Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Лицарі православ'я - захисники українського культурного простору

Готовність служити громаді, ставати на захист слабкого і гнаного – ці лицарські чесноти проявили в собі абсолютно різні за характером і соціальним станом краяни, котрі називалися КОЗАКАМИ.

Понад 10 гіпотез вже відомо щодо походження самого слова «КОЗАК». Одні стверджують, що дане слово походить від давньотюркського «кьоз» , що буквально перекладається як «ходити, бродити, мандрувати». Інші з впевненістю можуть сказати, що дане слово увійшло до нашої мови від половецького «Cosac», що означає «варта» або «чота». Є також у деяких дослідників бажання називати «козак», бо бадьорий і спритний, ніби «коза». А дехто впевнений, що «козак» означає «поголений». Адже для вояків кінних загонів ще за часів Русі  обов’язковою вимогою було бути поголеними і безбородими. Є іще чимало версій етимології українського слова «КОЗАК», яке у XIV столітті як термін було вміщено в словник половецької мови «Codex Cumanicus» зі значенням «вартовий» та в додаток грецького збірника житій святих Сурожа (Судака). Якби ж то загарбники не палили книгозбірень Русі, якби ж то не забороняли і не перекручували історичну правду наші поневолювачі. Але вже маємо те, що маємо. Тож і перші офіційні згадки про козаків можемо прочитати чи то в Никонівському літописі, де згадуються козаки, які 1444 року взяли участь у відбитті татарського набігу, чи то у Хроніці Польській, де описано похід польського війська під проводом королевича Яна Ольбрахта проти татар. В даній Хроніці згадується про козаків, котрі жили обабіч сумновідомого «Чорного шляху» вздовж річки Тясмин, що біля Чигирина, річки Ташлик, що біля Сміли, а також річок Конилка та Гірський Тікич неподалік Умані. А скільки придумано заклятими сусідами клонів славного війська козацького запорозького. Тут окрім козаків війська Запорозького понастворювали окаяні і поназивали найманців з роду українського і «чорноморським козацтвом», і «задунайським козацтвом», і…

Що є незаперечним, так це те, що козацтво є явищем української культури як такої. Бо ж від середньовіччя і до тепер козаки наснажують митців українських і не лише українських. Картини і гончарні вироби, гобелени і килими, вишиванки та ковальські вироби, різьблені по дереву фігурки та сплетені вузликами панно, народні та авторські пісні, прислів’я, приказки та думи, казки та легенди, поезія та проза, драматичні твори та кінематограф – все суттєво наповнено творами про козаків. І все це ще потребує досконалого дослідження. Саме за часів козацтва виникають співці-оповідачі правди людської, яких називають «кобзарями». Бо переважна більшість виконавців даних пісень, або дум, користувалися музичним інструментом, який прижився під назвою «кобза». Про кобзу та кобзарів українських ми поспілкуємося з Вами, дорогі друзі, у нашій наступній статті. А нині ми маємо радість повідати про непримиренних захисників українського культурного простору – про козаків-митців. Імена не усіх авторів до нині знаних творів залишились на паперах. Але співана поезія і літописи, вірші та проза козацької доби і до нині викликають справжнє захоплення талантами краян. Тож про усну народну творчість і про друковану літературу Козацької доби ми нині пропонуємо поспілкуватися. Також ми мусимо зауважити, що слід розрізняти фольклор про козаків, що вирізняється з поміж інших творів усної народної творчості українського народу та фольклор козацький. Бо ж іще знаний у світі дослідник українського козацтва Дмитро Яворницький писав: «Бувши високими поцінувачами пісень, дум і рідної музики, запорожці любили послухати своїх боянів, сліпців-кобзарів, нерідко самі складали пісні та думи й самі бралися за кобзи…»

Свідчити про приналежність українському народу козацького фольклору нас наснажують наукові праці польських письменників та вчених, серед яких вчені XVI–XVII століть С. Сарницький, Б. Папроцький, І.-І. Петрицій та І .Морштин. Найхарактернішу частину усноепічного надбання козаків (запорозьких і реєстрових) становлять думи. Вони виникли в кінці XV століття. Перші згадки про думи як співані оповіді ми можемо прочитати в Хроніці історика Станіслава Сарницького «Аннали або про походження та обставини діянь Поляків та Литвинів», яка вийшла друком 1587 року. Перший їх запис датується кінцем XVII століття, а перша їх збірка опублікована 1819 року М. Цертелєвим у Санкт-Петербурзі під назвою «Опыт собрания старинных малороссийских песней». Більш докладно про козацькі думи, про приказки та прислів’я ви, любі друзі, зможете ознайомитись в нашій статті, яка називається «А мама казали…»

До написаного ми хіба-що можемо додати перелік найбільш яскравих та популярних серед краян пісенних дум, які відображають початковий період існування козацтва, причини та обставини його утворення. До цього циклу ми б зарахували думи: «Козак Голота» (запис кін. 17 ст.), «Отаман Матяш старий», «Федір безрідний, бездольний», «Три брати самарські», «Іван Богуславець», «Самійло Кішка», «Івась Коновченко, Вдовиченко», «Олексій Попович», «Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі», «Розмова Дніпра з Дунаєм» (запис 1805), «Смерть козака в долині Кодимі», «Плач невольника в турецькій неволі» (запис 1832) та «Маруся Богуславка».

Думи, які складені козаками в середині XVІІ століття і присвячені визначним звершенням та подвигам козацьких очільників періоду національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 років, про яких нині ми можемо нагадати, а саме: «Іван Богун», «Про Сулиму, Павлюка та про Яцька Остряницю» (запис 1928), «Хмельницький і Барабаш», «Богдан Хмельницький і Василь молдавський», «Смерть Хмельницького» (запис 1814), «Корсунська перемога» (запис 1849), «Вдова Івана Сірка і Сірченки" (запис 1805) та багато-багато інших. Гріх не згадати про анонімну думу «Всі покою щиро прагнуть», авторство якої історики найчастіше приписують Іванові Мазепі. У цьому творі яскраво змальовано суспільну ситуацію періоду Руїни. Трагічність ситуації розкривається через зіставлення різних політичних орієнтацій козацьких ватажків, кожен із яких закликав інших рятувати Україну від іноземного панування під його керівництвом і протекцією іноземних же держав. Такі твори друком не виходили й поширювалися у списках. Історичні пісні та думи часто прославляли Богдана Хмельницького і його найближчих сподвижників (Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая та Станіслава Морозенка).

Ми впевнені, що є серед наших друзів і ті, які обов’язково після Перемоги ЗСУ над знахабнілим болотяним заліссям прийдуть до Херсонської обласної книгозбірні імені Олеся Гончара, щоб прочитати зазначені шедеври усної народної творчості козацької доби, або ж навіть послухати їх на вінілових пластинках. А, можливо, закортить ще й послухати думи, написані козаками протягом XVІІІ століття, серед яких популярні думи «Козак-нетяга Хвесько Ганжа Андибер» (запис 1853), «Козацьке життя» (запис 40-х рр. 19 ст.) та «Проводи козака» (запис 1805). Послухаєте і, певно, як і ми, відчуєте у цих думах могутній український характер і силу українського козацького духу. Невипадково відомий український письменник і кінорежисер Олександр Довженко свого часу писав: «Українська пісня – це бездонна душа українського народу, це його слава».

Вчитуючись у тексти українських народних пісень козацького періоду можна для себе відкрити ті прогалини з історичної правди, які намагалися замовчувати окупанти усіх мастей. В народних піснях XVXVІ століть ми зможемо дізнатися і про грабіжницькі набіги татар («Зажурилась Україна, бо нічим прожити», «За річкою вогні горять», «Із-за гори, гори, з темненького лісу»), і про молодих українців, які мали велике бажання потрапити на Січ, щоб зі зброєю у руках захищати рідні українські землі («Туман поле покриває», або ж «Не жур мене, стара нене»). А в народних історичних піснях XVІІ століття ми можемо відчути героїчні мотиви, присвячені видатним учасникам визвольних змагань: Богданові Хмельницькому («Чи не той то хміль», «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Ой послав Бог Хмельницького»), М. Кривоносу («Не дивуйтеся, добрії люди», «Ой усе лужком та все бережком»), Д. Нечаю («Ой з-за гори високої»), С. Морозенку ("Ой Морозе, Морозенку, ти славний козаче"), або ж про майже забуту Жванецьку облогу 1653 («Ой з города з Немирова») та про Берестецьку битву 1651 («Висипали козаченьки з високої гори»). Також чимало українських народних пісень, присвячено видатним постатям козацької доби XVІІІ століття, серед яких постають образи І. Мазепи («Ой пише, пише та гетьман Мазепа»), С. Палія («Годі, коню, в стайні спати»), І. Гонти («Да стояв, стояв сотник Гонта» і «Виїхав Гонта та з Умані»), М. Залізняка («Максим козак Залізняк»), М. Швачки («Ой виїхав із Гуманя козаченько Швачка») та С. Чалого («Ой був в Січі старий козак»).

У козацьких історичних піснях XVIII століття можемо й більш докладно дізнатися про трагедію – зруйнування московітами Січі («Ой, з-за гори, з-за лиману», «Ой, не жалуйте ви, славні запорожці», «Ой полети, галко, ой полети, чорна», «Ой, тепер наші славні запорожці», «Та славне ж було Запорожжя», «Пішло наше славне Запорожжя», «Ой Боже наш милостивий», «Чорна хмара наступає, дрібен дощик з неба» та інші).

Прислів’я, які виникли серед козаків середньовіччя і до нині є в пошані українців. Цьому в підтвердження нагадаємо такі: «Висипався Хміль із міха та показав ляхам лиха», «Були ляхам Жовті Води, буде ще й Пилява», «До булави треба й голови», «Од Богдана до Івана не було гетьмана», «Славний козак Максим Залізняк – славнішеє Запорожжя», «Гляди, козаче, щоб татари сидячого не взяли», «Де байрак, там і козак», «Козацькому роду нема переводу», «Козак журби не має», «Терпи, козаче, отаманом будеш», «Наш Луг – батько, Січ – мати: от де треба помирати», «Хто любить піч, тому ворог Січ», «Краще живий хорунжий, ніж мертвий сотник». Ну, що, пригадали?! Ми впевнені, що деякими козацькими прислів’ями ви і в ХХІ столітті користуєтесь залюбки.

Цікавинкою із козацького фольклору є й те, що Богдан Хмельницький, приймаючи в жовтні 1655 року послів польського короля Яна II Казимира Ваза, розповів їм легенду про вужа і невдячного господаря. Цим гетьман виразно натякнув на непримиренність його війська та шляхетської Речі Посполитої. Цілком можливо, що використана українським гетьманом легенда виникла й побутувала в його козацькому оточенні. А іще чимало легенд та переказів українського козацтва можна перечитати, зазирнувши у записи українських дослідників О. Стороженка, І. Срезневського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Я. Новицького, І. Манжури, Д. Яворницького, Г. Данилевського, Яра Славутича, М. Киценка та інших. А можливо лишилися в пам’яті народній іще такі, про які дослідники попередніх століть не нагадали. Тож у вас є ще шанси увійти до плеяди фольклористів і просвітян та зробити всій особистий внесок у скарбничку української усної народної творчості. Де шукати?! Ми пропонуємо більш прискіпливо пройтися селами колишнього Запорожжя (Вінницької, Черкаської, Київської, Дніпропетровської, Запорозької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Луганської та  Донецької областей). Після якнайскорішої перемоги ЗСУ у нас у всіх буде можливість попрацювати над легалізацією колись забороненого спадку.

Не забуваймо про козацькі пісні. І не лише героїко-епічні пісні, а і ліричні. Адже справжніми перлинами українського фольклору є ліричні пісні про козацьку долю, про козацьких матерів і дружин, про козацьке кохання і залицяння («Ой мандрував молодий козак», «Гомін, гомін по діброві», «Ішли козаченьки, ішли з України», «Стрів козак дівчину», «Ой, дівчина козака любила», «Козак од'їжджає, дівчинонька плаче», «Запорожець, мамцю, запорожець», «Там, де Ятрань круто в'ється», «Козаченьку, куди йдеш», «Ішов козак через байрак» та багато-багато інших). Ми впевнені, що Ви, любі друзі, іще кілька сотень подібних пісень нам нагадаєте. А можливо, хто пригадає пісні, які бабусі чи прабабусі співали, а дослідники їх так і не записали. Будьмо пильними і будьмо чемними до козацьких надбань. Зберігаймо своє! Шануймо і плекаймо нашу пісню і нашу думу. В цьому сіль української духовності.

Впевнені, що Ви пригадаєте і українські пісні, автори яких нам, слава Богу, нині відомі. Тут і пісні на тексти легендарної української поетеси XVІІ століття  з Полтавщини Марії (Марусі) Чурай, якій приписують кілька десятків українських народних пісень, серед яких «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», « Грицю, Грицю, до роботи», «За світ встали козаченьки» («Засвистали козаченьки»), «Стелися, стелися, зелений гороше», «Котилися вози з гори», «На городі верба рясна», «Зелений барвіночку», «Сидить голуб на березі», «Ішов милий горонькою», «Віють вітри, віють буйні» та багато інших. Тут і пісні козака Харківського полку,  українського  поета і філософа XVІІІ століття Семена Климовського. Адже він – автор знаної у всьому світі пісні «Їхав козак за Дунай», яку обробив всесвітньовідомий композитор Людвіг ван Бетховен. Йому ж належать поетичні твори «Про правду і великодушність благодійників», «Про смиренність височайших» та «Про правосуддя начальників». Мова поезії Семена Климовського близька до мови Григорія Сковороди і викликає зацікавленість серед літературознавців не лише України, а і європейських країн. У наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета XVIII століття Семена Климовського сучасною українською мовою і помістив в одному із томів «Антології української поезії». Тож обов’язково завітайте до української книгозбірні і візьміть до рук книгу. Читайте і насолоджуйтесь.

Також ми рекомендуємо почитати твори іще одного знаного поета і літописця Гетьманщини, полковника Гадяцького полку Григорія Граб’янки, який написав чимало поетичних творів. Серед них родзинкою вважається його авторська пісня «Вірші на герб Війська Запорізького». Ця пісня нажила слави такої, що і козаки в ті часи, і літературознавці сьогодення вважають її  справжнім Гімном українського козацтва. Але вершиною таланту зятя одного з конфідентів Гетьмана Івана Мазепи, знатного латифундиста, власника чималих статків, гаїв, млинів та маєтностей Івана Забіли був ЛІТОПИС. Так-так. Знання про козаків і їхні благії діяння ми можемо знайти саме із козацьких літописів. Одним із найвідоміших у світі літописів є «Літопис Граб'янки». Відповідно до свого завдання – звеличення Хмельницького і його доби – Граб’янка написав твір складною, стилізованою під церковнослов'янську українською книжною мовою того часу. Архаїзуючи мову, автор прагнув, напевно, досягти високого, патетичного стилю розповіді. Як зазначають сучасні літературознавці: «Оригінал твору не зберігся. Відомо близько 20 списків літопису Граб’янки. Вперше літопис Граб’янки був опублікований ще 1793 року у журналі Федора Туманського «Российский магазин», але цей журнал швидко став бібліографічною рідкістю і тому члени Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, готуючи його в 1853 році до видання, не знали про публікацію Туманського і вважали, що вводять літопис Граб'янки в науковий обіг вперше. За останні тридцять років Літопис Граб'янки перевидавався чотири рази, останній раз – в Житомирі в 2001 році.»

У ХVІІ столітті було складено чимало літописів, які дістали назви за місцем їх створення: Густинський літопис, Львівський літопис, Київський літопис та інші. Так Густинський літопис був знайдений у Густинському монастирі на Полтавщині. Автором його деякі дослідники вважають відомого письменника-полеміста Захарія Копистенського, а інші вважають автором, а не переписувачем, саме ієромонаха Густинського монастиря Михайла Лосицького. Так чи інакше – не відомо. Та найголовніше, що ця пам’ятка Козацької доби є нині предметом дослідження. Найголовніше, що вона і нині є. У ній написано, що люди повинні знати своє минуле, передавати з покоління в покоління культурні здобутки і вчитись на помилках, не допускаючи їх повторення. Хоча за твердженням свідомих літературознавців сам Густинський літопис є творчою компіляцією, тобто несамостійною роботою, що ґрунтується на використанні чужих творів, із різних вітчизняних і польських джерел, де викладається історія від найдавніших часів до Берестейської унії. Найпомітнішими тут є оповідання про початок посполитого козацтва, про запровадження нового календаря та про запровадження унії в Україні. Велика чисельність козацьких літописів є своєрідним переходом від літописання як такого до історії як науки, від хронологічного переліку подій до їх осмислення й прагматичної інтерпретації. За джерела для авторів були мемуарні, господарські, військові, дипломатичні та інші документи, тому їх праці називають літописами лише умовно. Центральними постатями козацьких літописів виступають українські гетьмани, кошові, полковники та інша старшина, які відстоюють свободу і честь «козацької вітчизни».

У 1672 році в друкарні Києво-Печерської лаври вийшла в світ «Хроніка…» ректора Києво-Могилянської академії Ф. Сафоновича, в якій автор намагався відтворити той історико-політичний фон, на якому відбувалися всі важливі події з давньоруського, литовського і польського періодів української історії.

Важливе значення для розвитку історичної думки в Україні та піднесення національної самосвідомості мала праця «Історія Русов или Малой Росії», автором якої найпевніше був полтавський шляхтич Григорій Полетика. Написана вона близько 1770 року, а друком вийшла лише у 1846 році, хоча до цього розходилася у сотнях рукописних списків по всій Україні та ширше – по всій проголошеній московській імперії. Цей твір написано хоч і тогочасною російською мовою, але з глибоко патріотичних позицій, автор відстоює думку про самостійність українського народу, виділяє ті моменти в історії, де народ боровся за свою свободу. В ній вперше чітко сформульована ідея відновлення державності України. Як і в козацьких літописах, в «Історії Русов» чимало місця відведено власне культурній проблематиці. Зокрема, окреслюючи сучасний йому стан справ, автор пише: «Прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них как притча во языцех». Твір мав не лише наукове, але й політичне та ідеологічне значення. Під його впливом писали українські і російські поети та прозаїки: Є. Гребінка, М. Гоголь, Т. Шевченко, С. Руданський, К. Рилєєв (поема «Войнаровський») та інші.

У другій половині ХVІІ століття значного розвитку досягла драматична література, зокрема шкільна драма. Спочатку по школах ставилися комедії давніх римських письменників, але потім викладачі Київської академії самі почали писати п'єси, приурочені до кінця навчального року. За період з 1673 по 1695 роки збереглося понад 20 текстів шкільних драм. Такі шкільні драми складалися з прологу, фабули (основної частини) та епілогу. Пролог виголошував звичайно сам автор, пояснюючи основну думку драми та її моральну настанову. Після цього грався основний сюжет – фабула. Завершував драму епілог із подякою глядачам. У шкільних драмах виступала велика кількість дійових персонажів (до 300 осіб). Це пояснювалося виховною метою – для того, щоб залучати до вистави якомога більше учнів. У перервах між актами поважної релігійної драми ставилися інтермедії та інтерлюдії. Змістом їх були розважальні сюжети з народного побуту, герої яких розмовляли мовою, близькою до народної.

Козаки писали літописи, козаки і їхні діти створювали нові літературні твори, бо було кому читати і на українських землях знову панувала високоосвічена та духовна атмосфера. Потреба в літературі за козацької доби на українських землях зросла. За прикладом братських шкіл та шкіл при монастирях козацька старшина опікувалась створенням і функціонуванням шкіл при козацьких полках. Шкільна освіта зазначеного періоду на Лівобережжі охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. Засновуються школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 учнів. Як писав у 1655 році араб-християнин Павло Алеппський, що мандрував Україною по дорозі до Москви, «навіть селяни в Україні вміли читати й писати…, а сільські священики вважали своїм обов'язком навчати сиріт, не дозволяючи тим тинятися вулицями як бродягам». Усього у Гетьманщині на 1099 поселень було 866 шкіл. У новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа припадала на 746 учнів, але уже після загострення боротьби московського царату з українською освіченістю зусилля кількох поколінь козацьких очільників та українського духівництва йдуть нанівець. Тож 1876 року цей показник буде набагато гіршим, одна школа припадатиме аж на 6730 учнів.

А на Правобережжі польські урядовці ще з більшим ентузіазмом надавали перевагу саме католицьким та єзуїтським навчальним закладам. Українські братські школи занепадають. Як ви пам’ятаєте з попередньої статті Острозька академія після смерті князя Костянтина Острозького теж зачиняється. І в її стінах починає свій поступ єзуїтський колегіум. У 1661 році було засновано Львівський університет, але він теж став своєрідним центром полонізації мешканців західноукраїнських земель. І нові навчальні заклади, які з’являються у другій половині XVIII століття у Кременці, Володимирі-Волинському та Чернівцях, були теж польського спрямування.

Єдиною розрадою українського відродження тривалий час залишалась саме Києво-Могилянська академія, про перші кроки в діяльності якої ми вже згадували в попередній статті. А тепер хочемо зосередити нашу увагу на академії як осередку наснаги на відродження української державності.

У Києво-Могилянській академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й Білорусії, Росії, Молдавії, Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції. Навчання і виховання у ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. Пріоритет у навчанні залишався за гуманітарними дисциплінами. Академічний курс навчання передбачав існування 8 ординарних класів і тривав 12 років. Навчалися діти всіх станів, починаючи від аристократії до дітей простих козаків та селян. Місця у класі вони займали відповідно до своєї успішності в навчанні. Академія мала величезну бібліотеку, яка наприкінці ХVІІІ століття налічувала близько 10 тисяч томів із різних галузей знань всіма європейськими мовами, якими, до речі, вільно володіли студенти. Загалом за понад 150 років існування академії в ній навчалося близько 25 тисяч українців. З її стін вийшла більша частина свідомої інтелігенції, яка у ХVІІІ столітті займала всі урядові місця та підготувала національне відродження ХІХ століття. Академія була центром вчених і письменників українства. Для прикладу можемо нагадати про визначні постаті того часу, які відкрили свої таланти саме серед стін Києво-Могилянської академії. У часи Петра Могили – це філософи Йосип Кононович-Горбацький і Іван Трофимович, поети і письменники Сільвестр Косов, Х. Євлевич, С. Почаський, Т. Баєвський, І. Гізель. У мазепинський період – Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Іларіон Мигура, Гедеон Вишневський та інші.

В академії викладалися чотири мови – слов'янська, латинська, грецька й польська. Латина була мовою навчання (як і в усій тогочасній Європі), але з початку ХVІІІ століття її поступово витісняє тодішня українська літературна мова. Латинська й грецька мови давали студентам доступ до скарбниць світової, зокрема античної, культури. Навчання в академії було поділене на тривіум (риторика, граматика, поетика) і квадріум (арифметика, геометрія, астрономія й музика). У стінах навчального закладу відбувалися численні публічні диспути з різних наук, затвердився звичай так званих «рекреацій» – культурно-мистецьких свят із виставами та іграми, приуроченими до завершення навчального року.

Академія була щедро забезпечена матеріально як із боку вищого духівництва, так і з боку козацьких гетьманів. Навчальний заклад підтримував зв'язки з європейськими університетами та академіями, завдяки чому його вихованці часто продовжували навчання за кордоном.

Із-поміж вихованців академії вийшов цілий ряд видатних наукових, культурних та політичних діячів. Серед них особливо слід згадати імена письменника-полеміста Лазаря Барановича, вченого-енциклопедиста й літератора Інокентія Гізеля, філософа Григорія Сковороду, історика Михайла Бантиш-Каменського, архітектора Івана Григоровича-Барського, композиторів Дмитра Бортнянського, Максима Березовського, Артемія Веделя та інших, а також політичного й церковного діяча, драматурга Феофана Прокоповича, про якого хотілося б розповісти більш докладно. Адже саме Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) сприяв утвердженню української драми як такої серед освіченого українства. Він народився у Києві в купецькій сім'ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Дуже цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 року до Києва, викладав поетику, риторику, філософію у Київській академії. У 1705 році він написав свою знамениту історичну трагікомедію «Владимір», до якої першим узяв тему з української історії. Присвячена І. Мазепі, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у трактуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалима». Новизна п'єси була вже в тому, що автор узяв сюжет не з біблійної історії, а з вітчизняної. Іншою новацією було те, що основною тезою п'єси була боротьба з відсталістю, патріархальною рутиною. Автор вдається до психологічного аналізу дій хрестителя Русі князя Володимира Великого, показує його сумніви й вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських недоліків. Тому цей твір є ніби межовою віхою на грані нового й старого світу української духовності. Окрім неабиякого хисту драматурга-новатора Феофан Прокопович мав хист літературного критика. А іще для українських літераторів він став одним із перших українських літературних теоретиків. Його підручник із поетики тривалий час був дороговказом в грамотності в сфері побудови літературного твору. В даному підручнику Прокопович опрацьовує правила укладання драматичного твору відповідно до вимог барокової стилістики, котра на той час стає нормою для європейських митців. Актів у драмі за Прокоповичем має бути п'ять. Сцен в одному акті може бути багато, але не більше від десяти. В трагедіях як виняток одна сцена може становити цілий акт. Більше трьох осіб в одній сцені не повинні розмовляти, хоча самих осіб може бути значно більше. Всі особи можуть виходити зі сцени лише після скінчення дії, але з попередньої яви у наступній мусить залишатися хоча б одна дійова особа. Майже півстоліття драматургічна теорія Прокоповича була основою для усіх наступних драматургів. Згідно з його приписами творили трагікомедії українські драматурги С. Ляскоронський, М. Довгалевський, М. Козачинський, Г. Кониський та інші. Наприклад, у драмі Г. Кониського «Воскресеніє мертвих…» 1747 року відображено соціальні антагонізми тогочасного українського життя – сваволю старшини, хабарництво і продажне судочинство. Генетично пов'язана з українською шкільною драмою сатирична комедія українського патріота грецького походження Василя Капніста «Ябеда», що досі вважається одним із вищих досягнень чомусь «російської комедіографії». Певно тому, що талановиті митці України поневолі мали працювати на окупаційну здичавілу орду з надією на відродження української державності у майбутньому. І мудрий Феофан Прокопович також повівся на підступ московітів, він став митрополитом і одним із найближчих дорадників царя Петра І у його реформаторській діяльності,

Випускники академії також складали переважну більшість викладачів у заснованих за наказами Петра І і наступних правителів Російської імперії вищих і середніх навчальних закладах. Весь російський єпископат 1700-1762 років складався виключно з випускників Києво-Могилянської академії. Ось так частина випускників елітної української Києво-Могилянської академії пішла на те, щоб вести просвітлення в заболотяному та малоосвіченому заліссі. Такі як Єпіфаній Славинецький – автор слов'яно-греко-латинського лексикона (словника); Симеон Полоцький – засновник першого вищого навчального закладу в Москві – слов'яно-греко-латинської академії (1687 р.), яка створювалася за київським взірцем, – стали практично свічечками розумного серед здичавілої орди. Вони були використані Московією, а потім Російською імперією для європеїзації держави та розвитку російської культури. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Лещинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський). Але про театральне мистецтво ми поговоримо трохи пізніше. А тепер хочеться нагадати про літераторів Козаччини  XVIII століття, серед яких слід назвати Гната та Івана Максимовичів, М. Богдановича, О. Хмельницького та Василя Капніста. Останній хоча й був заможним українським поміщиком, проте і він як свідомий літератор гостро відреагував на закріпачення українських селян за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 року. Його найталановитішим твором як реакція на згаданий указ була «Ода на рабство» (1783 р.), в якій крізь класицистичний канон уже цілком виразно проглядає романтичний світогляд автора. Також серед тогочасних літераторів помітно вирізнявся Климентій – «син Зинов'єв», що видав збірку своїх творів, які становлять собою енциклопедію життя всіх верств і прошарків тогочасного українського суспільства. Крім кількох сотень власних віршів, Климентій умістив у згадану збірку понад 1000 народних прислів'їв та інших афоризмів.

Віршована література мала своє продовження у співаних віршах. Суттєвий слід у формуванні культури доби козаччини залишили співці під акомпанемент кобзи. Тогочасні українські селяни та інтелігенція завжди раділи появі на галявині кобзаря із новими незашмуляними і не заялозаними московськими цензорами думами. Думи у виконанні кобзарів викликали у слухачів і сміх, і сльози. Про кобзу як музичний інструмент і про кобзарів, котрі були совістю українського народу, ми пропонуємо поспілкуватися у нашій наступній статті.

Календар подій

    1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 2829