Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

З чистим серцем і душею

З введенням християнства на землях Русі серед краян вирізняються богослужителі, котрі не лише сповідують християнську віру, а і докладають зусиль, щоб величне стало жаданим для сущих людей у повсякденному житті. Вони утверджують свою віру через написання ікони.

«Ікона» в перекладі зі старогрецької буквально означає «Образ». І в наш час серед віруючих українців поважного віку можна почути вислів: «Помолюся до образів». Сама ікона і є образ, закодований в символах, котрі набули вже певного значення серед язичників старого світу Європи і тому були більш-менш зрозумілими серед новоявлених християн. Тож європейська іконографія, котра постала ще III–IV століття із зображень в катакомбах (некрополях) – підземних кладовищах Італії, Північної Африки й Сирії (Палестини), вже набула певних традицій та сакральності у європейських центрах християнської релігії: в Римі та Константинополі. І тому ікони в перших церквах Русі були родом із Візантії. Звідти до нас прийшли і перші християнські символи, які після язичницького трактування серед християн набули нового значення. Наприклад, «Риба» – в язичників-греків символізувала плодючість. Християнам нагадували про апостолів, більшість з яких були рибалками, а також про деякі алегорії, приведені Христом: у притчі про доброго Небесного Отця. Спаситель наголошує, що навіть земний батько на прохання сина подасть йому рибу, а не гадюку. (Мт. 7:9–11). Нині віруючі християни навіть на власних автомобілях встановлюють знак «Риба», щоб підкреслити свою приналежність до християнського світу. Також перші літери слова «риба» в грецькій мові склали акровірш: «Ісус Христос Божий Син Спаситель». А ще  нагадаємо про більш вживані символи першими проповідниками християнства:

  • Голуб з гілкою оливкового дерева – символ Святого Духа;
  • Пальма – ознака мучеництва й перемоги в Христі;
  • Якір – таємне зображення Христа;
  • Човен – образ Церкви.

Ранні ікони віруючих християн не були досконалими за технікою написання картини. Найважливішим для іконопису залишався символізм. Символічний характер написання ікони і до нині є пріоритетом. Звичайно, що для митців-іконописців Постановами Вселенських Соборів, котрі відбувалися на території Візантії, були встановлені правила, які допомагали художникам замінити абстрактні символи Старого Завіту і перших віків християнства прямою репрезентацією того, що вони відображували. А в першу чергу це відносилось до зображення Христа в людській подобі. Згодом, Церква намагалась зробити поклоніння іконам загальнообов'язковим і закріпити за собою монопольне право на нововведення в іконографію. Підтвердженням того служить Постанова VII Вселенського собору 787 року, за якою складати сюжети могли лиш отці церкви. Остаточно іконографія сформувалась у Візантії в ІХ – Х століттях після відродження іконопочитання. Були визначенні загальні правила зображення Бога, Богородиці та святих.

Слід зазначити, що у православ'ї та католицизмі ікона це винятковий священний атрибут. У католицизмі, однак, ікона менш уживана, ніж у православ'ї. В інших християнських конфесіях ікона або майже не вживається, або зовсім не вживається, як, наприклад, у протестантизмі та сучасній Вірменській апостольській церкві.

Для українців, починаючи від часів Ярослава Мудрого, ікона є обов’язковим атрибутом релігійних свят та деяких сімейно-побутових обрядів (сватання, заручини, вінчання, весілля,  хрещення, проводи у військовий похід, іменини, освячення будинку, братання, надання обіцянки та поховання). Споглядаючи красу ікони місцеві митці проймалися життєдайною силою духу святого та, як стверджують більшість з іконописців, далі вступала в дію сила Божа. Творча бентега спонукала талановитих праукраїнців, котрі пізнали у собі чистоту серця і душі, писати ікони по-особливому. Бо ж багато малярів могли б писати ікони, але ця справа потребувала досягнення митцем найважливішого – підготуватися внутрішньо. Тож ікони писали не всі художники, а лише ті, котрі досягли духовного прозріння. Як зазначав один відомий іконописець: «Ця стежина вела до постійного зв`язку з Богом та Церквою. Все це задовольняло прагнення душі в служінні Церкві

Так вже за часів тріумвірату Ярославичів і пізніше в Києві та Чернігові, Галичі та Володимирі почали діяти школи іконопису. Українці-іконописці намагалися наблизити народ до святині, а святих – до народу. Цікавою була кольорова символіка ікон. Золотий колір означав небесне царство, блакитний – чисте і благородне життя на землі, пурпурний – владу, білий – це означення небесного сяйва, яке перетворює, переображає, очищає і освячує усе земне і матеріальне. Синій колір – містичний; він виражає велику таїну і незбагненність неба. Червоний – це колір Євхаристії, тобто очищення і спасіння через прийняття дорогоцінної Крові, пролитої Господом Ісусом Христом під час його страстей і на голгофському хресті. У значенні жертовної крові в червоний колір фарбувався одяг на святих мучениках і мученицях.Червоний колір не заспокоює, а навпаки – збуджує. Тому: Вогняна колісниця пророка Іллі, червоний плащ на Архистратигові Михайлові, який виганяє диявола з неба, червона туніка Юрія Змієборця в момент проколювання ним змія, – так трактує сакральне мистецтво переможну і життєдайну основу червоного кольору.

Науковий працівник Почаївського історико-художнього музею Марія Волосюк знайомить нас ще з кількома кольорами, котрі затверджені священнослужителями: «Пурпуровий колір – символ Божественної, царської гідності втіленого Бога – Господа Ісуса Христа. Щойно образ Спасителя утвердився в церковній іконографії, як Його нижню одежину, хитон, церковні достойники рекомендували малювати пурпуровим, а верхню одежину, гиматій – блакитним або зеленим. У такому поєднанні кольорів одягу Спасителя стверджувався дуже важливий з богословського погляду догмат про дві природи і дві волі Ісуса Христа: Він Божественного походження, тому на Його тілі знак Божественного достоїнства, пурпур; Він утілився, набув людської, земної природи, тому друга, верхня Його одежина має земний колір блакиті чи зелені.

Образ Його матері Марії щодо кольорів її убрання мав зворотний порядок: нижній одяг блакитного чи зеленого кольору, верхній плащ-мафорій пурпурового. Це тому, що вона, будучи земною людиною, народивши втіленого Бога-Сина Ісуса Христа, здобула Божественну похвалу від Пресвятої Трійці як цариця небесна.»

Чорний – це колір темряви, скорботи, а також є кольором смерті. Не даремно монахині одягаються у чорне вбрання, бо для них чорний – це вираження скорботи за гріхи цього світу. Чорний колір застосовували в іконах із зображенням Страшного Суду.

Коричневий – це колір нагадування про прах, людську природу, яка «із землі вийшла і в землю повернеться». Використовуючи його, іконописець натякав на те, що матеріальне начало приходить і відходить, а духовне — вічне

Загалом система кольорів для церковного мистецтва сформувалася з самої суті творчості мистців, але вона заснована на теорії Діонисія про Божественне джерело світла і кольору, центром якого є золота система.

Розуміючи символіку кольорів ми зможемо вчитатися в багатогранний контекст ікони, до якої лине наше серце.

Від часів Русі матеріалом для ікон було строго регламентоване церковними служителями. Тому ікони тривалий час писалися лише на дубових або липових дошках, покритих крейдяним ґрунтом. Для іконопису використовувалася темпера – мінеральні або рослинні барвники порошки на основі яєчної емульсії.

І нині, споглядаючи стародавні ікони іконописців Русі, ми відчуваємо щирість і теплоту образів, пройнятих любов’ю та співпереживанням до людини. Хоча ікони на Русі і схожі на візантійські зразки, все ж майстри намагалися внести в них і національний колорит. Це почало проявлятися спочатку в процесі прикрашання образу. Щоб віддати належне святості образу, ікони прикрашали українці накладками з дорогоцінних металів, самоцвітів, також до ікони майстри додавали вироби з бурштину, національні візерунки та орнаменти. Приблизно з початку ХІІ століття починають проникати в Русі-Україні у церковний живопис народні елементи. Механічне наслідування візантійської традиції (витягнуті обличчя, коричнево-оливкові кольори, клиноподібні борідки святих тощо) поступово заміняються самостійним, оригінальним стилем. Тут починають з’являтися ікони, на яких святі малювалися з руськими обличчями, у місцевому одязі тощо.

Український культовий живопис став оригінальним явищем, увібравши в себе найкращі зразки іконопису Греції і, найдосконалішим чином, поєднавши їх з західною свободою, подарував християнському світові неперевершені твори праукраїнського зодчества. Мозаїки і фрески Софії Київської прославилися на всю Європу, ставши взірцем мистецького оздоблення храмів. Надзвичайно оригінальними і неперевершено вільними по суті своєї є фрески Михайлівського Золотоверхого собору. «Самі ангели, – зазначає “Києво-Печерський патерик”, – допомагали києворуським авторам в написанні ікон.» Мистецтвознавці переглядаючи фрески Михайлівського Золотоверхого наголошують: «На відміну від статичного, формального розташування фігур в розписах візантійського канону, зображення апостолів у Михайлівському монастирі повні динаміки, вони розташовані у вільних позах, звернені один до одного, вони начебто ведуть якусь розмову, в їх вигляді багато почуттів, експресії, одяг спускається пишними асиметричними складками. Ми майже ніде не побачимо в реальності такого багатого творива складок при спокійному й непорушному сидінні чи стоянні. Ця суперечність хоч і впадає в око, але не сприймається як недолік, як порушення канону, в той же час суттєво збагачує декоративну насиченість

Щодо німба, зображеного на іконах, українські митці також на нашу думку перевершили канонників заходу. Ось як про це розповідає митрополит Володимир Марцинів: «Для ікон Східного обряду характерним є зображення німбу як плоского круга. Такий засіб підкреслює людську природу, яка отримала небесне просвітлення. Та все ж, візантійські майстри відчували недостатність цього символу для вираження природи “нествореного світла” і компенсували її білими штрихами на лику святого, які з першого погляду, здається, мають за мету підкреслити форму обличчя святого.

У римо-католицьких зображеннях це світло зображується німбом-вінчиком, свого роду світловою короною. Такий символ ще менш досконалий бо сприймається як щось зовнішнє, що ілюзорно спричиняє приземлення образу святого й не відтворює його нерозривного контакту з небесним. Підкреслення святості не німбом, а шляхом змалювання світлого обличчя, що контрастно виділяється на фоні сюжету, змальованого значно темнішими фарбами в деяких шедеврах Західної релігійної картини пізнішого часу, також не змогло відтворити феномен обоження й причастя святого до позаматеріального буття, а тільки виокремило ту людину з-поміж інших осіб сюжету.

Українські іконописці глибоко розуміли явище фаворського світла й тому не пішли шляхом наслідування культури католицького світу. Але будучи представниками етносу, котрий вирізняється величезним потенціалом продуктивної творчості, вони не зупинилися на отриманих візантійських зразках і продовжили розвиток цього символу, довівши його до досконалості. Цієї вершини було досягнуто шляхом декоративного оздоблення наявного образу (німбу) додатковими символами: хрестиками, розетками та ін., котрі символізували перемогу над смертю, вічне життя тощо

Плавний розвиток київського образотворчого мистецтва порушився, коли Андрій Боголюбський 1169 року прийшов із військом і захопив Київ, пограбував місто, спалив у ньому кращі будинки й навічно забрав безліч святинь.

У першій половині й середині XIII століття з глибини Азії в Європу прикочували великі полчища монголів. Страшними були їхні знущання в завойованих князівствах. Захоплення монголо-заліськими полчищами Києва 1240 року, зруйнування його святинь (зокрема Десятинної церкви), винищення населення призвело до того, що в середині ХІІІ століття централізована держава Київська Русь перестала існувати, хоч деякі вогнища державного життя зберігалися на західних теренах. Про них ми розповімо у наступній нашій статті.

Багатостраждальна історія народу символічно відобразилася в іконах того періоду. Ікона як один із найголовніших атрибутів храмового мистецтва допомагала християнам зберегти надію, вистояти в часи лихоліть і не відступитися від віри батьків. Будьмо і ми вірними продовжувачами традицій наших пращурів. Шануймо українське! Плекаймо самобутню українську культуру, де іконопис є тим стрижнем, що підтримує людину, виховує у неї силу волі й готовність до боротьби за християнські й національні ідеали. Українські майстри іконопису у ці століття розширюють список образів, які вводяться в ікони. Кожний край на Русі в роки того лихоліття звертався до образу Діви Марії по особливому. Тож і до нині відомо чимало надзвичайно сильних чудотворних ікон того періоду з образом Богородиці. Для прикладу згадаймо Волинську ікону Божої матері, Вишгородську ікону Божої матері, Холмську ікону Божої матері, Почаївську ікону Божої матері та ще чимало надзвичайно сильних духовно та високохудожніх творчих знахідок українців, пов’язаних з образом Богородиці, ми можемо перелічити.

Теми Миколи Чудотворця, Юрія Переможця, Архистратига Михаїла також набувають широкого поширення в іконах періоду монголо-заліського лихоліття, вони навіювали думки про доблесть, військову всесильність і неминучість перемоги над огидними приблудами. Однією з найвідоміших ікон Юрія Переможця, є ікона XIV століття, що була віднайдена в селі Станиля Львівської області. Мистецтвознавці також наголошують, що «Святого чудотворця Миколу малювали на українських середньовічних іконах як пастиря, що благословляє своє стадо, береже його від вовків світу цього, допомагає, зціляє, втихомирює бурі на морях і посилає дощ на пересохлі від посухи поля. Микола був універсальним помічником у всіх потребах людей, тому з початком формування іконостасів в українських храмах його образ займає своє місце в найвиднішому ярусі іконостаса – намісному

Після розпаду Золотої Орди український народ ожив для свідомого високо духовного життя. Наші майстри-іконописці  у своїх образах зближували святих і віруючих, а не віддаляли одних від інших, малювали не далекі, незрозумілі, чужі лики, а таки свої, близькі й рідні, хоч і засновані на первообразах, визначених Церквою. Часом Богородиця цілком позбавлена юдейських етнічних рис і нагадує збірний образ молодої української матері з малятком – до того ж, матері не сумної, як на давніх іконах, а в доброму настрої, навіть усміхненої.

Таким чином українське мистецтво поступово, але впевнено націоналізується, втрачає візантійську непохитність. В східній українській іконі докорінно змінюються акценти в трактуванні постаті святого та сюжету. Український іконопис є родзинкою у світовій християнській культурі. Креативність мислення українських майстрів пензля радує і наснажує. В часи розвитку Запорозької Січі українські ікони пишуться не лише на дошках, а навіть на засушеній рибі можна було угледіти лики святих. Пейзажне тло на іконах житійного характеру дедалі більше нагадувало природу, а будівлі – архітектуру неньки України. Уже на іконах ХVІ століття, як фон подаються карпатські краєвиди – пасма гір із смереками й синіми схилами.

Стрімке збагачення декоративного ладу в українській іконі відбулося в епоху Ренесансу. А як Вам таке?! Бо ж вже і далекі від мистецьких хитрощів краяни помічали цікаві нововведення в український іконопис. Бо побутовість українського християнства зумовила збагачення ікон безліччю деталей, узятих просто з українського життя і пристосованих до ікономалярського стилю. Наприклад, в сюжеті Різдва Богородиці змальовуються ночви з водою для купання дитини. Чи, скажімо, Лука і Клеопа, які подорожують до Еммаусу, своїм одягом нагадують галицьких міщан. На Гуцульщині популярною є ікона, де Ісус приймає й голубить дітей, убраних у національні строї всіх регіонів України – від Слобожанщини до Закарпаття. І надалі український іконопис набуває все більш національних рис. Для українського бароко, на відміну від західноєвропейського іконопису того часу, типовішими виявляються сюжети військової слави, подвигу, лицарських чеснот, святої пожертви, високих звершень духу, перемоги життя над смертю. Великі майстри української ікони, глибоко відчували віровизначальні та естетичні запити свого народу, сповідували й пропагували фундаментальні принципи християнства.

І нині український іконопис набуває вселенського звучання кольорів. Ікони наснажують, ікони збагачують духовне життя краянина. Ікони мають потребу бути не лише в Храмах, а і в приватних будинках, в школах, культурних та науково-освітніх закладах, та й в кожнім авто ви побачите своєрідні іконостаси, котрі оберігають людину від скверни. Промислові можливості виготовлення маленьких ікон допомагає краянам мати натільні іконки (образки), а дехто, навіть, робить натільні татуювання з образами святих апостолів. Чимало художніх музеїв та приватних колекцій в Україні та за кордоном наповнені шедеврами українського іконопису. Тож у вас, шановні, після Перемоги ЗСУ будуть всі шанси насолодитися красою українського мистецтва іконопису. Ми впевнені, що і в наш час народжуються справжні шедеври світового іконопису. Увіруємо в творчий потенціал сучасних українських майстрів пензля, котрі мають всі шанси поповнити світову скарбницю культових творів справжніми шедеврами, якими будуть гордитися наступні покоління величного українського народу. Народу, який всією своєю історією і одвічною самобутньою культурою утверджує Перемогу світла над темрявою, мистецтва над хамством.

Як правило, зараз для написання ікон використовують олійні фарби. Вони більш довговічні, ніж темпера, не розтріскуються і не тьмяніють з часом. Також лики святих, їх німби і ризи прикрашають вставками з металу, золота та срібла, дорогоцінного каміння, фольги або тканини.

Слід не забувати і про те, що світські картини, чи картини на історичну тематику не можуть бути іконами. Ікона – це перш за все образ і символи. Для передачі Божественного сяйва, благодаті Царства Небесного підбирають матеріали світлого, яскравого відтінку, що дозволяють на власні очі побачити світло, силу і славу Бога. Саме тому ікони часто декорують золотом, сріблом та бурштином.

Ця скам'яніла смола хвойних дерев – бурштин – один з найкрасивіших дорогоцінних каменів, а завдяки тому, що сонячний самоцвіт ще й досить пластичний, він застосовується для безлічі цілей. З нього висипають картини, роблять прикраси, фігурки і статуетки, чаші і кадила. Завдяки багатющій колірній палітрі бурштину він може відтворити всі відтінки і колірні нюанси святих ликів, передати фарби одягу ангелів і праведників, тони природи, візерунки на фоні ікони. Образа прикрашають прозорими кристалами цього самоцвіту, або ж вирізають накладки з матового каменю. Але, в будь-якому випадку, кожна його крупинка сяє сонячним світлом, ніжним та яскравим, завдяки чому ікони з бурштину виглядають особливо прекрасними і майже неземними. Найбільш знаними витворами мистецтва іконопису з бурштину і до нині є ікони Волинської  Божої Матері (Одигітрії) та Миколая Чудотворця.

Українська іконографічна традиція дала світові також такий принципово новий варіант виготовлення ікони як ікона на склі, яка хоч і не ввійшла у церковний богослужбовий вжиток, але стала головним декоративним елементом української хати.

Ще один варіант східної ікони в Україні – ікона вишита, яку особливо часто використовували в оформленні хоругв. Народна вишивка, як одвічний елемент ідентифікації української нації, глибоко проникла в її релігійне мистецтво. Вишиті рушники, скатертини, хоругви, фелони й саккоси були і є неодмінним доповненням до малярства та різьби в церквах України. З глибокої давнини в українських храмах зберігається традиція гаптувати й вишивати, а не малювати плащаницю – спеціальну ікону на тканині із зображенням мертвого Ісусового тіла, знятого з хреста. Небагато у світі Церков східного обряду, де б вишивка й гаптування в храмі займали таке поважне місце, як в Українській Церкві.

Якщо вже заговорили про вишиті ікони, то ми не можемо не звернути Вашу увагу іще на унікальні вишивки соломкою, які нині презентують родина Лашко з Кам’янця-Подільського. Бо ж їхня ікона має також право на особливу увагу. І хто його знає, що іще талановиті українці подарують віруючому люду на планеті Земля?!

Календар подій

    1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 2829