Херсонська обласна
універсальна наукова бібліотека
ім. Олеся Гончара
ПН-ЧТ: 9:00-18:00
СБ-НД: 9:00-18:00

В єдності сила

Висока освіченість дітей та підлеглих Ярослава Мудрого набагато років наперед на вкраїнській землі давала свої плоди щодо написання історичних рукописів, повчальних мініатюрних книг, перекладної літератури та  написання великих і значимих праць. Серед найдавніших книг, які збереглися до нашого часу, є «Києво-Печерський патерик» Нестора Літописця та «Ізборник» Святослава, написаний 1073 року четвертим сином Ярослава Мудрого, князем чернігівським (1054-1073) та князем київським (1073-1076) Святославом Ярославичем, який, до речі, залишився в пам’яті народній як фундатор будівництва Печерської церкви у столичному місті Києві. Самобутнім явищем в літературі Київської Русі є, звичайно ж, літописи. Літописи писалися не лише у Києві, а й у Чернігові, Перемишлі та на Галицькій землі, серед яких чинне місце займає «Повість про осліплення Василька», в якій описується осліплення теребовлянського князя Василька  Ростиславовича 1097 року і подальші військові події на Русі 1098-1099 років. Тут ми можемо пригадати і комплекс літописних праць Нестора Літописця під єдиною назвою «Повість минулих літ», які писалися ним між 1112 і 1119 роками.

Не слід забувати і той факт, що велику законодавчу книгу Ярослава Мудрого «Руська правда» тріумвірат синів Ярослава Володимировича  1072 року доповнив   не менш значимою «Правдою Ярославичів».  Дану книгу в ті часи неодноразово  переписували і поширювали по книгозбірнях великих міст Київської Русі.

Книгозбірні, починаючи від часів Ярослава Мудрого, активно збагачувались новими книгами, які за традицією батька продовжували купувати або ж замовляти ченцям князі-Ярославичі. Тож краянам слід пам’ятати, що бібліотечна справа на українських землях має свої витоки ще з часів Київської Русі, а отже є тою невід’ємною культурною складовою, що сприяє зберіганню та  примноженню людяності та доброзичливості в людині, що є індикатором цивілізованості суспільства.

За підрахунками деяких вчених у ХІ – ХІІІ століттях в обігу по всій території Русі перебувало близько 140 тисяч книг декількох сотень найменувань. І якби не  монголо-заліська навала та війни в наступні часи, то наша культура не зазнала б таких величезних втрат.

Після смерті старших синів Ярослава Мудрого, Іллі в 1020 році та Володимира в 1052 році, ще за життя самого Ярослава Володимировича 28-річний княжич Ізяслав став найстаршим сином Ярослава. За задумом великого князя київського Ярослава Мудрого, щоб був мир і спокій між рідними братами, кожен з його синів отримав свій уділ. Так старший брат Ізяслав після смерті великого князя Ярослава Мудрого 1054 року дістав великокняжий престол у Києві, Святослав – Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод – Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор – Володимир, В'ячеслав – Смоленщину.

І все було б добре, якби не жага кожного із братів примножити свої статки. Хоча Ярослав Мудрий залишив їм у спадок велику могутню європейську державу з самобутніми культурними цінностями та високою освітою нового типу. Як ми тепер розуміємо, часи Ярослава Мудрого – то був пік розквіту державності праукраїнців, розквіту величної Київської Русі.

Ізяслав, який згідно батькового заповіту вже володів київським столичним князівством разом із Новгородською, Турівською і Деревлянською землями, 1057 року провів вдалий похід і заволодів Волинню. Напевно хотів ще більшої слави за батька Ярослава. Та де там?! Бо ж киянам не сподобався самозакоханий керманич, що непосильні побори наслав на ремісників та справи державні йому не вдавались. Тож закликав Ізяслав братів своїх рідних Святослава, князя чернігівського (1054-1073 рр.) та Всеволода, князя переяславського (1054 -1076 рр.), утворити тріумвірат, бо ж від батька вони не раз чули, що в єдності сила.

Тріумвіри ухвалювали нові закони, перевели молодшого брата Ігоря з Володимира до Смоленська, визволили свого дядька Судислава із в'язниці, куди його запроторив Ярослав, разом ходили в похід на торків. Тож 1054 та 1060 року їхні походи на торків увінчалися перемогою.

А після смерті Ігоря у Смоленську (1060) тріумвіри поділили між собою його волость, нічого не лишивши синам покійного. Чим в подальшому здобули собі додаткових проблем.

Тріумвірат Ярославичів загарбав також західні землі Русі (Перемишльську, Звенигородську й Теребовльську волості), що належали Ярославовому онукові Ростиславу. Ярославичі не просто захоплювали території задля наживи, а вони несли мешканцям цих земель і правову, і військову підтримку, і якнайкращі умови для розвитку народних ремесел, а ще й високу освіту нового типу. В містах створювалися торговельні й ремісничі посади. Князівські резиденції витіснялися на околиці, а в центрі замість князівських дворів зводилися ратуші та церкви. Дещо змінювалося призначення храмів, які від часів Ярославичів мали не лише культове значення, а й слугували окрасою праукраїнського міста.

А 1067 року Ярославичі відібрали Полоцьк у Всеслава Чародія та й ув’язнили його із синами у Києві. Але єдність не завжди, нажаль, була опорою синів Ярослава Мудрого. Амбіції та жага до наживи кожного із братів довели до розколу тріумвірату. Звідси і не узгодженість Ярославичів в боях з половцями 1068 року на річці Альта. А тут ще й повстання киян проти зманіженого вельможі. Ізяслав з переляку втікає до родичів дружини. Нагадаємо, що дружиною Ізяслава від 1042 року з благословення Ярослава Мудрого була Гертруда Польська (Олісава) – донька польського короля Мешка II В'ялого з династії П'ястів.

У Києві місцеві садять на престол ув’язненого полоцького князя Всеслава. Що не до вподоби і братам Ярославичам і польському королю Болеславу ІІ. Тож 1069 року Ізяслав із польським військом повертає собі Київ. Але Всеволод вів перемовини із повсталими киянами і тому розумів стан справ.

Тож Всеволод підтримав свого брата Святослава і допоміг йому 1073 року стати великим київським князем.

Святослав Ярославич задля розвитку загально-християнської справи започаткував і довів до логічного завершення 1078 року побудову Успенського собору Києво-Печерської лаври. До речі, 1942 року радянські війська чи війська Вермахта (остаточно не ясно) зруйнували величний Храм. І лише 2000 року в столиці Незалежної України одна з основних святинь православних християн була відбудована.

Сам же Всеволод Ярославич не лише вдало правив на ввірених йому землях, а і примножував батькові здобутки в церковному зодчестві. Будучи фундатором Михайлівського собору Видубицького монастиря та Андріївської церкви Янчиного монастиря Всеволод Ярославич також не шкодував коштів і на підтримку майстрів іконопису. Згадаймо хоча б іконописця Алімпія з його всесвітньо відомим шедевром – іконою «Богоматір Велика Панагія». Алімпія князь Всеволод Ярославич всіляко підтримував і обдаровував златом і сріблом.

До іконопису, правду кажучи, всі князі Ярославичі ставилися з розумінням і шаною, що попри їхні, навіть, міжусобні негаразди сприяло системній роботі цілої мережі шкіл іконопису у великих містах Київської Русі. Також, незважаючи ні на що, мала певний розвиток і мережа шкіл книжного навчання при монастирях та княжих дворах.

Тож, шукаючи гідної підтримки, Ізяслав знову побіг до Польщі, але цього разу король польський не тільки не надав родичеві допомоги, але й відібрав більшість багатств, маючи намір скористатися ними у війні з чехами. Король Болеслав ІІ Сміливий вигнав Ізяслава з країни, а з його суперниками, братами Святославом та Всеволодом, уклав союз. Ось такі бувають родичі європейські. Де тільки не линдав князь-утікач. І в Німеччині до імператора Генріха IV поклони бив, але брати Всеволод і Святослав випередили горе-керманича. Золота, срібла і скарбів надали імператорові стільки, що, як зазначив німецький хроніст, ніхто не пам'ятає, щоб колись таке багатство ввозилося в німецьку державу. Тоді Ізяслав подався до ворога німецького імператора – Папи Римського Григорія VII. А що папа Римський?! Він коронував сина Ізяслава, такого собі Ярополка. Папа Римський надав йому його королівство як лен Святого Престолу (папський лист від 17 квітня 1075 року), за якою влада в Києві повинна була належати Ізяславові та його синові Ярополкові. Як стверджує історик Леонтій Войтович: «Реалізувати цю спробу закріплення Київської Русі за однією гілкою династії шляхом зміни порядку успадкування не вдалося. Сам Ізяслав не обнародував на Русі цей акт». 1076 року князь Святослав Ярославич тяжко захворів. Кажуть, бо порушив батькову заповідь. Помер Святослав від невдалої операції з видалення пухлини. Похований у чернігівському Спаському соборі.

Не забуваймо, що Спа́со-Преображе́нський собо́р, або Спа́ський собор у Чернігові – одна з найстаріших збережених монументальних кам'яних будов України, головна споруда Чернігівського князівства, яку розпочав будувати ще Мстислав Володимирович – рідний брат Ярослава Мудрого, а завершив саме Святослав Ярославович. Спаський собор є пам'яткою давньоруського зодчества. І як стверджують фахівці, зала храму є чи не найкращою в Україні для звучання голосу. Ось такі вони були зодчі праукраїнські. Частина багатої колись золотої і срібної церковної утварі собору зберігається в Чернігівському історичному музеї. З 1967 року Спасо-Преображенський собор входить до складу Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній».

Та нагадаймо про подальшу долю київського трону. Бо ж кохана Ізяслава Гертруда теж не сиділа склавши руки. Вона вела перемовини з королем Польщі. Родич її все ж таки надав військову допомогу вигнаному князеві. Отже 1077 року за допомогою польських військ Ізяслав знов повернув собі Київ. Наступного 1078 року Ізяслав як чемний старший брат відгукнувся на прохання молодшого брата Всеволода допомогти у війні з князями-ізгоями – Олегом Святославичем та Борисом В'ячеславичем. Останні привели на Русь половців, прагнучи захопити землі своїх покійних батьків – Чернігівщину та Смоленщину. У вересні-жовтні того ж року Ізяслав разом із сином Ярополком, братом Всеволодом і небожем Володимиром Мономахом штурмував бунтівний Чернігів. Як стверджують історики: «3 жовтня 1078 року відбулася битва на Ніжатиній ниві, в якій київські війська здобули перемогу». Проте саме в цій битві Ізяслав загинув зі зброєю в руках. Тож з почестями був похований у мармуровій раці в Десятинній церкві.

Після смерті Ізяслава київський стіл перейшов до його брата Всеволода. А син Ізяслава Ярополк 1084 року був вигнаний із Волині Ростиславовичами і за допомогою Володимира Мономаха став володарювати у Володимирі та Турові. Жага до наживи інколи засліплює. Тож коронований Ярополк був виступив проти князя київського Всеволода, чим накликав на себе гнів Володимира Мономаха. Дружина Ірина і мама Ярополка Гертруда у Луцьку були полонені. Ярополк, побувши у вигнанні в Польщі, схаменувся, помирився із Володимиром Мономахом і заради миру та розвитку Батьківщини погодився на менше, але досяг єднання та порозуміння із рідним дядею. Чим здобув повагу та любов родичів та підлеглих його.

Як стверджують історики: «22 листопада 1086 року, дорогою до Звенигорода Галицького, Ярополка було вбито найманцем – одним із дружинників, який згодом врятувався втечею у Перемишлі, де правив Рюрик Ростиславович. Тіло князя-мученика перевезли спочатку до Володимира-Волинського, а 5 грудня чесні останки прибули до Києва. Тіло князя зустрічали Великий князь Всеволод Ярославич та митрополит Іоанн II із собором духовенства. Похований князь у Києві, на території сьогоднішнього Михайлівського Золотоверхого собору, у церкві Св. Петра, яку він почав будувати.

Ярополк Ізяславич заповідав незчисленні землі Лаврі. Його життя стало легендарним – тому саме серед династії наших князів це ім'я посіло почесне місце і вважалося одним з найдостойніших. Православна церква згадує св. Ярополка кожного року 4 грудня. Дата канонізації Ярополка невідома, але, очевидно, вона сталась вже у XII столітті».

Певно, закралась десь всередині князя Всеволода думка, що саме в єдності наша сила. Тож дядя Ярополка не володарював великою державою одноосібно. Всеволод Ярославич, будучи глибоко віруючою людиною та високо освіченим князем, створив із сином Володимиром Мономахом родинний дуумвірат, що 15 років управляв Руссю. Всеволод із Володимиром Мономахом підтримували дружні стосунки з Візантією, Німеччиною та країнами Скандинавії. Помер великий князь київський Всеволод Ярославович 1093 року у Вишгороді,а похований у київському Софійському соборі.

За часів правління тріумвірата, а потім дуумвірата окрім книгописання та іконопису розвивались музика та хоровий спів, архітектура та перші паростки праукраїнської літератури, про що ми іще з вами поспілкуємося в наших наступних статтях. На новий щабель розвитку вийшла усна народна творчість, фольклор і народні танці, ткацтво і гончарство, ковальство і лимарство,  лозоплетіння і килимарство, вишивка і в’язання, писанкарство та скловаріння, різьблення та ювелірне мистецтво праукраїнців.

Ювелірне мистецтво, до речі, посідало провідне місце в культурі Київської Русі X–ХIII століть. Це підтверджує і той факт, що в XI столітті німецький вчений монах Теофіл у «Трактаті про різні види мистецтва» ставить ювелірів Київської Русі на друге місце після візантійських. Іоанн Тцетцес також уславлює художню витонченість руських різьбярів по кістці, порівнює їх творчість з мистецтвом легендарного Дедала, а італійський мандрівник Плано Карпіні був просто приголомшений майстерністю давньоруського умільця Косьми, який вирізьбив із слонової кістки й оздобив золотом та коштовним камінням трон.

Праукраїнські ювеліри прикрашали золоті вироби шляхетним і напівшляхетним камінням, переважно аметистами, сапфірами, бурштином, кришталем та ін. Також перли відносяться до найпоширеніших прикрас на Русі. Ними оздоблювали намиста, сережки, браслети, головні убори, одяг князів та бояр, предмети церковного вжитку. Навіть серед святкового вбрання простого люду зустрічається оздоблення перлами.

Як стверджує відома мистецтвознавиця Тетяна Максименко: «Саме ювелірні митці Київської Русі зробили великий внесок у скарбницю світової культури». Пригадаймо хоча б неповний перелік стародавніх прикрас, які були популярні серед красунь Київської Русі, а саме:

Лунниця – один з найпоширеніших амулетів-оберегів, що існували протягом багатьох епох і складали частину жіночого убору. Попри всю різноманітність форм і техніки виконання, незмінним залишається їх загальна подібність з Місяцем, яка уособлює місячний культ, родючість і жіночу природу.

Колти – характерні для слов’ян скроневі прикраси, що підвішувалися до головного убору на стрічці, чи металевих ланках – ряснах. Зазвичай вони складалися з двох опуклих пластинок, які з’єднувалися разом і зверху ще доповнювалися дужкою для кріплення. В XI – XII століттях найбільш  поширеними були золоті колти з емаллю різних кольорів.

Гривні. Не менш популярними у жінок Стародавньої Русі були шийні прикраси. Скляні намиста носилися жінками всіх станів, а от металеві обручі – гривні були здебільшого прикрасою заможних людей. Найбільш дорогими вважалися білонні гривні (сплав міді та срібла), а найбільш поширеними – мідні або бронзові, іноді з срібним покриттям.

Підвіски. Важливою частиною традиційного жіночого костюма були також різноманітні нагрудні і поясні підвіски. В першу чергу, вони грали роль амулетів. Підвіски носилися на довгих шнурах або ланцюжках, і кріпилися до сукні на грудях або на поясі. Робилися вони з срібла, міді та бронзи.

Кільця – одні з найпоширеніших археологічних знахідок. Носили їх як чоловіки, так і жінки. Перші кільця були з дроту, а ось кільця зі щитком, прикрашеними дорогоцінними каменями, уже іменувалися перснями. Вони були найбільш поширеними серед жіночих прикрас. Це пояснюється, в першу чергу, їх важливою роллю у весільних обрядах. Носили персні, іноді по кілька на одному пальці. Кільця, звичайно, носили на руках, але в похованнях зустрічаються такі, що надягають на пальці ніг.

Давньоруським майстрам були відомі найдавніші художні засоби оброблення кольорових і благородних металів, зокрема міді, срібла і золота. Ремісники вміли витягувати дріт, з якого скручували найтонші нитки, виробляли прикраси, вкриті найдрібнішими кульками зерні, виливали у воскових моделях та кам'яних формочках різні ювелірні вироби, що свідчить про масове виготовлення речей, на які був високий попит не лише на внутрішньому ринку, а й заморських країнах.

Вироби праукраїнців із золота та срібла оздоблювали черню, інкрустацією та перегородчастою емаллю. В цій складній техніці давньоруські майстри домоглися такої високої досконалості, що їх вироби були неперевершеними на світовому ринку.

Археологічні розкопки дають підстави погодитися із твердженнями великих вчених та мандрівників про майстрів ювелірного мистецтва Київської Русі. Цьому підтвердженням є численні знахідки ювелірних виробів праукраїнців, серед них і Сахнівський скарб, знайдений у 1900 році на території городища «Дівич-гора», що знаходиться поблизу села Сахнівка на березі річки Рось у Черкаській області. За кількістю золотих, оздоблених перлами і емаллю предметів цьому скарбу не було рівних: 500 грамів золотих зливків, численні вироби із золота, елементи трьох князівських жіночих головних уборів, золоті барми (намисто, що носилося поверх одягу) з емалевими зображеннями святих. Золоті монети грецького імператора Мануїла Комнена вказували на те, що скарб був захований у 1140-х роках.

Продовжуючи справу свого батька Ярославичі приумножували культурні цінності русичів та розвивали започатковану Ярославом Мудрим школу нового типу. Переклади з латини та грецької збагачували наших пращурів знаннями, що поширювалися в Європі. Перекази, притчі та билини нині вже не лише переповідали із вуст в вуста, а і переписували та передавали переписане до книгозбірень. Фрески і мозаїка Храмів Київської Русі теж радують око не одному поколінню краян і наснажують на більш активне пізнання нашої величної культурної спадщини. У попередніх статтях ми наголошували на важливому: «Розвинуті культура та освіта – сильна держава». А нині хотіли б додати до сказаного. Пам’ятаймо, що амбіції та пихата самозакоханість шкодять загальній справі. Лише в єдності наша сила!

Календар подій

    1 2 3
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031