Його прирівняно до лику святих, вдячні українці ім’ям його називають вулиці. Найсвіжіший приклад вшанування його внеску у розбудову праукраїнської державності та поширення християнської духовності на Русі є факт перейменування вулиці Краснокутського на вулицю Мстислава Великого у місті Ізюм Харківської області, відповідно рішення Ізюмської міської ради від 19 січня 2023 року. Мстислав Володимирович, або Мстислав Великий був старшим сином Володимира Мономаха та його першої дружини Гіти (дочки англійського короля Гарольда II Ґодвінсона). При хрещенні Мстислав отримав ім’я Федір, а в західних джерелах його часто іменували Гарольдом, певно згадуючи його дідуся по материнській лінії. Мстислав в свої молоді роки, як ви пам’ятаєте з наших попередніх статей, допомагав батькові боронити рідні землі від набігів кочівників та невдоволених родичів, тож і після смерті свого тата, першого відомого українського письменника та далекоглядного державотворця Володимира Всеволодовича (Мономаха) законно посів київський престол. Його можна вважати, напевно, останнім керманичем Русі, котрий тримав державу в могутнім моноліті. Князівства держави трималися єдності та шанобливого ставлення до об’єднуючої православної віри. Хоча й керував державою Мстислав недовго, проте українське духівництво і до цього часу шанує створене за його правління Мстиславове Євангеліє та пам’ятає велич ним створеного Свято-Федорівського монастиря. До речі головна церква зазначеного монастиря – церква Святого Федора – була першою кам’яною церквою на Русі від 1129 року.
Протягом всієї своєї історії монастир був родовою усипальницею Мстиславичів. Як стверджують мистецтвознавці: «Стіни храму зафіксовано на плані Києва 1638 Афанасія Кальнофойського (де храм названо «Федора Тирона») та малюнках 1651 Абрагама ван Вестерфельда. У 1983 – 1985 роках рештки храму були розкриті дослідженнями С. Р. Кілієвич та В. О. Харламова.» . У звіті дослідників про розкопки говорилося, що були відкриті дві невеликі паралельні стіни, орієнтовані із заходу на схід, і третя кругла стіна. До південної стіни була прибудована із однакового з нею матеріалу гробниця. Тут же були знайдені залишки фундаментів житлових монастирських будівель, що розташовувалися поруч із церквою. Сама церква Святого Федора являла собою, як зазначають знавці тогочасної київської архітектурної школи: «шестистовпний храм розмірами 28×19,5 м з під купольним квадратом 6×5,7 м. Орієнтований апсидами в бік північного сходу. Фундаменти мали ширину 1,8 м (в апсидах – 2,2 м). Внутрішній діаметр центральної апсиди 5,8 м, бічних – по 3,1 м. Фундаменти мали дерев'яні субструкції. Кладка стін – порядова, без заглибленого ряду та буту. Це перша споруда Києва, збудована в цій новій техніці кладки. Плінфа розміром 27,5-30×21-23×4,5 см на цем'янковому розчині. Фасади мали плоскі пілястри відповідно до внутрішнього членування споруди. Підлогу викладено з шиферних плит, інкрустованих смальтою, та керамічних кольорових полив'яних плиток розміром 12×12×2 см. Церкву щедро розписано фресковим живописом. У XIII столітті на всю довжину південної стіни прибудовано новий приділ з круглою апсидою. Ширина фундаментного рову – 1,2 м. Його стіни складено з жолобчастої цегли розміром 25,5×12×7,5 см. В ньому знаходилось кілька поховань у саркофагах з такої ж цегли з рештками прикрас коштовного одягу. Можливо, вони належали комусь з родини Мстиславичів чи їхнього оточення.»
Певно, для шанувальників праукраїнських правителів слід зазначити, що Федорівський монастир пізніше дістав назву «вотч», або ж «отчий», тобто родовий, і став усипальницею нащадків Мстислава Великого. Крім самого засновника, тут було поховано ще сім князів: 1154 року київський князь Ізяслав Мстиславич, у 1151 році – його дружина, 1167 року – його брат Ростислав Мстиславич, 1168 року – син Ізяслава Ярополк Ізяславич Луцький, 1172 року – ще один його брат, Володимир Мстиславич Дорогобузький, який побув у Києві князем всього чотири місяці, 1187 року – Мстислав Давидович Вишгородський, син Давида Ростиславича Смоленського, 1196 рок – правнук фундатора монастиря Ізяслав Ярославович «менший».
Уже за часів Незалежної України у 2003 році біля фундаменту Свято-Федорівського Храму, викладеного після археологічних досліджень червоним кварцитом, постала невеличка церква Святого Юрія. У церкві зберігаються чудотворні мощі апостолів і святих та унікальні ікони. У 2011 році майстрині Галина Назаренко та Ірина Кібець розписали інтер'єр цього храму «петриківкою». Про унікальність петриківського розпису ми поговоримо пізніше. Церква Святого Юрія стала першим церковним закладом, що має таку оздобу.
Тож ми можемо констатувати, що Мстислав Великий залишився у пам’яті народній, а головне, що і в українській православній церкві ще від XIV століття Мстислава Великого зарахували до лику святих. І хоча москалі намагалися применшити значення великого київського князя Мстислава, возвеличивши його підступного брата Юрія Долгорукого, проте правда завжди перемагає підступ і брехню. Тож 21 серпня 2020 року ПЦУ відновила вшанування Мстислава, як святого благовірного князя та встановила день пам’яті 15 квітня із внесенням в місяцеслов.
Мстислав Великий, помираючи заповідав київський престол своєму соратнику і брату Ярополку Володимировичу, котрий серед усіх синів Володимира Мономаха відзначався надзвичайною силою духу і мужністю та здобув велику славу серед бойових дружинників в походах проти половців. До речі, це саме Ярополк, після одруження на прекрасній Олені, котра була донькою володаря Аланії, умовив аланців без бою випустити більшу частину половців до Грузії, де грузинський цар надав притулок для гарцюючих кочівників.
То ж бездітний Ярополк зобов'язувався Мстиславові після своєї смерті передати Київ старшому синові Мстислава, Всеволоду. 17 квітня 1132 року Ярополк без ускладнень сів на київському столі, але на відміну від свого попередника не впорався з роллю «старійшого» серед руських князів. І коли Ярополк перевів з Новгорода до Переяслава свого небожа Всеволода Мстиславича, брати Ярополка підступний Юрій Долгорукий та Андрій Володимирович вирішили, що київський князь готує собі спадкоємця і відчули себе скривдженими. Міжусобиці ослабили колись могутню державу. Конфлікт між братами переріс 1134 року у широкомасштабну війну. І хоча проти окремих випадів чернігівського князя Всеволода Ольговича кровні брати Мономаховичі хоча б на деякий час, як то було 1138 року, припиняли чвари, щоб врятувати столицю Русі, проте загалом неприязнь поміж братами зробила свою чорну справу. Вже 18 лютого 1139 року великий князь київський Ярополк помер і був похований в церкві святого Андрія Янчиного монастиря. Тож Всеволоду Ольговичу на короткий час, але вдалося добратися до київського престолу, відігнавши від нього свого брата Вячеслава. Отак представники чернігівської княжої династії хоча б на короткий строк прибрали до рук омріяну владу в колись могутній державі Русь. Після цих подій міжусобні війни вже надовго розірвуть велику країну на маленькі з усіма воюючі князівства.
Незважаючи на міжусобні війни князів Русі Київ аж до навали Батия залишався найбільшим у східній Європі осередком розвитку прогресивної писемності та мистецтва. Особливо значиму роль у культурно-мистецькому житті праукраїнських земель відігравала Києво-Печерська Лавра. Про засновників даного монастиря Антонія і Феодосія Печерських і про інших богослужителів-подвижників складалися оповідання і легенди, котрі лягли в основу вже згаданого в попередній статті Києво-Печерського Патерика. Також не маємо права не згадати про не менш значимий Київський літопис ХІІ століття, складений у Видубицькому монастирі, та про популярні філософські праці знаного і шанованого митрополита Клима Смолятича.
Русь ХІІ століття, як ви пам’ятаєте з наших попередніх статей, славилася своїми майстрами ювелірного мистецтва, вишивкою та в’язанням, ткацтвом та килимарством, лозоплетінням та різьбою по дереву, ковальством та гончарством. Значного розвитку набули архітектура та будівництво. Справжнім зразком для будівельників в інших князівствах стали новозбудовані Кирилівська церква в урочищі Дорогожич та Київський міський Храм Богородиці Пирогощої. Найбільш авторитетним для будівельників Русі був майстер Петро Милоніг. Ним збудована підпірна стіна Видубицького монастиря була унікальною на той час інженерною спорудою. Найбільш вірогідним є припущення, що саме Петро Милоніг спорудив і Василівську церкву в Овручі, і ще низку храмів і палаців в Києві та його околицях.
Не можна нарікати і на династію Ольговичів, котрі тривалий час правили на Чернігово-Сіверській землі, тобто на нащадків Олега Святославича, одного з онуків Ярослава Мудрого. Адже за багатством пам’яток культури Чернігів поступався хіба що Києву. До монголо-заліської навали окрасою Чернігова були Борисоглібський собор, Успенський собор Єлецького монастиря та Іллінська церква.
Окрім Київської архітектурної школи мала розвиток і Чернігівська архітектурна школа. Про творчі знахідки чернігівських архітекторів свідчить струнка, викладена з цегли і прикрашена орнаментами П’ятницька церква у княжому місті Чернігові. За тогочасними свідченнями не менш привабливими були ще й архітектурні споруди – палаци і храми – в Новгороді Сіверському та Путивлі, які на превеликий жаль не збереглися. Також не дійшов до наших днів Чернігівський літопис ХІІ століття. Хоча згадку про нього знаходимо у пізніших літописних зведеннях.
Не забуваймо і про те, що оповідь саме про новгород-сіверського князя Ігоря Святославича і його похід на половців стала справжнім шедевром середньовічної праукраїнської літератури під назвою «Слово о полку Ігоревім». Про роль і місце цієї літературної пам’ятки українського народу написано чимало наукових монографій. Тож після Перемоги ЗСУ над нащадками заболотяного залісся запрошуємо до читальної зали Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара, яка обов’язково постане із руїн, як постало із руїн «Слово о полку Ігоревім». І хоча серед літературознавців досі ведуться суперечки щодо батьківщини написання даного літературного шедевру (Чернігів, Галич, а чи стольний Київ), проте незаперечним залишається приналежність даного твору до багатотисячолітньої української культури. Як незаперечними шедеврами середньовіччя є ікони християнської Русі. Про історію становлення та розвиток іконопису на українських землях ми пропонуємо поспілкуватися у нашій наступній статті.
