Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Кенгірське повстання 1954

16.05.2024

Пам’ять про Кенгірське повстання вкрай потрібна нам, українцям і українкам. Надто сьогодні, коли ми йдемо крізь вогонь страшної війни. І йтимемо, допоки – одного дня – здобудемо Перемогу.

Радянська влада нищила всіх – від селян до інтелігенції. Щоб нібито асимілювати Україну, її людей, її мову у так званому братському котлі народів, а насправді – в безликій російсько-радянській біомасі, для якої свого часу навіть планували скасувати імена та прізвища, запровадивши персональні номери.

В одному лише ХХ столітті мільйони людей були розстріляні, вислані до Сибіру, пройшли через табори й тюрми. Тільки за те – що були українцями, що говорили про це вголос, що не відцуралися своїх коренів. Жертви радянської репресивної машини зникали у братських могилах. Їхні родичі достеменно не знали ані дати, ані місця їхньої смерті.

Кинути виклик системі наважувалися одиниці. Один із найяскравіших прикладів опору – повстання політичних в’язнів Степового табору (Степлаг) у табірному відділенні Кенгір під Джезказганом, що в Казахстані.

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Воно розкололо моноліт Імперії Страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги.

Та попри те, що повстання було жорстоко придушене, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) скасували, а в’язнів із ВТТ перемістили до колоній, особливо небезпечних – до тюрем.

З 1954 року по таборах почали їздити спеціальні комісії, куди увійшли юристи та партійні працівники. Вони під час розгляду окремих, найбільш одіозних справ мали право висловлюватись за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно дотримувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною).

Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, вони могли повертатись назад додому, претендувати на житло та поновлення на роботі. За кілька років на волю вийшли дві третини ув’язнених. У 1960 році систему ГУЛАГу розформували, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.

Історія Кенгірського повстання довгий час була під забороною. Її згадували пошепки люди, доля яких була пов’язана з боротьбою проти радянського тоталітаризму. Першу згадку про Кенгір пов’язують із романом Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Уже після 1991 року про повстання зняли фільм, видали кілька книг спогадів.

А тоді, в далекі 50- ті роки ХХ століття завершення Другої світової війни не принесло мирного життя республікам Радянського Союзу. В Україні та країнах Балтії – Литві, Естонії, Латвії, на Кавказі радянська влада розгорнула нову війну – проти місцевих національно-визвольних рухів.

Радянські концтабори поповнилися сотнями тисяч українських оунівців (у багатьох документах радянських спецслужб вони так і називаються та є окремою категорією в’язнів з України), прибалтійських «лісових братів», їхніх прихильників і просто людей, незгодних із тоталітарною системою радянського поневолення.

Безпосередньо в Кенгірі, в бунтівному третьому табірному відділенні Степлагу, перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки та 2414 жінок. 72 % із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини, у 44,7 % (2512 осіб) термін ув’язнення становив 25 років примусових робіт. Згідно з документами, у масовій непокорі третього табірного відділення «Степлагу» брало участь 96 % ув’язнених, з них 43 % жінок. Кістяк повсталих становили засуджені члени ОУН, бійці УПА та балтійські «лісові брати».

Велика кількість українських націоналістів визначала політичну та ідейну спрямованість переважної більшості повсталих, а також характер Кенгірського повстання. «...У нас це почалося з приїздом дубівського етапу – західних українців, оунівців, – писав Олександр Солженіцин у книжці «Архипелаг ГУЛАГ». – Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася.

«Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», - писав Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Боротьба завершилася перемогою політичних в’язнів. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси табірної влади. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних ЗК. Проте траплялися й випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.

Привід до повстання трапився 15 травня 1954 року, коли вартовий Калімудін випустив автоматну чергу по ув’язнених. Відразу було вбито 13 осіб, ще п'ятеро померло згодом, а 33 людей отримали поранення.

Арештант Микола Корольчук так описав стрілянину: «Колона йшла, дівки робили в ночну, вони робили в цехах, робили уборки всякі, красили щось там, воздуховоди. А наші йшли в крайнє село, 500 чоловік ішло, а може й більше, колона. Дівки сказали «Христос Воскрес!», колона крикнула «Воістину Воскрес». А в той час Шмиряк, якийсь з бахурів, тих кагебістів, котрі вели, та й каже: «Молчать», а йому сказали – «Ти сопляк». А той тоже з ППшки та й в заднє крило (!!!) та й часть вбитих було, часть ранених».

Уже ввечері 16 травня політичні в’язні на чолі з членом ОУН Віталієм Скіруком подолали огорожу між табірними пунктами №2 та №3, розгромили штрафний і слідчий ізолятори та звільнили звідти людей. О десятій вечора того ж дня до табірного відділення ввели війська. Внаслідок протистояння 13 чоловік було вбито, 43 поранено, а з числа табірної охорони в’язні поранили десятьох осіб.

17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу. Щоб налякати непокірних, адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч з 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору.

Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.

18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили розправитися за допомогою кримінальників.

Лідери політичних в’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіру кримінальний етап. Лідери політв’язнів – колишні члени ОУН і УПА – провели переговори з лідерами кримінальників.

За свідченням Олександра Солженіцина, політв’язні зуміли переконати, що мають чисельну перевагу, й тому краще діяти спільно проти адміністрації. «Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна», писав Солженіцин. 

Організація повстанців вражає. При конспіративному центрі було створено три відділи – військовий, безпеки і пропаганди. Конспіративний центр репрезентували п’ятеро в’язнів: Іоазас Кондратас (юрист, член литовських націоналістів), Віктор Скірук – «Ус» (член УПА з Волині), священник Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, Михайло Келлер (член УПА Василь Пендрак, що при арешті, щоб не видати рідних, видав себе за єврея Герша Келлера).

Відділ безпеки, який очолював Келлер, створили на взірець Служби безпеки ОУН. Він поділявся на три відділення – комендатуру, розшукове бюро та тюрму. Цьому ж відділу підпорядковувалися лабораторії для виготовлення вибухової зброї та видобутку водню. Також було створено бюро збору скарг в’язнів про злочини в «Степлазі», його очолив юрист Іозас Кондратас. 1–2 червня створили відділ пропаганди на чолі з Юрієм Кномпусом. До його обов’язків належало поширення інформації через радіовузол та рупори, підготовка малюнків та карикатур. У друкарні робили агітаційні листівки, які доставляли за межі табору за допомогою літаючих зміїв.

Стараннями Анатолія Кострицького було створено радіовузол, мікрофони та динаміки. Згодом він ще й переобладнав генератор та створив мініелектростанцію, провів телефонний зв’язок. На основі рентгенівського апарату зробили радіоапарат. У передчутті збройного протистояння арештанти озброювалися. Ковалі кували списи і ножі з віконних ґрат, жінки наповнювали пляшки піском, вапном, бензином та хімікатами. Священники проводили богослужіння та навіть вінчання. Хор, яким керував член Крайового проводу ОУН Михайло Сорока, виконував гімн Кенгірського повстання на його слова і мелодію, «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей.

27 травня відбулися переговори з представниками влади, на які прибули заступник міністра МВС СРСР генерал С. Єгоров і начальник ГУЛАГу генерал І. Долгих. Повсталі вимагали:

- «притягнути до відповідальності винних у застосуванні зброї 17 травня та розслідувати всі випадки застосування зброї, що були 1954 року;

- не застосовувати репресій до членів комісії ув'язнених та не проводити відправку етапів до кінця розслідування;

- ліквідувати слідчий ізолятор і штрафний барак;

- знизити термін ув'язнення засудженим на 25 років та змінити ставлення до сімей в'язнів, засуджених за статтею 58;

- відмінити заслання особам, вже звільненим із спецтаборів;

- встановити оплату праці ув'язнених на рівні із вільнонайманими робітниками;

- ввести восьмигодинний робочий день для всіх в'язнів;

- скасувати урядові вироки табірних судів за статтею 58;

- дозволити вільне спілкування чоловіків і жінок;

- обмежити право адміністрації щодо стягнень із в'язнів, ув'язнення в ШІЗО лише із санкції прокурора;

- встановлення пільгових умов для заліків жінок;

- прибуття до табору члена Президії ЦК КПРС або секретаря ЦК».

Після того в'язні заявили, що до приїзду члена Президії або секретаря ЦК КПРС на роботу не вийдуть. Учасники переговорів ніби з усім погоджувалися, але до реальних кроків так і не дійшло.

28 травня начальник ГУЛАГ МВС СРСР видає наказ щодо покращення умов утримання в'язнів, про дотримання законності й відновлення порядку у 3-му відділенні Степлагу.

28-29 травня проводилося оповіщення по табірному радіо про такі поступки: як невідповідний призначенню ліквідовується слідчий ізолятор, що ув'язненим буде надано мати 8-годинний безперервний відпочинок; знімаються замки з дверей і ґрати з вікон житлових бараків, їдалень та санітарних приміщень, у жіночій зоні обладнати кімнати особистої гігієни, буде вжито заходів для своєчасної виплати зарплатні, за 7 днів мали обладнати кімнати для побачень, протягом місяця будуть виготовлені нові книжки для обліку робочих днів, їх заповнять та видадуть в'язням, що впродовж 3 днів нові правила будуть надані керівництву МВС СРСР, що їх своєчасно забиратимуть з роботи та не затримуватимуть на місцях їх роботи і коло вахти в т. зв. житловій зоні, буде переглянута шкала нарахування заліків робочих днів відповідно до особливих умов Джезказгану.

Умовляння та владні обіцянки щодо певних пільг та полегшень не мали впливу на повсталих.

26 червня терпець влади урвався й із 3 години 25 хвилин до 4 години ранку комісія МВС по радіо звернулася до повсталих політв’язнів із вимогою здатися, повідомивши про введення військ. До табору ввели 1 600 солдатів із 98 собаками, три пожежні машини, п'ять танків Т-34.

У радянських документах про Кенгірське повстання зафіксований факт, що його придушили за допомогою танків. Чисельність жертв у цих джерелах значно занижена. Немає там і того, що танки їхали по живих людях.

У спогадах же колишніх в’язнів ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не зупинилися і розчавили багатьох…

Зона була буквально залита кров’ю. В’язні організували самооборону, забарикадувавшись у шести бараках. Михайло Сорока разом із санітарами рятував поранених.

Процес придушення повстання пригадувала Марія Пиріг: «Вони сльозоточиві гази у бараки запустили. А люди не могли витримати і тікали на вулицю, а офіцери брали за руки і кидали під танки, можете собі представити…. Каміннями б’ють солдатів, а ми підкидаємо каміння цим хлопцям».

Під час придушення повстання загинуло і було поранено близько 700 в’язнів. За словами Марії Галятовської, вбитих поховали у степу: «Тоді ті, що ще могли ходити, всіх повиганяли з зони в степ. Убитих на самозвал, на машину, вирили яму, всіх покидали і пригорнули».

Радянська влада заарештувала 436 активних учасників повстання. Більше тисячі ув’язнених, які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» та Озерний табір. У серпні 1955-го було винесено вирок, за яким Слученкова, Келлера, Рябова, Кнопмуса, Кузнєцова, Іващенка засуджено на 10 років ув’язнення. Згодом декотрим вирок змінили до вищої міри покарання – розстрілу. 18 вересня 1956 року Келлера і Кнопмуса розстріляли. Слученков сидів у таборах аж до 1980-х. Ібрагімову, Задорожному, Кострицькому, Геріньшу, Кондратасу теж дали по 10 років ув’язнення, Марії Шиманській – п'ять років. Анатолія Кострицького звільнено у травні 1957 року. Лідія Супрун, ще одна учасниця комісії в’язнів, загинула в ході повстання.

З 1956 року умови у «Степлазі» полегшили, практику нумерації в’язнів скасували, а замки і ґрати з бараків зняли. У 1961-му табір припинив своє існування.

Більше можна дізнатися, звернувшись до джерел:

 

Бондарчук Л. З історії Кенгірського повстання. // Українознавство. -  2005. -  № 2.

Дашкевич Я. Кенгірське повстання 16 травня — 26 червня 1954 р. // Україна в минулому. — К.; Львів, 1993. — Вип. 3. — С. 114—133.

Енн Епплбом. Історія ГУЛАГу. — Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2006. 

Попелюк Роксолана. 42 дні Кенгірського повстання  \\https://localhistory.org.ua/texts/statti/42-dni-kengirskogo-povstannia/

Ференчук Ю.Д. Кров Кенгіра. - Чернівці, 2004

Календар подій

      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 1920212223
24252627282930