Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Культура України-Русі. Кінець 11 початок 12 ст.

«Ухилися од зла, вчини добро, шукай миру, і йди за ним, і живи во віки віків»

Так писав у своїх «Поученіях» великий князь київський Володимир Мономах, котрий понад 15 років в дуумвіраті з батьком своїм Всеволодом Ярославичем правив на землях Київської Русі. Ви ж пам’ятаєте, що він був вірним онуком уславленого Ярослава Мудрого. До речі, саме Володимир Мономах в молоді роки за наполяганням освіченого батька отримав європейську освіту в Оксфордському університеті і саме він після смерті батька свого 1093 року не заволодів престолом, а з честю передав його сину старшого з Ярославичів, великому князю Святополку Ізяславичу. А що нам відомо про Святополка Ізяславича?!

Святополк Ізяславич успадкував, дякуючи своєму татові, не лише престол, а і ті людські вади, котрі заважали Ізяславу Ярославичу достойно правити в державі. Святополк Ізяславич з перших же місяців свого правління був не до вподоби мешканцям стольного міста Києва. Ремісники київські звинувачували його то в махінаціях з лихварями, то в спекуляції сіллю, то в пихатості та самодурстві під час боїв з половцями на річці Стугна та на Желяні, то іще в якихось дуростях, що були не до вподоби киянам. Тож 1094 року Святополк Ізяславич  учинив із кочівниками мир і одружився із дочкою Тугоркана. Але все одно землі Русі потерпали від войовничих кочівників.

Вже з наступного 1095 року Святополк почав прислухатися до мудрішого і більш поважнішого родича Володимира Всеволодовича. Так на землях Київської Русі 1095 року знову утворився дуумвірат правителів Володимира Всеволодовича (Мономаха) та Святополка Ізяславича, і знову війська Київської Русі почали перемагати кочівників. У 1095 році Святополк разом із Володимиром Мономахом завдав нищівної поразки половцям, а в 1097 році вів війну з чернігівським князем Олегом Святославичем, який відмовився приїхати на з'їзд князів, ініційований Святополком Ізяславичем та Володимиром Всеволодовичем.

Так-так. За ініціативи Володимира Мономаха та Святополка Ізяславича для того, щоб уникнути міжусобних воєн між князями руськими, організовувались з’їзди князів. Любецький з’їзд відбувся 1097 року. В Незалежній Україні час від часу є намагання відродити історичну пам'ять. Так у 1997 році у місті Любечи був відкритий Пам'ятник Любецькому з'їзду князів (автор – скульптор Геннадій Єршов). Серед осіб на пам'ятнику зокрема зображений і Святополк Ізяславич.

Він спільно з Володимиром Всеволодовичем (Мономахом) був організатором проведення ще Витичівського з'їзду (1100 р.), Золотчанського з'їзду (1101 р.) і Долобського з'їзду (1103 р.) князів.

А 1098 року за підтримки Володимира Мономаха наснажений перемогами над половцями Святополк Ізяславич захопив Володимир-Волинський і вигнав звідти князя Давида Ігоровича, котрого він, напевно, покарав за те, що той осліпив теребовлянського князя Василька Ростиславича. Святополк разом із сином своїм Ярославом та двоюрідним братом своїм Володимиром Мономахом брав участь у переможних боях з половцями 1110 року і 1111 року, у яких здобуто половецькі міста Шарукань і Сугров, що в свою чергу підштовхнуло до остаточного переселення половців до Грузії.

Хоча й були у Святополка Ізяславича ( хрещеного на ім’я архистратига Михаїла) духовні вади, проте й духовні просвітління теж ним опановували. Так за наказом саме Святополка Ізяславича 1108 року в столиці Київської Русі було побудовано величний Михайлівський золотоверхий собор, який хоч і намагалися знищити орди із залісся та комуністичні дияволята, проте і до нині Михайлівський золотоверхий є визначною пам’яткою архітектури Київської Русі.

На початку ХІІ століття храм був єдиним у Києві, який мав золоту баню, тому і отримав назву «золотоверхий». Кожна фреска в соборі є справжнім скарбом для наступних поколінь. Серед тих, хто працював над створенням унікальних шедеврів Михайлівського собору, збудованого в межах Дмитріївського монастиря, був і знаменитий Алімпій, про якого ми вже згадували.

Монголо-заліські варвари пошкодили собор та зняли його позолочені бані. 1496 року монастир відроджено і перейменовано з монастиря св. Димитрія на монастир св. Михаїла, відповідно до назви церкви, збудованої Святополком. Після численних відбудов та розширень впродовж XVI століття монастир став одним з найбільших та найбагатших монастирів України. 1655 року за сприяння гетьмана Богдана Хмельницького покрито міддю та позолочено верх церкви Архистратига Михаїла Золотоверхого монастиря. У ХVІІ столітті він набув форм українського бароко. За часів ігумена Іоаникія Сенютовича, у 1713 – 1715 роках, споруджено муровану трапезну церкву Іоана Богослова. Тоді ж збудовано мурований льох. Для будівництва трапезної церкви Іоана Богослова використали цеглу з Симеонівської церкви, яка стояла на Кудрявці та згоріла в 1676 році. У 1827 році церкву Іоана Богослова капітально відремонтували, а 1837 року її інтер’єр оформили розписами. У середині XIX – на початку XX століття формується комплекс келій та корпусів для прочан: келії Михайлівського відділення (1849 – 1852), готель для прочан (1857 – 1897), келії півчих (1894), келії Варваринського відділення (1898 – 1899), 2 будівлі готелів для прочан (1902 – 1903 та 1907 – 1908).

За часів більшовицького хамства 1922 року Михайлівський монастир ліквідовано. У 1934–1936 Михайлівський Золотоверхий собор, дзвіницю та частину інших споруд монастиря знесли у зв’язку з проєктом створення на цьому місці урядового центру. Перед знищенням унікального ансамблю української архітектури, була проведена дослідницька робота. Фрески, мозаїки перевезли до музеїв Москви, Ленінграду (Санкт-Петербургу), Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перенесли до Софійського собору. Багато смальтового розпису потрапило до Лаврського заповідника.

В роки Другої світової війни деякі фрески вивезли до Німеччини, звідки вони потрапили до Ермітажу у Ленінграді.

Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар, меморіальну дошку якому відкрито 17 травня 2011 року на будівлі собору. На початку 1990-х років Українська православна церква Київського патріархату розпочала збір коштів для відтворення собору. Грошей вистачило лише на початкові дослідження.

Центральне Правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка та інші національно-демократичні сили Незалежної України неодноразово зверталися до керівництва держави, яка постала із руїн завдяки унікальної полігамної культури нескореного українського народу. Нарешті, 9 грудня 1995 року Президент України Леонід Кучма видав Указ, який визначав відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря загальнодержавним пріоритетом. Першою постала дзвіниця в стилі українського бароко у первісному вигляді. Відкриття собору відбулося на День Києва 1998 року, за участю патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, який освятив монастир. Також були присутні президент Леонід Кучма, голова уряду Валерій Пустовойтенко та мер міста Києва Олександр Омельченко. В соборі від 1998 року проходили богослужіння Української православної церкви Київського патріархату, а поруч, як у давні часи, діє монастир. Та остаточно відбудували Михайлівський Золотоверхий собор вже у 2000 році. Тож і в наші дні Михайлівський золотоверхий собор є родзинкою княжого зодчества. У лютому 2001 року чотири фрагменти фресок XII століття Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігалися в Ермітажі, передали Україні. У січні 2004 року Міністерство культури Росії ухвалило рішення про передачу Україні з Ермітажу семи фресок київського Михайлівського Золотоверхого собору, які опинилися в Росії. Восени 2004 передачу фресок закінчили.

16 квітня 1113 року в Києві помер Святополк Ізяславич. Невдоволені економічною політикою Святополка (потурання лихварям, спекуляції сіллю його урядовцями), городяни піднялися на повстання. Міське віче, що зібралося у Софійському соборі, закликало Володимира на престол. Проте він відмовився, можливо, тому, що були ще живі старші від нього в роду Ярославичів – Олег Святославич і Давид Святославич. Повстання не вщухало, загрожуючи князівській владі, тому Володимир зрештою прийняв друге запрошення і став великим князем київським. Тоді йому виповнилося 60 років. Володимир Мономах був також змушений піти на поступки невдоволеним масам, що спонукало його до написання так званого «Статуту Володимира Мономаха», за яким було зменшено рези (тобто відсотки) за позички і тимчасово трохи полегшено становище закупів, також було скасовано холопство за борги. По всьому видно, що Володимир Всеволодович був мудрим і розважливим, політично далекоглядним державотворцем. Тому, якщо він бачив у чомусь прогалину, то відразу ж наповнював її життєдайним сенсом буття. Саме за його правління різко зросла кількість ремісників на кілька десятків професій. На початку ХІІ століття столицею високохудожнього ремісництва стає Київ, де працюють майстри-спеціалісти понад 65 професій.

У цей період домашнє виробництво поступово переходить у ранг ремесла, особливо ті галузі, які пов’язані з виготовленням одягу. Між ремісниками теж відбувається диференціація: вони поділяються на сільських, вотчинних та міських, що впливає на якість та асортимент виробів. Сільські ремісники працювали на частину сільського населення, вотчинні – на господаря (тобто були феодально залежні), міські працювали на міський ринок. Якщо сільські ремісники дотримувались традицій, застосовували доморобний матеріал та сировину і менше піддавались новомодним віянням, однак відставали у технологічному процесі, то міські ремісники мали змогу виготовляти речі з привозного матеріалу, використовуючи чужоземні зразки високого ґатунку.

Так серед міських ремісників княжої доби набуло популярності АЖУРНЕ В'ЯЗАННЯ. Техніку ажурного в'язання від княжих часів україночки застосовували при виготовленні серветок, скатертин, прикрас для пасхальних яєць тощо. Для ажурного в'язання найкраще використовувати тонку бавовняну пряжу. Ажурні візерунки здебільшого в'яжуться не тільки спицями, а й гачком.

У свою чергу, завдяки „консерватизму” сільських ремісників збереглись традиції народного одягу, тим часом як у містах вони знівелювалися.

Слід напевно нагадати шанувальникам української культури, яким же був народний одяг княжої доби. Дослідники стверджують: «Давньоруський одяг був облягаючим. Він був з невеликими відмінностями однаковим для всіх суспільних станів і відрізнявся лише тканинами та прикрасами: білі сорочки, верхній одяг з розрізом до стану, штани, чоботи, шапки. Давньоруський одяг, особливо княжий, мав спільні риси з візантійським. Чоловічий одяг був значно коротший ніж жіночий. Основним елементом одягу чоловіків була біла СОРОЧКА з лляного або плоскінного полотна. Крій сорочки був простий: з перегнутого вдвічі полотна, пришивали прямі бочки. У пройми вставляли прямі трубоподібні рукави. Сорочка була без коміра з розрізом по центру. Для нижчих суспільних станів сорочки шилися з сирового (небіленого полотна), для вищих – з вибіленого, а також шовкові. Рукави сорочок були довгими і підтримувались – поручами. До сорочок одягали штани-порти, а вищі стани – носили зверху ще одні штани з сукна чи шовку. Порти шили з двох штанин, між якими вставляли клини. На одну штанину використовували одну перегнуту повздовж пілку, яку зшивали одним швом. Зверху порти трималися на ремінці-очкуру.

Верхнім одягом була СВИТА, яка не була розстібною, а мала глибокий до пояса розріз і одягалася через голову. Довжина свити була трохи нижче колін, а в боярсько-князівському одязі ще довшою.

Князі носили зверху ще й ТУНІКУ та ПЛАЩ. Туніки шили з дорогих паволок, з вузькими рукавами та довжиною до середини гомілки. Біля шиї, рукавів, внизу туніки обшивалися орнаментальними смугами з дробниць (металевих пластинок) та перлів. Плащ-корзно шили з таких самих тканин, як і туніки. Такий плащ носили на лівому плечі і защіпали фібулою з правого боку. Схожий на корзно плащ носили також і княжі дружинники. Шили такий плащ з червоного сукна довжиною нижче колін. Як прикраси князі носили зарукавки (обручі) та намиста. Намиста – це були широкі коміри, які одягали через голову. Шили намиста та зарукавки зі золотих тканин, які прикрашалися металевими пластинами (дробницями) і перлами та коштовним камінням. Чоловіки всіх верств населення носили шапки. Просте населення носило шапки-ковпаки конусоподібної гостроверхої форми, а князівсько-боярська верхівка – округлої форми. Такі шапки були часто облямовані хутром або околицею з тканини. Напевно, саме ця особливість шапок верхівки Київської Русі наснажила москалів через двісті років після смерті Володимира Всеволодовича (Мономаха) вигадати фейкову «шапку Мономаха». «Шапка Мономаха» – головний символ російських царів – була подарована не царем Візантії, а Ханом Золотої Орди, тобто справжнім володарем тодішньої Московії. Таку собі тюбетейку обшили хутром, понашивали дорогоцінних каменів ще й хрест богохульники на горі шапки присобачили. Ось так і ніби щось вагоме в історії самозванців з’явилося.

На стародавніх плащах мешканців Київської Русі поділ був обшитий каймою, а на легких плащах-опанчах, кайми не було. Шилися опанчі з легкої тканини.»

Жіночий одяг княжої доби, як ми вже нагадували, був подібний до чоловічого, тільки набагато довший і з деякими відмінностями. Дослідники стверджують, «спіднім одягом, як і у чоловіків, у жінок була сорочка, такого самого тунікоподібного крою, тільки довша. Рукави підтягували до ліктя зборами та закріпляли поручами або браслетами на зап'ястях. Сорочки були біля шиї гладкими або призбираними. Посередині сорочки був невеликий розріз. Зверху по сорочці носили коротшу незшиту спідницю з трьох пілок. До закріплення такого незшитого поясного одягу вживали очкурі, як і чоловіки. Жінки (переважно дівчата) зверху по сорочці носили також коротшу занавіску

Ще одним елементом одягу періоду Київської Русі, який дійшов до нашого часу у дещо зміненому вигляді, є браслети – «наручі», які носили заможні жінки. Ця деталь одягу – прикраса, не була дуже поширеною, зазвичай привозили купці та торговці. Служили браслети для підтримки на зап’ястях широких рукавів полотняної сорочки і виготовлялись з металу. Вони є своєрідним прототипом таких самих браслетів, але з вовни – «поручі», «нараквиці», що є складовими одягового етнографічного комплексу Гуцульщини та Закарпаття кінця ХІХ – початку ХХ століть.

Від 1113 року до 1125 року Володимир Мономах відновив централізовану монархію і, як за часів Ярослава Мудрого, одноосібно правив на київському престолі. Окрім того разом з Києвом Володимир Всеволодович отримав і Турівське князівство Святополка.

Відповідно до нахилів і вмілостей отримували від нього свої уділи сини Володимира Мономаха. У 1117 році той викликав з Новгорода у Білгород свого сина Мстислава, а у 1118 вигнав з Волині Ярослава Святополковича та призначив князювати на західних землях свого сина Романа. Ярослав Святополкович  пізніше намагався повернути собі батьківський уділ з допомогою поляків, угорців та галицьких Ростиславичів, але безуспішно. Володимир Мономах вже мав неабиякий авторитет в Європі та й серед бояр Київської Русі. Посиливши армію та реформувавши законодавство Київської Русі Володимир Всеволодович до останнього дня свого залишався непереможним. У 1116 та 1119 роках він воював з мінським князем Глібом Всеславичем. Перший конфлікт завершився примиренням князів. Під час другого повстання Гліб Всеславич зазнав поразки від Мстислава Володимировича та потрапив до полону. Мстислав привіз бунтівного князя до Києва, де той невдовзі помер. Ну, така, принаймні, офіційна версія.

Володимир Мономах при хрещенні прийняв ім’я Василь. Правда, історія все одно запам’ятала його, як Володимира. Нерідко Володимир Мономах звертався у церкві до Господа Бога, називаючи себе Василем, тобто тим ім’ям, яким його було хрещено. Також він, на відміну від інших князів із династії Рюриковичів, використовував на своїх печатках титул «архонт», на зразок візантійських правителів. А ще на відміну від усіх своїх попередників Володимир Всеволодович (Мономах) не лише полюбляв читати книги руські і заморські та вчити напам’ять молитви, він ще й писав світські книги, тобто по-суті був першим відомим українським письменником.

До наших днів збереглися чотири твори великого князя Володимира Всеволодовича (Мономаха). Найвідомішим з них є «Повчання Володимира Мономаха», в якому князь розмірковує про долю і майбутнє Київської Русі і приходить до висновку, що об’єднати розрізнені князівства в велику державу зможе лише духовність. У знаменитих «Повчаннях» Володимира Мономаха ви зустрінете таке: «Чого вмієте, того не забувайте, а чого не знаєте, того навчайтесь». Певно саме це «Повчання» через вісімсот з лишком років продовжив у своєму «Посланні» Тарас Григорович Шевченко: «І чужому навчайтесь, і свого не цурайтесь!». У «Повчаннях» своїх Володимир Всеволодович закликає молити Господа Бога, щоб простив гріхи грішним та щоб по-заслузі нагородив праведників. Він пише: «Якщо єсть нагорода праведнику, то єсть і Бог, що чинить суд на землі.»

Так і діти Володимира Всеволодовича вчилися розумному від його «Повчань». І всякий доброзичливий і богоугодний краянин шанував слово найпершого письменника українського, котрий закликав не лінитися, а працювати над розвитком душі своєї.

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був тиражований великим накладом графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 року. Аналізуючи лексику «Повчання», дослідники дійшли висновку, що мова Володимира Мономаха була дуже близькою до місцевого мовлення, і в ній засвідчені такі лексеми, які нині збереглися лише в українській мові. Це проливає світло не тільки на мовні уподобання Володимира Мономаха, але й на витоки і час становлення специфічно українського лексичного фонду.

Будьмо чемними нащадками княжого просвітління та українського відродження. Пам’ятаємо слова, які збереглися для нащадків, попри будь-які навали і війни, пам’ятаємо і робимо висновки. Напевно, що і ми прийдемо до тих же істин, до яких прийшов вже у поважному віці Володимир Мономах:

«У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися, за євангельським словом, "очима управляти", язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради.»

Календар подій

    1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 2829