух розгортався не лише у напрямку з Києва до периферії, але й навпаки. Саме південноукраїнські діячі одними з перших запропонували та відстоювали ідею української незалежності. У контексті актуальної нині проблеми вибору історичних символів та героїв для новітньої України (особливо для її Сходу та Півдня), слід зауважити, що постать Луценка має великий націотворчий потенціал в умовах війни з одвічним ворогом України – росіянами.

Народився Іван Митрофанович 7 березня 1863 року в селі  Кейбалівка на березі річки Удай Пирятинського повіту  (тепер – Пирятинський район Полтавської області). Батько Митрофан Йосипович був дрібним службовцем шляхетного походження, мати Ганна Йосипівна –  донька фельдшера. Середню освіту хлопчик здобував у Лубенській чоловічій гімназії. Першим директором гімназії був Матвій Терентійович Симонов (Номис). Відомий етнограф, автор «Українських приказок» та багатьох оповідань був знайомий із Шевченком, дружив із Марковичем та Кулішем. Саме любов до українства і стала на заваді його посаді. Замість ліберала-українофіла в гімназію назначають директором інспектора Лазаренка. 1878-го «нова мітла» переполовинила і склад, і стиль навчання. Половину учнів не перевели в старші класи, 25 осіб виключили взагалі, а про передові позиції… забули. На той час Іван Луценко встиг закінчити 4 класи. На клас молодшим вчився вірний товариш Сергій Шелухін.

Продовжуючи родинну традицію по лінії матері протягом 1882-1886 років пройшов курс навчання на природничому факультеті Санкт-Петербурзького університету, а у 1887-1891 роках - у імператорській Військово-медичній академії. Після служби лікарем у військових частинах захистив у 1893 році в імператорській Військово-медичній академії докторську дисертацію. Тоді ж поступив на службу в Одеську військову округу військовим лікарем. Квартира Луценка на вулиці Херсонській (тепер Пастера) 52, на початку ХХ ст. перетворилась на важливий осередок діяльності української громади.

Іван Митрофанович обладнав удома кабінет і став вільно практикуючим лікарем, що застосовував нетрадиційні методи боротьби з людськими недугами. Численні статті  з актуальних проблем медицини впродовж 1895–1897 років друкувалися у петербурзьких виданнях. Луценко був прихильником гомеопатії, в січні 1898 року затверджено статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, а Іван Митрофанович став його секретарем та скарбником. Через п'ять років розпочалося видання переведеного з Харкова до Одеси щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини», редактором якого став І. Луценко. Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на вулиці Степовій амбулаторію, де хворих щотижня безкоштовно приймав доктор Луценко.

У 1900–1901 рр. при лікарні було відкрито хіміко-бактеріологічний кабінет та організовані систематичні медичні курси для ознайомлення громади з сутністю хвороб та лікування за гомеопатичним методом. Окрім практичної діяльності, Одеське товариство організувало публічні читання. Про значення І.Луценка найпромовистіше свідчить той факт, що з 69 доповідей, які пролунали на медичному відділенні за п’ять років, 59 належали йому.

Початок минулого століття позначився для Луценка активізацією його культурницько-просвітницької діяльності: в 1902–1907 рр. Іван Митрофанович – один із керівників Української Народної Партії. Широка популярність серед одеситів призвела до обрання його в 1905-му до міської Ради робітничих депутатів. У цей же час він бере активну участь у створенні Одеської «Просвіти», виділяючи значну частину власних коштів на її діяльність. Сергій Шелухін писав, що «Іван Луценко лікарською практикою перед війною заробляв коло 10 000 руб., із яких проживав коло 2000 руб., а решту витрачав на українські справи». Іван Митрофанович був переконаний, що товариство має об'єднати довкола себе найширші верстви трударів – і з цією метою влаштував два багатотисячні мітинги, налякавши градоначальника й поліцмейстера.

Над І. Луценком було організовано таємний нагляд. Стежили за його дружиною та за донькою Анастасією, яка працювала бібліотекаркою в «Просвіті». Скориставшись тим, що Настя переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських партій, різні відозви. Заарештувати господаря не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи було відсторонено.

З початком Першої світової війни І. Луценка мобілізували до війська. Як згадує В. Кедровський, лікар не раз, посміхаючись, пророче говорив: «А що? Хіба не козак? Поки не одягнув на себе уніформи, то й не відчував, що в моїх жилах тече козацька кров. А може таки прийдеться скоро козакувати. Адже війна скінчиться, якщо не революцією, то такими реформами, після яких і українська справа піде горою».

Після Лютневої революції навесні 1917 року Івана Луценка обирають членом Української Центральної Ради,а на першому Всеукраїнському військовому з’їзді – членом Українського генерального військового комітету, що очолив увесь український військовий рух. Саме з його наказу в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг, як символ української державності. У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко виступає в трьох іпостасях: військового фахівця, що формує частини на захист перших національно-визвольних здобутків; медика, який опікується здоров'ям людей і публіциста, котрий пише на громадсько-політичні та на санітарно-гігієнічні теми.

У квітні 1917 року Іван Луценко виступив ініціатором і став головою створеної Одеської української військової ради, що діяла в Одеській військовій окрузі, на Чорноморському флоті та на Румунському фронті. Будучи послідовним самостійником він виступав за створення українських збройних сил за усіма родами зброї та провадив активну роботу для створення національних українських військових частин.

При цьому українську армію, на його переконання, слід було створювати не шляхом українізації російських частин, а виокремлюючи українців в особливі українські частини. Виходячи з цієї позиції невдовзі, вже 26 квітня 1917 року, було створено українську військову організацію регіону, яка отримала назву Одеський український військовий кіш. Одночасно Іван Луценко стає членом Центральної Ради, послідовно обстоюючи самостійницькі позиції і виступаючи за проголошення незалежності України. Один з однодумців Івана Луценка згадував: «Стремління нашої групи самостійників було рвати росію на шматки, шкодити їй, де тільки можна й як можна, щоб не дати їй знову скріпитися як єдиній великій державі в старих її межах. Бо мали ми на увазі, що скріплена росія, яка б вона не була, демократична, чи монархічна, чи соціалістична, однаково буде гнобити ті народи, які підноситимуть голос за свої національні права. А тому на самому початку нашого українського руху питання порозуміння з іншими народами колишньої російської імперії було актуальне».

Як один із найвідоміших прихильників українізації армії на півдні України, Іван Луценко стає учасником Першого Всеукраїнського військового з’їзду у травні 1917 року. За його підсумками І. М. Луценка було включено до складу Українського Генерального Військового Комітету (УГВК). У переліку членів цього вищого військового керівного органу, опублікованому в офіційному «Вістнику» УГВК, прізвище Івана Луценка стоїть другим після Голови комітету Симона Петлюри.

Відтак упродовж 1917 року Іван Луценко представляв Одеську військову округу в складі Українського Генерального Військового Комітету, брав участь у Другому і Третьому Всеукраїнських військових з’їздах. Зокрема, під час Другого з’їзду він звітував про діяльність військового коша в Одесі, запевняючи, що українське військо на півдні має повне порозуміння і цілковиту приязнь із молдовським. Молдавани, за його словами, готові були «іти разом з українцями до здобуття автономії та федерації».

У жовтні 1917 року на З'їзді Вільного Козацтва Луценко обраний генеральним хорунжим Вільного козацтва. А за два місяці стає одним із лідерів щойно створеної Української партії соціалістів-самостійників. Заслуги Луценка у творенні українського війська на півдні визнавав навіть Павло Скоропадський, який доволі скептично схарактеризував його у своїх спогадах: «Луценко видався мені ідеалістом, який хотів у наш час відродити повністю старе козацтво й усю Україну перебудувати на козацький лад».

12 грудня 1918 року до Одеси увійшли підрозділи українських республіканських військ, де їх очікували з політичною підтримкою активісти з осередків есерів, есдеків та самостійників, і тоді ж відбулися перші кадрові призначення. Губернським старостою став І. Луценко (у періодиці є й подвійне визначення цієї посади – Головний комендант Херсонщини та Одеси), а міським головою – А. Рощахівський.

У своїх українських поглядах і переконаннях лишався Іван Луценко послідовним і непохитним, готовим до останку боротися за незалежність України. Останні місяці життя провів він в армії Української Народної Республіки, запекло воюючи з більшовиками. Від грудня 1918 року Іван Луценко командував Одеським студентським загоном, який на початку березня увійшов до складу Окремого Січового Запорізького куреня Дієвої армії УНР. За його власними словами, він пішов до війська, щоби «бути прикладом для інших, як треба боронити державу». 7 квітня 1919 року Іван Луценко загинув у бою.

Більше можна дізнатися, звернувшись до документів із наших фондів

Про нього:

Вінцковський Тарас. Призабута особистість українського національного здвигу [Текст] / Т. Вінцковський; О. Музичко // Пам'ять століть. Україна. - 2009. - N3/4. - С. 252-265 - Бібліогр. у кінці ст.

Вінцковський Т.С. Іван Луценко в українському національному русі кінця XIX - початку XX ст. [Текст] / Т.С. Вінцковський; О.Є. Музичко // Український історичний журнал. - 2009. - N4. - С. 94-106 - Бібліогр. у кінці ст.

Кедровський В.І. Іван Митрофанович Луценко. Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори) : літ.-наук. зб. / Міністерство освіти і науки України, Таврійська фундація (Осередок вивчення української діаспори), Херсонський державний університет; Міжкафедральна наукова лабораторія "Українська література в англомовному світі"; М-во освіти і науки України, Тавр. фундація (ОВУД), Херсон. держ. ун-т, Міжкаф. наук. лаб. "Укр. літ. в англомов. світі"; редкол.: І. Немченко- К. ; Херсон : Просвіта, 2005. - Вип. 11. - С. 157-167

 

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15161718192021
22232425262728
2930