Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Розмаїття української душі. Усна народна творчість (частина 2)

Всесвітньовідомий український письменник і телережисер Олександр Довженко високо цінував і шанував українську пісню. Він зазначав: «Українська пісня -  це геніальна поетична біографія українського народу». І дійсно, коли чуєш українські пісні, то ловиш себе на думці, що через пісню ти можеш пізнати найпотаємніше з історії мужнього і водночас доброзичливого  народу. Мелодійність пісень така ж прекрасна, як українська вишиванка. Народна музика полонить і так легко лягає на серце, що потім цілий день ходиш і наспівуєш прості і водночас геніальні слова української народної пісні із не менш геніальною мелодією. Загалом фольклористи налічують понад 500 тисяч українських народних пісень. А у фонотеці народних пісень ЮНЕСКО понад п'ятнадцять з половиною тисяч українських народних пісень. Україна гордо несе пальму першості серед пісенних народів світу. На другому місці Італія. Італійських народних пісень у фонотеці ЮНЕСКО налічується всього шість тисяч. Недаремно засновник наукової славістики, відомий словацький та чеський поет Павел Шафарик  писав: «Українці дуже багаті, може, найбагатші поміж усіма слов’янами, різнобарвними народними піснями. Вони не мудрують, складаючи свої пісні; у них пісні виростають самі, як квіти на полях зелених, і їх така кількість, якою не може похвалитися жоден народ у світі.»

Так, друзі! Саме так і не інакше знають у світі про українські народні пісні, які зачаровують, які наснажують, які розкривають всю широчінь української  життєдайності, всю висоту  української жаги  до волі та справедливості, всю глибочінь витоків української нації, її мови, обрядів і традицій, всю силу і таїну нескореної душі українського народу. Багатобарвність життя-буття нашого народу, його доля і страждання на рідній землі, голосіння до вирію крізь століття, живучість сили духа та одвічна любов до неньки України, сміх крізь сльози берегинь та мужність і відвага богатирів, козацький гарт та ніжність молодиць, непоборність кіборгів та краса чарівниць – все це можна почути серцем, якщо уважно слухати українську народну пісню.

Голосіння над небіжчиком праукраїнцями Трипільської  чи Мізинської культури переросло у билини  праукраїнців Київської Русі та думи кобзарів козацької Гетьманщини, а ще засяяло багатобарвними гаївками та веснянками, коломийками та  петрівками, русальними та купальськими піснями, жниварськими та чумацькими, козацькими та рекрутськими, повстанськими та стрілецькими, сороміцькими та жартівливими, колисковими та побутовими, колядками та щедрівками… Тож феномен української народної пісні як різновид народної музики  українською мовою  потребує наукових досліджень та леліяння шанувальників. Українську народну музику та українську народну пісню досліджували знані вчені:   М. Драгоманов, С. Людкевич, О. Сластіон, І. Франко, П. Куліш, І. Срезневський, Леся Українка, Ф. Колесса, В. Перетц, М. Сумцов, О. Потебня, М. Максимович,  А. Грабенко,  В. Другальов,
В. Кисіль та інші. Перші стежечки зроблені у царину пізнання поетичного магнетизму та ліричного драматизму українських пісень. Проте, є ще чимало роботи на ниві фольклористики та етнографії.

Уже вченими встановлена класифікація українських народних пісень:

  1. Календарно-обрядові пісні;
  2. Родинно-обрядові пісні;
  3. Соціально-побутові пісні;
  4. Епічні пісні.
  5. Колискові.

Отже, ми впевнені – ви здогадалися, що календарно-обрядові пісні поділяються ще на пісні чотирьох  циклів, а саме:

Весняного циклу: веснянки («Просо», «Мости», «Да вже ж весна, да вже ж красна», «Ой, весна, весна, ти красна» ), весняні хороводи («Шум», «Подоляночка», «Ой, хвалилася да берізонька»), русальні пісні (Ой, зав’ю вінки та на всі святки», «Сиділа русалка на білій березі», «Ой, біжить, біжить мала дівчина», «Прилетіла зозуленька», «Проводили русалочки, проводили», «Да летить стріла та уздовж села») , а також гаївки.

Гаївки – це пісні, які виконуються на другий день Великодніх свят і вони виконуються, як правило хороводом і у супроводі рухів. Відомо, що уже в княжу добу співалися гаївки. Вони користувалися популярністю і в дохристиянський час, і після прийняття християнства на Русі. Запитаєте, а чому саме таку назву має ця група пісень?! Гаївки як жанр українських народних пісень досліджували М. Грушевський, В. Гнатюк, Ф. Колесса,
С. Климник, О. Партицький,  О. Бариляк, О. Дей, В. Доценко, Р. Кирчів,
Т. Міндер, Д. Скляр, М. Сокіл, М. Сорока, М. Сохан, О. Чебанюк, Д. Шпак та інші. Зокрема, всесвітньовідомий історик, письменник і просвітянин Михайло Грушевський, вказував, що «на різних територіях ці тексти називають по-різному: «ягівка», «гаїлка», «гагілка», «ягілка», «магілка», та ін.».  Омеля Партицький зазначає, що термін «гаївка» походить від назви індійського свята весни «гулі» або «голі». С. Килимник у своїй книзі «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні» не погоджується з цією думкою і підтримує гіпотезу, висловлену В. Гнатюком (читайте Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість. К. : Наукова думка, 1966. 247 с.) про те, що «гаївка» походить від слова «гай» (місце проведення язичницьких оргій та забав), звідси – часті рефрени типу «гай-гай», «ой, гай», «гаю-гаю» та інші. Відомий український композитор, фольклорист і просвітянин Філарет Колеса вважав, що відмінність гаївок від веснянок полягає в тому, що вони виконувались тільки у час великодніх свят, а веснянки, на його думку, «обіймають крім гаївкових ігор, ще й цілий цикл весняних пісень, які співаються вже від Благовіщення.». Гаївки несуть у собі мотиви боротьби літа із зимою, тепла із холодом, кохання із одинокістю.

У гаївках, наприклад, про відкриття небесних воріт та подібних до них часто зустрічається мотив боротьби чи битви. У селах Прикарпаття ще й досі збереглася традиція, за якою парубки б’ються, борються між собою, імітуючи давній міф про циклічну боротьбу літа з зимою. Підкреслимо, що у княжу добу до цього мотиву долучаються інші, такі як мотиви війни або ж мотиви викупу. З елементами пізніших нашарувань такі твори часто набувають звучання казки:

Всі: Воротарю, воротарчику, // Отвори ми воротенька! // Двоє: Ой, що жи
то за пан їде, // Ой, що жи нам за дар везе? // Всі: Золотеє зернятко, //
Найкращеє дитятонько. // Пустіти нас, пустіти нас, // В явір воювати! //
Двоє: Не пустимо, не пустимо, // Мости поламати. // Всі: А ми пости
поломимо, // Ще й грошима посиплемо, // Пріч підемо

[Записано від Чорноуса Федора Васильовича, с. Підлісся Івано-Франківської області].

Під час виконання гаївки дві учасниці, піднявши руки вгору, утворюють «ворота», всі інші учасники проходять через так звані «ворота», співаючи. Між ними відбувається своєрідний діалог. Двоє дівчат (останніх) не пропускають через «ворота» інших, вимагаючи плату. Потім дівчата, яких затримали, утворюють «ворота». А ще є гаївки із використанням ремінця, а ще з використанням хустки. Гаївки співаються весело в супроводі рухових ігор, чим і нині приваблюють молодь. Гаївки можуть співатися кілька годин, а то і цілий день. Як правило, починається цей день гаївок із першої загальноприйнятої гаївки, що є своєрідною зав’язкою в композиції гаївкового обряду:

В нашім селі на горбочку, // стоїть церква на видочку, // Коло неї мов ті квіти, // ходять старші, ходять діти. // Ходять хлопці і дівчата, // Пациківські голуб’ята //Заспіваймо паняночки, // веселої гаївочки

[Записано від Довбуш Марії Миколаївни, с. Підлісся Івано-Франківської області].

Традиційно ще від княжої доби на теренах України виконується ціла вервечка гаївок в хороводі з імітацією процесу сіяння та росту рослин. За словами Михайла Грушевського: «сей мотив – хороводними, імітаційними рухами пособляти зростові потрібних рослин, – очевидно лежить в основі різних веснянкових дій, і я думаю, що вони були магічними діями, виконуваними старшими, перше ніж зійшли на гри молодіжі. Такі забави колись стояли у дуже тіснім зв’язку з магічними, вегетаційними танками, церемоніями, діями, котрих серія починалася з початком соняшного року і переходила через весь господарський сезон, пильнуючи розбудити, зміцнити, розвинути природні явища добродійні, корисні, потрібні, а знейтралізувати ворожі і шкідливі».

Прикладом є гаївка «Мак», де ми можемо побачити зв’язок цієї магічної рослини із тотемними віруваннями наших пращурів у птахів і тварин: Синичко, синичко, // пташко маленька, // Ой чи чула, чи бачила, // як в полі сіють мак? // - Ой так, ой так-так, так у полі сіють мак // - Ой так, ой так-так, так у полі сіють мак. // Синичко, синичко, // пташко маленька, // Ой чи чула, чи бачила, // як в полі росте мак? // - Ой так, ой так-так, так у полі
росте  мак

[Записано від Чорноуса Федора Васильовича, с. Підлісся Івано-Франківської області]

Далі перелічуються всі наступні етапи праці та вирощування – як сходить мак, як підростає, як цвіте, як його скородять, як косять, як в’яжуть, як труть та як їдять. Співають і водночас грають рольові ігри хлопці і дівчата під час виконання й інших традиційних гаївок, таких як: «Ремінець», «Жучок», «Посію я огірочки», або ж «Дубовая лавочка». Особливого вияву весняні ворожіння набувають у гаївці «Дубовая лавочка», якою, як правило, завершувався період весняних ігрищ та гулянок:

Дубовая лавочка // Дубовая лавочка, лавочка, // Ішла нею Насточка, Насточка. // На всі боки гледіла, гледіла, // Чи не їде мій милий, мій милий. //Чи не везе чобітки, чобітки, // Щей золоті підківки, підківки. // Будуть вони рипіти, рипіти, // А підківки дзвеніти, дзвеніти. // Де ти, Настко, бувала, бувала, // Як діброва палала, палала? // Ми діброву гасили, гасили // Горшком воду носили, носили.

[Записано від Джус Стефанії Романівни, с. Підлісся Івано-Франківської області]

Охарактеризувавши особливості жестикуляції, яка супроводжує виконання гаївок, зазначимо, що вони підпорядковані в основному практично-магічній меті: прикликати весну, прогнати зиму, «виворожити» урожайне літо, напророкувати дівчатам і парубкам вдале обрання пари і весілля. При виконанні гаївок водяться хороводи, які покликані підтримати святковий настрій. Віримо, що після завершення війни з москалями, гаївки будуть виконуватися на усіх українських землях. Краяни радо зустрічатимуть Великодні свята в мирній Незалежній Україні і за допомогою наших статей пізнаватимуть своє. А за допомогою книг, які можна знайти буде у книгозбірнях України, кожен українець матиме змогу долучитися до відродження рідної української культури в усій її красі.

Пісні Літнього циклу: петрівчані пісні (співалися під час Петрівського посту: «Уже петрівочка да наставає», «До Петра зозулі да кувать, да кувать», «Ой, петрівочка минається»), купальські пісні («Купайло, Купайло, де ти зимувало», « А ми рутоньку посієм, посієм», «Ходили дівочки коло Мариночки», «Іване, Івашечку, не переходь же доріжечки» та ін.) та жниварські пісні (Ой, чиє то поле пожато скоро», «Маяло житечко, маяло» «Ой, наш господар-виноград», «Наш хазяїн молодий» та ін.).

Осіннього циклу: косарські  («Вийшли в поле косарі», «Ой, дощику-поливайчику», «В моєї родини жито та пшениця» та інші.)

Зимового циклу: миколаївки( Ой, хто, хто, Миколая любить»), щедрівки(«Щедрик, щедрик, щедрівочка», «Ой, господар, господарочку, пусти в хату Маланочку», «Маланкина мати пішла щедрувати», «Як ходили ми бродили, то щедрівочку зустріли», «Щедрівочка щедрувала, під віконце підбігала», «Щедрик-ведрик, дайте вареник», «Щедрий вечір, добрий вечір», «Маланка ходила, Василька просила» та ін.), колядки( «Нова радість стала», «Коляд, Коляд, Колядниця», Добрий вечір тобі, пане господарю», «Святий вечір, добрий вечір, Коляда іде», «Сніг на землю сипле тихо», «Коляд, Коляд, Коляда. Холод взимку – не біда», «Віє вітер з гір та до вас у двір», «Я колядниця маленька, в мене шубка коротенька» та ін.).

Як стверджує кандидат філологічних наук Наталія Вівчарик: «Родинно-побутові пісні – це ліричні поетично музичні твори, в яких відбиті почуття, переживання, думки людини, пов’язані з її особистим життям, сімейними проблемами і подіями, родинними стосунками». Певно, що за тематикою родинно-побутові пісні необхідно поділяти на чотири групи:

Перша група – це, звичайно ж, пісні про кохання. Це, як правило, тексти, у яких ліричні герої ще не побралися, а тільки мріють про спільне щасливе життя, тому цю групу пісень також іменують піснями про дошлюбні взаємини. Прикладів можна приводити сотні, можемо звечора до ранку співати не переспівати. Починаймо: «Ой, чий то кінь стоїть», або ж «Ой у вишневому садочку», чи то «Їхав, їхав козак містом», або ж «Тече вода каламутна», «Несе Галя воду», «В саду гуляла» та інші. У них переважно розповідається про перші почуття, розчарування, зраду, біль розлуки або роздуми про одруження, проте найчастіше зустрічається мотив нерозділеного кохання.

Друга група – це пісні про сімейне життя та родинні стосунки. Прикладом для нас можуть служити українські народні пісні «Ой там за горою, там за кам’яною», «Ой під вишнею, під черешнею», «Чи я в лузі не калина була», «Цвіте терен, цвіте терен», «Сонце низенько». У пісні, наприклад, «Сонце низенько» вибудовується уявний діалог між хлопцем і дівчиною, а серце виступає джерелом почуттів, які уже не можна повернути, використовуються характерні для фольклорних текстів художні засоби: сталі епітети, символи, повтори, звертання, риторичні запитання, зменшувально-пестливі слова. Саме цю пісню частково переробив і використав у драмі «Наталка Полтавка» Іван Котляревський. У піснях другої групи як правило йдеться про певне незадоволення своєю другою половинкою. Тут і нарікання на тяжку долю, безталанний подружній вибір супутника, подружня зрада, а це в свою чергу породжує тугу за справжнім коханням, викликає сльози, розчарування своїм партнером, розчарування самим шлюбом, своїм вибором чи вибором батьків. Радісні мотиви у цій групі пісень поодинокі. Навіть, коли сімейне життя не затьмарене серйозними проблемами, оспівується туга жінки за батьківською хатою, її печальні думки, породжені довготривалою розлукою з матір’ю, елегійними роздумами над тим, що минає молодість і настає набагато складніший період зрілого життя. Такі твори Іван Франко назвав «жіночими невольничими псалмами».

Третя група – це пісні про трагічну долю, пов’язану з втратою члена родини (вдовині, сирітські життєві теми). Прикладів таких пісень теж вдосталь. Згадаймо хоча б «Ой жила я сім літ удовою», або «Ой нема гірш нікому». Найчастіше саме в цих піснях виникає образ одинокої тополини в полі, тоненької очеретини, яку ламає вітер. Навіть пестливі слова вживаються з метою викликати у слухачів співчуття, підкреслити трагічність і безвихідь.

Четверта група – це гумористично-сатиричні або жартівливі пісні. Прикладів також, хоч греблею гати. Давайте, ми починаємо, а ви продовжуйте. «Гуляю я»,  «Ой, кум до куми залицявся», «Ой, що ж то за шум учинився», «Ти ж мене підманула», «Із сиром пироги», «Грицю, Грицю, до роботи» та інші. М. Закревський підмітив, що в цих піснях «привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити. Ця жартівливість тим привабливіша, що вона непідробна, природна; а дотепність, неначе іскра, часто з’являється несподівано і з блиском». У цій групі доволі часто використовується прийом само-висміювання. Напевно, не помилимося, якщо до цієї групи додамо сороміцькі пісні та коломийки. Про них довго розповідати не будемо. Лише зауважимо, що і в теперішній час ця підгрупа пісень поповнюється новими-і-новими талановитими коломийками, які допомагають краянам тримати себе у гарному гуморі та піднесеному настрої.

Соціально-побутові пісні – це пісні про життя певної соціально-побутової верстви населення на теренах нашої багатостраждальної України. До цього виду пісень належать козацькі пісні, чумацькі пісні, кріпацькі пісні, рекрутські пісні (солдатські), ремісницькі, переселенські, бурлацькі пісні (заробітчанські) та ін.

Козацькі пісні з відродженням Незалежності України все частіше звучать по телебаченню та радіо. Найбільш популярні, ми впевнені, ви відразу з нами і підспіваєте, тільки ми наспіваємо перші рядки пісні. Нумо, браття, заспіваймо: «Ой, на горі та й женці жнуть», «Не жур мене, стара нене», «Стоїть явір над водою, на воду схилився», або ж «Наливайте, браття, в кришталеві чаші», чи то «Засвіт встали козаченьки». А цю із сумом та біллю, проте голосно заспіваємо «Ой, віє вітер, віє буйний», чи цю «Ой, з-за гори і з-за кручі». А можемо затягнути ще й таку «Гей, була в мене коняка», або ж таку «Гомін, гомін, гомін по діброві». Пригадаймо і нагадаймо краянам у цю тривожну годину козацьку запальну «Гей, нумо, хлопці, до зброї». Тут і козацькі думи на думку приходять. Проте думи ми у попередній статті уже згадували, тому вірніше буде, якщо перейдемо до гучних розлогих пісень.

Чумацькі пісні – це українські народні пісні про життя і побут, пригоди і переживання чумаків. Згадаймо кілька рядків із неосяжної фонотеки чумацьких пісень: «Ой, тим же я чумакую, Що так мені лучше жити: На панщину не ходити, Подушного не платити». До речі, першу публікацію чумацьких пісень здійснив 1834 року відомий український науковець, енциклопедист Михайло Олександрович Максимович, який до речі, був першим ректором університету Святого Володимира. А перший систематизований збірник чумацьких пісень зібрав і опублікував 1874 року відомий український літературний критик і фольклорист Іван Якович Рудченко, який до того ж ще й був братом Панаса Мирного. Так-так. Це саме  він у співавторстві з братом подарував світові «Хіба ревуть воли, як ясла повні». А ще літературному світові він відомий під псевдонімами Іван Кивайголова, Іван Руїна, Іван Білик. Іван Якович, збираючи фольклор, працював на різних урядових посадах у Житомирі, Вітебську, Херсоні та Петербурзі. Це саме він у своєму збірнику «Чумацкие народные песни» 1874 року помістив чотири пісні з Шевченкового рукописного збірника пісень, почутих у Сквирському повіті. Пісні «Та ішов чумак у дорогу», або ж «Гуляв чумак на риночку», чи то «Було літо, було літо та й стала зима» наспівували чумаки коли довгу дорогу долали. А в дорозі всяке буває, тому в чумаки лише сміливці та відчайдухи і подавались. Ними захоплювались, їхній силі духу та надзвичайним вмілостям вклонялися.

Чумацькі пісні надихали поетів Тараса Шевченка (Вірші «Ой не п’ються пива-меди», «Неначе степом чумаки») та Степана Руданського (народно-пісенна опера «Чумак – український диво спів»), письменницю Марко Вовчок (оповідання «Чумак») та драматурга Івана Карпенка-Карого (п’єса «Чумак»). Приємно зазначити, що справжні композитори-патріоти Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Філарет Колесса, Олександр Кошиць, Лев Ревуцький та Микола Леонтович обробляли чумацькі пісні. Рівень їхньої композиторської обробки завжди був високопрофесійний і сприяв поширенню таких пісень на світовому рівні. Згадаймо хоча б маленьку щедрівочку «Щедрик, щедрик, щедрівочка», яка мала щастя бути обробленою українським композитором Миколою Леонтовичем. І у наші часи є талановиті композитори, котрі звертаються до витоків української усної народної творчості. Сучасний український композитор Володимир Зубрицький 2012 року створив фолк-симфонію «Чумацькі пісні» для солістів, хору та симфонічного оркестру на тексти старовинних українських народних пісень та тексти відомого українського поета Василя Довжика. Більш докладно з чумацькими піснями після перемоги ЗСУ можна буде ознайомитися у читальній залі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара.

Кріпацькі пісні – це пісні про тяжке підневільне життя селян, про безправ’я у його буденних проявах. Пісні «Ой, у неділю ранесенько до церкви дзвони дзвонять», «Ой, ходімо, пане-брате, в степ та в гайдамаки» та інші були чи не єдиною розрадою в дні поневолення українських селян-кріпаків. Серце кров’ю обливається, коли чуєш такі щемливі пісні. Та є серед кріпацьких пісень ще й іронічно-сатиричні співанки типу «Пішла наша бариня пшениченьку жати, а за нею паничі колосся збирати». З гумором і тяжка праця легше дається. Та й з піснею майстер справу свою швидше робить. Так ремісницькі пісні допомагають ремісникам у щоденній морудній справі. І співали ремісники «Нехай же нас Бог рятує», або ж «Що у лісі погребець», а можливо й «Закипіла в морі піна» та інші.

А кому вже все остогидла малооплачувана праця, тоді їхали за моря, за океани кращої долі шукати. Пісні «Ой, хто хоче гроші мати, най їде за море», або ж «Ой, Канадо, Канадочко, яка ж ти зрадлива», чи то «Америка, Америка, яка ти невдобна» належать до підгрупи українських народних пісень, які в народі називають переселенськими піснями. Чому їх так називають, певно, кожен здогадається. Також, напевно, немає потреби розжовувати, що інша підгрупа пісень таких як «Вилітали орли з-за крутої гори», чи то «Ой, з-за гори чорна хмара встала», чи то «Ходім турка воювать», а чи «Кровавая доріженька до самого Відня» називається рекрутські або солдатські пісні. А ще є велика підгрупа бурлацьких, наймитських чи то заробітчанських пісень. До їх числа входять українські народні пісні «Вчора була суботонька, сьогодні неділя», а також «Розлилися води на чотири броди», «Та забіліли сніги, заболіло тіло» і багато-багато інших. Це саме про українські народні пісні, що тисячоліттями лунають на нашій родинні землі, всесвітньовідомий поет і художник Тарас Григорович Шевченко писав: «Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України! !»

Наступна велика група українських народних пісень називається Епічні пісні, що поділяються на історичні пісні, думи, билини та балади. Про билини та думи ми вже згадували у попередній статті, тому маємо намір зосередитися на історичних піснях та баладах.

Історичні пісні – це, як ви розумієте, ліро-епічні твори про тих чи інших історичних постатей, або ж про ті чи інші історичні події. В історичних піснях не рідко можна почути загальну думку українського народу про історичні постаті чи про події, які вплинули на хід історії багатостраждальної нації. Прикладом таких пісень є епічні «Що князь Володимир коника сідлає», «Із-за гори, з темного лісу», «Ой, гордий, пишний, ґречний паничу», «Ой, Морозе, Морозенко», «Пісня про Байду», «Виїхав Гонта та з Умані», «Ой, у лузі червона калина похилилася», «Ой, там на горі, Січ іде» та «За Сибіром сонце сходить», «Ой, чи не той то Хміль». Деякі вчені виділяють і становлять в окрему групу від інших пісні, пов’язані з Хмельниччиною. В історичних піснях традиційно є яскраво виражена епічність, а в текстах головним чином є опір на історичні факти. Прислухаючись до історичних пісень, ми можемо констатувати рівноскладовість вірша та строфічність римування, хоча у найдавніших історичних піснях римування відсутнє взагалі.

Балада – жанр епіко-ліричної народної та професійної пісні й поезії. Хоча провансальська балада існувала в ХІІ-ХІІІ століттях як пісня, яку співають танцюючи, тобто це своєрідна любовна пісня до танцю. Ну, саме так її був представив для своєї публіки провансальний трубадур Пон де Шаптей (1180-1228). Але вже у XIII-XIV століттях зусиллями відомих Данте і Петрарки баладу відокремлюють від танцю. Саме така балада, якій властиве тяжіння до фантастики і яскравої метафори, якій притаманні пристрасні характери, драматично напружена дія, уривчастий діалог і раптова розв’язка. Саме така балада, як стверджують фольклористи, зародилась у фольклорі європейських народів: у данців (ХІІ століття), англійців і шотландців (ХІІІ-ХIV століття) та слов’ян (ХIV століття). До наших днів збереглась українська народна балада «Дунаю, Дунаю» ( XVI століття), яку не просто передавали з вуст в уста, але й ще спромоглися записати на папері.

Європейські композитори не рідко зверталися до жанру музичної балади. Твори Фридерика Шопена, Ференца Ліста і Франца Шуберта ще й до нині на слуху. Згадаймо хоча б баладу Ф. Шуберта «Лісовий цар» (Erlkönig).

До жанру балади зверталися і українські композитори Тимофій  Безуглий «Дві балади на теми козацьких похідних пісень» (1856 р.), Борис Лятошинський «Соната-балада» (1925 р.) та «Балада» (1929 р.), Станіслав Людкевич та інші.

Від середини ХХ століття і до наших днів балади зустрічаються в електронній музиці, в рок- та поп-композиціях. Рок-балади зачаровують своєю мелодійністю в музиці та емоційністю в поетичних текстах про нерозділене або втрачене кохання. Навіть, європейські та американські гурти, які сповідують таку силову музику, як хард-рок, починаючи від пауер-балади Денніса ДеЯнга «Lady” 1973 року, до кожного свого альбому в обов’язковому порядку додають пауер-баладу. Майже пів тисячоліття лунає на українських теренах балада. Віримо, що і українські рок-виконавці не нехтуватимуть надбаннями попередніх поколінь і додадуть своїх варіацій на тему одвічно хвилюючої балади, а можливо за обрієм ХХІ століття засяє нова зірка української сучасної музики, котра наснажуватиме наступні покоління своїми баладами, котрі не відірвалися від коренів нашого народу та високо піднеслися розмаїттям українського пісне-творення.

Тож ми можемо констатувати, що українські народні балади належать до цінних здобутків духовної культури нашого народу. Ліричні та трагедійні, розбійницькі та сімейно-побутові, історичні та міфологічні балади з драматичним сюжетом казково-фантастичного або героїко-патріотичного змісту захоплюють у вир подій твору і наснажують слухати його знову і знову. Характерною ознакою народних балад є метаморфоза, де людина перетворюється в пташку або квітку. Балади завжди викликають море емоцій та співчуття до тих, хто не зміг за себе постояти. Бо народна мораль завжди на боці справедливості і добра. Не залишає байдужим жодного із слухачів така, наприклад, балада як «Ой, летіла стріла», в якій розповідається про те, як загинув удовиний син. Сестра і мила скоро забудуть про втрату, а от мама пам’ятатиме і в глибоких переживаннях страждатиме довіку. Коли прислухаємось, то можемо почути в баладі таке:

«Де матінко плаче,

Там Дунай розлився;

Де плаче сестриця,

Там слізок криниця;

Де плаче миленька –

Там земля сухенька»

У даній баладі, як і в більшості українських народних балад ми можемо визначити присутність і гіперболи і метаморфози. Метаморфози присутні і в українських народних легендах та казках, про яких ми поговоримо вже у наступній нашій статті.

Календар подій

      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 141516
17181920212223
24252627282930