Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Праслов'янська міфологія - невід'ємна частка великої української культури

Усі ми хочемо жити в країні, в якій можна було б пишатися не тільки «славним минулим», а й сьогоденними здобутками і переконливими перспективами в майбутньому. У цьому контексті роль культури не можна переоцінити, оскільки саме вона формує нашу свідомість. Від культури залежать наші ідеали та амбіції, якість і стиль життя та мислення, якість наших стосунків. Культура – це, власне, базові цінності, смисли, етика та способи нашої поведінки. Все це зумовлює якість нашої професійної роботи і таким чином впливає на якість економіки. Адже не економіка створює людей, а люди створюють економіку. А хто створює людей? Культура! Врешті, культура існує там, де є людина. Саме людина є споживачем і носієм культури. А відтак і творцем людського в собі.

Певно, кожен з українців дивується людяності, доброзичливості та взагалі вдачі краян. Адже, будучи глибоко віруючими християнами, українці досить жваво і з вогником святкують язичницькі свята: Свято Калити чи то свято Івана Купала, співають щедрівочки та колядки. Кожна україночка має неабиякий хист до ворожіння та закличків. Українські народні пісні та українські народні казки так і пересипані художніми образами фантастично-міфічних істот типу Мокоші, Дани, Лади, Леля-Полеля, Блуду, Даждьбога, Сварога, Роду, Землі-матері, русалок, домовиків, водяників та ін. Недаремно і в українській художній літературі нерідко використовуються тисячоліттями утверджені язичницькі образи. Досить пригадати хоча б «Лісову пісню» Лесі Українки чи то «Русалку» Тараса Шевченка, чи то одвічне «Слово о полку Ігоревім».

Усім нам досі залишається нерозгаданою загадкою сила надзвичайно багатого і яскравого світу народних уявлень, вірувань та повір’їв, народних казок та легенд, народних обрядів і традиційних звичаїв. І все це вже кілька тисячоліть уособлює розвинену систему духовної культури предків, їхнього світогляду, світосприйняття та ментальності. Племена венедів та міжплемінний союз антів, пізніше поляни, древляни та інші слов’янські племена на високому духовному рівні використовували образи, оповиті легендами та міфами, а також семантично сповнені силою обожнювання та забобонів.

Українська міфологія з молоком матері всоталася у життя праслов’ян. Світосприйняття навколишнього середовища, намагання впорядкувати розуміння про явища природи, пошук інструментів захисту від нечистої сили, котрі могли бути насланими на українця чужинецькими зайдами, або ж злим оком чи то відьомськими прокльонами, а чи ритуалами.

Аж мурахи повзають по шкірі, коли слухаєш або читаєш про потворну істоту з величезними очима, густими бровами, довгими віями та важкими повіками, якого праслов’яни нарекли Вієм. Від ІІ тисячоліття до нашої ери і до сьогодення про нього ходять легенди, про нього писали книги, про нього знімали кіно. Сама назва чудовиська ВІЙ походить, напевно, від слова «вії», які були у нього надзвичайно довгі, підіймати які чудовиську допомагали два атланта-силача. І коли очі Вія розплющувались, то його погляд ставав вбивчим для усього, що опиниться на його шляху: гинули люди, знищувались цілі села та міста. Ми думаємо, що ця легенда сповнена силою сталого забобону про «зурочення», про дії так званого «злого ока».

Так часто і трапляється в житті, що страшна недуга може зненацька забрати дитину чи добру-предобру людину, а злодій і вбивця зможе не тільки уникнути покарання, а й жити в достатку і здоров’ї. Праслов’яни, не розуміючи такої несправедливості, вигадали собі злу істоту, винну в несподіваному горі, та нарекли її Лихом. ЛИХО – у праслов’янській міфології це зла істота, яка не пожаліє ні багатого, ні бідного, згубить і винного і невинного.

Серед праслов’янських племен тривалий час ходила легенда, що якщо вагітна жінка побачить вовка, то у неї народиться дитина-вовкулак. ВОВКУЛАКА – це одна з найпопулярніших фантастичних істот праслов’янської міфології. Не можна сказати, що вовкулака асоціювався з абсолютним злом, адже він був «перевертнем», тобто людиною, яка перетворилась у вовка. Якщо людина була вовкулаком від народження, то вона вдень жила своїм абсолютно нормальним життям, а на повний місяць, вночі, перетворювалась на звіра. Також за повір’ям у вовкулаку людину могла зачарувати відьма. Тоді людина блукала декілька років у вовчій подобі. І знову набути риси людини вовкулака міг лише тоді, коли на його шиї хтось із сміливців зможе розірвати зачарований шнурок, або ж, навіть, здерти по живому вовчу шкуру.

Вірування, що можна врятувати зачарованого підсилено віруванням про безсмертя душі людської. Так утвердилось повір’я, що дівчата утоплениці не пропадають у пучині вод, а з часом стають русалками водоймищ, де утопилися. РУСАЛКИ є символом спокуси, небезпеки, яка чатує на людину у воді. Вони є також символом душевної печалі і туги за земним життям. Русалки можуть виступати символом краси водної стихії. Назву русалок виводять зазвичай від латинського визначення весняного свята «розалія» (грец. русалія). Народні вірування про русалок були улюбленими темами й сюжетами української літератури, особливо доби романтизму, а також у музиці й в образотворчому мистецтві.

Володар усіх водоймищ, який опікувався життям русалок та інших мешканців водоймищ ВОДЯНИК у праслов’ян був духом, який оберігає спокій річки. Але якщо хтось розізлить водяника, тоді той здатен зруйнувати млин, втопити людину, підійняти річку, або ж, навіть, потопити село. Тому люди в ті часи задарювали водяника дарами і уповали на щасливу долю.

ДОЛЯ також народжена кілька тисячоліть тому повір’ями наших пращурів. Тим, кому випала щасливіша доля, радили не хизуватись нею, а приймати її із вдячністю, в інакшому ж випадку, ризикуєш її втратити. А тому, кому випала нещаслива доля, радили її шукати – у іншому занятті, іншому місті та за інших обставин. Адже якщо тут і зараз ти почуваєшся нещасливим – значить твоя доля блукає десь у іншому місці. Так часто і густо траплялося в історії багатостраждального народу, представники якого нерідко знаходили щастя за межами свого насидженого родинного гніздов’я або навіть на інших континентах нашої планети. Люди були наскільки впевнені у тому, що доля пророкує їм певне, вже відоме у світі майбутнє, що часто звертались до мольфарів, ворожок та відьом, аби дізнатись яка ж доля на них чекає. І чи не відвернув її часом якийсь недруг.

Кажуть, що той, хто довго по життю шукає своєї долі, або ще гірше був зачаклований відьмами і блукає лісом у вигляді високого «лісового чоловіка», покритого довгим волоссям та вбраного у білий одяг за легендами є Чугайстером. ЧУГАЙСТЕР – це надприродний образ в праслов’янській міфології. За легендою до будь-якої людини Чугайстер ставиться вкрай обачливо і шкоди їй не завдає. Навпаки, як зустріне людину, то поспілкується, побажає гарної дороги та відпустить неушкодженим. Тож для людини цей персонаж не ніс ніякої шкоди і просто був гармонійною частиною міфічного світу перевертнів та інших надприродних істот.

У праслов’янських легендах такі образи як мавки, німфи, русалки, нявки існували з давніх давен. За легендами, вони виглядають як надзвичайно гарні молоді дівчата, котрі залишають після себе сліди босих дитячих ніжок. Полюють мавки на привабливих молодих хлопців, а хто піде за ними – заблукає і ніколи не знайде дороги додому.

Та щоб краянин із чужини знайшов дорогу додому існує легенда про ЄВШАН-ЗІЛЛЯ, яке повертає родову пам'ять, повертає силу любові до рідної землі. І ця легенда тривалий час підсилює вірування українців у повернення блукаючих на рідні землі. Незважаючи ні на що серед наших пращурів протягом десятків століть утверджувався АНІМІЗМ, тобто віра в наявність душі чи духу в кожній речі або явищі навколишнього світу. І це є особливо характерним явищем серед українців, якщо поглибити свій погляд на семантику традиційних уявлень та вірувань українців, їхньої календарної та родинної обрядовості. Тут в пригоді стане і непоборне Свято Івана Купала (свято літнього сонцестояння) і Свято Коляди (свято зимового сонцестояння), свято українського Нового року (навесні) та віковічні Зелені Свята (на початку літа).

Ми ж пам’ятаємо ще з інститутських лекцій, що МІФОЛОГІЯ – це сукупність міфів того чи іншого народу. Міфи слід відрізняти від казок, які вже у стародавні часи сприймалися як вигадки, плід фантазії, в той час, коли до міфів ставилися як до імовірних подій.

Характерною особливістю української міфології є поєднання християнських релігійних уявлень із язичницькими віруваннями. На жаль, мало писемних творів про народні вірування (в позитивному плані) у нас збереглося. Хто знає, якою б нині виглядала українська міфологія, якби мала писемні пам’ятки, як наприклад, у греків, адже наші вірування за давністю не поступаються грецьким. За словами українських мистецтвознавців, до нас дійшли «переважно уривки прадавніх міфів, часто засмічені пізнішими християнськими нашаруваннями, які нині так нелегко розпізнати, щоб зібрати й вибудувати струнку систему української міфології. Тому великий інтерес для дослідників становлять усні перекази, народні звичаї, пісні, в яких відобразилося світосприйняття українського люду передхристиянської доби».

Характерною особливістю праслов’янської міфології є пантеїзм (від гр. pan – все, і theos – Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Праслов’яни намагалися жити в гармонії з природою і це їм додавало сили в тяжкій і виснажливій праці і, навіть, приносило насолоду від землеробства та риболовлі. І до наших днів дійшло вірування про бога на ім’я РОД (Рожай, Рід) – творець Всесвіту, бог долі та життя, володар Вирію, батько Білобога та Чорнобога, який опікується деревом життя. Род з Землею-Матір’ю – подружжя. Рід у легендах асоціюється з Соколом. У більш пізній час Рід стає Сварогом. СВАРОГ– бог вогню і владика Світу. Його сини – Сварожичи.

Чимало міфів, пісень та легенд описують язичницьких богів таких як  МОКОША – богиня милосердя, жіночої роботи та майстерності, покровителька родини. У праслов’ян чинне місце у пантеоні богів займав ВЕЛЕС – покровитель мистецтва, краси, щастя, тварин та волхвів. Не менш значима для наших пращурів була ЛАДА(Жива) – богиня світової гармонії, краси, любові, мати сущого, богів Лелі та Полеля. ЛЕЛЯ (Полеля) – володарка краси, кохання і весни. Надзвичайно високі місця у пантеоні праслов’янської міфології займали і такі боги як СТРИБОГ (Посвист) – цар-батько вітрів, СПАС – покровитель врожаю, ХОРС – бог життєдайного сонячного світла, віддзеркаленого в Місяці, ДАНА (Діванна) – дарувальниця небесної води, богиня вод, ЯРИЛО (Купала) – бог молодості, шлюбу та краси, КОЛОДІЙ – покровитель шлюбу, бог примирення та взаєморозуміння. Праслов’яни з багатобожжям намагалися пояснити собі природні явища та увірувати у силу божу.

Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов’ян відомі з народної творчості: пісень, щедрівок та колядок. ПЕРУН – божество в давньоруській язичницької міфології, покровитель князя і дружини, бог війни. Також, судячи з лінгвістичним даними, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки. Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. З язичництвом люди відкрили невидимий світ, пов’язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри – єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу та буддизму.

Та й найголовніше, що доторкнувшись до пізнання праслов’янської міфології ми впевнено торуємо шляхом пізнання витоків великої і самобутньої української культури, тобто шляхом розвитку людяності та порозуміння, доброзичливості та творчого неспокою. Адже праслов’янська міфологія є невід’ємною часткою великої української культури. Досліджуючи нашу тему, ми розуміємо, що розвиток культури є ні чим іншим як розвиток людяності на планеті Земля. Та й сама історія розвитку людства є ні чим іншим, як історією становлення людського в людині. Дослідники слушно називають культуру другою природою. Тому культура і є стратегічним інструментом творення нашого майбутнього!

Тож долучайтесь до нашого проєкту «Українська культура: Пізнаємо своє». Не цурайтесь українських бібліотек. Читайте про праслов’янську міфологію, яка стала предметом наукового дослідження ще з другої половини XVIII століття, з появою робіт М. І. Попова «Опис стародавнього слов'янського язичницького баснослів'я» (1768) та М. Д. Чулкова «Абевега руських забобонів…» (1786). На початку XIX століття з'являються дослідження Г. А. Глинки «Древня релігія слов'ян» (1804). У XIX столітті дослідження слав'янської міфології отримало новий імпульс з появою збірника «Слов'янський вістник» (1866), який видавався під редакцією А. А. Хованського, де публікували свої статті з цього питання Д. О. Шеппінг, А. Н. Афанасьєв, А. А. Потебня, Н. І. Карєєв, Ф. І. Буслаєв та інші. У 1884 році в журналі «Філологічні записки» вийшла стаття Людовика Леже «Короткий нарис слов'янської міфології», що містить докладний бібліографічний огляд сучасних публікацій на цю тему, а в 1907 році в збірнику був опублікований переклад його «Слов'янської міфології». У XX столітті з'явилися дослідження Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», «Нариси російської міфології» Д. К. Зеленіна та інше. Дещо прояснить з даного питання і «Словник української міфології» під редакцією Сергія Плачинди та багато інших енциклопедичних, словникових та науково-популярних видань, з якими у вас буде радість ознайомитися, завітавши до українських книгозбірень. Шануймо українське! Пізнаємо українську культуру! Пізнаємо своє!

Календар подій

      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 1920212223
24252627282930