Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Земля і мова - найцінніший скарб

Народжена на благословенній землі українська нація вже кілька тисячоліть творить свою самобутню культуру, леліє одну із найстародавніших мов і дарує світові дивовижні винаходи, котрі допомагають людству пристосуватися до нового цивілізаційного стрибка. І цьому підтвердження ви зможете знайти в низці наших найперших статей, присвячених феномену культури Кукутені-Трипілля, де праукраїнці більше ніж за два тисячоліття свого існування подолали значний шлях еволюції. І, навіть, кочові індоарійські племена, які потрапляли на дану територію на духовному рівні розуміли важливість і цінність благословенної землі та мови висококультурного і духовно наснаженого народу, який завжди жив і своєю тяжкою працею добро наживав на родинній вотчині. А духовно наснажували праукраїнців довготривалий час люди, яких називали ВІЩИМИ. Вони шанували безсмертну душу, не давали її в наругу ні на цьому, ні на тому світі. Так ці віщі духовні поводирі допомагали краянам зрозуміти волю Божу, яке посилалося нашим пращурам через природні явища. Вони своїми неабиякими духовними знаннями служили суспільству, бо вміли володіти розумом людини, вміли розшифровувати сповіщення Божі.

І якщо деякі невігласи не вірили у потенціал духовно наснажених і мовно збагачених віщіх людей, то історичні події підтверджували їхні пророцтва. І ті, які не шанували культуру пращурів, які забували мову, народжену саме на цій землі, приводили і себе, і своє оточення в занепад і руїну. Віщі люди, яких ще називали ВОЛХВАМИ пізнавали світ своєю чистою, незашмуляною душею, яка, спілкуючись зі світовою душею зоряного царства предків, зливалася з тілом, і дарувала суспільству світло у темряві пошуку дороги в майбуття, допомагала людині знайти причини хвороби і, розуміючи чудодійні властивості трав і духовного слова, лікувала її від недуги.

Та й сучасні наукові дослідження підтверджують, що люди, тварини та інші живі істоти пов’язані між собою спільним енергетичним рівнем. Засновник науки «Фізика живого», винахідник квантової медицини, розробник технології лікування живих організмів методом мікрохвильової резонансної терапії (МРТ), наш видатний фізик Сергій Сітько (1 квітня 1936, м. Київ – 6 липня 2020, м. Київ), якого, до речі, двічі (1990 р. та 2000 р.) висували на Нобелівську премію, довів на науковому рівні важливість надфонових вимірювань надслабких сигналів, що є інструментом пізнання живого. Вже зараз вчені розуміють здатність мозку високодуховної особистості впливати на оточення. Тож і ми маємо з розумінням поставитись до володіння волхвами незвичайним даром розшифровувати дане Богом знамення. Можливо, саме тому волхви стали посередником між землею і небом. Саме у цьому просторовому проміжку існують, як доводить сучасна наука, частоти. Дані частоти, які ще називають стоячими хвилями, існують між поверхнею землі та іоносферою. Іоносфера, до речі, знаходиться на відстані 100 кілометрів над поверхнею землі. Саме іоносфера захищає нас від жорсткого космічного випромінювання. І от між землею і оцим шаром іоносфери існують, як ми вже зазначали, стоячі хвилі. І ці стоячі хвилі поділяються на так звані гармоніки. Перша гармоніка – це 8,2 Герца. Друга – 16 Гц, третя – 21 Гц і четверта – 35Гц. Вони були розраховані Ніколою Теслою (10 липня 1856, Смилян, Хорватія – 7 січня 1943, Нью-Йорк, США), а відкриті фізично вони були у 50-ті роки ХХ століття німецьким вченим Вінфрідом Отто Шуманом (20 травня 1888 – 22 вересня 1974). Що цікаво, що ці хвилі, вони відповідають роботі нашого головного мозку. Певно, саме на такому високому рівні був розвинутий мозок волхва, що, мов антена, сприймав інформацію через стоячі хвилі між землею та іоносферою.

Найдавніша згадка про волхвів, яка збереглась до наших днів, належить до літописної статті 912 року, де міститься розповідь про провіщення близької смерті князю Олегу. Про цю легенду ми згадували у нашій статті «На світанку праукраїнської державності».

Волхви на українських землях досить тривалий час були носіями та хранителями вірувань, традицій та обрядів нашого народу. І їхні пророцтва дуже часто збувалися. Це вони, волхви, першими за зірками визначили час і місце народження Ісуса Христа. Троє волхвів Каспар, Мельхіор та Балтазар принесли дари сину Божому, народженому Дівою Марією. Мовознавці зазначають досить дивний збіг і імен волхвів. Адже їхні імена закінчуються на «ар» та «ор», вказуючи на приналежність до арійсько-орійської раси. Певно, вже кожен європеєць знає, що згідно ДНК-досліджень найбільший відсоток носіїв з арійськими галогрупами знаходиться саме в Україні. Не даремно ж крізь тисячоліття до наших днів дійшли імена Григорій, Ігор, Горпина, Ористарх, Орися, Варвара та іще багато інших, які засвідчують приналежність краян до аріїв-оріїв. Як же хотілося окупантам нашої ойкумени заборонити і фактично знищити навіть спогади про величність самобутньої культури, розмаїття українських ремесел та силу родинної мови і народної пісні.

Волхви були не лише провідниками зв’язку з вселенським розумом, а і досвідченими психологами та знавцями сили мистецтва. Це вони виробили узгоджені з природою нашого краю обряди та звичаї, що відображають психічний склад національної душі. З часом звичаї та обряди обростали новоствореними народними піснями, музичними знахідками та родзинками поетичної сутності українців.

Волхви жили в злагоді з природою. До трав і дерев вони відносились як до живих істот. Вони мали розуміння, які трави тамують кров та затягують рани. Вміли робити сполуки з м’яса змій та звірів, що давало можливість стражденному омолодитися. Волхви допомагали воїнам знайти траву, спробувавши яку можна жити без їжі та води майже двадцять діб. Саме вони, користуючись унікальною методикою діагностики, безпомилково визначали у стражденного хворий орган в тілі і ступінь його враження. Вони були справжніми знахарями, що лікували і надавали поради, як оминути ту чи іншу хворобу. Кажуть, що за сприяння царства духа волхви досконало оволоділи секретами довголіття. Від Богів, яких вони шанували, яким приносили дари, вони дізнавалися про трави та каміння, за допомогою яких людина могла на не один десяток літ продовжувати собі життя.

У кожного племені чи поселення в стародавній Оріані був свій  . А старшим над всіма волхвами був волхв-жрець Держави, який був наближеним до князя. Волхви ще задовго до християнства користувалися стародавніми книгами-письменами, серед яких «Громовик», «Колядник», «Волховник», «Травник», «Зілейник», «Сносудець» та багато інших. Книги допомагали у навчанні обдарованих дітей, які мали б поповнити елітну касту волхвів. Бо якщо ж від народження юнак сильний та сміливий, того волхви направляли до касти воїнів. Якщо хто любить працювати і вести господарство, того направляли до касти хліборобів, а як нездара, то йому пророкували жити біля когось із родичів і бути завжди у помічниках. Якщо дитина має гарну пам'ять та схильна до навчання – в касту волхвів. Вроджені риси і природні здібності, тривалий період навчання та виконання всіх правил співіснування у просторі та часі – виділяли волхвів з-поміж інших краян. Вони зі своїми знаннями та навичками входили до незаперечної еліти суспільства. Це, дякуючи їм, правляча верхівка племен та і всієї об’єднаної держави, жили в гармонії із людьми та природою. Саме волхви тривалий час визначали напрямок розвитку суспільства.

Деякі мовознавці мають пояснення етимології самого слова «ВОЛХВ». Про це гріх промовчати, то ж і ми повторимо вже усталені роз’яснення назви учасника елітної касти праукраїнців. Тож «літера «В» означає відчувати, видіти, бачити. Склад «ОЛ» розшифровується як людина світла і довершена. Ми його бачимо і в стародавніх  іменах Олена, Олег, Олексій, Ольга, Олекса, Олесь, Олеся, Олександр та Микола. Буквосполучення «ХВ» має таке ж значення як і літера «Ф», як щось, що вказує дорогу для інших, де літера «Х» - це поєднання певних здібностей і знань, а «В» - це видимість у прийнятті правильного рішення».

Деякі з їхніх молитов з часом збереглися як народні заклички та замовляння, що входять до усної народної творчості українського народу. Про них ми поспілкуємось у нашій наступній статті.

Волхви могли замовляти зброю воїнів, могли замовлять хату від блискавок та повені, могли лікувати молодиць від безпліддя, могли рятувати врожай зернових від дощів і злив, навіть блискавицями могли вправно керувати. Не даремно їх деякі іноземці називали чаклунами, магами та чародіями.

Волхви мали свої тайнописи і досконало володіли таємним сакральним танцем, який додатково енергетично заряджав просвітлених мудреців. Вони вже тоді розумілися на когерентності мови української для всіх краян. Адже мова, зароджена в українському суспільстві з урахуванням взаємодії ландшафту з іоносферою, викликає резонанс, синхронність і узгодженість, що загалом єднає суб’єктів мовлення. Мова між людьми викликала вібрації, благозвучні саме для нашої української землі. Тож плекання і леліяння родинної мови – це перш за все плекання поступу цивілізаційного розвитку всієї української спільноти. І волхви у своїй діяльності це теж обов’язково враховували. Родинну мову волхви оберігали, як зіницю ока.

Стародавні жерці є авторами «Велесової книги», Аскольдового літопису та багатьох тисяч інших книг, які спалювали дикі завойовники і всілякі зайди, що прагнули панувати на родючій землі українців, а працьовитий і талановитий народ мати за наймита.

Але ж чому каста таких потрібних для української спільноти людей зникла?! Перечитавши наші попередні 50 статей, ви побачите, що з насаджуванням в народі чужоземних вірувань та цінностей в душах краян темрява отримала гору над світлом, матеріальні цінності перемогли духовні. Очільники Русі,за винятком хіба що Романа Мстиславовича та Данила Романовича, разом з князями сусідніх інших князівств фактично живцем палили волхвів та їхні дорогоцінні книги.

Відомо, що в 1227 році князь Ярослав Всеволодович (батько Олександра Невського) спалив живцем чотирьох волхвів. Десятки волхвів знищив московський цар Іван Грозний, незважаючи на те, що й сам неодноразово звертався до їхніх послуг. Будучи тяжко хворим, він закликав до себе 60 волхвів з усіх сусідніх земель, у тому числі з Київської Русі. Волхви передрекли день його смерті, за що були вкинуті у в’язницю. Коли передречений день настав, царю покращало, і він наказав нібито «за брехню» спалити всіх волхвів. Одна з волхвинь перед стратою зауважила цареві, що «Сонце ще тільки зійшло...» Того ж дня під час гри в шахи цар помер.

Складно було побачити всю картину того, що відбувалося з волхвами після прийняття християнства на рівні офіційної релігії Русі. Та й імен уславлених тогочасних волхвів теж лишилося замало. Так з літописів відомо, що князь Гліб зарубав сокирою волхва, а імені волхва не вказано. Також не вказано у літописах імена волхвів, спалених за наказами інших князів похрещеної Русі. Бо християнські писарі намагалися не згадувати імена наших славетних пращурів, хоча в своїх писаннях вони інколи наголошували, що буцімто не хочуть про волхвів писати «через безліч їх». Отже ще багато століть після Хрещення Русі паралельно офіційним християнським небослужителям діяли і «безліч волхвів». Дослідниця Галина Лозко у своїй статті «Хто такі рідновіри» зазначає: «Сьогодні ми знаємо, що чимало волхвів, зігнаних християнами зі своїх рідних місць, рушили в гори та хащі, де ще продовжували свою діяльність. У святинях Медоборів (Поділля) та Карпат професійні волхви й жерці здійснювали славлення рідних Богів аж до XVII століття (ці факти засвідчені археологами)

Проте знання і розуміння світу волхвами виявилось занадто складним для основної маси українських селян XVIII століття та наступних століть перед спокусою вірити у щось, що не потребує спокути за гріхи та не вимагає щоденної праці над утвердженням духовного над матеріальним. Совість і сила родинного слова перестало цінуватися серед нахабних та пихатих лихварів життя, що панували на українських просторах понад 300 років.

Волхви, залишивши нам у спадок свій світогляд, народні традиції, звичаї та пісні, винаходи та мову, як дорожню карту до відродження, наснажують вже не одне покоління освічених краян на дії заради утвердження на українських землях української самобутньої культури, родинної мови і української державності. А природжене відчуття сили рідної землі та родинної мови ще не одне покоління українців і в наступні століття єднало в загони або ж в полки, щоб на полі бою своє захищати.

Мабуть, що якась частина волхвів була в нагоді і на Запорізькій Січі. Ми впевнені, що саме вони і становили основу козаків-характерників, котрі і в козацькому середовищі зайняли нішу обраних. Тож і сакральний таємний танець увійшов до козаччини як спадок від уславлених волхвів, що козаки нарекли «Гопаком». Козаки багато що і багато кого називали по-своєму. Але про це пізніше.

Нині ж ми можемо констатувати, що записи про замовляння козаками зброї та чаклування задля захисту від ворогів відомі з XVI століття, проте слово «ХАРАКТЕРНИК» тоді ще не вживалося. Ранні відомості про характерників походять із польських джерел, починаючи з XVII століття. При цьому, як зазначають історики, «Характерник» було загальною назвою для людини, що займається чаклунством.

Із деяких джерел можна прочитати, що «Характер» походить із грецької та первісно означало «викарбувана мітка». Перша згадка такої мітки належить до 1614 року в книзі «Młot na czarownice»,польському перекладі «Молота відьом». В одному з фрагментів йдеться про жовнірів (солдатів), які мали на собі «характери». У словнику Богуслава Лінде (1807 – 1814) слово «характер» трактується як «чародійський знак», а «характерником» названо особу, що носить такі знаки. За іншою версією слово «ХАРАКТЕРНИК» походить від санскритського слова «ХАРА», що означає – енергетичний центр, пуповина, джерело енергії. Звідси, ймовірно, і слово «харакірі», що потрапило до азіатів і означає в них – «знищення джерела енергії» та «харіхара» у індусів – «злиття з божественним». Напевно, дві версії етимології слова «характерник» мають право на існування. А яка більш вірогідна, то на Ваш розсуд.

Виходець із козацької родини, український письменник Євген Гребінка (1812 – 1848) в 1843 році в романі «Чайковський», написаному на основі родинних переказів (його мати походила з роду Чайковських), описує характерництво як володіння давніми лицарськими традиціями: «Характерник був чоловік дуже розумний і знав усяку всячину; його й куля не брала, і шабля не рубала; у нього на все був засіб і спосіб, на все добре слово і користь. Характерники знали всі броди, всі плави по Дніпру і по інших річках; характерник із води виводив сухого та із вогню мокрого; у них була лицарська совість і добросердя…»

Наприкінці XIX століття просвітянами, вченими та дослідниками було зібрано чималий фольклорний матеріал, де характерники (як і козаки взагалі) постають людьми надзвичайної сили та розуму, вміло використовують ландшафт і саму землю, захищають родинну мову та родинні цінності, володіють надприродними здібностями. Так, наприклад, відомий український дослідник Дмитро Яворницький (1855-1940) в своїй книзі «Запорожье в преданіях народа» (1888) наводив народні уявлення про козаків узагалі як людей, що «вміли на двадцяти мовах говорити, вони могли із води сухими виходити, вони вміли і сон насилати, і людей замовляти, і котами перекидатися, і в річки переливатися; вони мали в себе такі дзеркала, через які за тисячу верст бачили, вони були такими майстрами, що бувало тільки доторкнеться який-небудь із них до скрині, то вона так сама собою і відчиниться.»

До образу козака-характерника звертались українські письменники Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Олелько Островський, Володимир Рутківський, Андріан Кащенко, Михайло Грушевський, Віталій Щербак, Володимир Голобуцький, Тарас Каляндрук , Євген Луців, Василь Шкляр та інші. Використав пам'ять народну про козаків-характерників і відомий фольклорист, етнограф та український письменник Микола Гоголь (1809 – 1852), який 1830 року у повісті «Ніч перед Різдвом» описав запорозького козака Пацюка-цілителя так: «всі вже взнали, що він знахар… Пацюку варто було лише пошептати декілька слів, і недуга неначе рукою знімалася.»

Український фольклор, міфологія і стародруки подають нам різноманітні свідчення про неймовірні особливості козаків-характерників:

  • «... їх не брали кулі»;
  • «... вони ходили по морських хвилях, наче по землі»;
  • «... могли бачити на кілька верстов навколо себе»;
  • «... уміли чути і бачити на великій відстані»;
  • «... перетворювали людей на кущі, а вершників на птахів»;
  • «... проходили у табір ворога непоміченими»;
  • «... могли лежати годинами під водою»;
  • «... зменшуватись чи збільшуватись до потрібних розмірів»;
  • «... виходили непоміченими із в’язниць, не порушивши засувів»;
  • «.. лікували смертельні рани»;
  • «... впливали на свідомість людей і тварин»;
  • «... уміли навести туман на ворогів».

 

Також в багатьох козацьких літописах та народних переказах висвітлюється ще одна особлива здатність характерників до перетворення на звірів. Часто-густо згадується на перетворення характерника або ж на котика, або ж на вовка. З культом вовка на українських теренах історично можна провести паралелі з племенем НЕВРІВ, які в VI – III століттях до нашої ери перебували на Волині та Поліссі. Також можемо з впевненістю зазначити, що саме з неврами пов’язана милоградська археологічна культура, яка була більш консервативною ніж у їхніх південних сусідів сколотів. У неврів тривалий час існували старі общинні стосунки, хоча й з’являлася родова знать – добре озброєні багаті воїни. В господарстві найважливіша роль відводилась приселищному скотарству. За переказами, зібраними Геродотом (народився між 490 і 480 р. до н. е. – помер близько 425 р. до н. е.), представники племені неврів під час тотемічного свята, пов’язаного з ідеєю реінкарнації, одягали на себе вовчі шкури і в момент кульмінації сакрального танцю біля вогнища сторонньому спостерігачеві здавалося, що вони дійсно перетворювалися на вовка. Є певна гіпотеза, що асимільовані нащадки неврів, яких можна було зустріти на Поліссі, перебуваючи у військових дружинах княжої доби, також застосовували таке перевтілення для успішного виконання завдання пластунів, тобто розвідків. На думку дослідників перевертництво деяких характерників – це риса, котра є продовженням вірувань, які побутували на території Русі та зросли на основі традицій чоловічих військових товариств.

Таку вдачу перевертня приписують уславленому кошовому отаману Запорозької Січі Іванові Сірку (1605-1680), який здобув перемогу у 65 військових походах. Османи його називали Урус-Шайтаном за його надзвичайні полководські та характерницькі риси. Саме йому присвячено сотні українських народних пісень та дум, легенд та переказів. Також стверджують, що і після його смерті служила побратимам, як провісниця перемоги, права рука кошового отамана, відрубана згідно заповіту самого Івана Сірка. У разі біди її виставляли наперед, приказуючи: «Стій! Душа й рука Сіркові з нами!». І на ті слова вороги, мов зайці, тікали геть з поля бою. Тільки згодом, коли й сама Січ уже була ліквідована і усе Запоріжжя зруйноване, козаки поховали руку Сірка.

Варто згадати ще про легендарного козака-характерника Семена Палія (1640-1710), про якого складено десятки козацьких дум та легенд, українських народних пісень та переказів. Семену Палію присвячені поема Тараса Шевченка «Чернець» та поема-балада Левка Боровиковського «Палій». Він став одним із ключових героїв роману «Чорний вершник», що входить до тетралогії Володимира Малика «Таємний посол». » Палій захищав Правобережжя від татарських нападів, очолював походи на Крим та турецькі фортеці Очаків, Аккерман та Бендери, де про нього, за визнанням самих турків, ходила «страшно грізна слава».

Ще один національний герой доби Козаччини Іван Богун (1618 – 1664) мав надзвичайну фізичну силу. Він міг запросто вийти з багато чисельного оточення, мав відмінне військове чуття і хист. Ніби гіпнотизуючи, заманював ворогів у пастки. Достовірно не відомо про причетність Івана Богуна до касти козаків-характерників, але ж, враховуючи його особливу вдачу, і відкидати таке припущення теж не можна. Іван Богун особливо проявив себе як військовий тактик і стратег. Запам'ятався при обороні Вінниці та у битві під Берестечком 1651 року. На портретах полковник Богун постає перед нами широкоплечим, міцним та кремезним, сміливим ватажком. Він упевненим кроком пройшов свій шлях від простого козака до легендарного воєначальника, наказного гетьмана та видатного державного діяча.

Іван Підкова, Максим Кривоніс, Данило Нечай, Іван Золотаренко та багато-багато інших козаків-характерників заслуговують на окремі історичні, літературознавчі та фольклорні дослідження. Їхні постаті з історичними піснями та думами, легендами та козацькими літописами увійшли в народну пам'ять і наснажують українців.

Романи та поетичні твори, картини та скульптури, відеоігри та художні фільми, музичні та вокальні композиції – це неповний перелік жанрового розмаїття ХХ та ХХІ століть, де серед персонажів далеко не останню роль грають саме козаки-характерники. Хто зацікавився, запрошуємо після Перемоги ЗСУ до Херсонської обласної книгозбірні імені Олеся Гончара, де ви зможете з насолодою перечитати історичну та високохудожню літературу, присвячену саме козакам-характерникам.

А ми мусимо лише наголосити, що надзвичайні вмілості характерників базувалися перш за все на щиросердній любові до української землі та української мови. І дослідження сучасного біолога Ігоря Зими, і фізико-математичні розрахунки сучасного фізика Володимира Носа підтверджують з наукової точки зору силу українського слова на рідній українській землі. Над таємницею родинної мови роздумував у багатьох своїх творах і український поет Тарас Шевченко (1814 – 1861). Згадаймо його сокровенне: «Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б'ється – ожива,

Як їх почує..

Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!..»

Пророцтва мудрих волхвів збуваються й нині! Призабуту силу козаків-характерників нагадують своїм ворогам наші мужні воїни ЗСУ. А в карпатських горах та хащах українського полісся і в наші дні можна зустріти продовжувачів життєдайного чаклунства в особах мольфарів, відьом та відьмаків. Шануймо українську культуру! Відчуваймо в собі відповідальність за збереження національного дорогоцінного скарбу – української землі та родинної мови!

Календар подій

1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22232425262728
2930