Андрій Митрофанович Лобода (1871–1931 рр.) – видатний фольклорист, літературознавець та академік, чиє ім’я стало синонімом безкомпромісної відданості українському народознавству у складні історичні часи. Будучи віцепрезидентом Всеукраїнської Академії наук (ВУАН, нині – Національної академії України), він присвятив усе своє життя системній розбудові національної гуманітаристики. Народився майбутній дослідник 26 червня у литовському місті Свенцяни, де його батько, вихідець із Чернігівщини, служив колезьким секретарем. Після закінчення Катеринославської гімназії та Університету Святого Володимира у Києві, пройшов тернистий шлях від стипендіата до одного з головних організаторів української науки 1920-х років.
Сучасники запам'ятали його як надзвичайно привабливу та яскраву особистість. Письменниця Зінаїда Тулуб у книзі «Моя жизнь» змальовує його як «типового українця»: «Худорлявий, дуже мініатюрний, з напівсивим кучерявим волоссям і гостренькою іспанською борідкою та вусами стрілками, у золотому пенсне… живі сірі очі, що часто іскрилися сміхом».
Значну частину життя Андрій Лобода присвятив Київському університету, працюючи там як приват-доцент (з 1898 р.) та професор (з 1917 р.). Його діяльність була не просто викладанням, а справжньою просвітницькою місією. З 1915 р. був головним редактором «Университетских известий», входив до історичного товариства Нестора-літописця, на засіданнях якого часто виступав з доповідями, а з 1905 року, ставши секретарем товариства, публікував ґрунтовні звіти про його діяльність.
Навіть у похмурі роки реакції, коли українофільські настрої жорстко придушувалися, Андрій Лобода знаходив способи плекати національне: не маючи змоги читати у Київському університеті повний курс української літератури через ідеологічні утиски, він приділяв велику увагу українським колядкам. А раніше, у 1908–1909 роках, він став першим, хто попри тиск викладав курс «Історія малоруської літератури» в Київському університеті українською мовою. Вихованці обожнювали його лекції, навіть власним коштом видавали їх тексти «на правах рукопису», цінували за прогресивність та «філологічний метод», подібний до методу академіка Володимира Перетца, що ставив у центр дослідження художню форму твору з акцентом на перевірені документальні дані та факти. Учень дослідника Павло Попов захоплено згадував: «Він був чудовим лектором… Професор умів збуджувати творчу ініціативу і енергію молоді».
Андрій Лобода переконливо обстоював думку, що справжнє навчання неможливе без активної практичної складової. Замість пасивного слухання лекцій, він залучав студентів до самостійної дослідницької діяльності, запровадивши обов'язкове написання наукових рефератів та аналітичних творів. У межах цієї роботи студенти мали глибоко опрацьовувати першоджерела та критично аналізувати такі теми, як «Мотиви українських дум», «Старовинні українські вірші», «Південно-слов’янський вплив в українських думах і піснях», а також досліджувати «Побудову та сюжети південно-російської драми ХVІІ–ХVІІІ ст.». Учений фактично запровадив польову фольклорну практику, під час якої молодь власноруч фіксувала, систематизувала та вивчала зразки народної творчості, а за свої ґрунтовні наукові здобутки кращі учні незмінно отримували найвищі університетські нагороди.
Дослідник підготував ґрунтовну докторську дисертацію «Шекспіризм у Росії», проте її рукопис разом із усім особистим архівом вченого безповоротно зник під час евакуації Київського університету до Саратова у 1915 році.
Наукова спадщина Андрія Лободи налічує близько 100 праць. Кожна з них не залишилася непоміченою, а ціла низка стали подіями.
«Руський богатирський епос» (1896 р.). Ця масштабна робота вийшла з підзаголовком «Опыт критико-библиографического обзора трудов по русскому эпосу». За цей ґрунтовний аналіз розвитку наукової думки в галузі епосу фольклорист отримав золоту медаль та премію імені Пирогова. Володимир Перетц зазначав, що праця одразу створила Андрію Лободі репутацію «не тільки працелюбного і сумлінного, а й талановитого наукового працівника». Автор проаналізував розвиток наукової думки в галузі билинного епосу від давньоруської доби до 90-х років XIX ст. Новаторство праці полягало в тому, що вона вийшла далеко за межі звичайного бібліографічного огляду: науковець визначив історичні фактори творення народної поезії та обґрунтував провідну роль народу в фольклорних процесах. Андрій Лобода першим наполіг на необхідності переходу до систематизованого наукового видання текстів за сюжетами та варіантами. Розвиваючи цю ідею у 1897 році, вчений запропонував «ідеальний» план: від окремих зібрань до зведених видань за мотивами та повних корпусів матеріалів про кожного епічного героя. Це мало величезне значення для подальшого розвитку всієї вітчизняної фольклористики
«Руські билини про сватання» (1904 р.). Праця стала етапною, оскільки дослідник рішуче відкинув міфологічний і міграційно-порівняльний методи та обрав історичне тлумачення цього фольклорного жанру. Андрій Лобода довів, що билини – це не «застиглий релікт», а живий організм, тісно пов'язаний із весільними обрядами та побутом. Учений дослідив тісні зв'язки епічних сюжетів із народними весільними обрядами та давніми формами шлюбу і зробив висновок, що билини в основі своїй історичні, бо відображають середовище, в якому складалися. Як зауважили дослідники, «історизм був основним лозунгом автора».
«Лекції з народної словесності» (1910 р.) – перший в Україні посібник із фольклористики, укладений Андрієм Митрофановичем на основі його університетських курсів. Видання стало фундаментальною базою для викладання цієї дисципліни як окремої галузі знань. Посібник користувався величезною популярністю серед студентства; матеріали часто друкувалися «на правах рукопису» для забезпечення навчального процесу якісним науковим контентом. Саме цей курс науковець зазвичай читав першокурсникам, залучаючи їх до «філологічного методу» дослідження усної словесності.
«Сучасний стан і чергові завдання української етнографії» (1925 р.). Ця фундаментальна програмна стаття відкривала перший номер заснованого вченим часопису «Етнографічний вісник» і стала справжнім маніфестом нової української етнології. У ній Андрій Лобода обґрунтував потребу переходу до нових методологічних позицій та критичного перегляду наявної наукової спадщини. Він наголошував на необхідності відбору та перевидання найцінніших фольклорно-етнографічних матеріалів минулого, які вже на той час стали бібліографічною рідкістю. Головним новаторством праці став заклик вивчати не лише «застиглу» давнину, а й живий, новітній фольклор та динамічні зміни у народному побуті. Вчений виділив два ключові критерії наукового пошуку: стеження за долею давніх традицій та обов’язкова фіксація того, що народжується саме зараз під впливом соціальних трансформацій. Зокрема, він першим вказав на важливість дослідження міського фольклору та робітничого середовища, виходячи за межі традиційного вивчення лише селянського побуту. Особливу увагу науковець приділяв відображенню у народній словесності трагічних подій сучасності, зокрема голоду 1921–1922 років.
Збірник «Дніпровські лоцмани» (1929 р.), підготовлений за редакцією Андрія Лободи та його видатного учня Віктора Петрова (В. Домонтовича), став справжнім науковим подвигом. Видання зафіксувало унікальний професійний фольклор і побут лоцманів – специфічної спільноти, яка зникала у зв’язку з будівництвом Дніпрельстану (Дніпровської гідроелектростанції) у 1927-1932 рр. та неминучим затопленням Дніпрових порогів. Праця відкривала амбітну серію «Матеріяли до вивчення виробничих об'єднань», що відображало тодішню вимогу часу – досліджувати побут працюючих груп у пролетарській державі. Завдяки цій роботі вдалося врятувати від забуття пісні та перекази лоцманської корпорації, чиї традиції формувалися століттями на берегах Дніпра.
Про високий фаховий рівень науковця свідчать і його чисельні рецензії на праці колег, що публікувалися у тогочасних виданнях, таких як «Книгарь». Показовим прикладом є рецензія на роботу Миколи Сумцова «Українські співці й байкарі» (Черкаси, 1917 р.), опублікована у 1918 році (Чис. 9). Андрій Лобода також писав рецензії на праці про основи української мови І. Свєнціцького та редагував унікальний збірник «Українські цигани» О. Бараннікова. Прискіплива увага до доробку сучасників і глибокий аналіз їхніх досліджень ще раз підтверджували незаперечний авторитет ученого як експерта в галузі фольклористики й етнографії.
У бурхливі 1920-і роки Андрій Лобода багато працював і як організатор вітчизняної науки. Зокрема, з 1921 року він очолив Етнографічну комісію ВУАН, заснував та редагував часопис «Етнографічний вісник» (1925–1930 рр.), зробивши його центром дослідницького пошуку, очолив секцію літератури Київської науково-дослідницької кафедри мовознавства.
Навіть ставши відомим професором, він не забував рідну Катеринославську гімназію, подарувавши її бібліотеці власну монографію з теплим підписом «від колишнього учня-автора». Попри тавро «сепаратиста» від імперської влади та пізніші утиски радянської системи, літературознавець залишався лицарем наукової об’єктивності і виховав плеяду відомих учених, серед яких Віктор Петров, Павло Попов і Микола Гудзій.
У 1924 році вчений переніс інсульт, який спричинив частковий параліч. Попри підірване здоров'я, він продовжував працювати та проводити наукові засідання буквально до останніх своїх днів. Науковець передчасно пішов із життя. У некролозі його близький соратник академік Володимир Перетц писав: «Він умів поєднувати з філологічною акрибією [надзвичайною точністю] і великою ерудицією – широке зацікавлення явищами суспільного життя... Він опублікував порівняно небагато праць, але всі вони цінні, і немає серед них слабких та беззмістовних».
Наукова спадщина видатного фольклориста та літературознавця Андрія Лободи, у якій глибока академічна точність поєднується з відданістю національній культурі, зберегла для нащадків колосальний масив духовної пам'яті народу та стала надійним фундаментом сучасної української школи фольклористики.
Джерела:
1. Андрій Лобода: 150 років [Електронний ресурс] // ПЕДАГОГІЧНИЙ МУЗЕЙ УКРАЇНИ Національної академії педагогічних наук України : [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://pmu.in.ua/mc-events/андрій-лобода-150-років/?mc_id=264 . – Назва з екрана. – Дата публікації : 26.06.2021. – Дата перегляду : 06.06.2026.
2. Горська Н. О. Книги та інскрипти Андрія Митрофановича Лободи (з колекцій НІБУ) [Електронний ресурс] / Н. О. Горська // НАЦІОНАЛЬНА ІСТОРИЧНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ: [вебсайт]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://nibu.kyiv.ua/exhibitions/443/ . – Назва з екрана. – Дата публікації : 26.06.2021. – Дата перегляду : 05.06.2026.
3. Салтовська Н. Фольклористика в Київському університеті : від дослідницької ідеї до наукової школи [Електронний ресурс] / Наталія Салтовська // Вісник нац.ун-ту ім. Т. Шевченка. – 2024. – Вип. 2(36). – С.100–104. – Режим доступу : https://philology-journal.com/index.php/journal/article/view/261/190 . – Електрон. версія друк. вид. – Назва з екрана. – Дата перегляду : 05.06.2026.
4. Чабан М. Андрій Лобода [Електронний ресурс] / Микола Чабан // Портал "ДніпроКультура" : [просвіт. вебпортал]. – Електрон. дані. – Режим доступу : https://www.dnipro.libr.dp.ua/index.php?route=information/news/info&news_id=132 . – Назва з екрана. – Дата публікації : 27.05.2021. – Дата перегляду : 05.06.2026.
Усі фото створені за допомогою сервісу "Canva"
