Воно
821(73)
К 41
Анотація:
Колись давно семеро підлітків лицем до лиця зіткнулися із невимовним Жахом — і змогли перемогти. Але багато років по тому істота, що не має імені, повертається, щоб помститися… Воно наче випірнуло з нічних кошмарів. Воно живиться страхом і ненавистю. Воно причаїлося всюди… Старі друзі мусять зустрітися з Ним і знову зазирнути у вічі справжньому жаху…Фотоматеріали
Цитати
- Їдь і спробуй утримати посмішку. Злови приймачем рок-н-рол та їдь до життя зі всенькою хоробрістю, усією вірою, яка в тебе лишилася. Будь хоробрим, вірним собі та тримайся.
- Тобі не потрібно озиратися, щоб побачити тих дітей, адже частина твого розуму завжди бачитиме їх, житиме з ними вічно, кохатиме з ними вічно. Вони не обов'язково найкраща твоя частина, та колись вони були вмістилищем усього прийдешнього.
- Тривога й бажання. Уся різниця між тим, що маєш, і чого хочеш - різниця між дорослим, який рахує кошти, і дитиною, яка просто хапає й біжить, наприклад. Різниця завширшки з цілий світ. Проте не така вже й велика. Насправді, ці дві речі сплять на одному ліжку.
Рецензія фахівця (офіційні рецензії):
Класика жанру: «Воно» Стівена Кінга
«Якщо ви не читали «Воно», ви не читали Кінга взагалі» – приблизно так починається або закінчується майже КОЖНА рецензія чи відгук від читачів на майже КОЖНОМУ літературному форумі чи блозі, коли мова йде про роман маестро жахів 1986 року. Я не жартую, самі подивіться. Не «Кері» і не «Крістіна». Не «Кладовище домашніх тварин». Навіть не «Сяйво»! Саме «Воно» за версіями більшості фанатів Стівена Кінга вважається водночас і його найбільш вагомим твором, і вічною класикою жанру жахів. Розбираємося, чому так (кількість спойлерів мінімальна).
Класичний сюжет і композиція. У цілком вигаданому, маленькому і тихому містечку Деррі, у цілком реальному штаті Мен (батьківщина самого автора), що на півночі Сполучених Штатів, безвісти зникають діти. Ніхто зі зниклих не повертався додому, а знаходять деяких із них зазвичай вже мертвими. Жорстоко вбитими. Ця загадка залишається нерозгаданою впродовж багатьох років.
Користуючись дитячою наївністю, жертв заманює та вбиває мерзосвітний клоун на ім’я Пеннівайз, який на перший погляд може здаватися читачеві черговим невловимим маніяком-психопатом. Але Кінг – король жахів, а не детективів. Насправді за усім цим стоїть невідома страшна сила, монстр, який кожні 25-27 років тероризує місто Деррі впродовж не одного століття: ВОНО приймає образ чогось, чого потенційна жертва сильно боїться і живитися їхнім страхом, а для простоти заманювання дітей, – адже їх фантазії та страхи найбільш екстраординарні, – видає себе за доброзичливого клоуна.
Доля розгадати таємницю усіх жахіть, які відбуваються у рідному містечку, випала сімом звичайнісіньким одинадцятирічним дітям, яких удача стабільно оминає десятою дорогою. Переживши калейдоскоп невиразно жахливих і моторошних подій в процесі пошуку монстра, «щаслива сімка» зупиняє цикл вбивств на довгі 27 років, доки ВОНО не прокинулося знов. Після довготривалої розлуки, згадуючи усе, через що довелося пройти в дитинстві, вже дорослі герої повертаються додому, щоб раз і назавжди покінчити з НИМ…
Через розтягнутість подій у часі, роман становить вітраж із окремих епізодів різних моментів історії. Левова частка роману припадає на дитинство головних героїв, що робить його дуже живим та драматичним. Також, деякі частини оповідаються від одного дорослого персонажа у формі щоденника, який (увага!) наповнений переказами інших персонажів-старожилів про прояви клоуна-лиходія. Коли тебе жбурляє від одного часового проміжку до іншого, сумувати не доводиться.
Отже, продуманий, кровожерливий і невловимий монстр – є. Провінційне, нудне і тихе містечко, де такого ніколи не могло би трапитися – є. Беззахисні діти-жертви – є. До речі, про дітей…
Класичні персонажі. Зіштовхнувшись колись із іпостасями чудовиська сам на сам, такі схожі між собою діти-однодумці об’єднуються для боротьби із НИМ у Клуб Невдах. Його лідером стає чуйний і скромний хлопчина з дефектами мовлення Білл Денбро, a.k.a. Заїка Білл, у якого із монстром свої рахунки – ВОНО жорстоко вбило його молодшого братика Джорджі. Членами клубу є: огрядний, але доброзичливий майстер на всі руки Бен Хенском; незграбний, але гострий на язик жартівник Річі Тозієр; рудоволоса красуня Беверлі Марш, яка терпить фізичні покарання нізащо від власного батька; крихітний астматик Едді Каспбрак із мамою, титулованою званням «залюби-мене-до-смерті»; допитливий і ввічливий темношкірий Майк Хенлон – об’єкт лютої расової ненависті місцевих хуліганів-імбецилів (саме він є оповідачем деяких подій); педантичний сноб та раціоналіст, юний орнітолог Стенлі Уріс.
Будь-хто знайомий із творчістю Кінга, – чи то романи, чи їх екранізації, – можуть помітити, що в котрий раз їх головними героями стають діти та підлітки. Ба більше – це типові лузери, які страждають від надмірної уваги (або повної її відсутності) своїх батьків, невпинних цькувань жорстоких однолітків. Таким героям відверто співчуваєш, до них сильніше прив’язуєшся і вболіваєш за них. А коли вони кидають виклик смертельній небезпеці – тим паче!
До того ж, Клуб Невдах – це повний букет комплексів та проблем сучасної дитини та її батьків, які вкрай сильно впливають на майбутнє життя кожного. Автор, здається, ніколи не перестане на цьому наголошувати. Все ж таки, його романи для дорослих, нехай знають як НЕ ТРЕБА виховувати своїх дітей.
І як ви гадаєте, ким в решті решт виросли такі закомплексовані гидкі каченята? Успішними дизайнерами, широковідомими радіоведучими, талановитими архітекторами, бізнесменами, письменниками… Між іншим, про письменників. Типовий герой Стівена Кінга – успішний (або не дуже) майстер слова: «Мізері», «Сяйво», «Мішок з кістками», «1408»… Згадали? Один із учасників Клубу Невдах теж письменник. Ну класичний Кінг!
Класичні жахіття. Я не відкрию вам Америку, якщо скажу, що мета літератури жахів – викликати у читача почуття страху, і чим страшніше, тим краще. Треба лякати так, щоб від кожного шереху волосся ставало дибки, а за кожним поворотом вбачалося щось моторошне, щось потаємне з твоїх най-най-найжахливіших кошмарів. Такого тут вдосталь.
Окремої уваги заслуговує сама постать Пеннівайза – ключової іпостасі ЙОГО. З мертвенно-білим загримованим лицем, червоним носом та розмальованими губами, в рудій патлатій перуці, від його пащі, повної гострими зубиськами, тхне зів’ялим листям, пліснявою, сирістю, він психований, кровожерливий і неврівноважений, а його голос – щось середнє між звіриними криками та бульканням киплячої води [Хочеш повітряну кульку, Джорджі?]. Непідготовлений читач може на кілька ночей забути про спокійний сон.
Але загалом жахи в романі не настільки пересічні, як здаються із самого початку. ВОНО – це чисте зло, яке просочується в кожну шпарину в нашому світі, це нематеріальне «щось», що не має ні імені, ні видимої форми, прийшло на Землю мільйони років тому з глибин інших вимірів. Це дещо, що породжує в суспільстві ненависть до людей іншого класу, раси, статі, орієнтації, спричинює неконтрольовану агресію і конфлікти. Зло, яке поселилося в Деррі, найгірше проявляється в цілком актуальних та реальних ситуаціях: коли четверо дурних хуліганів нападають на одного, коли батько на очах у перехожих женеться за донькою, щоб її відлупцювати (до смерті), коли натовп фанатиків-расистів заживо спалює десяток темношкірих в барі… а смерті невинних дітей – це сущий кошмар. Найжахливіше, що на усі подібні інциденти по барабану абсолютно усім жителям. Ось, що дійсно лякає.
Сцени відривання чудернацькими монстрами голів та кінцівок у хлопців та дівчат, інші мерзенніші епізоди з умертвінням людей у Кінга йдуть перехресно із буденною людською жорстокістю та байдужістю. Цей баланс містичного та реального в літературі жахів є не лише запорукою справжніх мурашок та поганих сновидінь, а й стимулом замислитися над реальними проблемами суспільства.
Роман «Воно» дійсно чіпляє усім: продуманими персонажами, яким дійсно співчуваєш, заплутаністю і розмаїттям сюжетної лінії, неординарним головним лиходієм, від образу якого можна все життя шарахатися від клоунів, і жахами, звісно. Герої, художні прийоми, містичні події, які змальовані на його сторінках, ввібрали в себе усі основні риси подальшої творчості автора і стали канонічними для жанру жахів в цілому. Дійсно, якщо ви не читали «Воно», ви не читали Кінга взагалі.
Екранізація, інші відеоматеріали
Роман "Воно" у форматі міні-серіалу був екранізований у 1990 році; у 2017 на екрани вийшов повнометражний фільм.
"Воно" - офіційний трейлер.
