Після найтемнішої ночі до оселі обов’язково усміхається ранкове сонечко.
Як ми і зазначали у нашій попередній статті, що в середині XIV століття, коли у 1340 році помер останній з нащадків короля Данила — Юрій II, українські землі Галицько-Волинської Русі стали предметом боротьби поміж Великим князівством Литовським, Польщею та Угорщиною. А це аж ніяк не сприяло подальшому процвітанню української культури. Навпаки багаторічні війни між загарбниками-сусідами призвели до політичної та соціально-культурної руїни населення колись могутньої Русі. А Кревська унія 1385 року, хоча й поклала початок подальшому об’єднанню Литви і Польші, що нібито в собі несло більш-менш мирне урегулювання конфлікту і українці ставали учасниками становлення західної цивілізації в східній Європі, проте польська шляхта отримувала незаперечне право володіння родючими українськими землями, а отже і експансія латинської культури була узаконена на кілька наступних століть. Польські магнати, зосередивши у своїх руках всі важелі тодішньої влади, створювали справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції, що несло у своїй основі позбавлення усіх прав місцевих краян. І будь-які скарги місцевого населення до влади проти свавілля знахабнілих держиморд не доводили ні до чого.
Процес колонізації України-Русі ставав на горло українській самобутності. Залежність українського суспільства в економічній та культурній сферах життя призвів до відтоку українського генофонду на користь іноземних зайд.
Вже в XV столітті, окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. Православні єпископства занепадають і вже не мають у суспільстві такого впливу, як то було за часів Короля Данила. Православні церковні громади у цей період дійшли до прірви повного знищення. Також українські митці зазнали непоправних втрат в культурно-мистецькій галузі. Адже були назавжди втрачені справжні шедеври середньовіччя, серед яких «Пандекти Антіоха» (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинському та «Євангеліє» із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку. Найвидатніша пам'ятка XIV століття «Київський Псалтир» (1397 р.), оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно майстерно дияконом Спиридонієм, також втрачена.
За умов, коли краяни були позбавлені власної державності, одним, напевно, із найважливіших чинників збереження національної свідомості стала рукописна книга. Книгописні майстерні як чинник національного порятунку функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, – а цією справою займалися здебільшого ченці, – була в пошані. Рятуючись від латинської експансії православні священнослужителі докладали чималих зусиль заради збереження української ідентичності. Можливо саме тому ЦЕНТРОМ ОСВІТИ і КНИГОПИСАННЯ в XIV-XVI століттях стали монастирі. Найбільш активні і послідовні у своїх чаяннях були такі монастирі як Києво-Печерський, Дерманський, Унівський та Зимненський.
Книги, датовані XIV століттям, виконувалися на пергаменті. А вже в XV столітті пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. Наприкінці XV століття, як зазначають вчені літературознавці, в Кракові з'являються перші друковані книги, які, як не дивно, були виконані кирилицею. Серед них «Октоїх» (1491 р.), «Часословець» (1491 р.), «Тріодь пісна» та «Тріодь цвітна» (1491 р.). Також варто зазначити, що є документальне підтвердження того, що 1460 року львівський громадянин Степан Дропан з метою збільшення обсягів поширення українського слова подарував монастирю власну друкарню. Як цим подарунком скористалися ченці вже сказати складніше. Але сам факт появи технологій книгодруку на українських землях заслуговує на нашу увагу. Більш докладно про книгодрук в Україні ми поговоримо у наступній статті.
А нині ми б хотіли зауважити, що галицька архітектурна школа, яка мала прихисток від короля Данила та його нащадків, в період руїни також зазнала західної корекції. Численні будівництва православних храмів та монастирських комплексів руських княжих палаців та замків бояр залишились у славному минулому. Навіть церковні споруди з початку XIV століття починають будуватися з пристосуванням до військової оборони. Цьому підтвердженням є і Успенська церква в Зимно, і Богоявленська в Острозі, і Покровська в Ситківцях та інші.
Щоб моральна і політична руїна краян на українських землях не переросла у суцільну руїну в українській тогочасній архітектурі палаци та релігійні споруди будувалися і перебудовувалися як оборонні фортеці, адже для надійного захисту від артилерії та могутніх стінобитних машин потрібні були не рів і частокіл, а високі товсті мури та бойові башти. Справжньою родзинкою архітектурних зодчих ХІІІ століття є вежі в селах Столп'є, Білавине, Спас, Чорнієве (тепер у Польщі), надбрамна вежа в Кременці та Кам'янці-Литовському.
Унікальною пам’яткою церковного будівництва кінця ХІІІ – початку XIV століть є церква-ротонда Святого Василія у Володимирі-Волинському. По-перше, це рідкісний тип культових споруд на українських теренах. Найвідомішими із храмів такого типу є церква св.Миколая на Аскольдовій могилі у Києві та костел св. Йосифа у Підгірцях на Львівщині, По-друге, в українській архітектурі храм не має собі рівних серед витворів сакрального мистецтва тієї доби. Скажімо, його заокруглені виступи, які між собою чергуються, створюють своєрідний зоровий ефект хвиль. План побудови храму нагадує 8-пелюсткову квітку. Масштаби храму добре співвідносяться до зросту людини, тому тут відчувається затишок і комфорт. Якими б не були примхи погоди, на об'ємах будівлі завжди видно своєрідну гру світла і тіні. Внутрішнє художнє оформлення храму справляє враження душевного спокою. Тут відчувається поєднання аристократичності художнього оформлення та народного мистецтва. По-третє, вік церкви-ротонди Святого Василія і до тепер є предметом спору дослідників. За одними даними вона була зведена в 1419 році, за іншими - на рубежі 12-13 століть. Але в документах вперше про неї згадується лише в 1523 році. А іще всього в декількох кроках від ротонди археологи знайшли рожевий цемент і фрагменти каменя з орнаментом. Вчені вважають, що церква була побудована на місці більш давньої споруди і саме його частини були використані при будівництві.
Спочатку будівля церкви-ротонди Святого Василія була виконана у романському стилі, а в 20-х роках XVІ століття було додано багато готичних елементів. Такої ж думки дотримувався і львівський мистецтвознавець Борис Возницький, він вважав, що храм було збудовано в епоху створення подібних споруд у Європі.
З давнього майна церкви до наших днів дійшов лише образ Святої Богоматері, який був привезений з Греції, але ким і коли невідомо. Не є секретом, що храм після пограбування та пожежі зазнав будівельної реконструкції у ХІХ столітті та на початку ХХ століття. Первісна будівля храму відрізнялася від нинішньої. Тоді вона являла собою суміш місцевої архітектурної традиції з елементами ґотики і романського стилю. Проте і нині церква-ротонда Святого Василія є унікальною пам’яткою зодчих, які творили добре і світле навіть у період суцільної безнадії та сумних пісень.
В період соціально-економічних і культурно-політичних випробувань набуває потускнілих відтінків і український іконопис, про який ми вже згадували в одній із попередніх статей. Український люд уповає на Боже милосердя і помічає надзвичайні чудодійні властивості написаних того часу ікон, таких як Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Богородиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.) та ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.). Розвинуті школи українського іконопису в часи могутності Русі і в період втрати українцями державності мають попит від суспільства. Шедеври, написані вихованцями руських шкіл іконопису, тобто художниками Галицько-Волинської Русі, високо ціняться і на Заході. Грамотою 1425 року Ягайло дозволяє українським майстрам розписувати інтер'єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях. Для українських майстрів, які розписували інтер'єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, це період визнання їхнього високого професійного рівня. Видатними пам'ятками цієї доби є ікони «Преображення» з Бусовиська, «Нерукотворний Спас» з Терла, «Собор Іоакима та Анни», «Страшний суд» з Мшанця, «Микола з житієм» з Горлиць, та «Богородиця Одигітрія» з Красова. Судячи по всьому ми можемо констатувати факт неймовірного піднесення рівня розвитку українського національного образотворчого мистецтва в епоху жорстокого колоніального заперечення будь-яких національних культурних форм життя. Ось такий парадокс визрів на українських землях у XV столітті. А надалі ми ще більше мусимо засвідчити про парадокси, коли заперечення чужоземною владою всього українського сприяло українському культурно-мистецькому зросту, що в свою чергу живило життєдайну думку національно-визвольної боротьби заради відродження української державності.
В цей період серед краян набирають популярності церковні іконостаси з елементами національного різьблення по дереву. Мають неабиякий попит українського люду і роботи з українською вишивкою, і килимарські та гончарні вироби з національними візерунками.
Небувалого досі піднесення набуває українська народна музика. Окрім голосіння, билин, легенд, казок та історичних ліро-епічних пісень Русі на українських просторах все гучніше починають звучати соціально-побутові пісні, колискові, календарно-обрядові та родинно-обрядові народні пісні, про особливості яких ми писали в своїх попередніх статтях.
Українська професійна музика цієї доби представлена в основному церковними творами, які тривалий час стояли на засадах візантійської відправи. Саме в цей період поряд з візантійським в українських православних церквах виникають болгарський, сербський і київський знаменні розспіви. Розспіви фіксувалися відповідною «крюковою нотацією», що налічувала кількасот знаків-крюків і заступила у XIV столітті досі не розшифроване так зване «кондакарне письмо».
В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV столітті збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Острозі – музика Лаврентій.
Напевно, саме в ці часи на українських теренах постала одна з ранніх форм музичного театру - вертепна драма. Якщо заглянути до енциклопедичних видань, то прочитаємо, що саме слово «вертеп» має кілька тлумачень, а сама назва запозичена зі старослов'янської мови, де слово «вертеп» означало «печера», «ущелина» або «балка». Ми нині знаємо ВЕРТЕП як різдвяне дійство з піснями та колядками, короткими виставами та дотепними жартами, яке влаштовують талановиті краяни під час Різдвяних свят. Пам’ятаєте слова всесвітньо відомого поета і художника Тараса Шевченка: «Благовітив в Назареті, — Стала слава у вертепі.» Тож ВЕРТЕП з часів руїни і до наших днів гуртує обдаровану юнь та місцевих митців у єдиний творчий організм. Відомий український історик і фольклорист Микола Маркевич стверджував: «У Київ занесений ВЕРТЕП через Польщу з Заходу, де здавна виставлялися події, взяті із святого письма.» Український вчений Михайло Драгоманов вважав, що посередниками в засвоєнні вертепної драми могли бути німці. Український поет і просвітянин Іван Франко, коментуючи припущення Михайла Драгоманова щодо ролі львівських німців у запровадженні вертепу, писав: «Маємо певну відомість, що львівські бернардини вже коло року 1470 виставляли в своїм костелі яселка з домішкою живих сцен, отже, досить відмінно від українських кларисок.» Вертеп був предметом дослідження у багатьох учених та мистецтвознавців, серед яких: вже згаданий нами І.Франко, В.Всеволодський-Гернгрос, Й.Федас – в історичних працях; В.Перетц, М.Петров, Є.Марковський – у літературних; О.Білецький, М.Гордійчук, Л.Корній, О.Шреєр-Ткаченко та інші – у галузі мистецтвознавства. З даними працями Ви, дорогі читачі, зможете ознайомитись після Перемоги ЗСУ в читальній залі Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки імені Олеся Гончара. Ласкаво просимо завітати до Храму знань.
Відомий український вчений В. Б. Данченко у своїй праці «Український вертеп: Роздуми про виникнення та побутування» зазначає: «Український вертепний театр – самобутнє явище у розвитку театральної культури.»
Адже ВЕРТЕП згодом став тим національним ґрунтом, на якому зростав театр. Світська частина вистави з Різдвяного ВЕРТЕПУ XV-XVII століть поклала початок української комедії ХІХ століття.
В барокову добу (XVII-XVIII століття) Різдвяний вертеп мав численні регіональні варіанти. Сюжети різдвяних вертепів більш-менш однакові і основні персонажі теж подібні. Про склад персонажів від давніх часів до сьогодення ми можемо судити, перечитавши текст інтермедії до польсько-руської вертепної драми, що була опублікована в Записках НТШ Іваном Франком, де фігурують персонажі: Козак, Москаль, Мужик (Іван, Хлоп), Лях (пан), Литвин (Білорус), Старий Циган, Циганчук, Жиди (перший, другий, або ціла група) та інші. Персонажів Різдвяного вертепу одягали у канонічне вбрання, решту героїв – відповідно до соціального положення і національних ознак. Окрім того Вертепом називають ще й скриню або будиночок, виготовлений з дерева чи картону, що має два поверхи, які за християнською традицією трактувалися як «небо» і «земля». На другому поверсі показували різдвяну драму, а на першому – механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. На верхньому поверсі вертепу знаходилася нерухома фігура діви Марії з немовлям, а на нижньому –трон царя Ірода. Вертепні ляльки рухалися за допомогою дротів, прикріплених до ляльок знизу . Вертепник, який стояв позаду скрині, водив ляльку по прорізах у підлозі, спостерігаючи за дією у спеціальні віконечка. Лялькар говорив і співав за всіх героїв, змінюючи голос для надання певної характеристики персонажам. Ляльок у вертепах могло бути аж до 40 персонажів. Незважаючи на видиму простоту, вирізьблені з дерева ляльки були справжнім витвором національного прикладного мистецтва. Різьбярі створювали образи, звертаючись до народних уявлень про діючих осіб ВЕРТЕПУ. Вертепні скрині бувають двох типів: «Галаганівська скриня», текст і ноти до якої взнали церковники, завдяки подарунку прилуцького полковника Григорія Гнатовича Галагана (1716 – 1777), а йому в свою чергу подарували дану скриню бурсаки, які вдало виступили в його маєтку, та «Куп’янська скриня», яка була реконструйована за радянської доби. Вона різко контрастує з Галаганівською. Як витвір народного середовища скриня нагадує селянську хатку з характерною зовнішньою скромністю та простотою. Верхня сцена, де колись розігрувалось релігійне дійство, тоді значно зменшена, що пов'язано з ідеологією того часу, а саме колишнє релігійне дійство набуло атеїстичного змісту імперії зла під назвою СРСР.
У Незалежній Україні ВЕРТЕП та багатопроменева зірка є необхідними атрибутами, з якими від хати до хати на Різдво Христове ходять переодягнені гурти краян.
З середини XIV століття Галичина увійшла до складу Польщі, а Волинь — до Литви. З ослабленням Золотої Орди Переяславщину, Придніпров'я і Поділля захопила Литва. Буковина опинилася у складі Молдови, а Закарпаття загарбала Угорщина. Ось така була сумна історія тих часів. Незважаючи на поділ земель, зв'язки між українцями різних територій, захоплених різними чужоземними зайдами, не припинялися. Після об'єднання в одну державу Польщі та Литви за Люблінською унією 1569 року більшість українських земель опинилися під владою Речі Посполитої. Серед народних мас струмочки національно-визвольних ідей поступово переростали в ріку всенародного національного просвітлення та єднання.
Чимало українців, починаючи з другої половини XIV століття, навчалися в європейських університетах, зокрема Праги та Кракова. Деякі з них досягали європейської слави. Наприклад, учений Юрій Котермак з Дрогобича, публіцист Станіслав Оріховський з Перемишля, поет Павло Русин із Кросна. Про всесвітньо відомого медика, астронома та педагога Юрія Котермака з Дрогобича , або Юрія Дрогобича, певно, всі чули неодноразово і бачили не один документальний або науково-популярний фільм. Рекомендуємо їх переглянути ще раз.
А от про поета Павла Русина навряд чи багато хто чув. Тож ми маємо радість Вам, дорогі друзі, повідомити хоча б деякі відомості про надзвичайно яскраву особистість доби Відродження. Він є українським і польським поетом та мислителем, який жив на польській стороні від 1470 року до 1517. Він народився в місті Кросна, заселеного українцями-лемками, у родині бурмістра Яна Проклера – німецького походження, власника 2-х будинків та великого саду. Прекрасні гуманітарні знання, здобуті в Краківському університеті (Польща) та Грайфсвальдському університеті (Німеччина), сприяли його утвердженню в жорстокому світі підступних інтриганів як доброго і чуйного педагога та прекрасного поета і видавця. Деякий час вчителював у Німеччині та Угорщині. Після того як 1506 року Павло Русин закінчив Краківський університет зі ступенем магістра вільних мистецтв був запрошений викладати римську літературу в краківському університеті. А 1509 року у Відні вийшов друком том його поезій. Польська дослідниця А. Єліч писала, що «вважав себе за русина і підписувався „Паулюс Рутенус“». Любов талановитого поета і вченого до рідного краю відзначали у своїх працях поет і просвітянин Роман Лубківський (Львів) та поет Петро Мурянка (Польща). До речі, європейські літературознавці і до тепер вважають Павла Русина першим гуманістичним поетом України. Пам’ятаймо про українського самоцвіта Павла Русина, який виховав і всіляко підтримував відомих слов'янських поетів Яна з Віслиці та Яна Дантишенка.
У підсумку варто зазначити, що пригнічений стан українців на своїй землі під владою чужоземців в XIV та XV століттях мали певні просвітління, коли чули про неабиякі досягнення того чи іншого їхнього земляка. Тоді на душі теплішало і в очах жевріла надія: «А можливо й комусь із рідних у цьому житті та й пощастить. А можливо зійде на нашу землю Божа Благодать. І діти наші матимуть освіту та зможуть нам «Євангелія» почитати.» І те, що це може статися дуже скоро, здавалося казкою. І те, що книги будуть не лише ченці вручну писати, а будуть друкувати на верстатах. Так про це й мріяти було не можливо. А воно буде. Бо після зими обов’язково настає весна. Після найтемнішої ночі до оселі обов’язково усміхається ранкове сонечко.
