Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00
Меню розділу

Останні свідки. Соло для дитячого голосу

Алексієвич Світлана

В75814
84(4УКР)6-4

А 46
Алексієвич Світлана Олександрівна.
Останні свідки. Соло для дитячого голосу/ Світлана Алексієвич ; [пер. з рос. Л. Лисенко ; вид.: Л. Фінберг, К. Сігов] - К. : Дух і літера, 2016. - 2-га кн. в худож.-докум. циклі (з 5 праць) під заг. назв."Голоси Утопії". - 360, [5] с. - (Бібліотека спротиву. Бібліотека надії), ISBN 978-966-378-472-4

Анотація:

Друга книга славнозвісного художньо-документального циклу Світлани Алексієвич «Голоси Утопії». Спогади про Другу світову війну на теренах СРСР тих, кому під час війни було 6—12 років — найменш заангажованих і водночас найвразливіших її свідків. Війна очима дітей виявилася ще страшнішою, ніж та, яку закарбував жіночий погляд у книжці «У війни не жіноче обличчя». «Останні свідки» — це подвиг дитячої пам’яті. Книга друкується в новій авторській редакції.

Рецензія фахівця (офіційні рецензії):

Литвин Марія

Рецензія на книжку Світлани Алексієвич «Останні свідки. Соло для дитячого голосу»
Пер. з рос. Л. Лисенко. — К.: Дух і літера, 2016. — 368 с.
 
Про війну вже стільки сказано й написано, що на цю тему випрацювався певний імунітет: ну так, це страшно, але що ж поробиш, війна є війна. І саме дитячі голоси, яких узагалі не мало би бути в такій страшній ситуації, підривають будь-який імунітет зсередини. Озивається власне коріння.
«Останні свідки» — це збірка спогадів дітей війни. Серія коротких нарисів, на початку яких зазначено ім’я, вік автора на час описуваних подій, а також професію на час записування спогаду. Спогади записувалися впродовж 1978–2004 років.
Судячи із зазначених професій, Світлані Алексієвич вдалося опитати чи не всі верстви населення — чуємо голоси теперішніх робітників, учителів, льотчиків, художників, поштарів, поварів, науковців, інженерів… Але зрештою усі вони зливаються в один — недарма ж і підзаголовок книжки свідчить: «Соло для дитячого голосу».
Здається, що безліч разів із різних ракурсів переглядаєш ту саму хроніку: недільний день 22 червня 1941 року, коли почули звістку про війну; як із неба впали перші бомби і воно стало чужим; як тато ішов на війну, як вели на розстріл маму; як довго і страшно їхав поїзд у невідомість — чи то в евакуацію, чи в Німеччину; як хотілося до мами; як постійно хотілося їсти; як неймовірно вдалося вижити; як уперше пролунало слово «Перемога!» — те слово відлунює через усю книжку…
Водночас кожен голос — це власна неймовірна історія у хорі тих, кому випало пройти через пекло. У царстві смерті, коли плавляться усі поняття про нормальне життя, людські стосунки, особливо вражає мотив неуникного, невідворотного проростання — попри все. Ось кілька цитат із різних історій:
«Довго сиділи в сусідів у льосі. Уже починалася весна… Лежали на картоплі, а картопля проростала… Заснеш, а вночі росточок вискочить і лоскоче біля носа. Наче жучок.»
«Не давали вирости картоплі, лазили в землю руками й перевіряли: велика вона чи маленька? І чому все так повільно росте: й кукурудза, й соняхи…»
«У загін мене несли на руках, усе в мені було відбито від п’ят до маківки. Було так боляче, що я думав: чи я виросту?»
«Нас троє: двоє військовополонених — двоє старших лейтенантів і я.
Підліток… Мене зловили в лісі, коли зброю збирав.
Кілька разів тікав, а на третій зловили.
Помирати страшно…
Мені шепочуть:
— Біжи!! Ми кинемося на конвоїрів, а ти стрибай у кущі.
— Не побіжу…
— Чому?
— Буду з вами.
Я хотів загинути разом із ними. Як солдат.
— Наказуємо: бігти! Жити!»
У книжці йдеться про Другу світову в Білорусі, але війна вражає дуже близько: озиваються власні родинні спогади — мій тато, скажімо, теж був дитиною війни, і так само все життя заїкається, бо злякався німецької вівчарки, як герой однієї з розповідей «Останніх свідків». А його батько теж стояв у шерензі приречених, у якій німці вираховували кожного п’ятого чи десятого на розстріл. Замислюєшся і про ті війни, які тривають нині — скільки зараз там дітей, онімілих від жаху?
До німців у книжці свідчень Світлани Алексієвич не виникає персональної ненависті, бо люди так не чинять. Усі звірства були спрямовані саме на міжлюдські зв’язки, навіть не задля того, щоб їх знищити, а радше посміятися над ними, зневажити. Бо хіба ті солдати, що змушували людей, які закопували своїх розстріляних родичів, усміхатися при цьому (ще й заглядали у схилені обличчя й перевіряли), чи могли вони сподіватися, що так розірвуть ці стосунки? Це помста Людині лише за те, що вона Людина. Адже не менше, ніж диявольська жорстокість, вражає тепле ставлення тих же німців до тварин. Могли дбайливо винести з хати кошенят, а людей повбивати. Як це може поміщатися в одному серці?!
Так, саме німці у певний особливо вразливий історичний момент пропустили поміж себе ворога людства, але ж ця історія триває досі: будь-яка зневага людини до людини, нації до нації, будь-яка зверхність і приниження людської гідності, та навіть тонше — будь-яка навіть «побутова» неповага до чужої свободи вибору, власної позиції — моментально робить нас співучасниками цієї демонічної помсти Людині. Яка може проявитися лише через нас.
…Цю збірку спогадів хочеться продовжити ще одним спогадом. Мій тато народився в 1943-му. А подія сталася 1944-го, коли на Кіровоградщині німці вже відступали. Хата стояла на краю села, далі — балка і степ. Мати поралась удома, час од часу штовхаючи колиску під сволоком — і та собі гойдалася. А в колисці тато.
Раптом заходять німці, загін із кількох осіб. Обірвані й такі брудні, що аж чорні — це фактично смертники, які мали прикривати відступ, і от уже поверталися й вони. Їхній старший помітив колиску й подався до неї, мати кинулася, а він їй каже ламаною російською, що не треба. І витягнув фотографію на шиї: у нього десь там теж маленький син, якого вже мабуть не побачить, тож він хоче заспівати її синові, ніби своєму. І перш ніж мати отямилася, обняв колиску руками — а руки такі довгі-довгі, що охопив її всю, — і став співати якусь німецьку пісню. А по чорних щоках, згадувала мати, — бігли сльози рівчаками.
Їхні шинелі кишіли від вошей, мати повкидала їх у піч, щоб трохи очистилися. Знайшла якоїсь картоплі, вони поїли. І пішли гуськом у балку. Раптом звідкись виринув наш літак — і скосив їх усіх, так і лишилися в тій балці.
І от яка дивина. Можливо, це просто збіг, але тато все життя любить німецьку мову. Читає Бьоля і Ремарка, виписує німецькі слова на карточки і носить у кишені, час од часу переглядаючи. І я думаю: це ж скільки жалю й каяття треба було вкласти в ту колискову, щоб зарядити такою любов’ю?..
У книжці Світлани Алексієвич мене вразила фраза із спогадів Васі Харевського, якому на час війни було 4 роки: «Так у житті мене потрясло потім тільки кохання. Коли я закохався… Пізнав кохання…» Дуже хотілося б продовження — про любов, яка покриє все.

Зміст

Післямова замість передмови. С. 3
"Він озирнутися боявся...". С. 4
"Моя перша й остання цигарка...". С. 7
"Бабуся молилася... Вона просила, аби моя душа повернулася...". С. 11
"Вони лежали на жаринах рожеві...". С. 13
"А я все одно хочу маму...". С. 17
"Такі гарні німецькі іграшки...". С. 21
"Одна жменя солі... Усе, що залишилося від нашого дому...". С. 27
"І поцілувала в підручнику всі портрети...". С. 32
"Я їх руками збирала... Вони білі-білі...". С. 35
"Жити хочу! Жити хочу!". С. 38
"Через петельку для гудзика...". С. 40
"Тільки мамин крик чула...". С. 44
"Ми грали, а солдати плакали...". С. 48
"На кладовищі покійники лежали нагорі... Неначе ще раз убиті...". С. 51
"І зрозумів - це батько... У мене тремтіли коліна...". С. 53
"Заплющ очі, синку... Не дивися...". С. 57
"Братик плаче, тому що його не було, коли був тато...". С. 61
"Першою прийшла ця дівчинка...". С. 63
"Я - твоя мама...". С. 67
"Просимо: можна облизати?". С. 69
"...Ще пів ложечки цукру". С. 71
"Домику, не гори! Домику, не гори!". С. 76
"Вона прийшла у білому халаті, як мама...". С. 79
"Тітонько, візьміть мене на коліна...". С. 82
"...І почала колисати, наче ляльку". С. 84
"Мені вже буквар купили...". С. 87
"...І не наречені, і не солдати...". С. 98
"Хоча б один синочок залишився...". С. 100
"Втирає сльози рукавом...". С. 103
"Він висів на шворочці, наче дитина...". С. 106
"Тепер будете моїми дітьми...". С. 109
"Ми цілували їм руки...". С. 111
"Я дивилася на них очима маленької дівчинки...". С. 114
"Мама наша не посміхалася...". С. 116
"Не могла звикнути до свого імені...". С. 118
"Гімнастерка в нього була мокра...". С. 120
"Наче вона йому дочку врятувала...". С. 123
"У загін мене несли на руках... Усе в мені було відбите від п'ят до маківки...". С. 127
"А чому я такий маленький?..". С. 131
"Їх тягнуло на людський запах...". С. 133
"Навіщо вони стріляли в обличчя? Моя мама була такою вродливою...". С. 136
"Ти просиш, щоб я тебе пристрелив...". С. 142
"А на мені навіть хустинки немає...". С. 147
"Гратися надворі немає з ким...". С. 151
"Вона відчинила вікно... Й віддала аркушики вітру...". С. 154
"Копайте тут...". С. 161
"Дідуся поховали під вікном...". С. 164
"...Іще й лопатками постукали, щоб було гарно...". С. 166
"Куплю собі сукню з бантиком...". С. 169
"Як це помер, коли сьогодні не стріляли?..". С. 173
"Тому що ми - дівчатка, а він - хлопчик...". С. 181
"Ти мені не брат, якщо граєшся з німецькими хлопцями...". С. 185
"Ми навіть забули це слово...". С. 192
"Вам потрібно їхати на фронт, а Ви закохалися в мою маму...". С. 199
"В останні хвилини вони вигукували свої імена...". С. 207
"Усі вчотирьох впряглися ми в ці саночки...". С. 209
"Ці двоє хлопчиків стали легенькі, наче гороб'ята...". С. 213
"Соромився, що черевики в мене дівчачі...". С. 216
"Я кричала й кричала... Не могла зупинитися...". С. 222
"Усі взялися за руки...". С. 225
"Ми навіть не знали, як ховають... А тут звідкись пригадали...". С. 228
"Зібрав у кошик...". С. 230
"Кошенят вони винесли з хати...". С. 233
"Запам'ятай: Маріуполь, Паркова, 6...". С. 236
"Я чула, як у нього зупинилося серце...". С. 238
"Утік на фронт за сестрою, старшим сержантом Вірою Редькіною...". С. 243
"У той бік, звідки сходить сонце...". С. 245
"Біла сорочка в темряві далеко світиться...". С. 250
"На чисту підллогу, яку я щойно вимила...". С. 253
"А чи дивився на це Бог? І що він думав...". С. 257
"А білий світ ненаглядний...". С. 259
"Приносили довгі вузькі цукерки... Схожі на олівці...". С. 265
"Скринька була якраз на його зріст...". С. 267
"Боялася побачити цей сон...". С. 269
"Я хотіла бути одна в мами, і щоб вона мене балувала...". С. 271
"А вони не тонули, як м'ячики...". С. 274
"Запам'ятав синє-синє небо... І наші літаки в цьому небі...". С. 280
"Як дозрілі гарбузи...". С. 283
"Ми їли... парк...". С. 286
"Хто плакатиме, того застрелимо...". С. 291
"Мамуся й татко - золоті слова..". С. 293
"Принесли її по шматочку...". С. 296
"У нас якраз вивелися курчата... Я боявся, що їх уб'ють..." . С. 299
"Король хрестовий. Король бубновий...". С. 300
"Велика сімейна фотографія...". С. 306
"Так я вам хоч бульбочки в кишеню насиплю...". С. 308
"Ма-ма ми-ла ра-му...". С. 310
"Він дав мені кубанку із червоною стрічкою...". С. 313
"І стриляю вгору...". С. 318
"До першого класу мама носила мене на руках...". С. 320
"Песику, дорогенький, пробач... Песику, дорогенький, пробач...". С. 323
"А вона тікала: "Це не моя дочка! Не моя-а-а!"...". С. 328
"Хіба ми - діти? Ми були чоловіками та жінками...". С. 330
"Не віддавай чужому дядьку татового костюма...". С. 332
"У ночі я плакала: де моя весела мама?". С. 334
"Він не дозволяє мені полетіти...". С. 336
"Усім хотілося поцілувати слово "перемога"...". С. 339
"У сорочці із татової гімнастерки...". С. 341
"Прикрасила я її червоними цвяшками...". С. 343
"Я довго чекав на нашого тата... Усе моє життя...". С. 347
"На тій лінії... На тім краю...". С. 349

Календар подій

      1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 252627282930