Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Творчість Дмитра Бортнянського

До плеяди славетних композиторів епохи українського бароко належить Дмитро Бортнянський – земляк відомого українського композитора Максима Березовського, син козацького сотника Стефана Шкурата, що свого часу із Галичини перебрався до тодішньої гетьманської столиці, назвавши себе Бортнянським, на честь рідного лемківського села Бортне. У Глухові Стефан Шкурат, який вже значився Степаном Бортнянським, одружився з козацькою удовою Мариною Толстою, яка після одруження народила йому доньку та сина Тимофія, а 28 жовтня 1751 року народила собі і людям на радість Дмитрика Бортнянського. Символічно, що саме 1751 року новообраний 22-річний гетьман України Кирило Розумовський урочисто в’їхав у гетьманську столицю – стародавнє українське місто Глухів. Дитинство і юність у Дмитра Бортнянського було дуже схожим на старшого від нього на шість років Максима Березовського, про якого ми вже з Вами спілкувалися у нашій попередній статті. Дмитрик Бортнянський також вирізнявся з поміж інших українських хлопчаків гетьманської столиці винятковими вокальними здібностями та неабияким музичним хистом. Здобувши початкову освіту у Глухівській співацькій школі завдяки протекції Марка Полторацького юне обдарування Дмитро Бортнянський також потрапив до Придворної хорової капели у Петербурзі, де практикували взаємовплив старших на молодших, що було, мабуть, найкращою школою. Більшість вихованців хорової капели були земляками, деколи навіть родичами. У Дмитра Бортнянського, скажімо, в Петербурзькій Придворній хоровій капелі, служив брат по матері – Іван Толстой. Проте завдяки своєму унікальному голосу Дмитро через кілька місяців вже солірував у хоровій капелі та мав нагоду пройти навчання у школі театрального мистецтва у Шляхетському корпусі. Маленькому Дмитрику судилося також, як і Максиму Березовському, дебютувати в опері А. П. Сумарокова, що вважалось найкращою школою виконавства, яку не можна було не пройти. Бортнянський мав чудовий чистий і сильний дискант – а такі голоси завжди були рідкістю. Тому і виділився юнак, ледь долучившись до навчання, серед своїх однолітків.
У 1762 році внаслідок збройного перевороту до влади у московії прийшла Катерина ІІ, яка і покликала на посаду очільника Придворної хорової капели відомого італійського композитора і аранжувальника Бальдассаре Ґалуппі. Так 31 березня 1763р. Катерина ІІ підписала указ «про виписання на службу до двору з Венеції славного капельмейстера  Галуппі…». І саме Бальдассаре Ґалуппі зіграв важливу роль у житті обох талановитих українців – Максима Березовського та Дмитра Бортнянського. За його рекомендацією талановиті юнаки з даної капели підвищували свій рівень знань та навичок не будь-де, а в Італії. Так Дмитрові Бортнянському судилося протягом одинадцяти наступних років брати уроки музичної та вокальної майстерності у професорів Болоньї, Риму, Венеції та Неаполю.

Як зазначають мистецтвознавці: «Перші музичні враження Бортнянського були різноманітними і яскравими. Італійська музика того часу відрізнялась зовнішньою святковістю, легкістю. Навіть церковні служби проходили як добре організовані вистави, оформлені в самому вибагливому музичному стилі. Ця краса і доступність приваблювала до себе маси людей, що шукали хоча б тимчасового притулку в світі душевних конфліктів і потрясінь. Вона була зрозуміла кожному. Класична гармонія стала новою мовою, з допомогою якої можна було впливати на почуття і смаки кожного європейця, був він французом, українцем  або ким-небудь ще. Це була надсвітова  музика, що ввібрала в себе всі найвищі досягнення музичної думки

За час навчання в Італії Дмитро Бортнянський створив свої перші інструментальні композиції і хорові твори для католицького богослужіння, серед яких найбільш популярними в храмах Італії стали «Ave Maria», «Salve Regina», «Dextera Domini», написані на канонічні латинські тексти, а також хорова меса, написана німецькою мовою.

У Венеції на лібрето уславленого італійського драматурга П’єтро Метастазіо (власне – Pietro Antonio Domenico Trapassi (1698-1782)) Дмитро Бортнянський 1776 року написав оперу «Креонт», а 1778 року оперу «Алкід». Його опери з шаленим успіхом йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто» (венеціанці цей театр величали «Teatro di San Benedetto»). Тому логічно, що на українського композитора звернули увагу і у Модені, де дуже шанували талановитих митців. У Модені на італійськомовне лібрето Апостоло Дзено вже популярний Дмитро Бортнянський 1779 року написав оперу «Квінт Фабій». Дослідники творчості композитора стверджують: «В усіх трьох авторських операх, а перш за все в “Алкіді”, виразно простежувалися окремі арії, що за мелосом були дуже близькі до українських народних пісень.». Певно, на чужині Дмитро Бортнянський згадував рідну маму і українські народні пісні, які вона полюбляла виспівувати зі своїми подругами у вечірній час. Автентичне багатоголосся наснажувало і надавало життєдайної сили для творчої натури юного співака і скрипаля Дмитрика Бортнянського. І його перші хорові твори і наступні були пройняті мелодизмом української духовної музики. Напевно, саме це і було тим секретом, який крився у шаленій популярності його хорових творів ще за його життя. Як стверджують дослідники його творчості: «Їх співали й за межами церкви, у навчальних закладах, в аматорських хорах, у кріпосних капелах, у побуті. Їх перекладали для клавесина та фортепіано, гуслів та інших інструментів. Причина такої популярності крилася у класичній простоті й доступності мелодії. Але найголовніше те, що Бортнянський наповнював їх інтонаціями народних пісень, церковних кантів, мелодіями багатоголосного українського церковного співу та кобзарського мистецтва.» А до українських інтонацій Бортнянський ще й додавав італійських барокових витребеньок – це і створило неповторний стиль творів Бортнянського, що і нині викликає величезний інтерес з боку шанувальників української культури. Західноєвропейський вплив був відчутним і в деяких промосковських посіпак викликав неприховану злість і заздрість. Михайло Глінка, наприклад, за так звану «італьянщину» називав Бортнянського «Сахар Медович Патокін». Дехто із світських зівак називав музику українського генія «сірістю і млявістю», а дехто обожнював його твори і називав «світлою святістю».

Дехто не міг збагнути, чому саме цей малорос має таку популярність і в освіченій Європі, і на здичавілих болотах, тобто у самопроголошеній російській імперії. Та одне залишалось очевидним: музика Бортнянського не залишала байдужим нікого. Треба надати належне відомому російському композитору Петру Чайковському, який насолоджувався українськими народними мелодіями та й був ярим прихильником творчості визначного композитора Дмитра Степановича Бортнянського. Згодом саме за редакцією Петра Чайковського  у 1882 році буде надруковане повне зібрання творів Бортнянського у 10 томах.

До своєї популярності сам Дмитро Степанович  ставився врівноважено, розуміючи, що далі йому треба ще більше працювати над собою і більш прискіпливіше ставитися до якості ним написаного.

На відміну від палкого і романтичного земляка Максима Березовського український композитор Дмитро Бортнянський не поспішав в обійми українських і московських світських базік. А трагічна доля Березовського, після повернення «во своя сі», взагалі поставила знаки запитання на шляху до рідних берегів. Розважливість і послідовність у переговорному процесі із московськими вельможами гарантували безболісне і доволі перспективне повернення вже визначного композитора, опери якого зі схвальними відгуками в пресі і з аншлагами відбувалися на великих сценах Європи. Якщо перша його прем’єра опери «Креонт» 1776 року відбулася у найпрестижнішому серед венеціанських театральних залів «Сан Бенедетто», то потім усі сім театральні зали Венеції (Сан Джованні Крізостомо, Сан Самуеле, Сан Лука, Сан Анджело, Сан Кассіано, Сан Моізе та Сан Бенедетто) пропагували оригінальні твори молодого дарування з України.

Бортнянський сам, будучи в Італії, і пізніше, все своє життя, протягом всього свого шляху сходження по придворних сходинках до слави видатного російського музиканта, був прикладом служіння високим ідеалам. Третя його опера «Квінт Фабій» – також про це. «Полководець Квінт Фабій порушує заборону на воєнні дії, дану йому диктатором Люциєм Папирієм. Він вступає у бій з ворогом і отримує блискучу перемогу. Папирій прощає полководця за порушення. Але Квінт Фабій не задоволений цим “помилувнням”, і тоді суддею виступає народ. Він бере під захист Квінта Фабія. Народ кладе останню крапку в цій драмі, тобто він і є головним вершителем доль і справ.».

Це було розумною творчою відповіддю на відомі слова російської зухвалої імператриці: «черни не должно давать образования, поскольку… не станут нам повиноваться в той мере, как повинуются теперь

Через два роки після загадкової смерті свого земляка Максима Березовського молодий і повний творчих сил, зігрітий увагою і повагою європейців і деяких своїх земляків, Дмитро Бортнянський у вересні 1779 року вирушив до далекого засніжжя. По дорозі він зустрівся зі своїм ровесником і земляком Андрієм Кириловичем Розумовським, який їхав із московських  трясовинь у Неаполь до місця свого призначення, схожого на вигнання. Поспілкувавшись щиросердно із сином колишнього гетьмана України Кирила Розумовського український композитор Дмитро Бортнянський продовжив нелегку дорогу до рідних пенатів. Російського кордону він досягнув лише у середині листопада.

У 28-річному віці Дмитро Бортнянський у променях слави повернувся до Петербурга, де гарантовано отримав посаду придворного капельмейстера. Капельмейстерів тоді рахувалось немало, хоча й плата була більш-менш пристойна. Всі головні посади були на той час у руках італійців. Але ж і він був не з хрумкого тіста, він був родом із гетьманської столиці. Тож поринув повністю у роботу. З пристойним статком і належним вшануванням він торував шлях до сердець меломанів, працюючи над новими авторськими творами і дивуючи ними і своїх прихильників, і своїх ворогів.

Зранку і ввечері він грає при придворному співочому хорі, а вдень керує роботою Смольного інституту шляхетних панночок. Окрім того ще встигає попрацювати над власними авторськими духовними творами, романсами та піснями. Його твори подобались усім, без винятку, мешканцям Петербурга. Мистецтвознавці про той період у творчості українського композитора відгукуються так: «Його хори – відточена музична мова, використання всіх найбільш відомих форм музичної виразності, сміливе включення побутуючих світських жанрів, таких,як марші, менуети, канти. Композитор, в жилах якого текла кров вихідця з української козацької сім ї, зробив зрозумілими і привабливими в самих широких колах свої невибагливі музичні твори. Він був демократичним у своїй творчості і тому користувався успіхом в усіх прошарках російського суспільства.» І незабаром він став першим композитором Російської імперії, музичні твори якого почали виходити друком. Так 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». Тож він заслужено підіймається по кар’єрній сходинці догори. І того ж 1784 року Дмитро Степанович Бортнянський обіймає посаду капельмейстера «Малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого виконавського рівня. Працюючи не покладаючи рук на службі керівника капелою Бортнянський встигав ще й написати висококласні інструментальні твори, серед яких вирізняються своєю свіжістю і досконалістю «Септет», «Квінтет», «Квартет», 8 сонат для клавесину, чимало п’єс для чембало та скрипки. А ще його перу належать
три опери на франкомовні лібрето «Сокіл» (1786), «Свято сеньйора» (1786) та «Син-суперник або Сучасна Стратоніка» (1787). Теплота музики, розкутість і навіть грайливість були легкі для сприйняття, а досконалість форми зробила «Сокіл» хрестоматійним твором. Ця опера ставилась в багатьох приватних театрах того часу. А іще дослідники творчості композитора згадують, що і «Син-суперник» ставився надзвичайно пишно. Декорації вимальовувались довго і ретельно. Костюми були надзвичайно фешенебельні. Марія Федорівна зі згоди чоловіка розпорядилася видати акторам всі фамільні дорогоцінності. І все це сяяло зі сцени різнокольоровими променями і прикрашало виставу. Не обійшлося і без курйозу. Іван Долгоруков, співаючи арію дона Карлоса, зробив різкий рух, нитка в погоні обірвалась і на підлогу посипалися дорогоцінні прикраси. Оркестр затих. Зал зачаїв подих. Великий князь Павло Петрович вчепився в бильця крісла. Але тут же махнув рукою на знак того, щоби виставу продовжували. Наступаючи на скарби, актори дограли третій акт. «Син-суперник» став тріумфрм Бортнянського. Але це була і лебедина пісня композитора у оперному жанрі. Більше опер створити йому не прийшлося». До речі, арію Доктора з опери «Син-суперник або Сучасна Стратоніка» переклав українською відомий український поет Борис Тен. Він же переклав і романси «Мені Ісмена серцем вірить», «Гімн місяцю» , арію Бабетти з опери «Свято сеньйора» та багато-багато іншого. А український поет Максим Стріха переклав українською для вдячних меломанів оперу «Сокіл» (в повному обсязі) та оперу «Алкід» (в повному обсязі). Тож у нас є всі можливості після Перемоги ЗСУ над московітами насолодитися визначними творами Дмитра Бортнянського, які, ми впевнені, вилунюватимуть  на великій сцені Національного оперного театру рідною мовою. Адже в 90-ті минулого століття кияни і гості столиці вже мали змогу почути у концертному виконанні Товариства камерної опери в Києві оперу Дмитра Бортнянського «Сокіл» у перекладі українською Максима Стріхи. А уже 2000 року мали змогу насолоджуватися оперою «Алкід» українською в перекладі того ж Максима Стріхи.

Романси Дмитра Бортнянського теж виходили друком і не раз, а вперше вони побачили світ у друкованому вигляді у «Збірнику романсів і пісень» 1793 року. Бортнянський мав наміри написати ще одну оперу на популярний у ті роки сюжет «Поль і Вірджинія», але не сталося, як гадалося. Час вимагав твори військової тематики. І з цим завданням наш земляк справився на «Відмінно». Марш «Гатчинський», який був написаний Дмитром Бортнянським, став найпопулярнішим маршем того часу.

Російська вельможа Марія Федорівна хоча й сварилась ледь не щодня із сином Катерини Другої зманіженим Павлом Петровичем, проте добилася, щоб на 45-річчґ улюблений композитор і капельмейстер Дмитро Бортнянський отримав у дарунок ділянку землі. Так диригент і композитор став власником «дачі».

Зухвала імператриця 6 листопада 1796 року померла і Павло Петрович став правити в російській імперії по-своєму, що принесло певну користь і нашому земляку. На п’ятий день свого правління він підписав указ, в якому призначив Бортнянського управляючим капели і дав йому новий чин – колезький радник, що відповідало званню полковника. Це було 11 листопада 1796 року. Бортнянський повернувся в капелу, як в рідний дім. Перша ж зустріч з хором була дуже теплою. Хористи із захопленням дивились на відомого композитора, який в дитинстві також був хористом придворної капели.

За твердженням мистецтвознавців в перші ж місяці свого правління Павло І, наводячи свої порядки при дворі, наказав скоротити чисельність Придворної співочої капели в чотири рази. Бортнянський у письмовій формі обґрунтував неможливість виконання цього наказу. В той час це могло би прозвучати як підписання вироку про власне розжалування, якщо не гірше. Але, на диво, результат був фантастичним. Павло І, напевно, не міг відказати прославленому композитору. Склад Придворної співочої капели залишився таким, яким його подав Бортнянський.

5 квітня 1797 року у Москві на урочистому прийомі на честь коронації Павла хор співав «Песнословие», автором якого був Бортнянський. Імператор був задоволений. Та вже 28 квітня 1797 року Дмитро Степанович Бортнянський отримує новий чин – статський радник, що відповідає армійському бригадиру(генералу).

З новою посадою у відомого композитора додалося ще багато адміністративних та паперових справ. Він, розуміючи становище співаків, намагався допомагати співакам із житлом. А коли імператор виїжджав улітку в Павловськ, то композитор поселяв хористів у себе на дачі. Керував співочою справою так, що і в світських колах почали зауважувати, що Придворна хорова капела почала звучати іще краще, ніж то було до нього. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів. Композиторське мистецтво він не покидав ні на день.

Він продовжував писати музику і дивувати вибагливу публіку своїми творчими знахідками. До його спадщини додалось 35 духовних концертів для чотириголосого мішаного хору та 10 духовних концертів для подвійного хору, 2 літургії та 7 херувимських, а ще концертна симфонія і похвальні пісні та гімни, присвячені московській знаті (куди ж без них), 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато-багато інших. Та найголовніше він заклав підвалини академічного хорового мистецтва.

Вплив творчості Бортнянського спостерігається у творчості видатних українських композиторів Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Михайла Вербицького, Миколи Леонтовича, Миколи Дремлюги, Лева Ревуцького, Климентія Домінчена, Бориса Лятошинського та багатьох інших.

Мистецтвознавець Лідія Корній відмічає, що в мелодиці ліричних і танцювальних тем Дмитра Бортнянського відчутні українські національні риси. Відомий музикознавець Станіслав Людкевич у статті «Дмитро Бортняський і сучасна українська музика» (1925) закликав українських музикантів розвивати традиції, закладені Бортнянським, «глибше і ґрунтовніше зануритися у велику культурну скарбницю, що зосереджена в творах Бортнянського, знайти в ній джерела й основи нашого відродження».

Відійшов у засвіти великий український композитор 1825 року в Петербурзі. Похований він на Смоленському цвинтарі, який знаходився на Васильєвському острові. На могилі Бортнянського був встановлений пам’ятник роботи його друга ще з італійського періоду Мартоса і обеліск. Проте вже в 1930-ті більшовицьке іго знищило цвинтар, а отже і значну частину історичних поховань. Могила Бортнянського була втрачена назавжди. Не було, на жаль, тої ініціативної групи, яка б добилась перепоховання великого музиканта, диригента і композитора Дмитра Степановича Бортнянського.

Але пам'ять про великого українця жива. Його ім’ям названо вулиці в Борисполі та Дрогобичі, у Львові та Сумах, у Чернігові та Глухові. На батьківщині композитора Дмитра Бортнянського встановлено пам’ятник авторства Інни Коломієць. До 270-ліття від дня народження композитора Національний банк України ввів в обіг ювілейну монету, присвячену Дмитру Степановичу Бортнянському. Шануймо своє! Шануймо українську культуру, бо вона того варта!

Календар подій

      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 1920212223
24252627282930