Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

Стародавня українська література в добу українського бароко

«ЧИТАЧУ ЛАСКАВИЙ, ПИЛЬНО ЗВАЖ СІ СПРАВИ»

Так звертався свого часу до читачів один із найяскравіших поетів українського бароко Лазар (в миру Лука) Баранович (1620-1693). Випускник школи Київського Братського Богоявленського монастиря та колегій у містах Вільно (нині Вільнюс, Литва) та Каліша (Польща) перебуваючи на посаді викладача, а пізніше й ректора Києво-Могилянської колегії віршував і навіть був учителем з латини та польської мови у сотень талановитих краян, серед яких своїм хистом і старанністю вирізнявся майбутній гетьман і виконавець власних авторських пісень Іван Мазепа. Лазара Барановича як автора кількох богословських трактатів та проповідей, автора понад півтори тисячі віршованих творів та видавця найбільшої кількості поетичних збірок літераторів України у другій половині XVII століття дуже шанували і поважали освічені українці. Тож і козацька старшина, і гетьмани прислухалися до порад письменника, який у 1657 році був висвячений на Чернігівського та Новгород-сіверського єпископа. Уже через десять років – 8 вересня 1667 року він був зведений у сан архієпископа. Перебуваючи на посаді архієпископа Лазар Баранович був непримиренним противником втручання Московського патріархату у справи Київської митрополії та й взагалі він був проти присутності московітів на теренах рідної України. У своїх проповідях він зазначав: «Треба нам того, щоб у нас, у Малій Росії, й нога московська не постояла, а коли великий государ не виведе своїх ратних людей із міст, гетьман хоча й сам пропаде, та й Московське царство погубить, як вогонь: і запалену річ спалить, і сам вигасне.»

Співпадали своїми соціально-політичними поглядами українські поети Лазар Баранович та Іван Мазепа. Перечитуючи твори обох представників українського бароко, обох українських поетів визнаємо, що вони обоє сповідували ідеал людини, здатної згуртувати український народ, підказати напрямки руху до кращого життя, до національного відродження. Як зазначають літературознавці: «На початку 1689 року Іван Мазепа відвідав Чернігів і був посвячений у проблеми Чернігівської друкарні», очільником якої був саме Лазар Баранович. Талановитим краянам дуже пощастило з гетьманом Мазепою, який і православні храми будував, і український іконопис всіляко підтримував та й письменникам, котрі несли українське слово в народ, допомагав із книго-друком та й навчанням у колегіях. Адже до навчальних дисциплін на взірець єзуїтських колегіумів за ініціативою Костянтина Острозького, Петра Могили та Герасима Смотрицького було долучено ПОЕТИКУ, яка допомагала школярам пізнати правила віршування. За основу у викладанні даного предмету викладачі брали «Поетику» Арістотеля та «Послання до Пізонів» Горація. Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). Це також посилило книжне віршування на теренах України, яке, як ми пам’ятаємо, має свої початки ще від XV та XVІ століть. Для прикладу згадаймо поезію Юрія Дрогобича, Павла Русина, Севастяна Кленовича, Станіслава Оріховського, Георгія Тичинського та інших представників епохи Ренесансу та Реформації.

У нашій попередній статті «Стародавня українська література в епоху Ренесансу» ми згадували про відомого самобутнього українського письменника і першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, знаного як неперевершеного автора полемічних творів «Ключ Царства Небесного» і «Календар римський новий». Продовжив батькові полемічні баталії проти католицизму та протестантизму його син Максим Герасимович Смотрицький (1577-1633), котрий як священнослужитель відомий під ім’ям Мелетія Смотрицького, хоча свій перший полемічний твір «Тренос» він надрукував 1610 року під псевдонімом Теофіл Ортолог. Маючи високу європейську освіту (дійшов до ступіня доктора медицини) Максим Смотрицький все ж таки працював більше на філологічній ниві – викладав церковнослов’янську та латинську мови в Київській братській школі, де він також мав нагоду бути одним із перших її ректорів. У 1616 році виходить його переклад староукраїнською мовою «Євангелія учительного … Калиста», того ж 1616 року надрукував «Граматику грецької мови», а вже у 1618 році він остаточно визначився із своїм подальшим служінням Господу Богу і у місті Вільно у Святодухівському монастирі постригся у ченці, де його висвятили під ім’ям Мелетій. Так із цим ім’ям він і залишився у пам’яті народній. Вже наступного 1619 року Мелетій Смотрицькийу місті Єв’ї (Вевіс) надрукував свою славнозвісну працю «Грамматіки Славенския правилное Cинтаґма». Його праця мала неабиякий резонанс і мала підтримку серед православних священнослужителів. Тож вже 1620 року Мелетій Смотрицький був висвячений на православного архієпископа полоцького та єпископа вітебського і мстиславського. В наступні роки видавав низку анти-уніатських полемічних творів, в яких підштовхував краян до переслідувань з’єднаних з Апостольським престолом у Римі, тобто проти перехрещених у католики. Проте навесні 1625 року побачивши на власні очі у Києві нечуваний занепад східної церкви Мелетій Смотрицький кардинально змінив свої релігійні переконання і, навіть, зустрівшись зі своїми колегами по письменницькому цеху Петром Могилою та Йовом Борецьким переконував їх перейти до уніатів. У серпні 1628 року Мелетій Смотрицький брав активну участь у Синоді православної Церкви в Києві та намагався переконати ієрархів у правоті унійної ідеї. Навіть запропонував їм ознайомитися зі своїм новим твором під назвою «Апологія». Проте всі православні єпископи прокляли «Апологію», а рукопис твору публічно у Києво-Печерській лаврі порвали та розкидали.

Тож колись знаний борець з уніатством Мелетій Смотрицький від 1628 року видав декілька своїх полемічних творів, де обґрунтував та аргументував свій ренегатський вчинок. Мелетій Смотрицький до останніх своїх днів агітував за церковне єднання піл опікою Папи Римського. Мелетій вірив, що до нього прислухаються і тоді буде скликаний собор для примирення християн Русі з Римом.

Папа Римський Урбан VIII оцінив відчайдушні спроби Мелетія порозумітися з краянами і перевести їх до іншої віри тому 5 червня 1631 року надав йому титул ієраполітанського архієпископа, який є під юрисдикцією Антіохійського Патріарха. Ніде правди діти, дослідник Істини всіляко прагнув гармонізувати споріднені, але й відмінні, духовні засади католицизму та православ’я, візантійського гуманізму та гуманізму європейського. Але так, як гармонійно поєднуються у тоді популярному стилі БАРОКО трагічне з комічним, урочисте з вульгарним, жахливе з кумедним, у житті предтечею українського бароко Мелетієм Смотрицьким не вдалося поєднати. Ось так до кінця незрозумілим відійшов 1633 року у засвіти письменник-смолоскип Мелетій Смотрицький, який став незаперечним провісником нового стилю для подальших українських велетнів – Петра Могили та Григорія Сковороди, котрі сіяли на ниві українського бароко зерна національного відродження, враховуючи помилки першопрохідця.

Бароко на українських теренах виникає на межі XVI – XVII століть і розвивається протягом двохсот років. В бароко віртуозно синтезуються християнські та язичницькі елементи. Поєднання "непоєднанного" стає однією з найхарактерніших барокових рис. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким набуває популярності вірш народний.

В противагу Мелетію Смотрицькому варто згадати духовного і політичного наставника Петра Могили – українського православного церковного діяча, блискучого письменника-полеміста Йова Борецького (в миру Івана Барецького) (1560-1631). Це він, маючи за плечима фундаментальну освіту, отриману в Острозькій академії та Краківському університеті, за власною методою викладав латину та грецьку мову у Львівській братській школі, яку ж згодом і очолив. У 1610-1615 роках він був священиком Київської Воскресенської церкви на Подолі, де за своєї ініціативи створив парафіяльну школу. Йов Борецький був засновником Київського братства та Київської братської школи, де він же був першим ректором (1615-1618). Кияни дуже шанували Борецького і між собою називали його «Другим Іваном Милостивим». Це він на свій кошт утримував у школі бідних і сиріт, це він укладав велику бібліотеку у Києві та дбав про розвиток хорового співу та музики, що є важливим важелем у вихованні естетичного смаку підростаючого покоління. Він докладав чималих зусиль, щоби навчити півчих та учнів правильному церковному співу. У грудні 1619 року він став ігуменем Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря. Вже наступного 1620 року разом із своїм другом і однодумцем Петром Сагайдачним та іншими свідомими українцями Борецький відновив за благословенням патріарха Єрусалимського Теофана ІІІ українську православну ієрархію, яка після Берестейської унії 1596 року була замінена греко-католицькою. Саме Йов Борецький був першим після її відновлення митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси. Його авторитет був незаперечним. Тож митрополитом він залишався аж до останніх своїх днів. Він твердо і послідовно боровся за утвердження на українських теренах широкої народної освіти, за рівність у навчанні. Так при затвердженні Статуту Луцької братської школи Йов Борецький власноруч вписав тезу, яку потім сповідували в усіх братських школах України: «Багатії над убогими в школі нічим вищі не мають бути, лише самою наукою

У своєму творі «О воспитаніи чад» (1609) Йов Борецький возвеличує науку і освіченість людську, бо «з неї, як з жродла, все добре походить, і през ню чоловік чоловіком ся находить». Він вважав і всіляко підтримував ідею, що саме освіта визначає місце людини у суспільстві і саме освіта спроможна змінити українське суспільство на краще.

Йов Борецький своєю послідовною і аргументованою позицією у релігійному світі та серед простого люду заслужив славу «КОЗАЦЬКОГО МИТРОПОЛИТА». Він до останнього свого подиху намагався згуртувати українців у боротьбі за своє право на власну вітчизну та церкву. Він пише десятки полемічних творів, пише листи до впливових магнатів, щоб зберегти українську духовність. Прикладом може служити його полемічний твір «Протестація» (1621), написаний у співпраці з І. Курцевичем та І. Копинським. В цьому творі автори наголошують на праві українців жити на рідній українській землі і сповідувати батьківську віру. Автори возвеличували українське козацтво, провідною метою якого була віра і спасіння душ православних. Йов Борецький із своїми співавторами доводили, що козаччина є спадкоємицею «тої старої Руси», старих руських князів. І у своєму творі «Пересторога» (1605) Йов Борецький закликає українців до єдності. Він вважає, що причиною всіх нещасть краян у тому, що «тривалий час на українських теренах не було шкіл посполитих, тобто народних, а поширювалась грубість поганська, панували зневіра, зрада і брак одностайності.». На думку М. Возняка та інших дослідників «Пересторога» Йова Борецького є одним із найвидатніших творів української полемічної літератури епохи бароко. До арсеналу видатних полемічних творів Йова Борецького також належать: «Лімонарь, тобто Квітник» – переклад, з доповненнями, «Синайського патерика». — Київ, 1628; «Аполлія (знищення) апології Мелетія Смотрицького». — Київ, 1628 та «Нарікання про благочестя» (повчання православним, як тримати себе під час гонінь за православ'я).

Уродженець Прикарпаття Памво Беринда (1550-1632) увійшов в епоху бароко як визначний енциклопедист, мовознавець, лексикограф, український поет, гравер і друкар. Його скромність не дає нині дослідникам змогу правильно підтвердити всі його набутки як автора книг, бо часто-густо він або не підписував своє авторство, бо сам же і друкував, або ж підписував лише трьома літерами «ПМБ», що розшифровується як «Памво Беринда – монах». Дотримуючись архаїчної традиції Памва Беринда розглядав власну працю як служіння Господу Богу, тому і не підкреслював свого авторства у написаних ним творах. Дослідники наполегливо працювали, щоб хоча б окреслити його основні надбання, серед яких є фундаментальна лексикографічна праця «Лексикон словенороський, альбо імен толкованіє», що є вагомим внеском у розвиток української філології на українських землях. В ньому вміщено близько семи тисяч слів – загальних та власних назв переважно церковнослов’янською мовою, але й зустрічаються прикарпатські діалекти з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття. Нині розуміємо, що головною метою Беринди при складанні даного словника було відновити руську церковнослов’янську традицію літературної мови і цим протистояти тотальному наступу польського католицизму. У «Лексіконі…» застосовано всі основні засоби наукового опрацювання матеріалу, зокрема паспортизацію вокабул (реєстрових слів), ремарки, екземпліфікацію (подання цитат), вказівки на фразеологізми, в які входить вокабула, зауваження про орфографію, етимологію слова, відсильні ремарки. Більшість мовознавців схиляються до тої думки, що «Лексикон…» Памва Беринди відіграв визначну роль у розвитку української лексикографії, і не лише української.

Відповідно встановлених документів ми можемо стверджувати, що тоді ще Павло Беринда мав гарну освіту і мав хист до написання віршів та наукових праць. Працював протягом 1597-1605 років у Стрятинській та Крилоській друкарнях, що на Прикарпатті. У 1613 році постригся у ченці, набув ім’я Памва Беринди, і активно працював у Львівській братській друкарні та школі. У Львові Памва Беринда видрукував різдвяний діалог «На Рождѣство Христа вѣршѣ для утѣхи православнимъ христіанамъ» (1616), чим поклав початок друкованої шкільної драми в Україні. У розвитку жанрів української літератури за словами українських літературознавців ці вірші були перехідним етапом від поезії до драми. Їх переписували, часто декламували на свята. Памва Беринда був надзвичайно популярний серед школярів того часу.

Від 1616 року він за запрошенням перебрався до Києво-Печерської лаври і до кінця своїх днів працював у лаврській друкарні спочатку як автор передмови до книги «Анфологіон», пізніше працював перекладачем і редактором лаврських видань, продовжував писати передмови до деяких із книг. А ще пізніше, у вікопомний 1620 р., дістав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні. Памво Беринда був високоосвіченою і поважною людиною. Його чесність і працелюбство вражали і викликали щиросердне захоплення. Він часто виконував переклади із мов, якими ймовірно володів, або ж мав іх розуміти, серед них можемо згадати «алманську» (тобто німецьку чи германську, волинську, грецьку, долманську, давньоєврейську, латинську, московську, польську, руську (тобто староукраїнську), сирійську, словацьку, чеську та ін. І хоча його скромність не дає нам пізнати усіх його творів, але те, що відомо, дає нам наснаги продовжувати працю над дослідженням творчості надзвичайно талановитого українця, ім’ям якого названі вулиця у Львові та провулок у Києві. Художник Василь Перевальський створив дереворит з портретом Памва Беринди. Сподіваємося, що і у Івано-Франківську, і у Галичі також з’являться вулиці і заклади культури, котрі носитимуть горде ім’я скромного працелюба Памва Беринди, шанованого поета та науковця доби українського бароко.

Одним із найяскравіших поетів початкового бароко можна назвати народного улюбленця Данила Братковського (1642-1702), який знаний у світі як український поет, громадський діяч, борець за православ'я. Його збірка поезій «Світ, розглянений по частинах» (1697) містить понад 500 творів польською мовою, де автор репрезентує подружнє життя з усіма чеснотами і прикрощами, психологію жіноцтва і чоловіків, родинні зв’язки, а також джерела поваги в родині та у суспільстві. В його творах ви також прочитаєте про життя краянина, яке спотворене всілякими вадами – пихою та лицемірством, жорстокістю та егоїзмом, розпустою та ненажерливістю. Поет зображує світ як гріховне середовище, котре є пасткою для чистою богоугодної душі. Данило Братковський викриває світ, який існує за законами неправди і моральної ницості співмешканців. Український поет Братковський із гіркотою говорить про найболючіші проблеми свого часу: облудну діяльність сеймиків та судів, кабальну залежність людини від грошей (калитки), бо без них кожний ( і вельможний шляхтич, і голодранець) приречений на вірну смерть. Персонажами поетового «Світу» стають пани і посполиті, пияки та жовніри, господарі та гості, мачухи і сироти, мандрівники та священики, воєводи та кравці. Вони живуть у гріхах, розважаються і пиячать, зневажають своїх годувальників і не на секунду не замислюються про час розплати. Дослідники творчості Данила Братковського характеризують поезію даної збірки як застереження «що людину хвалять і улещують доти, поки вона частує й поїть («Світ», «Автор до себе», «Відміна фортуни»); що ненажерливі гості – лихо для господаря («Гості», «До гостя в місті»); що необхідно роздавати милостиню, доки ще живий сам, бо потім цього не робитимуть ні радісна вдова, ні втішені спадком діти («Смерть чоловіка», «Погреб чоловіка»); що заможному краще одружитися із цнотливою нерівнею, ніж із хтивою багачкою («Рівність, нерівність», «До жони з тисячами»); що не варто намагатися всім догодити і всім сподобатись, бо на світі осудять будь-кого («Світ»); що сталого під сонцем нічого немає («Щастя і нещастя», «Панове й жебракове по смерті однакові», «Все упадає») Пияк, вважає поет, – пропаща істота, схожа на муху, яка падає в чарку і тоне в ній («Людина – муха»), подібна до «свиняки» («До горілки»). Хто дружить з кухлем, рідко умирає своєю смертю («Смерть – великий шаленець»), якщо чоловік п’яний іде на поєдинок, зрозуміло, що свій останній кухоль він уже випив («Смерть при кухлі»). Хміль – страшне лихо, говорить Д. Братковський, він глумиться над людиною, обдирає її до сорочки, принижує, виказує таємниці, жартує з чужою жінкою. Хміль ганьбить брата і безчестить шлюбну постіль, завдає сорому і спустошує душу людини («Хміль те чинить»). Особливу зневагу викликає ласа до чарки жінка («Про постійно п’яну»), адже вона неминуче занапастить свою родину
Вірші Данила Братковського мали величезний успіх і серед шляхтичів, і серед простого люду. Поділ світу на частини дав поетові можливість зобразити традиції, звичаї, побут та світосприйняття його сучасників. Читач відчуває, що поет хоче бачити людей чесними і справедливими, совісними і шляхетними, мудрими і доброзичливими, готовими долати будь-які спокуси, що підсовує нам сатана. І у житті Данило Братковський був гідним лицарем своєї епохи. Він був учасником, а іноді навіть організатором народних повстань на Правобережній Україні та в Галичині. Йому присвячували українські народні пісні, про нього складали легенди, а український письменник і просвітянин Михайло Старицький використав образ легендарного Данила Братковського як головного героя драми «Остання ніч». Данило Братковський за вироком польського військового суду у 1702 році був зарубаний катом у Луцьку на майдані Ринок. Нині в українському місті Луцьку є вулиця названа в честь Данила Братковського, де, напевно, інколи краяни можуть почути пісні, написані на слова уславленого українського поета. 27 червня 2013 року з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату канонізував і причислив до місцевошанованих святих Волинського краю Данила Братковського у лику Страстотерпець.

Література у добу бароко творилася в основному в трьох соціальних середовищах – козацькому, міщанському та академічному (шкільному). Козацькі поети та кобзарі надавали перевагу патріотичній та батальній тематиці. Козаки висміювали ворога та звеличували подвиги побратимів, звеличували козацьких ватажків та їхній внесок у Перемогу в національно-визвольній війні. Ця поезія давала ідеологічний супровід визвольної війни 1648-1654 років і наснажувала на Перемогу. Козацькі поети із захопленням підтримували барокову концепцію людини і світобудови, адже у ній не стільки заперечувалась королівська влада, як утверджувалась нова – влада українських гетьманів та козацької старшини. Окрім знаних козацьких поетів хотілося б згадати і нажаль незаслужено забутого українського поета Семена Климовського і його відому на весь світ «Їхав козак за Дунай».

Письменники з міщанського середовища більше вдавалися до полеміки, виявляли зацікавленість до роздумів про метаморфози політики, про історію багатостраждального народу, про філософію та освіту. Сюжети для їхніх творів бралися із тогочасного життя. В основу лягали трагічні події, страждання простого люду від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту та різних невдач. Особливостями цих композицій у період українського бароко було те, що в них поєднувалось не поєднане – добро і зло, прекрасне і потворне, високе та нице. У середовищі міщан формувались визвольні ідеї, нові культурні течії та рухи.

Письменники ж із академічних кіл (академій, колегій та братських шкіл) не цуралися будь-якої тематики, хоча на першому плані у них залишались теми освіти, культури, науки, релігійно-духовного життя та полеміки із супротивниками. Серед полемічних творів доби українського бароко варто згадати «Огородок Маріи Богородицы» (1676) та «Вѣнець Христов» (1688) Антонія Радивиловського та «Катехизис» (1645) Петра Могили.

Мала розвиток і так звана житійна література, де варто згадати «Книги житій святых» митрополита Димитрія Туптала (1689—1705).

Цікавими і надзвичайно зворушливими як для барокового стилю були поетичні твори Кирила Транквіліона Ставровецького (наприклад, збірка поезій «Перло многоцѣнноє» (1646)).

Справляли приємне враження і гумористичне віршування Петра Поповича-Гученського та «Комическоє дѣйствіє» (1736) Митрфана Довгалевського, що входить також до зразків авторської шкільної драми як і великодня містерія «Властотворный образ» (1737)

Вершиною давньої української літератури епохи БАРОКО є творчі надбання поета і філософа Григорія Сковороди (1722—1794). Його мандри Україною та країнами Центральної Європи допомагали «Українському Сократу» у розкритті божественної суті людини. Він також був прихильником думки, що кожна особистість має свої таланти, закладені в неї Господом Богом. Завдяки правильного вибору професії людина забезпечується працею за покликанням. Він був надзвичайно цікавою і неординарною особистістю. Григорій Сковорода з юних літ цікавився історією свого краю, збирав фольклор, грав на скрипці, любив учителювати, мав надзвичайно тембрально красивий голос, прекрасно співав. Від 1741 до 1744 року він служить у придворній хоровій капелі в Петербурзі, а вже від 1745 до 1750 мандрує по Німеччині, Австрії, Польщі, Угорщині. При цьому не покидає науку, навчається  премудростям у видатних європейських професорів того часу. Потім був і домашнім вчителем, і викладав у Переяславському та Харківському колегіях. А найголовніше він не лише вчив, а і сам навчався.

Григорій Сковорода стверджував, що  «Жити слід так, щоб побачити у жорстокому – ніжне, у гіркому – солодке, у мотлосі – милість, у буйнощах – смак, в отруті – поживу, у смерті – життя, у безчесті – славу

Його вірші і філософські трактати, написані під час мандрівок Україною, викликають захоплення і неоднозначні тлумачення. При житті він не видав жодної своєї книги і лише потім його філософські вислови, його вірші та пісні полонили душі краян. Ми нині розбираємо його вчення на афоризми. Пригадаймо хоча б деякі з них: «Прагнемо вершини, щоб принаймні оволодіти серединою», або ж «Духовна зброя сильніша за тілесну», або ж «Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти тому, що залишилось. З усіх втрат втрата часу найтяжча». Нам і сьогодні близькі його повчання: «Коли в тебе людське серце – співчувай, якщо хочеш – ревнуй і гнівайся, та уникай ворогування і злобної зарозумілості з ядучою насмішкою.» або ж «Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?» і звичайно ж класичне сковородівське: «Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий.»

Григорій Сковорода був відданим духовним служителем Бога. Він стійко витримував себе перед спокусами земної сутності та марноти. Не даремно ж слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав» закарбовані за його заповітом на його ж могилі. Незважаючи на тривале забуття творчості великого філософа і поета Григорія Сковороди і винищення його латино-мовного спадку, в Україні дослідниками знайдено чимало творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського спрямування. У Києві, Львові, Чернігові та Ніжині ми маємо радість переглянути стоси стародруків творів великого українця Григорія Савовича Сковороди, з ким «літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло»

І в дні повномасштабного вторгнення московітів Національний літературно-меморіальний музей, присвячений життю і творчості Григорія Сковороди, що знаходиться у селі Сковородинівка Золочівської територіальної громади, був також атакований нищівною ракетою агресора. Окупанти знають, що вони хочуть. Вони нищать українські святині, українську пам'ять. Ракета зруйнувала будинок поміщиків Ковалівських, зведений у XVIII столітті де розміщувалася експозиція Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди. Однак вкотре привернув увагу українців і всього світу до того, хто переконував: «Стати щасливою зможе та людина, яка зрозуміє себе і буде вільною.»

Українці зі зброєю у руках відстоюють своє право жити на своїй рідній землі, розмовляти родинною мовою, співати українських пісень, читати українські книжки та бути гідними нащадками могутньої Русі та мужньої Козаччини. Ми маємо шанувати своє минуле, щоб у нас не забрали наше майбутнє.

Календар подій

   1 2 3 4 5
67 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20212223242526
2728293031