Цього дня культурна громадськість світу відзначатиме 130 річницю від дня народження одного із фундаторів модерного українського театру, творчість якого була витіснена за межі радянської культури. Його внесок у створення сучасного театру можна порівняти з роллю корифеїв світової сцени ХХ століття: Всеволода Мейєрхольда, Адольфа Аппіа, Жака Копо, Едварда Гордона Крега, Ервіна Пискатора, Макса Рейнхардта. Однак у радянських умовах він не зміг повноцінно реалізувати свій творчий потенціал і став жертвою сталінізму.
Лесь Курбас, справжнє ім’я якого Олександр-Зенон, народився 25 лютого 1887 р. у містечку Самбір у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів. До речі, Курбас – це сценічне прізвище, а справжнє Яновичі. Лесь Степанович навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що хлопець увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Цікавим є той факт, що режисер знав вісім мов, але при цьому так і не вивчив російської.
Закінчивши філософський факультет Віденського університету, Лесь пішов працювати актором до трупи Львівського театру товариства «Руська бесіда» й одразу на головні ролі. Його партнеркою була зірка тодішньої галицької сцени Катерина Рубчакова. Вони грали коханців: він Михайла, вона Анну в «Украденому щасті», він Астрова, вона Олену в «Дяді Вані». Це був високомистецький дует. І почуття, які вони проявляли на сцені, знайшли певне продовження в житті. Курбас закохався у свою партнерку, заміжню жінку, значно старшу за себе, в якої були чоловік і діти. Спочатку він приховував свої почуття, та коли 1913 р. вони їхали на гастролі до Кракова, освідчився Катерині в коханні. Але Рубчакова розсміялася. Ця сцена так образила актора, що він намагався звести рахунки з життям, вистріливши собі в груди. Куля невеличкого калібру застрягла в нижній частині серця. Краківський хірург зробив усе можливе й неможливе, аби врятувати знайденого в калюжі крові актора, але виймати кулі не став. Вона залишилася з ним на все життя.
Та Курбас мріяв працювати в Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 р. його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Творчий потенціал Леся Курбаса в театрі Садовського мав би стрімко розвинутись, але чільну увагу й енергію митець скерував на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом «Молодий театр». Курбас зробив неможливе. Весь світовий репертуар, від Софокла до Ібсена, вперше прозвучав з української сцени. В цьому театрі починали всі, на кому потім тримався український театр ХХ століття й тримається досі. Ось живий ланцюжок: у Курбаса був учень Борис Тягно, а в того вчився Богдан Ступка. Таких прикладів безліч. Й ще цікава річ. У першому параграфі Статуту Молодого театру сказано, що його мета – творити не «українофільську», а європейську культуру, одночасно не будучи провінціалізмом чужих культур. Ці слова варто придумати заново, бо провінціалізм чужих культур майже поглинув нас.
У студії Молодого театру була Валя Чистякова, дочка соліста Великого театру. Чистякови втекли сюди з Москви від більшовиків. Курбас її зачарував: «Що за єден такий?». Весь театр так ревнував, що Чистякову хотіли отруїти. А 6 вересня 1919 р. в Андріївській церкві обвінчалися «громадянин міста Самбора в Галичині Олександр Курбас, 32 роки, греко-уніатського віросповідання, і Валентина Чистякова, громадянка Москви, 19 років, православного віросповідання». Можливо, їм обом здавалося тоді, що Москви більше не буде. Втім, її батько так і не навчився вимовляти ім’я зятя. Він казав: «Лєс!».
Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922-1926 рр.), а потім і філософського (1926-1933 рр.) театрів в Україні. Він ще на диво багато зробив: знімав кіно, створив театр «Березіль». У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Але 1933 р. його вигнали з того театру як націоналіста.
У пресі розгорнулася викривальна кампанія проти Леся Курбаса. Його революційний новаторський театр затаврували як «шкідницьку організацію». Засідання театральної колегії з приводу Кулішевої вистави «Маклена Ґраса» (про дівчину-бідачку з буржуазної Польщі) стало справжнім апофеозом цькування митця. Його звинуватили в «буржуазному націоналізмі» й резюмували, що «Березіль» не зміг посісти гідного місця в розбудові українського радянського мистецтва.
Друзі Курбаса збагнули владну поведінку. Тож порадили йому залишити Україну. Він виїхав до Москви. Але це не допомогло. Наприкінці грудня того ж 1933-го Курбаса заарештували. На Луб'янці завели карну справу №3168. Йому інкримінували належність до УВО (Української військової організації), постановки лише націоналістичного змісту. Катування, тортури змусили митця цей чекістський наклеп визнати правдою. Так званий суд, щоправда, відбувся в Харкові. Отримав 5 років ув'язнення. Етапом доправили на далеку північ – на спорудження Біломор-Балтійського каналу. Тут видатний режисер знову зорганізовував театри. Навіть на холодних і голодних Соловках, куди його пізніше привезуть, теж матиме сцену. «Курбас ліг в ту промерзлу землю», – у 60-х рр. минулого століття напише Ліна Костенко. Тоді ж дружина Валентина Чистякова отримає офіційний документ, який стверджуватиме, що її чоловік помер 1942 р. від крововиливу в мозок. Але вже за незалежності України з архівних джерел стало відомо, що найславетнішого українського театрального діяча розстріляли 3 листопада 1937 р. в урочищі Сандармох. Тоді ж кулі служак ГУЛагу скосили навічно 1111 в'язнів Соловецької в'язниці особливого призначення. Цей нелюдський акт був присвячений 20-й річниці так званої жовтневої соцреволюції. Слова мовчать. Але не пам'ять.
Дізнатися більше про життєвий та творчий шлях Леся Курбаса ви можете, відвідавши книжково-ілюстративну виставку «Людина-театр» у відділі мистецтв на ІІ поверсі книгозбірні.
Коментарі