Формування та розвиток української культури триває з прадавніх часів. Саме тому в наукових колах прийнято поділяти цей значний часовий проміжок на окремі періоди, кожен з яких характеризується унікальністю та неповторністю перебігу культурно-мистецьких процесів. Ми намагаємося розширити обрії пізнання розвитку феноменальної культури, яку зберігали і леліяли наші пращури. Наступним після енеоліту періодом розвитку людської цивілізації тривав понад тисячу років (від ІІ до І тис. до н. е.). Цей період у вченій спільноті дістав назву Бронзової доби.
Бронза – це, напевно, перший штучно створений людиною сплав, який має великі переваги над міддю. По-перше, бронза на відміну від міді має більшу твердість і нижчу температуру плавлення, а отже виплавляти бронзу можна хоч в примітивних печах, хоч на відкритих вогнищах. По-друге, властивості бронзи дали змогу вдосконалити і розширити виробництво знарядь праці та захисту, а також покращити їхню якість.
Праця наших пращурів-металургів була дуже складною і вимагала неабияких спеціальних знань та досвіду. Наші пращури зазначали: «Досвід – це велика сила». Тож в цей період розвитку на території сучасної України з’являються окремі майстри-ливарники і будуються бронзоливарні майстерні. Археологи стверджують, що металургійні осередки праслов’янства були сформовані на Закарпатті та Прикарпатті, а також у Північному Причорномор’ї. Проте бронза не замінила повністю кам’яних та крем’яних виробів.
Лінгвістичні та археологічні дослідження стверджують, що прабатьківщина слов’ян саме в цей період Бронзи сформувалась на землях, відмежованих Сяном на заході й Дніпром на сході, Прип’яттю на півночі та Карпатами на півдні.
До середини ІІ тисячоліття до н. е. завершилось пересування й розселення більшості індоєвропейських племен. І настав час спокійних і виважених стосунків. Ранній період розвитку праслов’янства ознаменувався як час консолідації на теренах сучасної України великого масиву праслов’янських та індоєвропейських племен, які користувалися схожою мовою і їх об’єднували спільні культурні та житлово-побутові цінності. Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень, період праслов’янської історії тривав приблизно 500 років (від 16 до 10 ст. до н.е.), а археологічними відповідниками зазначеного періоду в Україні були тшинецька, комарівська та білогрудівська культури.
Комарівська культура названа за могильником, розкопаним 1934 року біля села Комаріва (нині Галицького району Івано-Франківської області України). Поширена в Прикарпатті, Західному Поділлі, на Волині, в середньому Побужжі, частково на правобережжі Середнього Придніпров'я.
Праслов’яни були землеробами і скотарями. Ці дві галузі господарства були збалансованими, що є властивим для українського села і пізніших часів. Клімат був близьким до сучасного. Край, де жили праслов’яни був багатим на родючі ґрунти та пишні луки, з півночі підступали густі ліси.
Скотарство було приселищним. Вирощували велику рогату худобу, яку також застосовували ще й як тягову силу. Знайдено рештки дерев’яних рал пізньобронзової доби. Також скотарі вирощували коней, свиней та кіз. Домашні тварини давали шкіру, хутро та вовну для одежі, молоко, сир, масло і м'ясо для столу. Роги і кістки йшли для використання як знаряддя праці. В цей період вже набуло значного розвитку прядіння та ткацтво – підтвердженням цьому є знахідки чималої кількості прясел та кістяних гребенів для розчисування пряжі. Існувало і общинне ремесло – виготовлення кам’яних і крем’яних знарядь праці (сокир, серпів, тесел, наконечників стріл тощо).
Крім того, у комарівській культурі виявлено також лійчаеті, спіральні підвіски та підвіски у формі півмісяця. Спіраль у різних варіантах була, очевидно, основним мотивом у виготовленні прикрас цих культур. За кількістю й різноманітністю прикрас комарівська і тшинецька культури, здається, не мають собі рівних серед культур середнього бронзового віку України і сусідніх територій.
Комарівська культура виникла на основі культури шнурової кераміки і вона близька до тшинецької культури.
Тшинецька культура – археологічна культура бронзової доби, поширена на територіях середньої смуги Польщі та в Україні (від Бугу на заході до Десни на сході і від Прип'яті на півночі до півдня Волині). Назва Тщинецької культури походить від села Тшцинця (пол. Trzciniec) біля м. Ополе-Любельське, Люблінського воєводства.
Тшинецьку культуру поділяють на:
- західнотшинецьку культуру на території Польщі;
- східнотшинецьку культуру на території України.
Тож ми поговоримо саме про східнотшинецьку культуру, яку виділила С. Березанська. Поширена зазначена культура була в північній лісовій смузі Правобережної України і на Лівобережжі – в межиріччі Дніпра і Десни. Представлена переважно поселеннями. Виділяють чотири локальні групи: рівненську, прип'ятську, київську та сосницьку.
Більшість дослідників (І.К. Свєшніков, С.С. Березанська та ін.) вважають, що у формуванні комарівської й тшинецької культур важливу роль відіграли культури шнурової кераміки, з якими вони генетично споріднені, та інші місцеві культури – пізньотрипільська, пізньонеолітична культура гребінцево-накольчастої кераміки, а також культури сусідніх південних територій, зокрема культура Монтеору, відома в Румунії.
Племена тшинецької і комарівської культури жили в неукріплених селищах, розташованих на високих берегах рік і озер. Для будівництва наземних і напівземлянкових жител використовувалось дерево (для каркаса та стін з колод або плоту), очерет(для даху) та глина, валками з якої викладалась підлога. Глиною також обмазували підлогу.
А гончарна глина слугувала для виготовлення гончарних виробів. Гончарі виготовляли різного розміру тюльпаноподібні горщики, миски, дворучні вази, дзбанки, кухлі та кубки. За доби бронзи зникло чудове мистецтво керамічного розпису, яке існувало за часів трипільської культури в добу енеоліту. З’явилися нові способи орнаментації. Посуд в період бронзової доби прикрашали витисненими горизонтальними і вертикальними смугами, скісними і хвилястими лініями, зображеннями кола і хреста. Як і в попередню добу, багато орнаментальних мотивів мало магічне значення. Випалювали посуд на відкритому вогні, хоч є археологічні докази існування і найпростіших гончарних печей.
Поховальні обряди були різноманітними, адже праслов’яни як історична спільнота сформувались із різних племен, серед яких були і нащадки трипільців, і племена культур шнурової кераміки, арійців і прафракійців, і неіндоєвропейські племена. Над померлими насипали кургани, або ж ховали їх на ґрунтових могильниках, нічим на поверхні не позначених, або ж спалювали тіла за обрядом трипільців.
У с. Комарів, наприклад, досліджено 65 курганів, по одному похованню в кожному. Переважають трупопокладення, скорчені на боці або, рідше, випростані, а також трупоспалення. Навколо поховань, що залягали на горизонті чи в неглибоких ямах, виявлено багато шматків дерев’яного вугілля та численний інвентар. Найбільше тут глиняного посуду (інколи до 12 посудин під насипом), а також крем’яні сокири, серпи, скребки, вістря до стріл, шила, важки, зрідка – бронзові прикраси. Деякі поховання відносно багаті – з бронзовими речами та золотими прикрасами. Безкурганні поховання комарівської культури у кам’яних скринях досліджені поблизу сіл Білий Потік на Тернопільщині і Ставок у Волинській області.
Спосіб життя населення обох культур був осілий, про що свідчить наявність досить великих поселень. У с. Комарів досліджено, наприклад, залишки наземних жител прямокутної форми довжиною 4-5 м. Збереглися обгорілі залишки дерев’яних стін на кам’яних підвалинах. В одному з кутків житла стояла глинобитна піч, а попід стінами — ряди напівукопаних великих посудин.
Поблизу хутора Пустинка на Дніпрі (Чернігівська область) розкрито ціле поселення тшинецької культури, що складалося з кількох десятків різних жител, господарських і культових споруд. Це поселення вже мало вуличне планування. Житла трохи заглиблені в грунт, прямокутні в плані, до 10-12 м завдовжки. Поблизу кожного з них виявлено споруди господарського призначення; окремі з них зведені на стовпах. Тут, очевидно, зберігалося збіжжя. На місці однієї культової споруди, заглибленої, округлої у плані, із залишками ям від стовпів навколо неї, виявлено значну кількість уламків зернотерок.
Вирізняє зазначені археологічні культури від попередніх (трипільської та софіївської) саме широке використання виробів з бронзи (прикрас та знарядь праці). Бронзові прикраси виготовлялися з розумінням магічної символіки, що додавало прикрасам особливості призначення і повагу в суспільстві.
Культ предків у праслов’ян наприкінці бронзової доби стає насиченим багатою обрядовістю і продовжує існувати незалежно від способу поховання. Крім культу предків у ранніх праслов’ян величезне значення мали землеробські культи і вірування. Існував річний, календарний цикл свят, пов'язаний з аграрною магією, культом вогню, домашнього вогнища і домашніх тварин. Дійства відбувалися в особливих, призначених для цього місцях і будівлях, які називалися святилищами.
Обрядові дійства відбувалися в селищах не лише у святилищах, а й на відкритих великих жертовниках на берегах річок. Жертовники мали вигляд кола, викладеного із кам’яних плит, що могло символізувати сонце. Сюди приносили різні пожертви, серед яких є і тварини.
Культи і вірування ранніх праслов’ян наприкінці бронзи вже почали формування складної світоглядної системи, яку ми нині називаємо язичництвом.
Білогрудівська культура – це археологічна праслов’янська культура ХІ-ІХ ст. до н.е., яка займала лісостепову смугу Правобережної України від Збруча до Дніпра, концентруючись на Східному Поділлі в районі сучасного міста Умані. Назва зазначеної культури походить від назви Білогрудівського лісу біля м. Умані. Білогрудівці також в основному були землеробами і скотарями і мали подібні до комарівської культури господарство та побут. Серед населення були поширені бронзові знаряддя праці та бронзові прикраси. Історично важливе значення має те, що на білогрудівських поселеннях виявлено сліди залізоробного виробництва. Це вже свідчить про початок нової залізної доби в Україні.
У племен білогрудівської культури існували чітко виражені культи сонцю і вогню, які виникали в середовищі осілих землеробських племен ще з часів трипільської культури. На підтвердження цього існують особливі культові споруди – попелища (великі, штучно насипані пагорби з попелу, розташовані неподалік стародавніх селищ). Тут при зібранні всієї громади розпалювали величезні ритуальні вогнища на честь сонця. Свята відбувалися у визначені дні. Напевно, це відбувалось під час весняного та літнього сонцестояння. Запалювали вогнища від «живого вогню», тобто добутого тертям. На це місце приносили жертвоприношення. Археологами у попелищах знайдено особливий посуд із зображенням хреста у колі – стародавнього символу сонця і вогню, ритуальні глиняні предмети (фігурки тварин, модельки буханців хліба тощо). У жертву приносили тварин, а інколи, навіть, людей. Пережитки саме цих жертвоприношень існують ще й досі в Україні у вигляді спалювання солом’яних опудал на Купала. Подібні ритуали є відгомоном прадавнього спільного для індоєвропейців культу священного вогнища і сонця. Такі ритуали присутні на святах багатьох європейських народів і дотепер.
Прядіння, ткацтво і гончарство мало певний розвиток під час становлення на теренах України білогрудівської культури.
