Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

«Взяв би я бандуру та й заграв, що знав»

«Взяв би я бандуру та й заграв, що знав»

Так починається улюблена пісня мільйонів українців, авторство якої приписують поету Харківської школи романтиків Михайлові Петренку (1817 -1862). Про витоки даного українського народного інструмента ми почали з Вами спілкування у нашій попередній статті. Дійсно СТАРОСВІТСЬКА (інакше – народна, традиційна) бандура – діатонічна БАНДУРА має пряме походження від української кобзи як удосконалений вид із збільшенням кількості приструнків. Музикант, граючи на старосвітський бандурі, не притискає струн на грифі, а, подібно до арфи, щипком пальців (лівої руки та й правої руки) у потрібний момент видобуває звук певної струни. Такий спосіб гри в народі називають зінківським, що побутував серед незрячих кобзарів. Старосвітська бандура на відміну від кобзи мала приблизно 20 струн (від 17 до 23), з яких 4-6 – басові струни та 15-18 – приструнки. Тож багато хто із знаних кобзарів із завзяттям почали грати на більш вдосконаленому музичному інструменті. Сама назва «БАНДУРА» походить від латинської «Пандура». На початках цією назвою називали так звану ПАНСЬКУ БАНДУРУ, такого собі гібрида народної бандури і торбана, що побутував у світському, переважно панському та міщанському середовищі. Стрій панської бандури був діатонічний, хоча відомі екземпляри, які піддалися частковій хроматизації в кінці XIX – поч. XX ст. Панська бандура мала «контргриф» для додаткових басових струн. Але грали на панській бандурі, як на старосвітській – не притискаючи струни до грифа.

Як ви уже знаєте, що сліпі співці під кобзу, а з часом і під бандуру користувалися серед козаків особливою пошаною. У Січі навіть існували оркестри, хори та рапсоди-бандуристи. На старосвітській бандурі та панській бандурі також виконували історичні пісні, думи та військові марші.

Але, як відомо, вдосконаленню немає меж. Адже на діатонічній бандурі не можливо було виконувати складні концертні музичні твори, котрі у XІХ столітті на європейських теренах вже масово писалися для фортепіано та скрипки. Тож логічно, що і композитор Микола Лисенко і чимало хто із кобзарів прагнули, щоб старосвітська бандура була іще більш вдосконаленою.

Гнат Хоткевич

Відомий дослідник кобзарського мистецтва, талановитий музикант, актор, письменник і педагог Гнат Хоткевич (1878-1938) у своєму підручнику гри на бандурі, який він видав друком 1909 року у Львові,  прямо таки наполягав на доцільності хроматизації старосвітської бандури для збільшення можливостей українського народного музичного інструмента. Тож випускник Менського ремісничого училища Олександр Самійлович Корнієвський (1889-1988) почав на практиці втілювати дані побажання в життя. І вже 1912 року до кобзи Терентія Пархоменка (1872-1910) майстер додав приструнки для діезів та бемолів, а також придумав і поставив на струнах демпфер-перемикачі. На такій БАНДУРІ можна було грати будь-який концертний музичний твір. Тому напевно 1913 року на Всеросійській виставці бандури майстра Олександра Корнієвського навіть було відзначено бронзовою медаллю. Тоді слава про чернігівського диво-майстра розлетілась по всіх українських землях. В нього все частіше почали замовляти саме концертну бандуру вагою 8-12 кг, з перемикачами півтонів та з кількістю струн до 65. Замовниками його часто були люди заможні, отже, доводилося враховувати побажання, щоб інструмент мав не тільки чудове звучання, а й зовні мав мистецький вигляд. До речі, на цій, вже хроматизованій, бандурі Корнієвського стабілізувався чернігівський спосіб гри – яку з часом почали називати Київським. Ліва рука грає тільки на басах (бунтах), а права – тільки на приструнках (голосниках). Хотілося б нагадати, що саме для такої бандури писав свої музичні твори вже згадуваний нами Гнат Хоткевич, серед яких вирізняються музичні композиції для капели бандуристів – «Поема про Байду», «Буря на Чорному морі», «Заповіт», «Софрон», «Нечай», «А в полі корчомка». Є серед музичного спадку Гната Мартиновича Хоткевича і музичні п’єси для бандур – «Одарочка» (1910), «Невільничий ринок у Кафі» (1913 та 1928), «Осінь» (1931) та інші.

Грі на хроматизованій, або академічній концертній бандурі вже в першій половині ХХ століття і наступні роки вчилися талановиті українці, які вже не обов’язково мали б бути сліпими, як то вимагалося в кобзарському цеху. Так стали відомими бандуристами учні Гната Хоткевича: Г. Базул, Г. Назаренко, В. Кабачок, І. Олешко, О. Геращенко, Я. Гаєцький, О. Левадна та Л. Гайдамака. Останній наприклад віртуозно грав на академічній бандурі та віолончелі. А 1922 року при клубі «Металіст» у Харкові створив капелу бандуристів, яку з часом перетворив у перший оркестр українських народних інструментів. Леонід Григорович Гайдамака викладав гру на домрі та бандурі в Харківській робітничій консерваторії, а потім у Музично-драматичному інституті. До того ж саме він разом з майстром Герасимом Снєгірьовим створив удосконалені бандури харківського зразка. Бандура харківського типу дає змогу поєднувати різні виконавські школи. На такій бандурі, наприклад, можна грати по всіх струнах лівою рукою, як на старосвітській бандурі. У 1930 році Леонід Григорович заснував майстерню для серійного виготовлення бандури харківського зразку та інших українських народних інструментів. На сьогоднішній день  бандури «Харківського типу» виготовляють у Львові та в Тернополі, а також за кордоном. За Леоніда Гайдамаку можна додати, що 1934 року він створив вже другий оркестр Українських народних інструментів при клубі піонерів у Харкові. А загалом Леонід Гайдамака відомий шанувальникам української культури як автор численних статей та редактор нотних видань. Під час війни він виїхав у Німеччину, де виступав як соліст та в ансамблі – Братство кобзарів імені Остапа Вересая. Після війни емігрував в США, де жив і працював інженером у Нью-Йорку.

Василь Костьович Ємець

До речі, засновником і керівником Першої державної капели бандуристів у 1918 році був всесвітньовідомий бандурист-віртуоз Василь Костьович Ємець (1890-1982). Ми ж його знаємо ще як історика, письменника та військовослужбовця Армії УНР. Взагалі, мусимо визнати, що ті українці, які хоча б у дитинстві займалися грою на одному із наявних музичних інструментів, в подальшому житті обов’язково розкривають ще чимало талантів, Господом Богом дарованих за музичний хист і працьовитість. Так, наприклад, відомий український художник і поет Тарас Шевченко присвятив знаному історику, енциклопедисту, етнографу, фольклористу, поету і композитору Миколі Маркевичу свій популярний вірш «Бандуристе, орле сизий.» Адже гра на сакральному музичному інструменті вже наснажує на повагу даної особистості. Великий Кобзар постійно користувався цінними порадами Маркевича при створенні поеми «Гайдамаки» та праці над історичними офортами.

Микола Маркевич

Цього року українці мали б 7 лютого вшанувати славного нашого земляка у зв’язку з його 220-річчям. Нагадаємо, що Микола Маркевич народився 7.02(26.01).1804 у с. Дунаєць на Сумщині. Вже у чотирьохрічному віці пан Микола вмів читати й писати московитською, французькою та німецькою мовами. Закінчив пансіон Головного педагогічного інституту у Петербурзі. Військову службу залишив 1824 року у званні поручика та повернувся в Україну. Збирав та вивчав документи часів Козаччини для створення українського енциклопедичного словника, який мав містити історичні, географічні, статистичні, біографічні розвідки пана Миколи про Україну та її видатних діячів. Обсяг підготованої для публікації роботи складав 11 томів по 600 сторінок кожний. Опубліковано лише невелику частину. Саме Микола Маркевич був автором виданої у Москві «Истории Малороссии» у 5-ти томах від найдавніших часів до кінця 18 століття. Як стверджують літературознавці: «Після виходу в світ «Истории Малороссии» 15 років не друкувався і лише після смерті імператора Миколи Першого знову почали виходити його твори. У поезії Микола Маркевич прославляв героїчне минуле України, витворив образ народного співця-бандуриста, оспівував козацьку героїку.» А іще ми маємо нагадати, що саме Микола Маркевич написав музику до Шевченківського «Нащо мені чорні брови». Цей романс знають і люблять в усьому світі. Дуже часто його називають українським народним. Він зібрав велетенський архів на 12 тисяч рукописів та оригінальних документів різними мовами, що стосуються історії України. Але ж не ті були часи. Рукописи присвоїли, як завжди, московіти та й український словник на 45 тисяч слів, укладений Миколою Маркевичем, залишився лише в рукописах. Ось таким був «бандуристе, орле сизий».

Георгій Кирилович Ткаченко

А іще для прикладу можна пригадати чудового художника-аквареліста Георгія Кириловича Ткаченка, який народився 5 травня 1898 року у слободі Глушкове Рильського повіту на Курщині. З дев’яти років Георгій навчався в Курському реальному училищі, де завдяки вчителеві малювання Михайлові Якименку-Забузі відчув красу природи й мистецтва і почав писати картини. Під впливом гоголівського «Тараса Бульби» усвідомив себе українцем. Трохи пізніше, навчаючись в Харківському художньому училищі познайомився з творчістю багатьох українських кобзарів. Йому й самому закортіло навчитися грати на кобзі або ж на старосвітській бандурі.

Навчався він у відомого бандуриста Петра Древченка. У репертуарі мав думи: «Маруся Богуславка», «Хведір Безрідний», «Олексій Попович», «Про трьох братів Самарських», «Про бідну вдову», історичні пісні про Морозенка, козака Супруна, псалми про кінець світу, «Про Правду й Неправду» та багато інших.

У 1922 – 1929 роках Георгій навчався в Москві у Вищих художньо-технічних майстернях, після закінчення яких працював архітектором. Він проектував грандіозні радянські паркові комплекси і не підозрював, що його улюблених кумирів кобзарів та бандуристів радянська влада або ж приручила, або ж фізично винищила.

Лише з виходом на пенсію йому вдалося повернутися на Батьківщину, де він знайшов притулок у квартирі своєї племінниці в Києві. Тут він повністю заглибився в малярство. Багато мандрував Україною, з натури малював краєвиди, пам’ятки культури та архітектури. Він є знаним у світі художників. І його велика серія картин під загальною назвою «Мальовнича Україна» є окрасою багатьох музеїв України, а також далекого і близького зарубіжжя.

У радянські часи бандура була трансформована у важкий, немобільний багатострунний інструмент. Однак збереглася в первісному вигляді завдяки зусиллям архітектора і музиканта Георгія Ткаченка. Він чи не єдиний у ті часи хрущовської відлиги зміг власноруч продемонструвати гру на старосвітській бандурі, а найголовніше, навчити інших, щоб це мистецтво гри на старосвітській бандурі не зникло. І сьогодні його справа живе і має продовження серед молоді з Київського кобзарського цеху під керівництвом художника і музиканта Миколи Будника.

Окрім леліяння і відродження майже забутого виду бандури серед українців світу є спроби об’єднати аспекти харківського та київського (чернігівського) типу бандур в єдиний інструмент. Вперше до цього вдалися брати Гончаренко в Німеччині в 1948 році. Потім вікопомного 1960 року радянський інженер Іван Скляр мав також спробу об’єднати два поширених типи бандур в єдиний музичний інструмент. У 1980-х з натхненням взявся до спроби об’єднати два типи бандур В. Герасименко. А нещодавно Василь Вецал в Канаді майже дійшов до оригінального єднання двох типів бандур в єдиному музичному інструменті. Проте такий тип бандур поки-що немає широкого поширення на теренах українства.

Бандура давно гуртує українців. Один із прикладів – заслужена самодіяльна струсівська капела бандуристів «Кобзар», котра існує вже 65 років – і стільки часу об’єднує навколо себе ентузіастів цього інструмента.

Один із тих, хто вижив – Євген Адамцевич (1903 – 1972) – сліпий бандурист, автор знаменитого «Запорозького маршу», який знають і люблять в усьому світі. Із музичної Енциклопедії ми дізналися, що у дворічному віці після хвороби Євген Адамцевич осліп. Був відданий до школи сліпих. Грати на бандурі вчився у кобзаря М. П. Олексієнка. Рівень майстерності його гри на бандурі вражав слухачів. У 1927 році пане Євген вже керував великим ансамблем бандуристів. Згодом увійшов до складу Миргородської капели бандуристів, з якою мандрував. У 1930-их роках він виступав як соліст-бандурист, кобзарював, мандруючи зі своєю дружиною Лідією Дмитрівною, яка була його поводирем. У 1960-их роках з групою кобзарів з успіхом виступав перед слухачами Київської, Івано-Франківської, Тернопільської, Львівської та інших областей. У 1970 році виступав у Москві перед науковцями, письменниками та робітниками. У репертуарі Євгена Адамцевича переважали українські народні пісні та  пісні на вірші Т. Шевченка, Я. Щоголіва, О. Олеся, М. Некрасова, П. Ж. Беранже. Створив кілька власних творів, серед яких «У неволі», «Дума про Івана Федька»тощо. Скомпонував Євген Адамцевич і відомий «Запорізький марш», який в обробці В. Гуцала увійшов до репертуару Київського оркестру народних інструментів. Даний твір був написаний паном Євгеном ще в 1926 році , але відомим широкому загалу він став лише 1969 року. У 1969 році «Запорізький марш» було вперше виконано на концерті в Київському оперному театрі імені Тараса Шевченка, там його Євген Адамцевич виконав публічно. Наприкінці 1980-х років даний марш став звучати на мітингах під час боротьби за незалежність. Під звуки маршу збиралися і депутати Верховної Ради України у сесійній залі. В аранжуванні Стефана Творуна зазначений марш Євгена Адамцевича став одним з основних маршів Збройних Сил України під назвою «Козацький марш».

Бандура харківського типу

Також варто зауважити, що коли гра на бандурі не була на належному рівні пошанована на українських землях, то музиканти української діаспори всіляко пропагували і сам народний музичний інструмент «БАНДУРА» і велику вервечку українських творів, які в радянській Україні були суворо заборонені. І до тепер українська діаспора не покидає справи утвердження бандурного мистецтва серед українців усього світу. Прикладом цього є композитор і педагог, художній керівник Капели Бандуристів імені Тараса Шевченка, український бандурист Китастий Григорій Трохимович (1907 – 1984) та його учень Марко Фаріон (1962 р. н.), який є і до нині солістом Української Капели Бандуристів імені Шевченка, а також одним із основоположників Товариства Українських Бандуристів та Школи Бандури Детройту. Варто, напевно, згадати і про основоположника Канадської Капели Бандуристів, дослідника кобзарства, композитора і диригента, українського бандуриста-віртуоза Віктора Мішалова (1960 р. н.). Також радує своїми успіхами сучасний виконавець народних дум, жартівливих та сатиричних українських народних пісень, керівник Школи Бандури Нью-Йорку Китастий Юліян Петрович (1958 р. н.)

Хочеться порадіти з того, що після оголошення Акту про Незалежність України 1991 року на українських землях в повний голос зазвучала БАНДУРА. Вона з роками стала досить популярним музичним інструментом в музичних школах та музичних училищах, в університетах та академіях культури і мистецтв України. Бандура звучить на всіх державних і християнських українських святах. На бандурі прагне навчитися обдарована юнь України. Заслужені працівники культури України Оксана Макаренко та Наталія Мазур пропагують бандурне мистецтво серед творчої молоді Херсонщини. На високому педагогічному рівні пропагує бандуру декан Львівської Національної Музичної Академії імені Миколи Лисенка, викладач бандури, керівник капели бандуристів вищеназваної академії, заслужений артист України, український бандурист Тарас Лазуркевич. Не менш плідно пропагує бандурне мистецтво професор Київської Національної консерваторії, народний артист України, засновник і президент фонду «Золотий акорд», український бандурист Роман Гриньків (1969 р. н.). По сучасному на електробандурі з новими способами гри радує слухачів миколаївський самородок, давній друг херсонських просвітян та організаторів Всеукраїнського фестивалю бандуристів «Таврійські зустрічі», лауреат міжнародних академічних та джазових конкурсів, викладач Одеської Національної Музичної академії імені А. Нежданової, винахідник 18 новітніх прийомів гри на бандурі, соліст академічного ансамблю «Чайка» та «Europian Jazz Orchestra – 2012», український бандурист-віртуоз Георгій Матвіїв (1986 р. н.).

Знані на всеукраїнському та міжнародному музичному олімпі й українські бандуристи Тарас Столяр, Марина Круть і Тетяна Мазур. Остання є учасницею популярного в Європі музичного дуету «B&B Project», який має десятки мільйонів переглядів на Ютубі у всесвітній Інтернет-мережі. За останнє десятиліття набирають популярності молоді та амбітні бандуристи сучасного українського гурту «Шпилясті кобзарі», очільником якого є відомий український композитор, аранжувальник, лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, володар призу глядацьких симпатій телешоу «Україна має талант-2», український бандурист Ярослав Джусь (1988 р. н.).

Надзвичайно харизматична особистість, учасник Помаранчевої революції 2004 року та Революції Гідності 2014 року, активіст українського культурного опору у пост-радянські часи, лідер гурту «Хорея Козацька», народний артист України, український бандурист, кобзар і лірник Тарас Компаніченко (1969 р. н.) своєю віртуозною грою на кобзі та бандурі заворожує своїх слухачів. З такими молодими і надзвичайно талановитими бандуристами у нас є всі шанси сподіватися не лише на відродження українського бандурного мистецтва, а і на появу нового ще незвіданого на культурному просторі України.

Найважливіше й те, що серед розвою осучаснених бандур не забувається і старосвітська бандура, яку пропагують майстри та музики Київського кобзарського цеху та відомий український композитор і співак, заслужений артист України, знавець старосвітської бандури та харківського способу гри на бандурі, український бандурист Дмитро Губ’як (1982 р. н.).

Нині на бандурі можна виконувати й давні думи, й класичні, і рокові, й джазові композиції. У минулому ХХ столітті відбувся бурхливий розвиток конструкції бандури: збільшення діапазону, кількості струн, розширення виражальних можливостей українського народного музичного інструменту.

Заслужений артист України, доцент Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка, актор Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Шевченка Дмитро Губ’як зазначає: «Ні білоруси, ні поляки чи росіяни не мають інструмента, який був би подібний до неї за звучанням чи будовою. Я вважаю, що нині бандура недооцінена в культурному плані вона могла б бути нашим унікальним мистецьким символом-брендом, який вирізняв би нас з-поміж інших.» Віримо, що в недалекому майбутньому і кобзу, і кобзарство як феноменальне явище, і бандуру як унікальний український народний музичний інструмент ще визнають у ЮНЕСКО як елемент нематеріальної спадщини великого і могутнього українського народу.

А зараз ми запрошуємо усіх шанувальників української культури приєднатися до нашого проєкту «Українська культура: пізнаємо своє» і разом заспівати українського поета Михайла Петренка «Взяв би я бандуру».

До речі, літературознавці стверджують, що перу Михайла Миколайовича Петренка (1817-1862) також належать не менш відомі українські пісні «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю» та «Ходить хвиля по Осколу». Співаймо і шануймо українське!

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22232425262728
2930